Тяглі селяни. Вони працювали у пана на ріллі з своєю худобою

1. Тяглі селяни. Вони працювали у пана на ріллі з своєю худобою.

Спочатку вони працювали 8-10 днів на рік, а далі по 2-4 дні на тиждень. Крім праці в полі, були податки, які називали по-різному: в Україні – "подимщина", у Білорусі – "посошний", грошовий податок який збирала держава, називався "серебрщина" [39].

Пани платили з населення державі податок ("дякло" та "стації") натурою: сіном, збіжжям, медом, худобою тощо. У різних землях податки мали різні назви. На Київщині та Волині податки називалися - "поволовщина", а в загалом - "стадія", це був податок, пов'язаний з обов'язком годувати князя, коли він перебував у певній землі. З переданням прав на селян панам, вони стали щороку збирати "стації": курей, качок, гусей, яйця тощо. Крім того, була особиста служба селян: повіз - підвідна, на права шляхів, мостів; сторожівщина (обов'язок відбувати сторожу в степах, у замках) пригін - особиста служба на панському дворі.

2. Ремісники й службові селяни. Були цілі села колісників, ковалів, пекарів. Вони утворювали сотні, якими керував сотник. До них належали службові селяни: рибалки, бортники, конюхи, які жили здебільшого біля замків.

3. Чиншові селяни або данники платили чиїїш зі своєї власної землі медом, збіжжям, шкірою тощо. Чиншовики були переважно там, де пани не потребували праці на ріллі, але з ростом фільварків вони поволі зникали, і в III Литовському статуті вже про них майже не згадується.

Окрему групу невільників становили "непохожі селяни" або "отчичі", що жили в окремих господарствах, платили чинш натурою або працею і не мали права виходу. Від звичайних невільників вони відрізнялися тим, що були прив'язані до ґрунту, а не особисто [19].

Внаслідок Люблінської унії становище селянства значно погіршилося. Зросла панщина, яку вимагали вже не з дворища, а з кожного двору, збільшилися натуральні повинності. Без дозволу пана "хлоп" - як стали називати селян - не міг одружитися, а за дозвіл мусив платити; горілку повинен був купувати лише в панському шинку, молоти збіжжя - у панському млині. Щороку селянин мусив давати вола, баранів, гусей, курей, свиней, мед, прядиво тощо. Встановлювалося кріпацтво.

Реформа ліквідовувала спільне землеволодіння у формі дворища та право переходу селян на інші землі (тобто селян закріпачували). Вільні селяни одержували по одній волоці (або лану), кріпосні - по 1/3 волоки. Одночасно створюються фільварки розміром близько 20 волок, на яких вирощувалося збіжжя на експорт. На селян, наділених землею, яка перейшла у їх власність, було накладено нові обов'язки натурою і працею.

Одиницею поземельного податку стає лан або волока (16,8-25 га). Причому податок платили грішми (від лану селяни платили 10-30 грошей), з прямих податків на ланове припадало 90,5%, ланове збирали самі пани-шляхтичі і часто лише з тих земель, якими користувалися піддані, звільняючи від податку свої фільварки. Насправді, на кордоні Польської держави діяли свої закони, а королівські часто ігнорувались. Так остерські старости не платили королю податків.

Кріпацтво у нашому краї на той час ще не було запроваджено, а замкові повинності були не надто тяжкими:

- з пари волів - 1 золотий, чверть вівса, осьмачка жита;

- з диму - 2 курки, 10 яєць, віз сіна, віз соломи і 2 вози дров;

- з 25 пар волів - ялова корова, кабан, чотири вівці, кадь меду і півбочки соленої риби [41].

Протягом ХІV-ХV ст. багато міст України здобули "магдебурзьке право" - самоврядування: Володимир-Волинський (1324 р.), Львів (1352 р.), Кам'янець-Подільській (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Житомир (1444 р.), Київ (1497 р.).

На чолі міста стояв магістрат, який збирав податки. Міський податок "шос" був спершу загальним майновим прибутковим податком. Пізніше він перетворився на податок від нерухомого майна у місті (як правило, 4% від оціненої вартості).

Міщани, крім "шосу" та інших видів надзвичайних сеймових податків, які накладала на сеймах шляхта для вирішення надзвичайних, головним чином воєнних потреб, і поступали вони до коронної скарбниці, платили до міської каси численні податки: від заняття торгівлею та промислами; штукове, віконне, за постій, складове; від ваги, міри, на міську сторожу, на ремонт міських укріплень, шляхів, гребель, мостів, санітарне влаштування та ін. Українське православне міщанство змушене було платити податок на утримання католицького духовенства, що загострювало релігійно-національні відносини.

Третій етап: податки Козацької держави (1648-1654 рр.)

Головними джерелами прибутків Війська Запорізького низового, крім природного багатства чорноземного краю, були: воєнна здобич, зовнішня торгівля, продаж вина, платня від перевозів, подимний податок і, врешті, царське хлібне і грошове жалування.

Першим і прямим джерелом прибутків запорожців була здобич на всіх запорізьких базарах були особливі начальники, військові кантаржії: вони стежили за правильністю мір і ваг, призначали ціну на привезений товар і збирали мито з купців у військову скарбницю.

Велике мито давали шинки, що були поширені в землі запорізьких козаків. Через свою життєву свободу всі запорізькі козаки мали право варити мед, пиво й продавати спиртні напої. У докумеп І ах січового архіву 1770 р. у всіх володіннях запорізьких козаків налічувалося понад 370 шинків. Усі ці шинки приносили війську загалом 1 120 крб. на рік, у тому числі оренди на звичайний шинок без льоху - 2 крб. 50 коп., а з льохом, де можна було тримати пиво й мед, - по 4 крб. 50 коп [40].

Крім того, з валок, що приїжджали в Січ із України, Криму й Польщі, якщо вони привозили біле вино чи горілку, також брали мито на церкву й старшину: з кожної куфи - по карбованцю; крім грошей брали й так зване "поставне вино" - по одному відру, яке в козаків називалося квартою, з того, хто продавав вино чи горілку, або з того , хто сам купував їх, - загальною кількістю 7 відер. Лише той, хто сплачував це мито, міг продавати свій товар, та й то за ціною, визначеною Кошем.

Важливим джерелом прибутків запорізьких козаків було також "мостове", тобто платня з проїжджих купців, торговців, промисловиків і чумаків за перевіз через річки. Так само за безпеку в дорозі за конвоювання з військовим пірначем чи булавою, а більше з прикріпленою до булави військовою печаткою.

Козаки та їх старшина за військову службу відстоювали свій привілей - звільнення від податків, їх сплачували лише селяни та міщани. Головний грошовий податок, який січові власті стягували з посполитих, називався "військовим окладом" (тяглові - 80 коп., піші – 30 коп., наймані робітники - 70 коп.). Цей податок був головним прибутком Коша Запорізької Січі. Козацька скарбниця у дуже незначній частині поновлювалася за рахунок прямих податків. Головне значення мали прибутки з привізних і вивізних мит (так звані індукти і евекти) та непрямі податки - оплата з млинів, гут. рудень, з тютюну, дьогтю, селітри, шинків [39].

Ці податки були організовані у свого роду державні монополії, так звані оренди. Власники цих підприємств не могли продавати свої вироби вроздріб, а доставляли їх за твердими цінами орендарям, які платили державі визначений податок.

Немалу частку військових прибутків становив "димовий" податок, який запорізькі козаки збирали з так званих "сиднів", що вважалися підданими січового товариства. Цей податок був постійним і тимчасовим: постійний до 1758 р. обмежувався 1 крб. із родини, а з 1758 до 1770р. 1 крб. 50 кой. Якщо тяти за норму псе жонате населення на зимівниках - 12 250 осіб, то при податкові в карбованець отримаємо 12 250 крб., а при податкові в півтора карбованця - 18 375 крб. Тимчасові податки, що бралися з жонатих козаків, сягали від 300 до 500 крб. із паланки, але їх накладали лише у виняткових випадках, коли військо організовувало похід на Туреччину, Крим чи Польщу або посилало депутацію у російську столицю з особливо важливої справи.

Четвертий етап: Московсько-російська податкова система (середина XVI - поч. XX ст.)

Після Переяславської угоди 1654 р. в Україні утворюється російська царська адміністрація з військовими залогами, яка втручається у фінансову систему Гетьманщини, що призводить до її розладу. За гетьмана Брюховецького на українську землю в 1666 р. прибули московські переписувачі, які складали подушний опис сіл. Переписувались двори "пашенних" людей (тобто хліборобських), які повинні були платити податки в московську казну. До перепису не включились козацькі двори і монастирські села.

Перепис 1666 р. проводився за дворами. Оскільки і росіяни, і поляки брали податки віками з двору, то селяни намагались двори не ділити. Виникали своєрідні общини-кутки, інколи до 5 сімей включно. Ця традиція тривала аж до скасування кріпацтва, коли почався поділ землі на двори. Незважаючи на стихійні лиха 1637, 1658, 1664 рр., перепис згадує загалом близько 400 дворів-платників податків на Київщині [41].

Після Полтавської поразки (1709 р.) і особливо зі створенням Малоросійської колегії (1722 р.), становище з податками на Україні значно погіршилось. Малоросійська колегія фактично усунула українську адміністрацію від контролю над ними [39].

Колегія сама накладала щораз нові податки грішми і натурою: стягувала податки для утримання російських військ - консистентна повинність (так звані порції, платилися щомісяця на одного вояка натурою або грішми - 41 коп.) і проводила реквізиції хліба, худоби, коней, набирала людей у підводи на будови оборонних ліній, каналів і т. п. Відомий той факт, що північну столицю Російської імперії, Санкт-Петербург, будували тисячі українців. У гетьманщині "на прокорм" було поставлено 75 російських полків. Українську торгівлю було знищено царськими указами. Україна все більше потрапляє у сферу впливу сильної централізованої держави - Російської імперії.

Після скасування Гетьманщини (1764 р.), генерал-губернатор П.Рум'янцев провів у 1764-1769 рр. опис ("ревізію") Лівобережної України з метою оподаткування її населення до царської скарбниці. Натуральні податки було замінено єдиним грошовим податкомвід двору, так званим "подвірним", який у 1783 р. був замінений на "подушний" (на Правобережжі з 1795 р.). Подушне було головним податком усієї Російської імперії з 1724 р. Із введенням подушного було остаточно закріпачено українських селян. У XVIII ст. подушне становило майже 50% усіх податків, іншінадходили до бюджету держави [40].

Але так уже склалося історично, що, в основному, скарбниця терпіла нестаток не в мертвих птахах чи відрізаних головах, а в грошах. Мабуть, з особливим розмахом діяв цар Петро 1, перетворюючи Росію у велику державу. Податкова служба за часів Петра І наведена у (Додатку Е)

Саме за часів Петра І до основних податей - подвірної і кінної -додалися незліченні додаткові податки, що носили надзвичайний характер: драгунський збір, збір на будівлю кораблів і т. д. Були введені податки на домашні лазні, полоскання білизни, прогін плотів по річці, торгові податки і мита - усього близько півсотні різних платежів і зборів. Саме тоді з'явилося ще одне курйозне джерело доходу -податок на бороду. Подушне мали платити чоловіки, що потрапили до перепису (так звані "ревізькі душі"). Подушне не платили дворяни, духовенство та державні службовці. Поміщицькі селяни платили 70 коп. (з 1863 р. - 3,30 руб.), козаки, державні селяни та міщани -1,20 руб., а потім по 10 руб.(Додаток Є).

У другій пол. XIX ст. у зв'язку із стрімким піднесенням промислового розвитку в Росії було проведено фінансову реформу. У 1863 р. подушна подать із міщан була замінена на податок з нерухомого майна [39].

У 1875 р. встановлено державний поземельний податок. Це був єдиний податок, який платили з своїх земель поміщики-дворяни. З 1887 р. по1898 р.було введено і зміненно такі податки: було припинено збір подушної податі з селян. Вона замінюється поземельним податком, вводиться акциз на виробництво спиртних напоїв (у 1913 р. він становив 88% остаточної ціни), також вводяться акцизи на цукор (у 1913 р. - 39% ціни), сіль, гас, сірники, тютюн та цигарковий папір. Так, як цукор, тютюн, горілка вироблялись головним чином на Україні, то звідси до імперськрго бюджету надходило 30-60% усіх акцизів, запроваджено податок на помешкання. У 1885 р. вводиться рентний податок (5% від доходів з грошового капіталу та цінних паперів), була введена система Промислового Податку за 4 класами місцевості та за розрядами підприємств. Встановлюється додатковий промисловий податок з капіталу і процентний збір з прибутків акціонерних та інших підприємств (0,15% від суми основних фондів), вводиться митний тариф, що значно підвищило прибуток держави з митних зборів (з 8 до 15% усіх державних прибутків).

30 квітня 1885 р. за проектом міністра фінансів Миколи Христофоровича Бунте при казенних палатах вводяться посади податкових інспекторів. Вони займалися контролем за господарською діяльністю та розмірами одержаних прибутків, викривали зловживання при зменшенні у звітах реальної суми прибутків. Були введені також посади податкових ревізорів, які контролювали діяльність місцевих установ та податкових інспекторів, (Додаток Ж) [29].

Завдяки всім цим заходам, уряду вдалося збільшити податкові надходження, створити перевищення експорту над імпортом, розширити запаси золота. Все це сприяло проведенню грошової реформи 1895-1897 рр., яку підготував та впровадив у життя міністр фінансів Сергій Юлійович Вітте. Фактично Вітте зробив те, що не змогли зробити його попередники: ввів золотий грошовий обіг, забезпечивши тим самим майже до першої світової війни країну твердою валютою та надходження іноземних капіталів. Паперовий рубль був зрівняний із золотим. Було створено бездефіцитний бюдж Крім того, Вітте різко збільшив оподаткування, особливо непряме. 1894 р. він ввів винну монополію, яка невдовзі стала одним із головні джерел надходжень до бюджету (до 26,5% доходів до казни).

П'ятим етапом є податкове законодавство України у сфері культури та розваг на початку XX ст.

Сфера культури і розваг та питання взаємин з державою (зокрема в контексті оподаткування) для нинішньої України є проблемою не новою, законодавче ще остаточно не вирішеною та не вдосконаленою. Це й не дивно, адже законодавча база оподаткування у цій галузі почала формуватися відносно недавно. Втім Україна має історичний досвід такого податкового законодавства. Його зародження припадає на початок XX ст., коли організація культурного відпочинку і масових розваг громадян стала комерційною справою, отримавши загальну назву "прилюдні вистави та гулянки" [35].

Податок на всі платні прилюдні вистави і гулянки вперше на терені підросійської України (як і на всьому обширі Російської імперії) було запроваджено законом від 5 травня 1892 року на користь добродійного "Відомства, учрежденнаго Императрицей Марией". Оподаткуванню підлягали всі спектаклі, концерти, бали, маскаради тощо; у театрах і цирках, клубах і садах, різні виставки (крім сільськогосподарських), ярмарки з музикою, приватні музеї (за винятком лекцій, народних читань тощо), перегони, біги, звіринці, тири, каруселі та гойдалки. Такий збір стягувався шляхом продажу марок, що наклеювалися на квитки і розподілялися за ціною на п'ять розрядів (2, 5, 10, 25 та 50 коп.). Контроль за цим покладався на поліцію, а продаж марок провадився скарбницями.

Під час Першої світової війни законом від 22 листопада 1915 року в Російській імперії було запроваджено тимчасовий військовий податок, який разом із добродійним збором був завеликим. Такі заходи влади призвели до занепаду, зокрема театральної діяльності, і тому вже 30 серпня 1916 року його було зменшено, проте не відмінено. Одна полонина такого податку надходила до державної скарбниці як військовий податок, а інша на користь "Водометна, учрежденнаго Императрицей Марией". Особи, які порушували цей закон, каралися штрафом у розмірі встановленого збору, що збільшувався у 30 разів [29].

Після Лютневої революції 1917 року в Росії Тимчасовий уряд не змінив вищезазначені збори. З утворенням у Києві в березні 1917 року Центральної ради, а пізніше і її виконавчого органу - Генерального Секретаріату як уряду автономної (пізніше - федеративної) республіки в Української Народної Республіці де-юре діяло загальноросійське фінансово-податкове право. (Додаток З). Таким чином, вищеозначені закони від 22 листопада 1915 року та від 30 серпня 1916 року зберігали юридичну силу на території України. Втім занепад під впливом війни і революційних подій у 1917 році тогочасної "індустрії розваг", порушення системи податкових зборів як на державному, так і на місцевому рівнях обумовили практичне нівелювання податкових надходжень до скарбниці. За таких умов наприкінці 1917 року у Києві міська дума встановила власний податок на окремі театри столиці, що викликало обурення національних діячів культури. Ситуацію ускладнила боротьба різних громадських органів, які прагнули набрати владної чинності як у містах, повітах, краях, так і в державі. Крім того, власні розпорядження щодо оподаткування закладів культури здійснила Рада солдатських депутатів.

На зміну Українській Народній Республіці прийшла Українська держава у формі Гетьманату генерала Павла Скоропадського.

Новостворений український уряд на чолі з Федором Лизогубом більш практично підійшов до державної розбудови у різних сферах господарського і культурного життя країни, у тому числі і до взаємовідносин так званих видовищних заходів і закладів та проблеми їх оподаткування. За Гетьманату в Україні відбулася відносна стабілізація економіки і фінансової системи. Національна валюта зміцнила своє становище тощо. Такі ознаки стабілізації поряд із поверненням гетьманом права на приватну власність й ініціативу, сприяли відродженню і збільшенню в країні приватних закладів культурного відпочинку, розваг тощо. В Україну, особливо до Києва, масово потягнулися представники заможних класів з Петрограду, Москви та інших російських міст.

Те що сьогодні називається індустрією розваг (щоправда на початку XX ст. цей процес важко кваліфікувати як "індустрію" з огляду на рівень суспільно-економічного розвитку), вже тоді давало немалий зиск її діячам, які згідно з чинним законодавством змушені були частину своїх прибутків віддавати державі.

Невдовзі законопроект, поданий Міністерством фінансів, було розглянуто заступниками урядових міністрів (журнали малої ради міністрів від 27, 28, 30, 31 травня та 3, 4 червня 1918 р.), які постановили:

"Законопроект ухвалити з тим, щоб половина надходжень від зазначеного податку грошей була в рівних частинах призначена на потреби народної освіти і державного опікування" [41].

14 червня 1918 року Закон про оподаткування прилюдних вистав та гулянок було затверджено Гетьманом Павлом Скоропадським. Розмір цього податку встановлено пояснювальною запискою міністра фінансів, наступний: з квитків, ціною менше 50 коп. - 5 коп., з 50 коп. до 1 крб. - 10 коп., з 1 крб. до 1 крб. 50 коп. - 20 коп., від 1 крб. 50 коп. до 2 крб. - 35 коп., з 2 крб. доЗ крб. - 50 коп., від 3 крб. до 4 крб. -- 80 коп., з 4 крб. до 5 крб. - І крб., від 5 крб. до 8 крб. - І крб. 50 коп., з 8 крб. до 10 крб. - 2 крб., а з квитків, що коштують більше 10 крб. - 1/5 вартості всього квитка.

Закон встановлював, що "податок з прилюдних вистав та гулянок і пеня за невиплату податків, що збираються у розмірі, який установлено законом 22 листопада 1915 року та 30 серпня 1916 року надходять до прибутку Державної скарбниці".

"Постанова Фінансової палати, - як зазначав § 8 Закону "Про оподаткування прилюдних вистав та гулянок" - за порушення законів про податок з прилюдних вистав та гулянок у розмірі не більш 200 карбованців вважається остаточною і виконується владою Фінансової палати в беззаперечному порядку" [2].

Що стосується українських театрів, то уряд гетьманату з метою допомоги у становленні та розвитку багатьом з них надав статус державних (у тому числі й вищезазначеному театру Садовського). Це дало можливість театрам отримувати значні на той час грошові асигнування з Державної скарбниці, що широко відомо сьогодні з наукової і популярної літератури про здобутки уряду Гетьмана Павла Скоропадського на ниві науки, освіти, культури і мистецтва.

Павло Скоропадський змушений був зректися влади в оточеному військами Директорії Кисві, яка одразу після своєї перемоги проголосила відновлення Української Народної Республіки. Згідно з зазначеним законом усі театральні видовища у сфері оподаткування поділялися на три групи, а саме на тих, що звільнялися від оподаткування:

а) всякого роду українські вистави;

б) сільські народні вистави;

в) робітничі вистави;

г) кіно та театральні вистави, в яких завжди демонструються фільми з українськими написами й театральні вистави - українські концерти (ті, в яких текст до виконання, афіші, програми викладалися українською мовою), видовища, гулянки, улаштовані коштом і засобами державних і громадських культурно-освітніх, мистецьких чи наукових закладів, а не приватних підприємців [41].

5 % театрального збору встановлювалося для видовищ, які мають культурно-освітнє й художнє значення, а саме:

а) оперні вистави;

б) драматичні вистави у тих театрах, що ставлять у вечір тільки одну виставу;

в) симфонічні концерти;

г) балетні вистави.

20 % податку сплачувалося з вистав "що не мають культурно-освітнього чи художнього значення", а саме:

а) всякі вистави, видовища й розваги, улаштовані в ресторанах, кафе-шантанах, кабаре і всяких інших закладах ресторанного характеру;

б) кінотеатральні вистави;

в) мініатюри;

г) фарси;

д) опереточні (опереткові) вистави; е) літні садові гуляння з виставами характеру иар'єте. Як видно, закон мав виразний соціальний і національний характер і був далекий від досконалості, через що Директорії невдовзі довелося його скасувати для доопрацювання [12].

Невдовзі у січні 1919 року Директорія під тиском наступаючих більшовицьких військ евакуювалася з Києва, а Україну охопила кривава громадянська війна, що в підсумку закінчилася крахом української державності. З 20-х років розпочався новий радянський період вітчизняної історії з новим соціально-політичним, економічним ладом, з новою формою господарської, грошової податкової системи тощо початку XX ст.

Похожие работы

Податкова система України, її становлення та розвиток

Скачать

113234

1

6

... зазнає змін. Проект його вдосконалення й переробки почав розглядатися іще у 2000 році та продовжується до тепер. Сьогодні держава не лише задекларувала, але й упритул наблизилася до реформування податкової системи в Україні. Кабмін своїм розпорядженням від 19 лютого 2007 року схвалив Концепцію реформування податкової системи. І хоча документ розрахований на довготривалий період – аж до 2015 року, ...

Система непрямого оподаткування в Україні

Скачать

66744

1

0

... , що і податок, і збір згідно зі статтею 2 зазначеного закону варто розуміти як обов’язковий внесок, який здійснюють платники .[9]. 1.3 Нормативно-правове регулювання системи непрямого оподаткування в Україні Практика непрямого оподаткування в Україні має ще коротку історію. Податок на додану вартість було запроваджено у 1992 р. замість раніше чинних податку з обороту та податку з продажу, ...

Місцеві бюджети України: становлення, роль в соціально-економічному розвитку регіонів

Скачать

243896

9

7

... , підприємницьких структур різних форм власності, що зумовлює становлення місцевих бюджетів як важливого фінансового інструменту регулювання господарського і соціального життя. Важливим при оцінці ролі місцевих бюджетів у соціально-економічному розвитку регіонів є аналіз співвідношення обсягів місцевих бюджетів із загальними витратами зведеного бюджету (таблиця 31.2) Таблиця 31.2 Співвідношення ...

Особливості оподаткування суб’єктів господарювання

Скачать

65006

0

0

... оритетного розвитку промисловості, а саме: реалізують продукцію на експорт, упроваджують інновації, демонструють кращі показники ефективності господарювання, забезпечують високу якість виготовленої продукції [20, c.164]. В Україні діє спрощена система оподаткування суб'єктів малого підприємництва. Аналізуючи зміст нормативно-правових актів щодо запровадження спрощеної системи оподаткування, можна ...