Транснаціональні корпорації та прямі іноземні інвестиції як основа глобалізації

2.1. Транснаціональні корпорації та прямі іноземні інвестиції як основа глобалізації.

Сутність глобалізації легше зрозуміти, якщо проаналізувати деякі висновки й цифри з недавніх статистичних досліджень. Протягом ос­танніх десятиліть кількість “транснаціональних” або “багатонаціональ­них” компаній бурхливо зростала. За даними ЮНКТАД, їх кількість у 14 найбагатших країнах світу більш ніж потроїлася за останню чверть століття, тобто з 7 тис. у 1970 р. досягла близько 30 тис. у 1997 р. А всього в світі у 1999р. нараховувалося близько 60 тис. транснаціональних ком­паній (ТНК). Через них по всій планеті здійснюються поставки та про­дажі майже на 6 трлн дол., що майже дорівнює обсягу всього ВВП США [51].

У зв’язку з таким ступенем насиченості світових ринків вкрай заго­стрюється конкуренція на них. Щоб стати конкурентоспроможною, мало бути транснаціональною чи багатонаціональною компанією (БНК), - треба стати “глобальною”, тобто розширити сфери своєї діяльності на весь світ. Метою глобальної компанії, де б вона не з’явилася, є спряму­вання всіх її ресурсів проти конкурентів. Для глобальної компанії не досить обмежитися перенесенням виробничих потужностей туди, де можливо скористатися найкращими умами й найдешевшими руками, а необхідно зламати всі внутрішні бар’єри, які заважають рухові людей, ідей та капіталів.

Транснаціональні корпорації є основою глобалізації, її головною рушійною силою, несучою конструкцією всієї сучасної міжнародної економіки. Для ТНК закордонна діяльність має не менш, а все частіше і більш важливе значення, ніж внутрішні операції. Про це можна судити по наступним даним, що відносяться до 10 найбільших ТНК (1998 р.) (табл. 2.1.) [13].

У доповіді ООН про іноземні інвестиції роль ТНК і прямих іноземних інвестицій як основних компонентів глобалізації визначається таким чином: “Внаслідок все більш ліберальної політики і технологічних досягнень і під тиском конкуренції глобалізація все в більшій мірі формує сучасну світову економіку.

Прямі іноземні інвестиції транснаціональних корпорацій грають зараз найважливішу роль в об’єднанні багатьох національних економік і створенні інтегрованої інтернаціональної виробничої системи виробничого ядра світової економіки, що глобалізується”[29,30].

Таблиця 2.1.

Компанія	Країна	Галузь господарства	Активи іноземні	Активи загальні	Закордонні активи в% до всіх активів	Продаж за кордон в % до загального об'єму продажу	Ч исло зайнятих за кордоном в % до загального числа зайнятих
Роял Датч-Шелл	Нідерланди/Великобританія	Нафтодобувна	67,0	110,0	60,9	73,3	77,9
Форд Мотор Компани	США	Автомобілебудування	Даних немає	237,5	-	30,6	29,8
Дженерал електрик	США	Електроніка	128,6	355,9	36,1	24,4	32,4
Екссон	США	Енергетика	50,1	70,0	71,5	79,6	53,7
Дженерал Моторс	США	Автомобілебудування	73,1	246,7	29,6	29.2	33.9
АйБіЕм	США	Комп'ютери	43,6	86,1	50,6	62,7	50,1
Тойота	Японія	Автомобілебудування	44,9	131,5	34,1	45,1	23,0
Нестле	Швейцарія	Харчова промисловість	35,6	41,1	86,6	98,2	97,0
BP AMOCO	Великобританія	Нафтодобувна	40,5	54,9	73,7	-	-
Даймлер-Бенц	Німеччина	Автомобілебудування	36,7	159,7	22,9	63,2	22,2

Джерело: За матеріалами ЮНКТАД, 1999.

Про те ж йде мова і в дослідженні Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), виданому в 1998 р.:

“Прямі іноземні інвестиції продовжують бути рушійною силою процесу глобалізації, характерною для сучасної міжнародної економіки. Нинішній бум в сфері прямих іноземних інвестицій свідчить про все більш важливу роль, яку грають транснаціональні корпорації в розвинених і країнах, що розвиваються” [52].

ТНК розміщують в різних країнах свої матеріальні і нематеріальні активи (капітал, технологію і НДДКР, організаційний і управлінський досвід) з метою підвищити свою конкурентоздатність і ефективність, що знаходить вираження в прибутку. Разом з тим діяльність ТНК зміцнює ресурсну і виробничу базу приймаючих країн, розширює їх експортні можливості, сприяє реструктуризації їх економіки і в результаті поліпшує їх економічне становище. В принципі ТНК справляють позитивний вплив і на економіку тих країн, “звідки вони родом”, де знаходяться їх штаб-квартири.

Які ж причини перетворюють велику компанію в транснаціональну? Відповідь на це питання не така проста, як може здатися з першого погляду. І стандартне міркування - отримання прибутку, хоч і справедливо, не є достатнім для пояснення. Оскільки тут діє цілий ряд причин, причому не у всіх випадках вони однакові.

У одних випадках це, звичайно, те, що називається економікою, або ефектом масштабу. Все більше виходячи на глобальні ринки, компанії нарощують виробництво, “набирають вагу”, стають крупнішим, а разом з тим ефективніше. Особливої уваги заслуговує інша форма ефекту масштабу, яку представляє, наприклад, компанія “Кока-Кола”. Тут вирішальну роль грають масштаби не виробництва, а збуту, маркетингу на основі мережі незалежних фірм, діючого по ліцензії головної компанії.

Інший чинник в створенні ТНК - вертикальна інтеграція, пов’язана з придбанням фірм-постачальників або фірм-споживачів. Так забезпечуються гарантії стійкості для джерел постачання або каналів збуту. І якщо фірми, що поглинаються знаходяться за кордоном, головна компанія перетворюється в транснаціональну.

Третій чинник - конкурентна боротьба в масштабах світового ринку. Великі компанії, що зросли в конкурентному середовищі, характерному для розвинених країн, найкращим чином пристосовані до цієї боротьби.

Нарешті, формування ТНК само по собі породжує своєрідну ланцюгову реакцію, витягуючи за собою на міжнародний рівень суміжні з ними обслуговуючі виробництва, що постачають необхідні товари і послуги. Прикладами можуть служити компанії засобів зв’язку або інжинірінгові, лізингові та консультаційні фірми [29].

Приблизно половина всіх прямих іноземних інвестицій здійснюється за допомогою злиття і поглинання, переважно серед фірм в розвинених країнах. Саме США, зокрема, всі останні роки виявляються на першому місці по розмірах залучених прямих іноземних інвестицій. Вже протягом багатьох років приблизно 3/5 всіх таких інвестицій прямують в розвинені країни і лише 2/5 в країни, що розвиваються [35, c.335-337].

Разом з тим галузева структура цих інвестицій поступово змінюється. Якщо раніше переважали інвестиції в сировинні галузі, особливо в нафтодобувну для вивозу за кордон, то в цей час все більша частина цих інвестицій націлена на використання місцевого ринку, особливо по мірі зростання рівня життя в цих країнах і звідси попиту на автомашини, комп'ютери і інші предмети споживання. Ось чому автомобільні компанії створюють свої підприємства в Таїланді і Бразілії: не для експорту автомашин в Японію або США, а для збуту їх в Південно-Східній Азії і Південній Америці. Частково з цієї ж причини (особливо працюючи на перспективу) саме Китай займає нині провідне місце серед ринків, що розвиваються по залученню іноземних інвестицій (хоча у 80-і роки їх там майже не було). Темпи економічного зростання в Китаї вже багато років знаходяться на рівні 8-10% в рік.

Ці темпи і пов’язані з ними перспективи і визначають географію іноземних прямих інвестицій. Так, в 1998 р. азіатські країни (без Японії) “захопили” 80 млрд. дол. цих інвестицій (приблизно 2/3 їх загального об’єму в всіх країнах, що розвиваються ). На частку Латинської Америки припало в тому ж році 39 млрд. дол. У той же час більшість африканських країн, незважаючи на їх багаті природні ресурси, майже не залучають іноземний капітал: споживчий ринок тут надто вузький, політична обстановка нестабільна, часто спалахують збройні конфлікти.

ТНК сьогодні - це приблизно 60 тис. основних (материнських) компаній і 500 тис. їх закордонних філіалів[29], що впливають все більшим чином на всю систему міжнародних економічних відносин і світову економіку в цілому. Загальний об’єм накопичених прямих іноземних інвестицій становить приблизно 3-4 трлн. дол., а об’єм продажу закордонних філіалів ТНК - 10 трлн. дол. Продаж цих зарубіжних філіалів росте на 20-30% швидше, ніж прямий експорт ТНК.

Що стосується прямих іноземних інвестицій ТНК, то в останні роки вони росли в 3 рази швидше, ніж внутрішні інвестиції, хоч на їх частку припадає всього 6% щорічних інвестицій в промислово розвинених країнах. Ще одна показова цифра: 70% всіх міжнародних платежів, пов’язаних з кредитами і ліцензіями, представляють платежі між материнськими компаніями і їх закордонними філіалами.

При цьому темпи зростання прямих іноземних інвестицій в 90-і рр. істотно випереджали темпи зростання світового виробництва (ВВП) і експорту (табл. 2.2.).

Ці дані, однак, не дають повного уявлення про масштаби інтернаціоналізованого виробництва. До них треба додати такі форми міжнародної діяльності ТНК, що не відбиваються в статистиці прямих інвестицій, як субпідрядні і ліцензійні угоди з іноземними компаніями, угоди типу франчайзинг, договори про управління.

Таблиця 2.2.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) і міжнародне виробництво, 1986—1998 рр.

	Вартість в поточних цінах (млрд. долл.)		Середньорічні темпи зростання (%)
	1995г.	11996г.	1986-1990гг.	1991-1996гг.	1997г.	1998г.
Вивіз капіталу в формі ПІІ	317	349	24,4	17,1	32,6	10,3
Накопичений об’єм ПІІ	,866	3,233	18,7	11,7	18,2	12,8
Об’єм продажу закордонних філіалів	5,933	6,412	17,3	4,0	12,5	8,1
Активи закордонних філіалів	7,091	8,343	19,9	11,2	13,1	17,7
ВВП	28, 264	30,142	10,7	6,4	9,5	6,6
Валове накопичення основного капіталу	6,088		10,7	4,5	12,4	-
Експорт товарів і послуг	5,848	6,111	14,3	7, 4	16,2	4,5
Платежі за ліцензії і патенти	48	—	21,9	12,0	16,4	-

Джерело: World Investment Report 1998, U.N., N.Y., 1998

При цьому різні форми інтернаціонального виробництва замінюють або доповнюють один одну в залежності від загальної стратегії тієї або іншої ТНК. Мета такої стратегії полягає в тому, щоб забезпечити з найбільшою ефективністю доступ до ринків товарів і послуг, а також до ринків факторів виробництва.

В умовах зростаючої глобалізації зовнішня торгівля виявляється у все більш тісному зв’язку з прямими інвестиціями, розвиваючись на основі цих інвестицій, отримуючі внаслідок цього велику стійкість, постійність і передбачуваність.Ці процеси знаходять відображення і в політиці, що стосується режиму іноземних інвестицій.

Загальна тенденція тут така, що нарівні з лібералізацією зовнішньоторгівельного обміну відбувається (хоч і в меншій мірі) лібералізація в області іноземних інвестицій (табл. 2.3.).

Як видно переважна більшість змін, що відбулися в десятках країн протягом 1991-1996рр., передбачало послаблення обмежень, лібералізацію інвестиційного режиму.

Ці дані, однак, стосуються заходів прийнятих в односторонньому порядку. До них варто додати подібні заходи, прийняті на основі дво- та багатосторонніх угод, кількість яких особливо збільшилась в 90-і рр. Так, на 1 січня 1997р. діяло більше 1330 таких угод за участю 162 країн.

Таблиця 2.3.

Лібералізація іноземних інвестицій, 1991—1996 рр. (кількість країн і кількість змін в цій галузі)

	1991 г.	1992г.	1993г.	1994г.	1995г.	1996г.
Кількість країн, що внесли зміни в режим іноземних інвестицій	35	43	5 7	49	64	65
Кількість прийнятих змін	82	79	102	110	112	114
З них:
в напрямку лібералізації або заохочення інвестицій	80	79	101	108	106	98
в напрямку посилення контролю	2	-	1	2	6	16

Джерело: World Investment Report 1997, U.N., N.Y., 1997

Аналіз прямих іноземних інвестицій ТНК, їх масштаби і динаміка виявляють ще одну істотну закономірність: ведуча, переважаюча роль у всіх цих процесах належить найбільш розвиненим індустріальним країнам, причому не тільки як донори, звідки поступають за кордон ці інвестиції, але, і що необхідно особливо підкреслити, як реципієнти, куди прямують інвестиції. Чим більш розвинена в економічних відносинах та або інша країна, тим більше бере участь вона в сучасних умовах в цьому двосторонньому русі прямих інвестицій. Справедливо і зворотнє: менш розвинені країни в набагато меншій мірі “притягують” іноземний капітал (в формі прямих інвестиції) і, звичайно, ще менше служать джерелом таких інвестицій. Ось як виглядають ці потоки в 1980-х і 1990-х рр (табл. 2.4).

Закономірним результатом цих процесів є концентрація основного масиву прямих іноземних інвестицій в розвинених країнах, передусім в країнах, що представляють три основних економічних центра сучасного світу: США, Європейський Союз, Японія.

Таблиця 2.4

Приплив та відтік прямих іноземних інвестицій 1982—1996 гг. (млрд. долл.)

Роки	Розвинені Країни		Країни, що розвиваються		Країни Центральної та Східної Європи		Усі країни
	Приплив	Відтік	Приплив	Відтік	Приплив	Відтік	Приплив	Відтік
1982-1986	43	53	19	4	0,02	0,01	61	5 7
1987-1991	142	183	31	1 2	0,6	0,02	174	195
1989	172	202	29	15	0,3	0,02	200	218
1990	176	226	35	17	0,3	0,04	211	243
1991	115	188	41	11	2,5	0,04	158	199
1992	111	171	55	19	4,4	0,02	170	191
1993	129	193	73	29	6,4	0,08	208	222
1994	135	189	84	33	0,3	0,07	226	222
1995	205	291	96	47	14,3	0,4	316	339
1996	208	295	129	51	12,2	0,6	349	346

Джерело: World Investment Report 1997, U.N., N.Y., 1997; World Investment Report 1997, U.N., N.Y., 1997

Показовими є дані про найбільш розвинені країни, виступаючі в ролі імпортерів капіталу ( у вигляді прямих інвестицій) (табл. 2.5).

Таблиця 2.5

Частка підприємств, які знаходяться під іноземним контролем, в загальному обсязі продажу обробної промисловості в 1980 и 1990рр. (%)

Країна — імпортер капіталу	1980р.	1989-1990 рр.
США	5	15
Канада	51	48(1987)
Японія	5	2 (1987)
Австралія	34(1982-1983)	32 (1986-1987)
Франція	27	28(1988)
Німеччина	26	25
Ірландія	46(1983)	55(1988)
Італія	19	22 (1988)
Великобританія	19(1981)	25
Швеція	8	15

Джерело OECD (1992); nationale Statistiken. (Borrmann A., Regionalismmustendenzen in Welthandel. Baden-Baden, 1995).

Звертає на себе увагу як сам порядок цих цифр, так і майже повсюдна тенденція до їх зростання.

При порівнянні всієї групи розвинених країн з групою країн, що розвиваються в першій групі, природно, виявляється активний баланс по поточній динаміці інвестицій (як переважно донорів для країн, що розвиваються ), а у другий пасивний баланс (як переважно реципієнтів цих інвестицій).

Ця ж тенденція безпосередньо виражається в такому показнику, як співвідношення всього об’єму накопичених даною країною прямих інвестицій за кордоном, з одного боку, і такими ж іноземними інвестиціями в цій же країні, з іншою. Цей коефіцієнт в 90-і рр. виглядає таким чином.

Данія	1,14	Швейцарія	2,03
Франція	1,46	Японія	16,86
ФРН	1,66	Італія	0,97
Нідерланди	1,59	Іспанія	0,36
Великобританія	1,19	Австралія	0,37
США	1,05	Канада	0,69
Швеція	3,40	Бельгія-Люксембург	0,79

Джерело: Daniels P.W., Lever W.F. The Global economy in transition. London, 1998

Надзвичайно показові дані! Чим більш економічно розвинена та або інша країна, тим активніше вона експортує і імпортує капітал (у вигляді прямих інвестицій) [11].

Характерною рисою в 1990-х рр. стало зростання частки країн, що розвиваються як одержувачів нових іноземних інвестицій. Якщо виключити інвестиції між країнами ЄС, на частку країн, що розвиваються в 1995 р. припало 35% всіх інвестицій, а в 1996 р. - 44%. Однак за цією цифрою по суті переховується головним чином одна країна - Китай, частка якої в цьому відношенні серед всіх країн, що розвиваються в 1996 р. становила 40%. Правда, і без Китаю прямі інвестиції в країни, що розвиваються виросли з 46 млрд. до 51 млрд. дол. в 1996 р., тобто на 11% (таким чином, із загального об’єму в 84 млрд. дол. інвестицій у країни, що розвиваються в цьому році 34 млрд. дол. - це вкладення в Китай і 50 млрд. дол. - у всі інші країни, включаючи приблизно 150 великих і малих країн). У 1996 р. відповідні цифри становили 129 млрд. дол. – всі країни, що розвиваються і в тому числі 43 млрд. дол. - Китай. У останні роки нарівні із заходами, що продовжуються по залученню іноземних інвестицій в Китаї стали вимогливіше оцінювати інвестиційні проекти, підходити до них більш виборче, домагатися більш широкої географії інвестицій в Китаї, маючи на увазі не тільки прибережні, але і внутрішні райони країни [11,14].

Що стосується, розподілу іноземних інвестицій між країнами, що розвиваються, то тут виявляється все та ж закономірність: явна перевага в цьому відношенні більш розвинених країн в порівнянні з менш розвиненими. Тому список відповідних регіонів очолюють країни Східної, Південної і Південно-Східної Азії (в 1996 р. на їх частку припадало 81,2 млрд. дол.), потім слідують країни Латинської Америки і Карібського басейну (38,5 млрд. дол. в тому ж році). У той же час в найменш розвинені країни було вкладено всього 11,6 млрд. дол.

Що стосується країн Центральної і Східної Європи, то вони займають нині досить скромне місце в загальних потоках прямих інвестицій - їх приток в регіон в 1996 р. становив всього 12,2 млрд. дол. (для порівняння: вкладення в Сингапур в тому ж році - 9,4 млрд. дол.), а загальний об’єм накопичених інвестицій дорівнював 46,3 млрд. дол. (в Сингапурі - 66,7 млрд. дол.). До того ж велика частина інвестицій в цьому регіоні зосереджена усього в трьох країнах: Чехії, Угорщині і Польщі.

Ще одна сучасна тенденція: значна, і в ряді випадків зростаюча, частка всередині регіональних прямих інвестицій. Особливо виразно це видно на прикладі Західної Європи і Європейського Союзу, а також Азії. Тут, як і в потоках міжнародної торгівлі, знаходить вираження процес регіоналізації економічної діяльності, детальніше про який йтиметься нижче.

Іноді розрізнюють ТНК і БНК (тобто транснаціональні і багатонаціональні компанії), причому останній термін використовується для того, щоб визначити переважаючу прихильність компанії до країни свого походження (за обсягом діяльності, зв’язків з діловими і політичними колами, зосередження наукових досліджень і т.п.), тоді як сфера дій і “адреса” ТНК - весь світ. Це дійсно глобальні, космополітичні компанії.

У інших випадках під багатонаціональними все частіше мають на увазі такі компанії, ядро яких утворить капітал двох або трьох країн (наприклад, знаменита англо-голландська компанія Роял - Датч-шелл), на відміну від звичайних ТНК з контролюючим капіталом однонаціонального походження. У зв’язку з наростаючою хвилею міжстранового злиття і поглинання число таких двухнаціональних ТНК виросло і продовжує зростати.

Закордонні інвестиції у вигляді іноземних філіалів ТНК є одним з генераторів міжнародної торгівлі. Світ ТНК охоплює - всупереч усталеної думки - не лише крупні компанії. В їх число все більше входять також малі і середні фірми (з кількістю зайнятих не більш 500 чоловік). У рамках ЮНКТАД складений приблизний список, що включає 50 таких компаній з розвинених країн. Їх середній індекс транснаціональності рівний 27%, причому в 13 він перевищує 40%, а в 6 - навіть 50%. При цьому транснаціоналізація цих компаній йде переважно по лінії зайнятості (44%), потім по лінії активів (28%) і об’єму продаж (26%) за кордоном. З цього слідує, що такі фірми функціонують у відносно більш трудомістких галузях і прагнуть знизити витрати на робочу силу за допомогою зарубіжного виробництва [52].

Глобалізація набуває різного значення в залежності від того, чи йдеться про окрему компанію, галузь, країну, чи про світове виробниц­тво взагалі. Для окремої компанії глобалізація визначається тим, на­скільки компанія розширила географію надходження своїх доходів і в яких масштабах і пропорціях розподілила свої активи у різних країнах, а також тим, наскільки вона залучена до експорту капіталу, товарів та ноу-хау через структури, що залежать від неї .

Тойота є хорошим прикладом високоглобалізованої компанії, в якій в 1998 р. одна третина загального обсягу виробництва здійснювалася у дочірніх компаніях, які повністю або частково належали головній ком­панії. Виробництво автомобілів було налагоджено у 25 країнах Європи, Азії та Америки. Більше того, Тойота експортувала 38% свого вітчизня­ного виробництва з Японії на зарубіжні ринки і була залучена до знач­них внутрішніх поставок фірми, що здійснювалися між її дочірніми структурами [43]. Наприклад, всередині її регіональної мережі на півден­ному сході Азії Тойота експортувала дизельні двигуни з Таїланду, трансмісії з Філіппін, рульові механізми з Малайзії та бензинові двигуни з Індонезії. Поглиблення процесів глобалізації змусило керівництво компанії продовжити політику скорочення виробництва на національ­ному ринку та розширювати його за межами своєї країни. За підсум­ками 1998 р. Тойота за межами Японії виробила автомобілів на 21% більше, ніж у 1997 р. У 1999 р. було завершено будівництво нового автозаводу Тойота у США і у стадії завершення було будівництво за­воду у Європі. Водночас у грудні 1998 р. було закрито автозавод у рай­оні Токіо, який випускав моделі Согоllа та Sprinter [43].

Головними показниками глобалізації компанії є: міжнародне роз­осередження надходжень від продажів та основних активів; внутрішньо-фірмова торгівля напівфабрикатами, заготовками та готовою продук­цією; внутрішньофірмові потоки технологій.

Одним із прикладів успіху глобальної компанії, яка зуміла наприкінці 1990-х років скористатися перевагами глобалізації, може слугувати діяльність автомобільного концерну Ленд Ровер (Великобританія), придбаного у 1995 р. компанією БМВ (Німеччина) [44]. Компанія Ленд Ровер, яка протя­гом 50 років випускала лише чотирьохприводні джипи, розробила й почала випускати у 1997-1999 рр. три нові моделі в рамках проекту Freelander, які відразу ж стали популярними. Занепадаюча компанія добилася успіху завдяки технічним інноваціям, а також внутрішньо фірмовій кооперації та повернула собі лідерство на світовому ринку спортив­них джипів високого класу.

Глобалізація на рівні окремої галузі визначається тим, наскільки конкурентоспроможність компанії всередині галузі в даній країні взає­мопов’язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні. Чим більше глобалізована галузь промисловості, тим більше переваг одержує ком­панія від внесеної технології, виробничого процесу, фабричної марки. Глобалізовані галузі промисловості мають тенденцію домінувати на кожному ринку одним і тим самим набором глобальних компаній, які координують свої стратегічні дії в усіх країнах своєї активності. Так, галузь промисловості, що виробляє спортивне взуття, на всіх ринках представлена домінуючими компаніями Nike, Reebok та Adidas. Голов­ними показниками глобалізації галузі промисловості є співвідношення обсягів зустрічної торгівлі усередині галузі з обсягом світового вироб­ництва, співвідношення зустрічних інвестицій з усім інвестованим у цю галузь капіталом, а також пропорції прибутків, що отримали конкуру­ючі компанії галузі у всіх головних регіонах світу [41, c.95-96].

Глобалізація галузі характеризується також концентрацією капі­талу, що зростає, через аквізицію та злиття компаній [35, c. 335]. Злиття, які найбільш серйозно вплинули на фармацевтичний ринок, можна дати у такому хронологічному порядку:

1989 — Smithkline Beckman + Beecham = Smithkline Beecham (UK);

1994 — American Home Products + American Cyanamid = American Home Products (USA);

1994 — Glaxo + Welcome = Glaxo Welcome (UK);

1994 — Roche + Syntex = Roche (Fr);

1996 — Ciba + Sandor = Novartis (Swiss);

1996 — Pharmacia (Sweden) + Upjohn (USA) = Pharmacia&Upjohn.

Злиття, яке можна вважати одним з найбільш успішних у галузі, безперечно, є утворення Novartis. У Novartis йде постійне оновлення продукції. Те ж характерне й для інших лідерів світової фармацевтики. Наприклад, Eli Lilly (Великобританія) у 1998 р. завоювала ринок новими продуктами — антидепресантом Ргоzас та за­собом проти шизофренії Zурrеха. Компанія Merck (Великобританія) є світовим ліде­ром по виробництву ліків від серцево-судинних захворювань, найбіль­шої групи лікувальних препаратів. Однак у 1998 р. з’явився новий лідер серед фармацевтичних товарів — Viagra, засіб проти імпотенції у чо­ловіків, виріб компанії Pfizer. Вважається, що це буде найбільш попу­лярний по продажах медикамент століття [45].

В табл.2.6. представлено 20 найбільших за обсягом капіталізації ринків фармацевтичних компаній, які активно змагаються за поділ од­ного з найбільших глобальних ринків медикаментів.

Таблиця 2.6.

“Big Pharma” – найбільша за рівнем капіталізації компанії за станом на 10.03.99

Капіталізація ринку, Капіталізація ринку, Компанія млрд дол. США. Компанія млрд дол. США.

Merck 198,0 Zeneca * 38,6

Pfizer 179,9 Astra * 32,3

Bristol-Myers Squibb 126,7 Monsanto 27,8

Novartis 122,9 Pharmacia & Upjohn 27,5

Roche 116,6 Bayer 24,7

Glaxo Wellcome 114,6 Hoechst*** 24,6

Eli Lilly 105,0 Sanofi** 20,8

Schering-Plough 82,9 BASF 19,9

American Home Products 82,0 Rhone-Poulenc *** 16,8

Smithkline Beecham 80,7 Synthelabo 10,8

_____________________________________________________________ Примітка: *, **, *** : планують злиття

Джерело: Goldman Sachs, 15 March 1999

Наведене вище лише підтверджує, що глобалізація галузі вимагає від компаній, які прагнуть до успіху, постійної уваги до пошуку новинок, розробки найефективнішої продукції та реструктуризації підприємств з метою зростання їхньої рентабельності.

Глобалізація на рівні окремої країни характеризується ступенем взає­мозв’язку її економіки зі світовою економікою в цілому. Незважаючи на зростання глобалізації світової економіки, не всі країни в однаковій мірі інтегровані до неї. Існує декілька головних показників, що визначають ступінь інтегрованості економік різних держав у глобальну економіку, серед яких:

співвідношення зовнішньоторгового обороту і ВВП;

прямі іноземні інвестиції, які спрямовуються в країну і з краї­ни, та портфельні інвестиції;

потік платежів роялті в країну та з країни, що пов’язані з переданням технологій.

Глобалізація на світовому рівні визначається економічним взаємо­зв’язком між країнами, який зростає та відбивається на зустрічних по­токах товарів, послуг, капіталу та ноу-хау, що постійно збільшуються. Чітким підтвердженням цьому є такі тенденції:

за період з 1989 по 1996 рр. середньорічне зростання зустрічної торгівлі товарами та послугами дорівнювало 6,2% — майже у 2 рази швидше, ніж середньорічний темп зростання (3,2%) всесвітнього ВВП за аналогічний період часу;

з 1989 до 1994 рр. ПІІ зросли з 4,8 до 9,6% по відношенню до все­світнього ВВП за такий же період часу;

у 1970 р. співвідношення обсягів зустрічної торгівлі облігаціями та акціями до ВВП було нижче 5% у США, Німеччині, Японії. У 1996 р., тобто через більш як чверть століття, відповідні показ­ники для цих країн дорівнювали 152, 197 та 83% відповідно.

Центр ООН з транснаціонального співробітництва (UNCTC) у своїх дослідженнях глобальних потоків ПІІ повідомляє про форму­вання кластерів ПІІ, у яких ключовими є члени глобальної тріади ЄС-США-Японія. Навколо них формуються регіональні кластери ПІІ, до яких входять 37 країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою. За підрахунками UNCTC понад 40% усіх ПІІ світу розміщуються у ме­жах цих кластерів[49]. На рис.2.1 показано потоки ПІІ в системі “тріа­да — кластери”.

Наведене вище пояснення важливості процесу глобалізації на різних рівнях наочно демонструє той факт, що найбільшим досягненням ділового життя кінця XX та початку XXI ст. було піднесення та розвиток глобальної торгівлі. Оцінюючи це, журнал “Економіст” пише: “Гло­бальні фірми можуть перекидати у будь-яку точку земної кулі величезні обсяги товарів з великою швидкістю”[50]. Враховуючи результати Уруг­вайського раунду, а також переваги, які принесли домовленості на зра­зок ГАТТ/СОТ, НАФТА, АПЕК, МЕРКОСУР та інші, нині кожна краї­на намагається збільшити обсяги свого експорту в зв’язку зі значним зниженням рівня торгових бар’єрів як у межах регіональних утворень, так і у світі в цілому.

Американський кластер

Аргентина, Мексика, Болівія,

Панама, Чилі, Венесуела,

Колумбія, Філіпіни, Ізраїль,

Саудівська Аравія.

Європейський кластер

Чехія, Росія, Угорщина,

Бразилія, Польща.

Японський кластер

Південна Корея, Малайзія,

Гонконг, Таїланд.

Рис. 2.1 Кластери ПІІ

Джерело: за матеріалами The Economist.

Виникає питання, чи торкнулася глобалізація України та тих про­цесів, що у ній відбуваються? На жаль, рівень реструктуризації еко­номіки України поки що дуже невисокий, і уповільнені темпи реформ не дозволяють їй цілеспрямовано й ефективно брати участь у проце­сах глобалізації, хоча побічно ці процеси зачіпають життя кожного в Україні, незалежно від його бажання.

При всій безперечній ролі ТНК в міжнародних потоках товарів, капіталу, технології не треба перебільшувати міру їх глобальності. Типова, середня з цих корпорацій виготовляє у власній країні понад 2/3 всієї продукції і використовує тут же 2/3 свого персоналу, хоч для найбільших ТНК цей “індекс міжнародності” (або “транснаціональності”) часто значно вище.

Варто відзначити ще одну характерну тенденцію, пов’язану з глобалізацією: зростання ТНК і відповідно прямих інвестицій, що надходять з країн, що розвиваються. Їх абсолютні і відносні розміри поки невелики (51,4 млрд. дол. в 1996 р., або приблизно 14% їх загального об’єму). Однак в1980-1984 рр. ця цифра становила всього 5%. При цьому мова йде передусім не про всі нові індустріальні країн Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Масштаби цих ТНК, звичайно, істотно поступаються найбільшим ТНК з розвинених країн. Зіставлення 25 найбільших ТНК, що базуються в розвинених країнах, і 25 ТНК з країн, що розвиваються дозволяє судити про їх порівняльну потужність.

У першій групі активи компаній складають від 24 млрд. до 252 млрд. дол., а їх “індекс транснаціональності” від 20 до 92%. У другій групі активи більшості компаній знаходяться в межах 1,5-8 млрд. дол., а “індекс транснаціональності” значно нижче (від 3 до 40%).

Головне, однак, складається не в цьому порівнянні, а неминучому русі будь-якої країни, що досягає певного рівня економічного розвитку, цим шляхом.

Це загальна тенденція, яка, однак, реалізується далеко не прямолінійно і не безконфліктно. Діяльність ТНК, як, проте, і всіх інших господарюючих суб’єктів в ринковій економіці, пов’язана з безперервною боротьбою суперечливих інтересів, з виявом не лише позитивних, але і негативних моментів і тенденцій. Причому коли мова йде про ТНК, то в орбіту цієї боротьби і протиріч виявляються втягнутими цілі країни і регіони, і економічні чинники при цьому викликають нерідко політичні наслідки.

Зіткнення інтересів йде за декількома напрямками:

по-перше, конкуренція між ТНК в масштабах світової економіки (як між ТНК з різних країн так і часом між ТНК, що базуються в одній і тій же країні);

по-друге, це складний комплекс взаємовідносин між ТНК і приймаючими країнами їх населенням, діловими і, офіційними колами;

по-третє, це аж ніяк не завжди співпадаючі інтереси ТНК і їх власних країн.

Примітно, що в останні роки нарівні з явним ослабленням критики в адресу ТНК з боку країн, що розвиваються, які нині більше стурбовані їх залученням, посилюється критика в країнах їх основного базування, особливо в зв’зку з проблемою зайнятості.

З боку країн, що розвиваються вже давно значно втихли грізні обвинувачення на адресу ТНК, що звучали і в ООН, і на різних форумах в 60-70-і рр. Навпаки, ці країни конкурують між собою за залучення іноземного капіталу. А в розвинених країнах (так би мовити, на батьківщині ТНК) така критика продовжується і навіть посилюється. При цьому звичайно мова йде про те, що якщо компанія, діюча тільки в “своїй” країні, вимушена рахуватися з її законами і соціальними нормами, то транснаціональна корпорація має можливість обійти ці закони. Якщо, скажімо, її не влаштовує соціальне законодавство в США, вона може перевести виробництво в Мексику, де зарплата і пільги для робітників менше. Вона може також частково йти від податків шляхом внутрішніх трансфертних цін, переводячи таким чином більше прибутку в країни з меншими податками. Це створює підгрунття для ослаблення соціальної політики, щоб не відлякувати інвестиції ТНК.

Згідно з іншими поглядами, в цьому є свій позитивний момент, що втримує уряди розвинених країн від надмірних податків і регулювання економіки, оскільки існує безліч країн, що розвиваються, що мріють про те, щоб як можна більше зазнати “експлуатації” з боку тих же ТНК.

Ще один розхожий докір на адресу ТНК полягає в тому, що, створюючи робочі місця в країнах з дешевою робочою силою, вони збільшують безробіття у себе вдома. Для деяких галузей це дійсно так, наприклад для текстильної промисловості і електроніки. Але часто цей аргумент перебільшений. У розвинених країнах зарплата становить нині всього 10-15% витрат виробництва в порівнянні з 25% в 1970-х рр., так що цей мотив багато в чому відходить на другий план.

Зростаюча економічна потужність ТНК неминуче спричиняє і їх вплив в політичній сфері, причому в глобальних масштабах.

“Корпорації починають функціонувати подібно урядам. Наприклад, IВМ фактично являє собою цілу країну. У неї, як і в інших великих ТНК, є свої кадри дипломатів-співробітників, що займаються діловими відносинами з національними державами. Її справжній електорат - це, звичайно, не американці загалом, а її акціонери. Таким чином, по мірі розширення глобалізації ми вступаємо в еру корпоративного феодалізму”[13].

Дійсно, сучасна економічна і політична карта світу виглядає як химерне поєднання і переплетення звичайних держав і володінь транснаціональних корпорацій, причому кордони тих і інших не співпадають, і нарівні з відкритими або частіше прикритими, тліючими територіальними суперечками між державами йде безперервна боротьба між ТНК за сфери переважаючого впливу.

У останні роки ця боротьба характеризується двома особливостями. По-перше, в арсеналі її коштів все більше місце займають злиття і поглинання конкуруючих компаній (в інших країнах, а часом і в своїй країні), що вже отримало назву “слонячих весіль”.

По-друге, стратегічні альянси між ТНК як правило, є довгостроковими і охоплюють в різних випадках різні стадії всього ланцюжка - від наукових розробок до спільного виробництва і збуту.

Конкуренція і співпраця - ось, мабуть, що характерно для ТНК в умовах глобалізації. І те і інше, однак, дає позитивні результати, якщо спиратися на економічні досягнення і переваги кожної з учасників.

Звідси витікають висновки і для українських компаній. Розраховувати на успіхи в конкуренції на світовому ринку важко. А ось в сфері співпраці, безсумнівно, є можливості і перспективи, якщо, звичайно, з глуздом їх використати.

2.2. Основні напрями глобалізації та її показники.

Глобалізація економічної діяльності розвивається у наступних основних напрямах:

1.Міжнародна торгівля:

товарами;

послугами;

технологією;

об’єктами інтелектуальної власності.

2. Міжнародне рух факторів виробництва:

капіталу (у вигляді прямих іноземних інвестицій);

робочої сили (у вигляді стихійних міграцій некваліфікованих і малокваліфіованих робітників і у вигляді “відпливу умів”).

3. Міжнародні фінансові операції:

кредити (приватні, державні, міжнародних організацій);

основні цінні папери (акції, облігації і інші боргові зобов’зання);

похідні фінансові інструменти (ф’ючерси, опціони і інш.);

валютні операції.

При цьому співвідношення як між цими трьома напрямами, так і різними формами в рамках кожного з них в останні роки істотно змінюється [55].

Для початку варто зупинитись на короткому огляді чотирьох найголовніших аспектах глобалізації.

Торгівля: у сукупності частка країн, що розвиваються у світовій торгівлі збільшилася з 19 відсотків у 1971 році до 29 відсотків у 1999 році. Однак має місце глибоке розходження між найбільшими регіонами. Наприклад, країни Азії з новою індустріальною економікою досягли високих показників, у той час як для Африки в цілому характерні погані результати. Важливе значення має також структура експорту країн. Істотно випереджальними темпами йшов ріст експорту продукції обробної промисловості. Частка первинних продуктів у світовому експорті (таких як продукти харчування і сировина), виробництвом яких нерідко займаються найбідніші країни, скоротилася.

Рух капіталу: рис. 2.2 служить ілюстрацією явища, яке нерідко асоціюється з процесом глобалізації, - різкого зростання припливу приватних капіталів у країни, що розвиваються, протягом більшої частини 90-х років ХХ століття. З графіка видно також, що а) цей ріст відбувся після періоду особливо вираженого “пересихання” цих потоків у 80-і роки, що б) чисті припливи офіційної “допомоги” чи допомоги з метою розвитку помітно скоротилися з початку 80-х років і що в) структура приватних потоків зазнала радикальних змін. Найбільш важливою категорією стали прямі іноземні інвестиції. Портфельні інвестиції і банківські кредити також збільшилися, однак вони характеризувалися більшою нестійкістю й особливо різко скоротилися слідом за фінансовими кризами наприкінці 90- х років.

Переміщення людей: частково пересування працівників з однієї країни в іншу пояснюється бажанням знайти кращі можливості для працевлаштування. Кількість людей, що беруть участь у такому переміщенні, все ще досить незначна, однак за період з 1965 по 1990 рік частка робочої сили, представлена народженими в іншій країні, зросла у світовому масштабі приблизно наполовину.

В основному міграція відбувається між країнами, що розвиваються. Проте, приплив переселенців у країни з розвинутою економікою, очевидно, служить засобом, завдяки якому скорочується розрив між розмірами заробітних плат у світі. Поряд з цим, цей процес потенційно може сприяти зворотній передачі навичок у країни, що розвиваються і підвищенню рівня зарплат у цих країнах.

Поширення знань і технологій: обмін інформацією складає невід’ємний аспект глобалізації. Наприклад, прямі іноземні інвестиції приносять із собою не лише збільшення реальних капітальних фондів, але і технічні нововведення. У більш загальному плані можна сказати, що придбання знань виробничих методів, управлінських прийомів, експортних ринків і економічної політики вимагає дуже низьких витрат, хоча такі знання представляють собою надзвичайно коштовний ресурс для країн, що розвиваються [59,67].

Варто відмітити передусім загальну закономірність: всі сфери міжнародної економіки по темпам зростання випереджають темпи зростання реального сектора, тобто валового внутрішнього продукту. Звідси зростання їх питомої ваги (їх частки, або квот) в ВВП: це торкається і торгівлі, і руху капіталу, і фінансових операцій.

Серед вказаних трьох напрямків швидше всього збільшується об’єм міжнародних фінансових операцій, потім слідують міжнародний рух капіталу (прямі інвестиції) і, нарешті, міжнародна торгівля. Разом з тим в рамках фінансового напряму особливо стрімко зростають валютні операції і об’єм міжнародних операцій з цінними паперами (включаючи похідні фінансові інструменти), процес, що відображає все більшу сек’юритизацію сучасних фінансових ринків (і внутрішніх і міжнародних).

Що стосується прямих іноземних інвестицій, то їх зростання перевершує темпи зростання міжнародної торгівлі, в якій випереджальними (в порівнянні з товарами) темпами збільшується торгівля послугами, технологією, об’єктами інтелектуальної власності.

Ці тенденції знаходять відображення і в інформаційному полі глобалізованної економіки, в якому все більше місце займає фінансова інформація, і у випереджальному зростанні активів фінансових інститутів (банків, страхових компаній, інвестиційних фондів), і в кадрових потребах міжнародної економіки, і в сфері очікувань, які частково зміщаються у бік найбільш жвавих, мінливих і тому найменше передбачуваних фінансових ринків. Нарівні з раціональними очікуваннями тут виникає чимало ірраціональних, які мають реальний вплив на ці ринки.

Як і в інших економічних явищах, слідом за характеристикою їх якісної природи встає питання про їх кількісні параметри. У цьому випадку мова йде про те, як “виміряти” глобалізацію економічної діяльності, як визначити її міру, динаміку її у часі [64].

Передусім тут треба розрізнювати два питання. Перше з них - це параметри, по яких можна судити про рівень глобалізації всієї світової економіки. Друге питання - це міра відкритості економіки окремої країни або групи країн, рівень її або їх участь в глобальних економічних процесах.

Самими простими і очевидними показниками в цьому значенні є темпи зростання міжнародної торгівлі, які за останнє десятиріччя в 2 рази перевищували темпи зростання виробництва; прямі іноземні інвестиції в ті ж роки росли в 3 рази більш високими темпами, а міжнародні операції з акціями - в 10 раз.

Більш суворий і по можливості формалізований підхід вимагає використання ряду абсолютних і особливо відносних величин. Перші характеризують загальні масштаби зростання зовнішньоекономічних операцій. Другі дозволяють порівняти їх з темпами зростання таких базових економічних показників, як валовий внутрішній продукт, національний прибуток чи об’єм інвестицій (як в цілому, так і по сферах господарства або галузях).

У кожному випадку особливо важливим стає поняття “квота”, тобто відношення зовнішньоекономічних показників до загальноекономічних, що дозволяє судити про міру глобалізації (всього світу або окремої країни)[61].

Рівень, або міра, глобалізації світової економіки загалом слід визначати такими показниками, як:

обсяг інтернаціоналізованого (міжнародного) виробництва товарів і послуг і темпи його зростання в порівнянні з об’ємом і темпами зростання усього валового продукту в світі;

об’єм і динаміка прямих іноземних інвестицій в порівнянні з об’ємом і динамікою всіх інвестицій (і внутрішніх і міжнародних);

об’єм і динаміка міжнародної централізації капіталу (у вигляді злиття і поглинання компаній в різних країнах) в порівнянні із загальними даними про централізацію капіталу (включаючи злиття і поглинання в середині країни);

об’єм і динаміка великих, складних комплексних міжнародних інвестиційних проектів (проектне фінансування) в порівнянні із загальними масштабами подібних проектів (і внутрішніх і міжнародних), наскільки дозволяє існуюча статистика;

об’єм всієї міжнародної торгівлі товарами і послугами і темпи її зростання в порівнянні з валовим продуктом (в тому й іншому випадку необхідно розглядати товари і послуги не лише в їх сукупності, але і роздільно, оскільки інтернаціоналізація товарного виробництва і обігу внаслідок природних причин істотно вище, ніж в сфері послуг);

дані про міжнародні операції з патентами, ліцензіями, ноу-хау;

об’єм, і динаміка міжнародних операцій банків і інших кредитних установ в порівнянні із загальним об'ємом і динамікою всіх їх операцій;

об’єм і динаміка міжнародних фондових ринків в порівнянні із загальними розмірами цих ринків і темпами їх зростання (портфельні інвестиції: загальні і міжнародні), при цьому доцільно розрізнювати основні сегменти цих ринків: облігації і інші боргові зобов’язання (державні і приватні), акції, похідні цінні папери (ф’ючерси, опціони), операції своп і репо [2,64];

об’єм і динаміка валютних ринків в порівнянні із загальними масштабами грошових ринків.

Значення кожного з цих показників, очевидно, нерівнозначно, і тому доцільно додати кожному з них певну вагу, віддаючи пріоритет сфері виробництва, науково-технічному прогресу, потім сфері обігу і, нарешті, фінансовій сфері як найбільш рухомій і такій, яка найбільш піддається глобалізації, але в той же час і занадто незалежній і частково відірваній від реального сектора економіки.

Питома вага кожного з вказаних чинників могла б виглядати (зрозуміло, умовно ) таким чином:

15%

15% сфера виробництва - 48%

10%

8%

30% - сфера обігу - 30% (товари – 25%, послуги – 5%)

10% - сфера обміну технологіями - 10%

4%

4% фінансова сфера - 12%

4%

100%

На основі відповідних даних і з урахуванням їх ваги можна було б визначити загальний індекс глобалізації в сучасній світовій економіці, його динаміку і подальші тенденції [13].

В принципі, на базі таких же показників можна розрахувати індекс глобалізації відносно окремих країн і регіонів, ступінь їх інтеграції в світову економіку[64].

При цьому, однак, потрібно враховувати деякі істотні обставини і застереження. Процеси глобалізації розгортаються перш за все і в найбільшій мірі в межах промислово розвинених країн, що входять в Організацію економічної співпраці і розвитку (ОЕСР, 29 країн), і разом з ними - в групі нових індустріальних країн. Країни, що розвиваються беруть участь в цьому процесі в меншій мірі, а так звані найменш розвинені країни майже зовсім не беруть участь в ньому. У зв’язку з цим середні загальносвітові показники зменшують рівень і значення глобалізації для одних країн і перебільшують його для інших. Тому представляється доцільним розглядати дане явище передусім стосовно розвинених країн.

Необхідно також враховувати (що переважно не робиться) не лише пряму, безпосередню, але й непряму участь пов’язаних підприємств, компаній, галузей і сфер господарства в міжнародній економічній діяльності, а отже, і в її глобалізації. Існує, наприклад, прямий товарний експорт, який відбивається в митній статистиці і на її основі в показниках експортних квот. Нарівні з цим існує непрямий експорт у вигляді постачання товарів і послуг для підприємства, що експортує свою продукцію, або для торгової експортної фірми.

Так, на основі розгалужених міжгалузевих зв’язків (а чим вище рівень економічного розвитку країни, тим складніше і ланцюжки цих зв’язків) у зовнішньоекономічну діяльність виявляється залученої значно більша частина національної економіки, чим про це можна судити лише по експортним квотам, які засновані на прямому експорті.

Те ж саме відноситься і до прямих іноземних інвестицій. І експорт, і імпорт цих інвестицій звичайно виявляються пов’язаними і з внутрішньою інвестиційною активністю, яка необхідна для обслуговування іноземних (тим більше змішаних – joint ventures) компаній в даній країні, або в зв’язку з діяльністю власних компаній за кордоном.

У всіх подібних випадках вступає в дію ефект так званого мультиплікатора, який вперше був описаний Дж. М. Кейнсом, зокрема, зовнішньоторгівельного і інвестиційного мультиплікатора. Такого роду мультиплікатор, хоч і в специфічних формах, діє і на фінансових ринках [22]. Так, наприклад, зовнішні кредитні операції банків стимулюють міжбанківські операції на внутрішньому ринку. Це ж відноситься і до фондових ринків, міжнародні і внутрішні сегменти яких тісно пов’язані один з одним. Що ж до валютних і внутрішніх грошових ринків окремих країн, то в умовах вільного обігу більшості валют вони представляють, по суті, єдині ринки.

Внаслідок всіх цих обставин глобалізація економічної діяльності звичайно захоплює не лише якусь відокремлену частину національної економіки, безпосередньо залучену до системи зовнішньоекономічних зв’язків, але і набагато більш глибокі її основи, пронизує в більшій або меншій мірі всі або майже всі шари економічного життя. Це справедливо насамперед саме для розвинених країн, де на відміну від багатьох країн, що розвиваються немає якогось особливого експортного сектора, ізольованого від іншої економіки, не пов’язаної із зовнішнім світом.

І, звичайно, ця обставина (мультиплікаційний ефект зовнішньоекономічної діяльності) потрібно в повній мірі враховувати стосовно до сучасної України і її поступової інтеграції в світову економіку. Власне кажучи, сам термін “інтеграція” доречний лише тоді, коли мова йде не про розвиток зовнішньоекономічних зв’язків в окремих секторах економіки і не в якійсь одній переважаючій формі, а про широкі і глибокі зв’язки всієї національної економіки з економіками інших країн і, отже, зі світовою економікою загалом.

Звідси витікає, що вигоди і переваги такої глобалізації і інтеграції ні в якому разі не можна розглядати лише у вигляді одностороннього напрямку і руху, зменшуючи значення іншого напрямку. Тим часом саме це відбувається, коли, наприклад, експорт на відміну від імпорту визнається безумовним благом, і заходи по стимулюванню експорту супроводжуються обмеженнями в області імпорту, або коли проблеми міжнародних кредитних відносин, прямих і портфельних інвестицій розглядаються виключно в розрізі “залучення іноземних ресурсів”.

Загальна тенденція до зростаючої глобалізації не викликає сумнівів. Проте більш ретельний аналіз веде до ряду застережень.

Зовнішньоторгівельні квоти (відношення зовнішньоторгівельного обороту до валового внутрішнього продукту) в більшості країн за останні десятиріччя різко збільшилися. Але в той же час цей показник для Великобританії і Франції зараз лише трохи перевищує рівень 1913 р., а для Японії виявляється навіть нижче за цей рівень.

Особливе місце серед показників інтеграції і глобалізації займає порівняльна динаміка цін на однакові товари в різних країнах. Теоретично чим менше бар’єрів в міжнародній торгівлі (а лібералізація якраз і полягає в зниженні, часом навіть усуненні цих бар’єрів), тим більше повинні зближуватися, вирівнюватися ці ціни під тиском конкуренції. Проте значні розходження в цінах продовжують зберігатися.

Поряд з багатьма іншими чинниками (транспортні витрати, відмінності в податках) певну роль відіграють при цьому і імпортні обмеження.

Навіть в тих не таких численних випадках, коли торгівля між сусідніми країнами майже повністю либералізована, як, наприклад, між США і Канадою, все ж виявляється, що об’єм торгівлі між двома канадськими провінціями в 20 раз більше, ніж між канадською провінцією і сусіднім американським штатом. І це незважаючи на всі розмови про єдиний американський ринок, особливо після створення трьохсторонньої зони вільної торгівлі з участю США, Канади і Мексіки. Те ж саме відноситься до і інтеграції, що вже давно розпочалася в рамках Європейського Союзу.

Певних застережень вимагає і глобалізація фінансових ринків, яка, безсумнівно, просунулася досить далеко, випереджаючи в цьому відношенні і товарні ринки, і сферу прямих інвестицій. Так, за даними англійського журналу “Економіст”, ринки капіталу на початку століття були більше інтегровані, ніж тепер[51]. Протягом багатьох років перед першою світовою війною, в умовах золотого стандарту, що переважав в той час величезні капітали прямували з Західної Європи в Північну Америку, Аргентину і Австралію. Чистий відтік капіталу з Великобританії (тобто активне сальдо її платіжного балансу по поточних операціях) складав в середньому за 1880-1913 рр. 5% валового внутрішнього продукту, досягаючи іноді навіть 10%. Для порівняння можна зазначимо, що для сучасної Японії - країни з максимальним активним сальдо платіжного балансу ця цифра в останнє десятиріччя становить лише 2-3% [20].

Декілька зауважень з приводу ринків робочої сили. Міра їх інтеграції і глобалізації значно поступається глобалізації ринків товарів і капіталу. Звичайно, десятки мільйонів людей працюють за межами своїх країн. І все ж мобільність трудових ресурсів нині набагато менше, ніж у другій половині XIXст., коли приблизно 100 млн. людей емігрували з Європи в країни Нового світу, передусім в США. Навіть в межах Європейського союзу, де створені найкращі правові умови для трудової міграції між країнами учасниками ЄС, ця міграція не така значна, і ринки праці зберігають свій національний характер[26]. Але тут постає питання наскільки обґрунтованими є побоювання щодо того, що конкуренція з боку “країн з низькими рівнями заробітної плати” веде до витіснення робітників з високооплачуваних робочих місць і зниженню попиту на працівників низької кваліфікації? Чи не є економічні і суспільні зміни, що відбуваються в цих країнах, прямим наслідком глобалізації?

Економіка знаходиться в стані безупинного відновлення, і поглиблення глобалізації є лише однією з цілого ряду постійних тенденцій. У число таких тенденцій входить і те, що в міру дозрівання економіки в промислово розвинутих країнах вона стає усе більш орієнтованою на надання послуг з метою задоволення потреб населення цих країн. Ще одна тенденція полягає у зсуві в бік більш висококваліфікованої праці. Однак згідно всім наявним даним, такі зміни відбувалися б (хоча і не обов’язково такими ж темпами) незалежно від наявності чи відсутності процесу глобалізації. Більш того, глобалізація робить ці процеси менш хворобливими і дорогими для економіки в цілому, оскільки приносить вигоди у виді потоків капіталу, технологічних нововведень і більш низьких цін на імпортні товари. Економічне зростання, зайнятість і життєвий рівень населення — усі ці показники перевищують рівень, на якому вони знаходилися, якби економіка була закритою[7,9].

Однак ці блага, як правило, нерівномірно розподіляються серед різних груп населення в межах країн, і деякі з цих груп можуть виявитися в програші. Наприклад, працівникам застаріваючих галузей, які знаходяться на стадії спаду, може виявитися непросто перейти в нові галузі.

Яку політику варто проводити у відповідь на ці проблеми? Чи належні органи державного керування намагатися захистити конкретні групи, наприклад, низькооплачуваних працівників чи застарілі виробництва, шляхом введення обмежень на торгівлю чи переміщення капіталу? Такий підхід, можливо, комусь допоможе в найближчій перспективі, однак, у кінцевому рахунку досягатися це буде за рахунок життєвого рівня населення в цілому. Замість цього урядам необхідно проводити політику, спрямовану на сприяння інтеграції у світову економіку і, у той же час, яка передбачає практичні заходи для надання допомоги потерпілим у результаті змін. Процвітанню економіки в цілому буде більш сприяти політика, орієнтована на підтримку глобалізаційнних процесів шляхом надання економіці більш відкритого характеру і, яка враховує необхідність забезпечення загального доступу до благ. У центрі уваги державної політики повинні знаходитися дві важливі галузі:

освіта та професійна підготовка, з метою надання працівникам гарантованої можливості придбання необхідних навичок в умовах динамічних змін в економіці;

точно націлені системи соціального захисту, призначені для надання допомоги працівникам, що втратили роботу.

І все ж цілий ряд чинників дає підстави вважати сучасну глобалізацію економічної діяльності новим за змістом і більш значним по кількісним показникам явищем, ніж те, що відбувалося до 70-90-х рр. XX ст.

До того часу значна частина світу була слабо залучена до світової економіки. Сьогодні ж процеси глобалізації охопили велику кількість країн, що розвиваються в Азії і Латинській Америці, а також країни Центральної і Східної Європи, які встали на шлях ринкових реформ і лібералізації [5].

Інша відмінність полягає в тому, що якщо в XIX ст. - на початку XX ст. важливе значення для розвитку міжнародних економічних зв’язків мало зниження транспортних витрат (на основі технічних досягнень того часу), то тепер головну роль в цьому відношенні відіграє здешевлення засобів зв’язку. Ця обставина істотно полегшила організацію і функціонування компаній, діючих в глобальних масштабах. Дешеві і ефективні засоби зв’язку дають можливість таким компаніям розміщувати спеціалізовані частини єдиного виробництва в різних країнах і в той же час підтримувати необхідні контакти між менеджерами різних рівнів, між виробниками, постачальниками і споживачами, які можуть знаходитися на будь-якій відстані один від одного [24].

Сучасні засоби зв’язку різко розширили діапазон економічної діяльності і супутніх комерційних операцій, що не вимагає безпосередніх контактів між сторонами. Це торкається майже всіх форм діяльності, яка може знайти відображення на екрані комп’ютера або в телефонному спілкуванні, будь то продаж авіаквитків, більшість банківських операцій, навчання на відстані, аж до медичних консультацій.

Третій момент відноситься до міжнародних фінансових ринків, загальні масштаби яких несумірно зросли не лише в порівнянні з початком століття, але і протягом останніх років[4,9].

Однак, незважаючи на дані, що свідчать про зростаючу глобалізацію, світова економіка все ще далека від повної інтеграції. У економічних відносинах світ поступово стає, але ще аж ніяк не став (і, звичайно, ще не скоро стане) по-справжньому єдиним. До того ж успішне просування до цієї єдності, подальша економічна глобалізація на ринковій основі (а ніякої іншої основи для цього процесу немає і бути не може) зовсім не означають рух до якогось безконфліктного, несуперечливого світу. Швидше, навпаки. Тільки існуючі і нові протиріччя, пов’язані передусім з конкурентною боротьбою ще більш могутніх економічних сил, будуть розгортатися на новому, більш високому рівні розвитку науки, техніки, технології, економіки, організаційних структур, загального накопиченого багатства, рівня і якості життя.

У найближчі роки потрібно чекати подальшого, причому вельми різкого, пониження тарифів на послуги зв’язку.

Крім того, за допомогою системи Інтернет і супутніх систем і технологій інформація про ринки і ціни в глобальних масштабах буде ставати все більш доступної для покупців і продавців. Світовий ринок, який до цього часу є декілька абстрактною категорією, знайде свою справжню реальність.

З іншого боку, це питання можна розглянути і в більш широкому плані: які взагалі межі глобалізації в умовах сотень суверенних держав? Зрозуміло, не лише в найближчому, але і в більш віддаленому майбутньому, наприклад в середині XXI ст., світ буде ще далеко не єдиним, не гомогенним. Рівень глобалізації підвищиться, частка інтернаціоналізованого виробництва і міжнародного обміну зросте, масштаби фінансових ринків збільшаться в багато разів, але при цьому збережуться чималі економічні масиви, обмежені переважно національними рамками і не пов’язані (або лише віддалено пов’язані) з процесами глобалізації. В зв’язку з цим варто зазначити, що повністю гомогенних ринків і економік практично не існує навіть в рамках окремих країн (особливо великих багатонаціональних країн, наприклад, Індії); свої гострі регіональні відмінності, а звідси і відмінності в основних економічних показниках існують в Італії (проблема Півдня), в Великобританії (проблема Шотландії) і в Німеччині (проблеми східних земель). Це відноситься і до такої стійкої регіональної спільноти, як Європейський Союз.

У найменшій мірі глобалізації піддається ринок праці, особливо на своєму основному, середньому професійному рівні, тісно пов’язаному з національним підгрунтям. Нижній рівень представляють некваліфіковані або малокваліфікованні робітники-мігранти, вищий рівень - це люди, що втілюють сучасний глобальний менеджмент, а також вчені і особи вільних професій з високою міжнародною рухомістю. Глибокі відмінності в культурі, звичаях, образі життя, не кажучи вже про мови, неминуче стримують глобалізацію в цій сфері [35].

Тут, очевидно, буде відбуватися те, що можна назвати “глобалізацією без відриву від будинку”. Мова йде про певне вирівнювання умов праці, організаційних форм і, звичайно, оплати праці в різних країнах, поширенні деяких загальних принципів глобального менеджменту.