Роди та жанри давньоруської літератури

1.2       Роди та жанри давньоруської літератури

Давняя українська література бере свій початок від часів давньоруської феодальної держави — Київської Русі. За вісім століть своєї історії пройшла кілька якісних етапів розвитку. Перший — становлення і розквіт літератури часів Київської Русі, або давньоруської літератури. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності, слов'янської міфології, засвоєння (після запровадження 988 р. християнства) візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшло два види пам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні. Із прийняттям християнства, будівництвом храмів і запровадженням шкільної освіти зростає попит на християнську церковну літературу, богослужебні книги, що й обумовило виникнення перекладної літератури (біблійні книги, апокрифи, «житія», патерики й ін.). Перекладна література приходила на Русь головним чином із Візантії. Процес перенесення, «вживления» чужоземних пам'яток сприяв не тільки культурному збагаченню наших предків, засвоєнню ними філософського, культурного, морально-етичного досвіду інших народів, а й стимулював розвиток оригінальної творчості [7; 15].

Оригінальна давньоруська література представлена у жанрах літописання («Повість минулих літ», «Київський літопис»), «повчань» («Поученіє» Володимира Мономаха), ораторсько-моралізаторської прози («Слово про закон і благодать» Іларіона), агіографічних творів, або життєписів святих («Сказання про Бориса і Гліба», «Києво-Печерський патерик») та ін. Найвидатнішою пам'яткою літератури Київської Русі є анонімне «Слово о полку Ігоревім». У ті часи співіснували мови давньоруська та старословянська, або церковнослов'янська. Давньоруською мовою писалися літературні твори, а також державні документи, скажімо, «Поученіє» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», збірник правових документів «Руська Правда», різні грамоти, ділові акти, договори руських князів (Олега, Ігоря, Святослава) з греками. Після прийняття християнства поряд з давньоруською мовою вживалася і церковнослов'янська, якою перекладалися книги, потрібні для відправлень християнського культу [7; 19].

Основні жанри давньоруської літератури: повісті, повідання, сказання, літописи, житія, слова, повчання, поеми та хождіння. Біблійні книги, канонізовані християнською церквою як „святе письмо” не вичерпували легенд, створених віками навколо старозавітних і новозавітних героїв. За такими поза біблійними творами закріплена назва апокрифи (грецьк. – таємний, прихований).

Первісна церква апокрифів не забороняла. Ними користувалися рядові християнські проповідники і „вчителі” та „отці” церкви. Коли ж апокрифічну літературу почали брати на озброєння різноманітні єретичні секти, що були в опозиції до існуючого ладу і висловлювали погляди уярмлених класів, багато апокрифів потрапляють під заборону церкви. Апокрифи жанрово неоднорідні. Це і гадальні книги, сонники, громник, і твори ораторська епістолярного та катехізисного характеру – промови, казання, пророцтва, заповіти, послання. Велику групу становлять новозавітні апокрифи. Оскільки навколо постаті Ісуса Христа витворилося безліч переказів і лише частина з них увійшла до чотирьох канонічних євангелій, а решта побутували за рамками святого письма.

Апокрифічні євангелії істотно відрізняються від канонічних. Останні багато уваги приділяють ученню Христа. Апокрифічні – переповідають події про його життя [8; 41].

Три апокрифічні Євангелія – Іакова, Хоми, Никодима.

„Євангеліє” Іакова – або „Слово на рождество Христово”. В ньому розповідається про батьків богородиці – Йоакима й Анну, про дитинство Марії, про одруження (віддання „на соблюдіння”) Йосипові, про народження Ісуса Христа. Головна мета цього твору – возвеличити Марію, про яку говорилося в канонічних Євангеліях дуже мало.

„Євангеліє” Хоми являє продовження „Євангелія” Іакова: воно розповідає про дитячі роки Христа. Хома об’єднує окремі легенди про чудеса, які чинив Христос, будучи дитиною. Всі оповідання показують божественність цього незвичайного хлопчика, він зцілює хворих, воскрешає померлих. У багатьох епізодах Христос – не проповідник любові до ближнього, а злостивий хлопчик. Никодимове Євангеліє – поєднання трьох тематично споріднених творів – „Пілатових актів” Пілатового листа до Клавдія та оповідання Йосипа Аримафейського про сходження Христа в пекло і визволення душ праотців („Слово про збурення пекла” „Слово о Лазареве воскресіння”. Розрізняють апокрифічні оповідання про мандри і пригоди апостолів. З-поміж новозавітних апокрифів есхатологічного змісту цікавий „Хожденіє богородиці по мукам” [8; 23]. Прямим продовження біографічних традицій Біблії, була християнська агіографія, або житійна література, яка звеличувала подвиги найдавніших християнських діячів – святих, описуючи їх життя і ті чудеса, що їх вони творили з ласки божої за життя і по смерті. Житійна література зароджується зразу по виникненні християнства. Особливо сприяло її розвиткові жорстоке переслідування прихильників нової релігії. Щоб закріпити їхні подвиги в пам’яті людей, ідеологи християнства починають створювати і записувати оповідання про муки і смерть християнських героїв. У Київській Русі були відомі Житія Сави Освященного, Антонія Великого, Ніфонта, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Іоанна Златоуста, Миколая Мирликійського, Олексія, чоловіка божого, Федора Стратилата. В цій частині нашої роботи ми проаналізували і систематизували різноманіття творів давньоруської літератури, а також дали характеристику і навели приклади жанрів, існуючих в ту добу.

РОЗДІЛ ІІ “ІЗБОРНИК СВЯТОСЛАВА 1073 РОКУ” ЯК НАЙДАВНІШИЙ ЗРАЗОК ПИСЕМНОСТІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

2.1 “Ізборник Святослава 1073 року” та “Ізборник Святослава 1076 року” – найдавніші українські енциклопедії

Першою давньоукраїнською книгою енциклопедичного характеру вважається “Ізборник Святослава 1073 року”. Цей унікальний рукопис разом з Остромировим Євангелієм ( 1056-1056 рр.) та другим “Ізборником Святослава 1076 року” належить до найдавніших точно датованих пам’яток писемності Київської Русі, які збереглися до нашого часу. “Ізборник Святослава 1073 року” – чудово оформлений рукопис, який відзначається високою якістю пергаменту, ретельним кирилівським письмом та мистецтвом оздоблення різнобарвними заставками, малюнками, ініціалами з використанням фарб і золота. Це список з болгарського оригіналу, що являє собою переклад з грецького (до нашого часу не зберігся) для болгарського царя Симеона (893-927). “Ізборник 1073 року” був перекладений на тогочасну літературну мову і присвячений київському князю Святославу Ярославичу (1027-1076), сину Ярослава Мудрого [9; 24].

Рукопис містить понад 380 статей щонайменше сорока авторів з християнського богослов’я, філософії, логіки, поетики, граматики, етики, історії, ботаніки, зоології, медицини, мінералогії, фізики, математики, астрономії тощо. Основну частину збірника складають “Відповіді Анастасія Синаіта” – зведення виписок зі Святого Писання та творів найавторитетніших візантійських богословів: Кирила Олександрійського, Іустина Філософа, Василя Великого, Григорія Ніського, Іоанна Златоуста, Кирила Єрусалимського, Іоанна Лєствічника, Діодоха, Орігена, Марка Чернеця, Максима Ісповідника, Нила Синайського та багатьох інших. У формі питань та відповідей порушено широке коло проблем християнського світогляду, церковної догматики та моральних норм поведінки. Енциклопедичний склад збірника засвідчує і сам заголовок: “Събор от мног отець: тълкованія о неразумных словесах в еуангеліи и в апостолЂ и в инЂх книгах вкратцЂ съложено на память и на готов отвЂт” (тобто “Збірник, складений з творів багатьох отців церкви, тлумачення незрозумілих слів в Євангелії і в Апостолі і в інших книгах, складених коротко для пам’яті й для готової відповіді”) [10; 11].

В “Ізборнику” вміщена популярна стаття Єпіфанія Кіпрського про чудодійну силу дорогоцінного каміння, довідки календарного характеру, медичні рекомендації. Так, наприклад, в одному з рецептів з метою запобігання хвороб рекомендувалось звертати особливу увагу на харчування: в березні їж і пий солодке, в квітні не їж ріпи, в травні поросят не їж і т. д. Увійшов у збірник навіть трактат з поетики “О образЂх” Георгія Хировоска.– короткий опис тропів і риторичних фігур.

 Енциклопедичний зміст збірника полягає і в тому, що в ньому є список 94 книжок “істенних і ложних” (канонічних і апокрифічних) – 34 старозавітних, 24 новозавітних, 9 книг “елико вне 60” і 25 книг “ськровьныихь”, тобто апокрифічних, заборонених церквою. Цей список значною мірою свідчить про коло літератури, яка уже в середині ХІ ст. була відома в Давній Русі. “Ізборник Святослава 1073 року” слугував меті утвердження християнської догматики та сприяв зміцненню князівської й церковної влади. Він був орієнтований на коло людей, котрі любили книги, в першу чергу, на великого князя, державного володаря, і його найближче оточення. Ймовірно, що він правив за навчальний посібник для княжих дітей або для навчальних закладів. На протязі багатьох віків і “Ізборник”, і болгарський кодекс багато разів переписувались. Сьогодні у різних книгосховищах зберігається близько 30 списків цієї пам’ятки, переписаних у XVI – XVII ст. Сам же рукопис “Ізборника Святослава 1073 року” на сьогоднішній день знаходиться в Москві в історичному музеї. Його вивчають і українські, і зарубіжні дослідники, зокрема болгарські, які хочуть реконструювати втрачений збірник царя Симеона. У 1978-1981 рр. було здійснено ґрунтовну реставрацію рукопису, а в 1983 р. видано його факсимільне відтворення у супроводі наукового апарату. Таке факсимільне видання представлене і в Києві в експозиції Музею книги і друкарства України [11; 67]. Встановлено, що “Ізборник Святослава 1073 року“ переписувався двома писарями. Один з них – диякон Іоанн: своє ім’я він вказав в кінці книги. Ім’я другого книжника залишилось невідоме. Рукопис рясніє чисельними південними русизмами. Устав письма прямий, подекуди ледь нахилений вправо, почерк каліграфічний з деякими особливостями написання окремих літер. Дослідники вважають місцем виготовлення рукопису Київ, де були відомий скрипторій по переписуванню книг та велика князівська бібліотека. Відкриває “Ізборник” похвала Святославу Ярославичу, в якій він називається “великыи въ князъхъ князь“. Та ж похвала повторюється і в кінці книги, але тут ім’я та титул князя, а також ім’я писаря написані на підчищеному місці. Тож частина дослідників, включаючи Б. Рибакова, Я. Запаска, рахують, що рукопис виготовлявся на замовлення київського князя Ізяслава Ярославича, а ім’я його брата, князя Святослава, було написано пізніше на витертому місці. Їх думку підкріплює і кінцева дата написання рукопису – 1 березня 1073 року, а Святослав, змістивши Ізяслава, сів на київський престол 22 березня 1073 року. Але не можна не враховувати того, що в реченні, яке слідує за витертим місцем, знову повторюється ім’я князя Святослава, написане вже на чистому полі. Цілком можливо, що писар початково переписав з оригіналу ім’я царя Симона, а потім виправив свою помилку. Але де ж тоді переписувався рукопис? Чернігівські дослідники Г. Кузнєцов та Ю. Новицька висувають гіпотезу про те, що “Ізборник Святослава 1073 року” міг бути написаний в Чернігові в Болдинському монастирі. Святослав Ярославич був властолюбним і сильним володарем, вплив якого поширювався на величезний простір: від Новгородської землі до Тмутаракані. Він мав контакти з західними правителями, володів декількома мовами, шанував книги, був поборником християнства і вмів лагодити з духовенством. Князь особисто знав преподобного Антонія, який був родом з Любеча, розташованого на чернігівській землі. За благословенням Святої гори Антоній заснував Печерський монастир у Києві та благословив на будівництво церкви Успіння Святої Богородиці. У Літописі Руському (Іпатському) записано, що коли у 1069 році київський князь Ізяслав розгнівався на Антонія, то “Святослав, приславши, уночі забрав Антонія до Чернігова. Антоній же, прибувши до Чернігова, уподобав Болдинську гору і, викопавши печеру, тут вселився. І єсть (печерний) монастир Святої Богородиці на Болдіних горах і до сих днів”. В 1072 році преподобний Антоній повертається до Києва, а створений ним монастир продовжує розширятися. Тут будується Їльїнська церква – єдиний безстовпний хрестово-купольний храм, який зберігся до нашого часу. Також Святослав закінчив будівництво Спаського Собору в Чернігові. Вірогідно, що він став збирати свою бібліотеку та започаткував перепис книг у Чернігові. Перебуваючи близько чотирьох років на київському престолі, князь Святослав прагнув встановити єдиновладдя, також зіграв важливу роль для посилення ролі церкви. За його сприяння був заснований Успенський собор Києво-Печерського монастиря. Літопис Руський під 1073 р. пише: “Того ж року основана була церква Печерська Святославом князем, сином Ярославовим, ігуменом Феодосієм (і) єпископом (юр’євським) Михаїлом”. Києво-Печерський патерик також підтверджує: ”Засновано було цю божественну церкву 6581 (1073) року в дні благовірного князя Святослава Ярославича. Сам князь своїми руками заклав її підвалини, дав сто гривень золота на допомогу блаженному і, за гласом з неба, чутому на морі, золотим поясом Ісуса розмітив місце, де має бути церква“ . В 1076 році було упорядковано другий “Ізборник Святослава”, який містить релігійні та повчальні оповідання [12; 17].

“Ізборник Святослава 1073 року” прикрашений шістьома мініатюрами, серед яких дуже вартісна за мистецьким та історичним значенням мініатюра з зображенням родини князя Святослава. Це рідкісний випадок в історії давньоруського мистецтва – прижиттєве зображення людей, не зарахованих до лику святих. Перший подібний прецедент – зображення Ярослава Мудрого з родиною на фресках Софійського собору. Встановлено, що портрет князя Святослава, його дружини і п’яти синів намальований без попереднього протирання пергаменту кістковим порошком, тонким пензлем густими фарбами і золотом, нанесеним на кіноварну підкладку. Дослідники назвали цей сімейний портрет “першим руським рисунком”. З нього можна судити, як одягалися князі: на головах – своєрідні “тюркські” соболині шапки, у княгині – оздоблена золотом сукня, на шиях у синів надіті золоті гривні, талії підперезані поясами, на ногах сап’янові чобітки, на великому князі парчевий плащ з фібулою. Очевидно, що в руках Святослав тримає “Ізборник”. На наступній мініатюрі – “Спас на престолі”. Далі – чотири фронтиспісні мініатюри виконані у вигляді стилізованих густо орнаментованих храмів, в середині яких зображені групи “отців церкви”. З боків храмів намальовані різні птахи та тварини. В рукописі є також малюнки 12 знаків Зодіаку. Дві великі заставки теж прикрашені рослинним та геометричним орнаментами. Ініціали збірника – великі й малі – старовізантійського типу. Усі мініатюри й заставки виконані фарбами та золотом, переважають теплі кольори – жовті, оранжеві, ніжні червоні, підкреслені золотом, багато використані блакитні й сині кольори та відтінки зеленого. Як бачимо, всі ці кольори стали для українців традиційними. “Ізборник Святослава 1073 року” – важлива пам’ятка усього слов’янського письменства, шедевр світового мистецтва. Це – наша духовна спадщина, гідна уваги й пошани [13; 54].

«Ізборник» 1076 року — одна з найдавніших давньоруських рукописних книг. В науковій літературі вона іменується також «Ізборник (Збірник) Святослава», Збірник 1076 р.» В кінці цього рукопису є запис: «Закінчено цю книгу рукою грішного Іоанна. Вибрано з багатьох книг княжих», з якого випливає, що книгу було переписано в Києві за редакцією Іоанна. Дослідники дійшли висновку, що саме він добирав тексти. Існує також припущення, що книга готувалась для князя Святослава. Якісь відомості про Іоанна відсутні. Необхідно підкреслити, що при доборі рукописів з якоїсь княжої бібліотеки, Іоанн здійснив глибоко продуманий і цілеспрямований (ідеологічно-світоглядний) добір текстів. Суспільно-політична та релігійно-церковна ситуація, в якій перебувала тогочасна Русь, вимагала книги, де читач міг знайти відповідь на питання: «Як жити людині?» Метою створення цієї збірки було сприяння духовному зросту читачів, формуванню їх етичної свідомості [13; 56].

Можливо, пам’ятку було замислено як підручник для княжих дітей. На сьогодні знайдено грецькі паралелі приблизно до половини текстів цієї рукописної книги. Інші статті, вірогідно, складені на слов’янському грунті. Зміст «Ізборника», вплинув на подальшу релігійно-філософську традицію і, зокрема, на світосприйняття князя Володимира Мономаха.