Місіонерська праця в Київській Русі в домонгольський період

1.1 Місіонерська праця в Київській Русі в домонгольський період

(988 – 1240)

Хрещення Русі відбулося 988 року під час правління внука княгині Ольги великого князя Володимира. Він переніс багату культуру Таврійської християнської Русі в Київ, залучив із Корсуня й балканських країн учителів Христової віри, котрі володіли церковнослов’янською мовою, збудував міцний фундамент для розвитку Руської Церкви.¹

Не розглядаючи всі обставини початкової християнізації Русі, торкнемося лише тих даних, що характеризують Святого Володимира як місіонера. Передусім слід зауважити, що він був людиною широкої натури, спроможним на глибоке внутрішнє переродження з затятого язичника на ревного шанувальника Бога Живого й послідовника заповідей Христових. Привабливість його особистості серед дружини й київського населення була настільки велика, що вони з радістю, як указує літописець, йшли приймати хрещення, поділяючи його порив, і вбачали в ньому спасительну опіку про них його гарячого серця. Ось як описує “Повість временних літ” хрещення київлян: “Володимир посла по всему граду глаголя: аще необрящется кто заутра на ріці — багат лі, ілі убог, ілі нищ, ілі работник противен мні да будет. Се слишавше людье з радостью ідяху, радующеся і глаголяще: аще би се не добро било не би сего князь і боляре не прияли”.

У свою чергу, митрополит Іларіон, маючи на увазі вже процес християнізації всієї Русі, пише: “(Володимир) заповіда по всій землі хреститися во ім’я Отца і Сина і Святого Духа, і ясно і велегласно во всіх градіх славитися Святій Тройці, і всім биті христіаном — малим і великим, рабом і свободниім, уним і старим, бояром і простиім, богатим і убогиім. І не би ні єдиного ж противлящася благочесному його повелінію. Да єще і кто не любовію, но страхом повелівшаго, понеже бі благовіріє єго со властію сопряжено”.²

Літописи змальовують князя Володимира як нищителя ідолів і будівничого храмів, церковного організатора й упорядника просвіти. “(Володимир) повелі рубити церкви і поставляти по містам, ідіже стояху кумири. І постави церков Святаго Василія на холмі, ідіже стояше кумір Перун, і прочії ідіже творяху потреби князь і людіє. І нача ставити по градом церкви і попи, і люди на хрещенье приводити по всім градом і селом. Послав нача поімати од нарочитоє чади і даяти нача на ученіє книжноє”. Крім цього, своїм уставом “О десятинах, судах і людях церковних” св. Володимир подбав про матеріальне забезпечення молодої Руської Церкви і надав широку судову юрисдикцію Київському митрополитові практично у всіх громадянських справах і в розгляді злочинів проти моралі.³

Засвоївши головний принцип християнського життя — любов до ближніх і милосердя, він організовує справу соціальної благодійності. “Повість временних літ” сповіщає про те, що Володимир улаштував на своєму дворі безплатне харчування «всякому нищему і убогому», а крім того, наказав доставляти зі своїх запасів прожиток для всіх бідних жителів Києва, котрі через неміч не можуть прийти до нього на двір.Навіть основи державного управління й суду він намагається побудувати на євангельських засадах. «Повість временних літ» сповіщає, що Володимир пробував навіть скасувати смертну кару для розбійників, аби виконати заповідь: “не вбий”. А стосовно його зовнішньої політики, то літописець там само говорить: “і бі жива і князі окольними миром — с Болеславом Лядським і с Стефаном Оугорським, і с Андрихом Чешським. І бі мир межю іми і люби”⁴. Головним завданням Володимира було забезпечити перемогу нової віри в думках і житті давньоруського суспільства.

З вище сказаного зрозуміло, чому в уже згаданій «Похвалі» святитель Іларіон порівнює Володимира не тільки зі святими апостолами — засновниками Древніх Помісних Церков, а й із святим імператором Костянтином Великим⁵. Порівняння повністю виправдане. Як Костянтин дав Християнській Церкві свободу віросповідання й допоміг культурній перемозі християнства в греко-римському суспільстві, так і святий Володимир допоміг такій його перемозі на Русі.

Місіонерська діяльність св. Володимира дала той імпульс, що привів до поширення християнства по всій території, означеній нині назвою Київська Русь; забезпечив становлення організаційної структури Помісної Руської Церкви та сприяв прогресу руської культури вже як культури християнської.

І все-таки не слід саме хрещення при Володимирові сприймати як абсолютне торжество Християнства. Християнізація сталася не відразу, а розтягнулася на довгі десятиліття. Значна частина населення залишалася поганською ще в XI столітті. Тому дія церковного статуту св. Володимира розповсюджувалася тільки «по градам і погостам, гді християне суть»⁶. У Новгороді, як показує епізод з Глібом Святославовичем, у другій половині XI століття тільки дружина князя й духовенство були на боці нової релігії⁷. За свідченням одного рукопису XII—XIII століть навіть у пізніші часи у багатьох «болван єсть спрятан, видолбєн, написан»⁸. Дуже поширеним ще залишався культ священних каменів і дерев, багато хто «жрут бісом, і болотом, і кладезем», «моляться» «под овіном, ілі в рощенії, алі у води»⁹.

Для людей XI століття торжество християнства було пов’язано з ім’ям Ярослава Мудрого (бл. 978—2.11.1054), за правління котрого «нача віра християнская плодитися і расширяти, і чорноризьци почаша множитися, і монастирі починаху биті». Літопис змальовує яскравими барвами діяльність князя Ярослава: «І іни церкви ставяше по градом і по містом, поставляя попи і дая ім от імінія своєго урок, веля ім учити люди... і умножаща прозвутори і людьє христьянсті»¹⁰.

За Ярослава Мудрого було остаточно впорядковано організаційну структуру Церкви. При ньому засновано митрополію в Києві, а при ній — соборну церкву св. Софії, яка мала стати центром нової церковної організації. Попри активну діяльність Ярослава Мудрого, у середині XI століття поширення християнства обмежується безпосередньо Придніпров’ям, а межиріччя Оки—Волги і навіть Новгород, як уже відзначалося, майже не було християнізовано¹¹.

У часи роздроблення Русі князі клопоталися про вкорінення віри Христової у своїх князівствах, тож кожне столичне княже місто ставало місійним центром християнства. Київська Русь у цей період утверджувалась у вірі головним чином працею вже свого руського чернецтва. Ченці були самовідданими місіонерами. Вони першими проповідували віру Христову в усіх кінцях нашої стародавньої Вітчизни¹².

Надзвичайно важливу роль у розповсюдженні християнства на Русі в XI—XIII століттях відіграв Києво-Печерський монастир. Заснований св. Антонієм 1051 р., він став зразком для інших монастирів і мав величезний вплив на руське духовне життя. Аскетичну налаштованість сприйняло й суспільство. З Печерської обителі брали ченців для ігуменства в інші монастирі та для архієрейського служіння. Вихідці з неї всюди несли дух, устав і творіння її святих подвижників — Якова, Нестора, Симона, Полікарпа¹³.

З Києво-Печерського й інших монастирів вийшли знамениті місіонери. Так преп. Кукша, смиренний чернець, був проповідником християнства серед в’ятичів*, в нинішніх губерніях Орловській, Курській і Калузькій. Він своїми чудесами навернув до Христа багатьох ідолопоклонників, і, разом зі своїм учнем Никоном, прийняв мученицьку смерть 1114 року¹⁴.

Інший Київський чернець — преподобний Герасим (+1147) був місіонером у суворому Північному краї (біля нинішньої Вологди) і збудував там церкву в Ім’я Пресвятої Трійці¹⁵. І таких були сотні. Києво-Печерський монастир, образно кажучи, став джерелом, яке духовно зрошувало всі землі тодішньої Русі.

Серед чисельного сонму святителів-місіонерів землі Руської почесне місце посідають вихованці Києво-Печерської Лаври священомученик Леонтій і св. Ісаія. Про Леонтія розповідається, що він просвітив хрещенням місто Ростов і там 1070 року прийняв мученицький вінець. Наступник Леонтія св. Ісаія багато попрацював у Ростовській землі для поширення християнства. Подвижницьке його життя обірвалося 1082 року¹⁶.

Попри труднощі, процес християнізації на наших землях проходив досить успішно. Майже водночас із русичами прийняли християнство деякі інші народи, але перебіг християнізації у них був значно повільнішим. Так у Швеції Олаф прийняв хрещення 1008 року, а Церква організувалась остаточно тільки на соборі в Схенінгені 1248 року; в Норвегії християнство запроваджене Олафом Тригвассоном, сучасником святого Володимира (995—1001), і Олафом Святим (1015—1024), але сформувалося тільки в середині XII століття; в Ісландії християнство прийнято 1000 р., а єпископські кафедри створено лише в 1080—1115 рр.¹⁷

Отже, в Київській Русі, завдяки активній місіонерській діяльності князів і духовенства, організаційний процес пройшов швидше, ніж в інших сусідніх країнах. Остаточне зміцнення християнства й організація християнської Церкви тут припадають на 2-гу половину ХІ століття.