Р. митрополит Філофей відправив групу місіонерів на чолі з архімандритом Мартиніаном на Камчатку, де було влаштовано Цепенську пустинь

256883
знака
0
таблиц
0
изображений

1705 р. митрополит Філофей відправив групу місіонерів на чолі з архімандритом Мартиніаном на Камчатку, де було влаштовано Цепенську пустинь.

1709 р. він тяжко захворів і відійшов на спокій у Тюменський Троїцький монастир, де прийняв схиму, з ім’ям Феодор, та відмовився від кафедри. Тут з особливою ностальгією згадує святитель рідну землю та Києво-Печерську Лавру, мріє повернутися до неї. У листі до будівничого Усть-Киренського Троїцького монастиря монаха Іоасафа, він пише: «Відомо тобі буде, що я, з волі Божої, залишивши архієрейство, прийняв схиму й хочу бути на спочинку в Києво-Печерському монастирі».17

1707 р. з благословення митрополита Філофея, для покращення управління величезною єпархією і укріплення місіонерської діяльності було запроваджено вікаріатство Тобольської єпархії. Першим вікарним єпископом в Іркутську призначено українця архімандрита Варлаама (Косовського), котрому підпорядковувалися місіонерські монастирі Східного Сибіру: Нерчинський Успенський і Посольський Преображенський.17

Проповідь святителя зустрічала спротив, але не всюди однаковий. Приміром, вогули, котрі ще не потрапили під вплив мусульманства, хоча й шумно висловлювали свою прихильність до релігії предків, але таки вступали в розмови з проповідниками віри, і, згодом, погоджувалися хреститись. Цілком інакше ставилися до місіонерів ті ж таки вогули, які були під впливом мусульманства. Наприкінці другої подорожі (1715) вони люто напали на православних місіонерів і навіть убили декого з них. Тричі загрожувала смерть і самому митрополитові, але, як пише супутник і біограф святителя Філофея, випускник Києво-Могилянської Академії, Григорій Новіцький, «десницею Вишнього соблюдаемый», залишився неушкодженим.18

Щоб зрозуміти характер Філофея, усвідомити подвиг святителя, наведемо кілька прикладів із його життя. Так, під час другої подорожі 1713 р., яка була дуже успішною і багато язичників і навіть шамани прийняли хрещення, все-таки жителі Больше-Атлимського містечка вчинили проповідникам рішучий спротив. Вони зібралися на березі річки з луками та стрілами, погрожували вбити митрополита Філофея і навіть не дозволяли місіонерам підпливти до берега. Піднялася буря, яка викинула судно на піщану мілину, і святитель водою пішов на берег. Язичники спочатку відмовились слухати його проповідь. Три дні митрополит розмовляв із ними, переконуючи їх і насамкінець усі вони, зокрема й шаман, самі попросили в нього хрещення. Загалом під час цієї другої подорожі він навернув у християнство до 3500 язичників.19

Під час третьої подорожі 1714 р., коли він був у Березовському краї, у буренькинських юртах язичники напали на місіонерів, обстрілявши їх із луків. Одного священика вони поранили в голову, келейникові Філофея стріла потрапила в плечі, монахові, що підняв руки до неба, прострілили долоні. Усі супутники Філофея повернулися на судно, тільки він один свідомо залишився на березі, піддаючи себе смертельній небезпеці.20 Остяцький старшина Ушанко вистрілив із пищалі у святителя, але куля прошила тільки його одяг. Ушанка ув’язнили та згодом кинули в Тобольську в’язницю. Філофей простив кривдника, і за згодою останнього, хрестив його.21

Ось якою безстрашністю й самопожертвою святителя завойовувалися душі язичників і магометан. Крім цього, вся благовісницька діяльність сибірського просвітителя була проникнута духом євангельської лагідності. Дослідник П.Буцинський писав про нього: «ми не знаємо жадного випадку, щоб схимонах Феодор застосовував будь-яке насильство під час хрещення сибірських інородців».22

10 червня 1715 р. відійшов до Господа митрополит Іоан Максимович. Указ Петра І про призначення Філофея знову на Тобольську кафедру застав схимника в рідному Києві, куди він у другій половині 1716 р. прибув із Тюмені на богомілля. 20 березня 1717 р. Філофей повертається в Тобольськ.25 У новий період управління Тобольською митрополією святитель більше уваги приділяв східним районам Сибіру. З актів, що збереглися в Іркутському й Селенгінському монастирях, установлено, що в січні 1719 р. митрополит Філофей проживав у Томську, у квітні та травні того ж року, а потім восени — в Єлисейську, в червні — в Туруханську. Кінець 1719 р. і початок 1720 р. він провів в Іркутську, подорожуючи Байкалом і за Байкал, весною плавав Ангарою.24 Святитель під час цих подорожей правив богослужіння, висвячував священиків, укріпляв у вірі новохрещене корінне населення Сибіру, закладав каплиці та храми.

1721 р. митрополит Філофей знову йде на спокій у Тюменський монастир, де провів останні роки життя у великій бідності, не отримуючи навіть призначеної йому пенсії. Насамкінець, 1726 р., 76-літнім старцем схимонах здійснює свою останню проповідницьку подорож в Обдорськ до язичників-остяків, дорогою оглядаючи влаштовані ним раніше церкви та зміцнюючи у вірі своїх духовних дітей. Упокоївся сибірський апостол 31 травня 1727 р. в Троїцькому Тюменському монастирі, де за заповітом його й поховали.25

Наступник Філофея на Тобольській кафедрі митрополит Антоній Стаховський писав про нього так: «Цей архієрей працю євангельської проповіді здійснював до своєї смерті; охрестив у Сибіру до 40000 язичників і побудував для них 37 церков», закликаючи до Христа не страхом, але «тільки євангельською проповіддю та своїми трудами».26

Російською церквою митрополит Філофей Лещинський зарахований до лику святих. Учасниками апостольського подвигу митрополита Філофея було чимало українців, однак імена лише декотрих нам відомі. З українців, без сумніву, соратниками святителя були Антоній Платковський, якого взято з Москви 1717 р. ієродияконом, а потім призначено будівельником Іркутського монастиря (з 1730 р. його архімандрит), де він започаткував і місійну школу. Також архімандрит Іларіон Лежайський. Зі світських осіб допомагали митрополитові вже згадуваний Григорій Новицький та Іван Перевицький, заслані в Сибір у справі гетьмана Мазепи. Григорія Новицького гетьман Мазепа призначив своїм резидентом у Польщі. Коли викрили союз гетьмана з Карлом XII, Новицький одержав наказ російського уряду повернутися до Києва, де його ще до Полтавської битви узяли під варту, як свояка Орлика. Вивезений до Москви, і перебуваючи у в’язниці, він подав 1712 р. чолобитну Сенатові, у якій просив залишити його в Москві за порукою, а не засилати, як було вирішено, у Сибір. Прохання його відхилили й у жовтні 1712 р. заслали до Верхотур’я. Митрополит Філофей під свою відповідальність брав Новицького в місійні подорожі, які той описав в «Кратком описании о народе остяцком» 1715 р. Новицького, як і Перевицького, було поставлено для нагляду й керівництва християнського життя новохрещених остяків. Закінчилося життя Григорія Новицького мученицькою смертю. Його вбили після смерті митрополита Філофея остяки-погани.27

б) Святитель Іоан (Максимович).

Коротким було архипастирське служіння митрополита Іоана в далекому Сибіру й на схилі літ воно здійснювалось, але все-таки він залишив помітний слід в історії цього краю, як і в історії всієї Церкви.

Народився святитель Іоан у м. Ніжині, на Чернігівщині в грудні 1651 р. Згодом з батьками та з шістьома меншими братами він переїжджає жити до Києва. Родове прізвище батька було Васильківський, та він частіше підписувався Печерський, бо жив недалеко від Києво-Печерської Лаври.1 Від імені батька Максима став він Максимович, тобто від звернення по-батькові. Трансформація звернення по-батькові у прізвище довершилась у Росії.2

Майбутній святитель здобув освіту в Київській Колегії, з часом реформованій в Академію. Під керівництвом обдарованих викладачів Інокентія Гізеля, Іоанікія Галятовського й інших відданих Православ’ю та православній богословській науці вчителів, у ньому було посіяно глибоку любов до богословських занять, яким він і віддавався з усією ревністю молодості. Блискуче закінчивши 1676 р. курс Могилянської Колегії, він залишається при ній учителем латинської мови. Тоді ж і прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі. Молодому ченцю дають відповідальний послух проповідника й відтоді розкривається його особливий талант до проповідництва.3

1681 р. вже ієромонаха Іоана Максимовича призначають намісником Новопечерського Брянського Успенського монастиря, відомого під назвою «Свєнського». На прохання Київської Лаври, цар Феодор Олексійович віддав цей монастир, хоча він перебував уже на території Росії. Віддав із метою переховування в ньому братії та її архімандрита на випадок військових дій. Ієромонах Іоан Максимович був першим намісником від архімандрита лаври в цьому монастирі, займаючи становище «Новопечерського» намісника впродовж 15 років.4

1606 р. Іоана Максимовича призначають архімандритом Єлецького монастиря, а 10 січня 1697 р. в Москві патріарх Адріан5 висвячує його на Чернігівську архіпастирську кафедру.

Архієпископа Іоана любила й шанувала чернігівська паства за його натхненні богослужіння та глибоко повчальні проповіді. Тому дуже шкодувала Чернігівщина за улюбленим архієреєм, коли розійшлася чутка про призначення архієпископа Іоана в далекий Сибір на кафедру митрополита Тобольського й усього Сибіру.

Мало хто з архієреїв погоджувався бути архіпастирем Сибірським. Клімат Сибіру, а ще більше, контингент людей, які жили там, лякав їх. Крім темних і ворожих іновірців у Сибіру було багато злочинців, котрі відбували покарання. Тому йшли на Тобольську кафедру святителі, готові на самопожертвування заради поширення віри Христової. Невипадково серед них стільки святих, уславлених нетлінністю мощів і численними чудесами.

Іоан опікувався освітою духовенства, цим доповнюючи апостольську працю невтомного святителя Філофея.7

Провидіння Боже звело разом ці дві могутні постаті, двох великих українців — Іоана й Філофея — для справи благовістя. Не здійснив би митрополит Філофей своїх героїчних місіонерських подорожей, якби залишився управляти митрополією. Тільки завдяки спільній праці двох святителів, місіонерська справа одержала такий поштовх, який протягом майже цілого століття відчували наступні місіонери. Без цього поштовху налагодити місіонерську справу було б майже неможливо. Резонанс спільної діяльності двох архіпастирів докотився до Аляски й далекого Китаю.

1714 р. святитель Іоан відправив у Пекін місію на чолі з архімандритом Іларіоном (Лежайським). У Тобольську він розпочав видавничу діяльність, використовуючи створену ним у Чернігові типографію. До цього часу належить видання митрополитом Іоаном «Илиотропиона» слов’янсько-російською мовою, щоб його розуміли і сибіряки, ці «діти природи».8 Це був останній твір святителя, а до нього з-під пера свят. Іоана вийшло багато інших. У Чернігові він видав «Нравоучительное зерцало» 1703 р. і 1708 р. «Толкование на 50-ий псалом» 1708 р., «Царский путь Креста» 1709 р.; «Богомыслие» 1710—1711 рр.. З його іменем також пов’язують «Латино-греко-российский лексикон»9 та інші твори. Свою працю над «Илиотропионом», як свідчать деякі дослідники, митрополит Іоан розпочав ще обіймаючи посаду викладача в Києві, де видав його латинською мовою. І тільки в Тобольську, до кінця опрацювавши, випускає слов’янсько-руською мовою. «Илиотропион» у перекладі з грецької — соняшник. Цей улюблений ще з юних літ святителем образ соняшника став для нього аналогією, яка допомагала виявити узгодження волі людської з волею Божою. Отож святитель і поклав цей образ в основу «Илиотропиона». «Єдиним істинним засобом для досягнення нашого благополуччя, — у цьому житті й у майбутньому — пише святитель, — є постійне звернення нашої уваги в середину самих себе, на власну совість, на свої думки, слова й діла, щоб зважити їх не упереджено: це відкриє нам наші помилки в житті й укаже єдиний шлях до спасіння. Шлях цей є всеціле вручення всього єства нашого, всього себе з усіма обставинами нашого життя волі Божій. Емблемою такого звернення нашого до Бога нехай слугує нам рослина соняшник, нехай він буде завжди перед очима нашими.

Християнине! Запам’ятай це раз і назавжди, що соняшник і в похмурі дні рухається по колу за сонцем через незмінну любов і потяг природний до нього. Нашим сонцем, освічуючи наш життєвий шлях, є Воля Божа; вона не завжди безхмарно освітлює нам дорогу життя; часто з ясними днями чергуються похмурі для нас дні: дощі, вітри, бурі здіймаються. Але нехай буде така ж сильна любов наша до нашого Сонця, волі Божої, щоб ми нерозлучно з нею могли й у дні неспокою та скорбот, як соняшник у дні похмурі, продовжувати безпомилково пливти життєвим морем, за наказами «барометра» й «компаса» волі Божої, яка провадить нас у безпечну пристань вічності».10

Тепер зрозуміло, чому святитель Іоан погодився на Сибірську кафедру — він сприйняв це призначення як Волю Божку, котрій неодмінно слід коритися без нарікань і скарг. Він розумів, що дуже потрібний цій пастві й віддавав їй усі свої сили й таланти. Як свідчать сучасники святителя, для пастви своєї митрополит Іоан був не начальником, а справжнім духовним батьком, зв’язок із нею був у нього внутрішнім, глибоким і сердечним. У спілкуванні з усіма, він був простим і доступним. Двері його дому завжди були відчинені для всіх, особливо він допомагав найбіднішій верстві населення своєї єпархії не тільки словом, а й ділом. Уже за життя митрополита Іоана його паства бачила в ньому великого молитвеника за неї перед Богом. Він майже щоденно здійснював богослужіння в храмі. У вікнах його келії до глибокої ночі, а часом і до зорі, можна було бачити відблиск свічки та слабку тінь молитовно схиленої фігури перед невеликим аналоєм. Особистий приклад святого чистого життя, який доводив істинність православної віри, робив свій внесок у справу навернення й удосконалення хрещених, який був не меншим від внеску найсміливіших і самовідданих місіонерів. Один подвиг доповнював інший і це приводило до надзвичайних успіхів місіонерської справи.

На колінах перед іконою Божої Матері, привезеною з Чернігова, 10 червня 1715 р. скінчив своє життя святитель. Пам’ять про святителя Іоана бережуть сибіряки, а в Україні, на жаль, мало знають про свого святого. Він і сьогодні спочиває в Тобольському соборі. 1916 р. святителя Іоана Максимовича було канонізовано Російською Православною Церквою.11

По смерті святителів Іоана Максимовича та Філофея Лещинського, причислених до лику святих, Сибірську кафедру очолив ще один українець — митрополит Антоній Стаховеький (1721—1740), за якого почався відхід хрещених до старої віри. Антоній Стаховський головну увагу зосередив на збереженні жнив, зібраних його попередниками. 1727 р. він звітує Святійшому Синодові про відхід у язичництво остяків і просить розширити систему пільг. Синод дає Антонію 1000 рублів і в указі від 1730 р. рекомендує відмовитися від насильницького хрещення й не залучати до цієї діяльності «жорстких» місіонерів.

Усіх своїх сил докладав митрополит для розвитку й заохочення місіонерства в Сибіру. Турбуючись про справжніх опікунів над новонаверненими християнами, св. Антоній не тільки сприяв місіонерській праці своїх попередників, а й сам продовжив її. Він посилює духовні місії на Камчатці й у Китаї. 1725 р. в Іркутському Вознесенському монастирі відкриває російсько-монгольську школу, яка готує місіонерів для Монголії і Китаю, виділяє самостійну Іркутську єпархію для кращого успіху місіонерства. Митрополит Антоній реорганізує в Тобольську слов’янсько-російську школу, збільшує в ній термін навчання. У пам’яті народу залишився св. Антоній як будівничий храмів і монастирів. При ньому вперше в Сибіру на Тагільському заводі відлито великий дзвін вагою 1011 пудів для Софійського собору Тобольська. Спочив він 1740 р. Канонізований Російською Православною Церквою 1984 р.12

Після митрополита Атонія Стаховського, який спочив 1740 р., був цілий ряд митрополитів-українців, котрі очолювали сибірську кафедру: Нікодим (Сребницький) з 29.05.1740 р. до 1741 р., Арсеній (Мацієвич) з 1741 р. до 1742 р., Антоній (Нарожницький) з 26.09.1742 р. до 9.10.1748 р., Сільвестр (Гловацький) з 6.07.1749 р. до 9.10.1755 р.13 Усі вони, в міру своїх сил і відповідно до терміну перебування на Тобольській митрополичій кафедрі, зробили внесок у справу місіонерства. Завершує список українських митрополитів у ХVІІІ столітті в Тобольську святитель Павло (Конюшкевич).

в) Святитель Павло (Конюшкевич).

Особистість святителя Павла Конюшкевича вже майже два століття викликає велику зацікавленість православних істориків, починаючи з 1827 року, коли митрополит Київський Євгеній (Болховітінов) виявив його нетлінні мощі. Того року приготували новий склеп під підлогою Великої Лаврської церкви, щоб перенести туди розміщені в різних місцях гробниці. І ось, митрополит Євгеній пише: «цього 1827 р., 12 червня, доповіли мені, що в усипальниці під Стефанівським приділом тіло Тобольського архієрея Павла, але спочиває у гробі поверх землі і було призначене для погребіння на новому місці, виявилось нетлінним, чому і наказав я залишити подивитись мені самому, але того дня не встиг зробити огляд. В наступну ніч, коли я заснув, уявилась мені буря, яка хитала будівлю, від чого я прокинувсь і почув, що по залах твердими кроками хтось йде в мою спальню. Двері відчинились і уввійшов невідомий муж, осяяний світлом, в архієрейському одязі, з гнівом на обличчі. Припіднявшись на ліжку, я хотів встати і поклонитися йому, але не міг, тому, що ноги, особливо коліна, в мене сильно затремтіли. Той, що прийшов, сказав мені: «Чи даси нам почивати, чи ні? Не даси нам почивати, не дам тобі і я ніколи почивати». Потім він вийшов такими же кроками зі спальні. Вранці я прийшов до гробу архієрея, котрого напередодні хотів оглянути. Коли зняли кришку, то побачив того самого святителя Божого Павла, котрий явився мені вночі, і в тому ж облаченні. З сльозами цілував я руки його, відслужив панахиду і наказав залишити гріб на попередньому місці». Через 40 років Лавру відвідав Олександр II з імператрицею в супроводі церковного історика й письменника М.В.Толстого. Він пише: «Разом з іншими богомольцями я спускався в цей склеп. Припідняв кришку простого дерев’яного гробу, зняв пелену з лику святителя й усі ми були вражені надзвичайним нетлінням мощів. Павло був таким, ніби щойно заснув: русе з сивиною волосся й борода, лице спокійне, з заплющеними, дещо впалими очима; руки, складені на грудях; митра та облачення — все повністю збереглося, хоча пройшло вже майже 100 років як тіло святителя покоїться в гробі. Цього чудесного нетління не можна приписати дії повітря чи інший місцевий причинам, адже інші тіла в тому склепі зітліли й розклалися».1

Багато дослідників вивчали його життєвий шлях, торкаючись різних аспектів його діяльності. Серед авторів дорадянської доби: Зноско В. свящ. «Жизнь и чудеса святителя Павла митрополита Тобольского и Сибирского»; Титов Ф., прот. «Павел Конюшкевич Митрополит Тобольский и Сибирский», Титликов Б.В «Павло Конюшкевич, митрополит Тобольський». Зацікавленість особистістю св. Павла виявив Карташов А.В. у своїх «Очерках по Истории Русской Церкви». Останні праці дослідників такі: Симонюк В. канд. дисертація «Життя і діяльність митрополита Тобольського Павла Конюшкевича», Швець О., прот. Святитель Павло (Конюшкевич) Митрополит Тобольський, його життя та діяльність2, Нас найбільше цікавить місіонерська праця святителя Павла.

Початок формування його, як особистості, припадає на роки, проведені майбутнім святителем у своєму рідному місті Самборі, що на Галичині. Народився він 1705 року в родині Самбірських міщан на прізвище Конюшкевичі. Хоча більшість українського населення Прикарпаття того часу усвідомлювала себе православними, але формально їх відносили до уніатів, бо ще 23 червня 1691 року таємний уніат єпископ Перемишльський Інокентій Винницький уже відкрито проголосив у Варшаві від себе й за свою паству про перехід православної Перемишльської єпархії до унії. Як відомо, Інокентій Винницький був останнім православним Перемишльським єпископом, до юрисдикції якого належав Самбір. Звичайно, були ще православні священики, які таємно духовно окормлювали своїх вірних, були братства, можливо й існували православні школи3, але все те діялося нелегально. Тому немає точних даних, де саме зробив перші кроки навчання малий Петро (таке було його ім’я до постриження), у православній чи уніатській школі. За словами одного з дослідників, хоч де навчався майбутній святитель, одне зрозуміло, що формувався він у православному оточенні4. У той час православна самосвідомість була в переважної більшості українського населення Галичини.5 Відомо також, що населення Самбора було поліконфесійним: там жили латинники, уніати, протестанти, євреї та інші. Чи не відтоді, ще з дитинства, у святителя Павла виникло бажання навертати іновірців до православ’я, віри, яку сповідували його батьки й він. Згодом, через багато років, це бажання він реалізує в далекому Сибіру, приводитиме до спасіння людей, що перебували в темряві язичництва.

Батьки Петра, бачачи у свого сина особливі здібності, а також бажаючи дати йому освіту в дусі православної віри, відправляють його, ще зовсім юного, хоч у рідне й дороге, та все ж таке далеке місто — Київ. Різні дослідники по-різному визначають рік вступу Св. Павла в Київську Академію. Зноско В. вважає, що 1715 році, а Титлинов Б.Ф. подає 1716—1717 р. Найімовірніше, що це був 1721 р., про що переконливо, ґрунтуючись на простій логіці, доводить протоієрей Олександр Швець, у своїй кандидатській роботі.6 Навчання проходило в Київській Академії, яку він закінчив 1733 р. в 28-річному віці. Того ж року його було пострижено в ченці з ім’ям Павло, а через рік (1734) він прийняв сан священика.Його, як здібного, призначають учителем риторики й поезії. У 1740—1741 рр. майбутній святитель супроводжував архімандрита Київської Лаври Тимофія (Щербацького) в довгій подорожі до Санкт-Петербурга. Павла помітили, оцінили й викликали на посаду проповідника Московської Академії, яка була тоді в Заіконоспаському монастирі. 1743 р. Новгородський архієпископ Амвросій (Юшкевич), учитель Павла по Київській Академії, запросив його до себе та зробив архімандритом першого за честю й багатством Юріївського монастиря, у якому він перебував 14 років. Звідти Павла призначили 1758 р. митрополитом у Тобольськ.

Прибувши в Тобольськ і познайомившись зі станом справ у єпархії, святитель Павло визначив для себе кілька стратегічних напрямів. Перше, чим він старанно зайнявся, було просвітництво. Колишній викладач Київської Академії та проповідник Московської Академії відразу звернув увагу на семінарію при архієрейському будинку. Заснована ще 1702 р. митрополитом Філофеем (Лещинським), на час приходу святителя Павла в Тобольськ вона занепала. Це, певне, була єдина семінарія Руської Церкви, яка не мала повного курсу навчання. У ній не було вищих класів філософії та богослов’я. Таке становище можна пояснити великим браком кандидатів на церковні посади, через що ніколи було чекати закінчення повного курсу навчання.7

Проте головною причиною занепаду семінарії була відсутність державного фінансування. Згідно з Духовним регламентом, духовні школи вважалися школами при архієрейських будинках. Єпархіальні архієреї мали дбати про відкриття шкіл і утримувати їх на місцеві кошти. Тому стан духовної освіти в тій чи іншій єпархії залежав, переважно, від особи єпархіального архієрея. Тобольська єпархія, хоча за територією була й найбільшою, але далеко не багатою. Утримувати на свої кошти семінарію архієреєві було практично неможливо. Святитель Павло подає прохання в Святійший Синод про надання їй статусу штатної семінарії, але тільки 1765 р. домігся дозволу на отримання для неї 490 рублів на рік.8

Відкривши відсутні два класи — богослов’я та філософії — вчений ієрарх сам особисто і безпосередньо контролював викладання уроків. Збільшивши кількість семінарських предметів, ревний архіпастир почав дбати про збільшення складу її викладачів. Звертається він до рідного Києва, й не стільки до Академії, скільки до Києво-Печерської Лаври, яка завжди мала вільних учених ченців. Після зволікань, нарешті прохання сибірського святителя задовольнили й у січні 1764 року в Тобольськ відіслано двох учених ієромонахів: Саватія Ісаєвича й Веніаміна Бєлковського.9

Крім піклування про семінарію, яка мала виховувати грамотних пастирів-місіонерів, святитель задумав заснувати цілу мережу нижчих духовних училищ. Так, у 1759—1764 рр. у Тобольській єпархії було засновано низку так званих «заказних» шкіл, розташованих у «заказах». Це були школи в Барнаулі та Троїцьку, 1760 р.— у Красноярську й Верхотур’ї, 1761 р. — у Єкатеринбурзі, Далматові, Рафаїлові. Пізніше відкрилися школи й в інших заказах — Тарському, Томському, Самарівському, Ішимському, Туринському. Ці школи мали чотири класи: фари, інфіми, граматики й синтаксими. Після них учні мали вступати в піїтичний клас семінарії.10

Святитель Павло усвідомлював також важливість будівництва нових храмів для поширення християнства на території Сибіру. Він наполягав, аби будувалися камінні церкви. Разом з тим, намагався навести порядок із процедурою оформлення церковного будівництва, а також із збиранням коштів на будівництво нових храмів. Так, 1759 р. по духовних заказах було розіслано указ; у ньому докладно перераховувалися пункти, з яких у майбутньому мало складатися прохання парафіян про будівництво чи відновлення церкви.11

Святитель Павло не хотів миритися з безконтрольним збором пожертв на будівництво храмів. Ще попередні архієреї для нього ввели «шнурові книги» у яких ті, що збирали кошти, повинні були суворо стежити за записами пожертв. Дозволи на подібні збори видавалися десятками й сотнями безперешкодно. Митрополит Павло обмежив кількість шнурових книг і видавав їх переважно тоді, коли будувалася камінна церква, яка вимагала більших затрат.12 Загалом, на думку дослідників, саме Павло Конюшкевич у 1760-их роках зумів різко покращити діловодство та звітність у своєму відомстві, які за інших архієреїв велися недбало.13 Завдяки порядку й контролю за час перебування святителя Павла на Тобольській кафедрі збудовано багато храмів, особливо камінних.14

Перш за все, було відновлено Богоявленську Церкву, яка за місяць до приїзду святителя згоріла разом із дерев’яною Захаріївською церквою. На місці Захаріївської 11 червня 1759 р. митрополит Павло заклав камінну двохповерхову церкву: згори — на честь Воскресіння Христового, внизу — святих Захарії і Єлизавети, з приділом св. Димитрія Ростовського. 1 квітня 1761 р. в Тобольську було освячено камінну Христовоздвиженську церкву. Того ж року, 12 вересня освячена в нижньому поверсі камінна церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці. 28 квітня 1762 р. в Тобольському жіночому монастирі архієрей освятив літню церкву Різдва Богородиці, а при Благовіщенській церкві того ж року завершилося будівництво камінної дзвіниці. У Стрітенській церкві 27 жовтня 1762 р. освячено приділ на ім’я св. мучениці Параскеви П’ятниці.

У Знаменському монастирі українець Михайло (Міткевич) 1767 р. завершив будівництво камінної дзвіниці й камінної двохповерхової церкви: внизу — на ім’я свят. Миколая, згори — на честь Казанської ікони Божої Матері.

У місті Березові 1765 р. на місці згорілого храму на честь Різдва Богородиці за грамотою митрополита Павла побудовано камінну церкву. У м. Ялуторовську в 60-ті роки ХVІІІ століття, згідно грамоти митрополита Павла, зведено двохповерхову камінну Стрітенську церкву. У Тюмені 1765 р. закладено камінну Успенську церкву. На місці Спаської дерев’яної церкви, яка згоріла 4 червня 1766 р., 1769 р. побудовано камінну.

У місті Тарі святитель освятив першу камінну двохповерхову Спаську церкву. У м. Красноярську близько 1759 р. розпочато будівництво камінної соборної Троїцької церкви. Також чимало збудовано й освячено преосвященним Павлом церков і в інших провінційних містах і селах.

Дбаючи про семінарію, яка мала випускати потрібну кількість священнослужителів, будуючи храми, наводячи порядок в єпархії, тобто, створюючи базис, митрополит Павло постійно й безпосередньо займався місіонерськими справами. Для ознайомлення зі станом місіонерської справи в єпархії святитель Тобольський здійснював особисті візити в різні місця, незважаючи на труднощі, пов’язані з подорожами по Сибіру. Так, приміром, у лютому-березні 1762 р. він відвідав «верховні міста та інші визначні місця Тобольської єпархії» (за маршрутом з Тобольська через Тюмень та Турінськ до Верхотур’я). Його супроводжував численний почет, який складався з архімандритів, священиків, дияконів та хористів, котрі, очевидно, були необхідні для здійснення архієрейського богослужіння в різних місцях єпархії.15

Неподалік кафедри митрополита Павла було Джунгарське (Калмицьке) ханство, яке межувало з Південним Сибіром річками Іртишом й Ішімом. У першу чергу сюди звернув ревний архіпастир слово євангельської проповіді. З довірою поставилися калмики до проповіді святителя Павла й охоче хрестилися. Коли китайська армія в 1757—1758 рр. зруйнувала Джунгарське ханство, дехто з джунгарців і їхніх тайшів (князів) рятувались у російських фортецях: Семипалатинську, Усть-Каменогорську, Ямишевську й ін., а також у містах Тарі й Тобольську. Там приймали вони російське підданство та православну віру. Серед них був сам Контайша (хан) Амурсана з жінкою Бетей і сином Пунцуком, котрі, прибувши до Тобольська, жили в заміському архієрейському будинку.16

З метою пожвавлення місіонерської справи у Тобольській єпархії, святитель Павло 1764 р. запровадив у Тобольську посади двох спеціальних місіонерів для проповіді християнства серед іновірців-ідолопоклонників і для утвердження новонавернених з язичництва в істинах православної віри. На затверджені тоді посади місіонерів святитель подбав призначити найосвіченіших осіб із середовища духовенства Тобольської єпархії.

Інструкції, правила й поради, з якими звертався святитель Павло до різних духовних осіб своєї єпархії з цього приводу, ясно свідчать про глибоку любов та істинно апостольське піклування його про нещасних людей, що не знали правдивого Бога. Протопопів «заказчиків», а через них і загалом усіх священиків Тобольської єпархії святитель Павло настійливо переконував ставитися з любов’ю та поблажливістю до ще нехрещених, заохочувати їх до прийняття таїнства хрещення, охороняти й захищати їх від лиха. Так, приміром, в інструкції протопопам — Дем’янському й Норимському святитель Павло наказував: «Поганським народам проповідувати Слово Боже та приводити їх до пізнання Єдиного Триіпостасного Бога, у Трійці Святій славимого і поклоняємого від усього творіння Отця і Сина і Святого Духа. Навертати їх пристойним чином, беручи за приклад апостолів: добровільно, з ласкою і без озлоблення. Тих із них, котрі добровільно бажатимуть хрещення, просвіщати святим хрещенням, не обтяжуючи їх на перших порах. Навчати їх найкоротших і найнеобхідніших молитов та спостерігати за їхніми нахилами й намірами. А вже згодом, коли охрестяться, подати їм достатньо настанов, навчити молитов і смиренно розповідати про віру, надію й любов до Бога та ближнього. Запроваджувати в них християнські звичаї привітно й ласкаво. Щоб через це в інших розбудити бажання до святого хрещення, а образ і озлоблення не допускати».17

Великих зусиль доклав митрополит Павло для покращення внутрішньої організації місії. Уряд не піклувався про місію, більше заважав їй. Місцеві кошти після секуляризації були мізерні. Місіонерська справа вимагала не тільки особливого піклування з боку єпархіального архієрея, а й штату його помічників. Відсутність місіонерів ускладнювала справу просвіти іновірців; а тут, як писав митрополит Антоній Стаховський (1721—1740) роботи вистачило б не на 70, а на 700 проповідників.18

Як уже говорилося, святитель Павло домігся від Святійшого Синоду дозволу лише на дві посади спеціальних проповідників місіонерів. Хоча їм і було призначено зарплату, але про регулярне надходження її не подбали. Коли Святійший Синод 19 травня 1768 р. вимагав відомості з єпархії про проповідників серед іновірців, то з Тобольської єпархії повідомили, що призначена проповідникам-місіонерам: протоієрею Афанасію Туясову та протоієрею Олексію Михайлівському зарплата з кінця 1766 р. в Тобольськ не надходила.

Уряд Катерини II практично припинив підтримку православної місії. Збідніла Тобольська кафедра після проведення секуляризації була неспроможна за власні кошти підтримати місіонерську справу. Якщо 1753 р. в Тобольській єпархії хрестилось 462 людей, у 1764 — 361 людина; то за даними Тобольської консисторії 1765 року було хрещено 176 людей, 1766 року — 34 людини, 1787 року — 97 людей, а 1768 року — 30 людей. Тобто, місіонерська справа не розвивалася, а навпаки, послаблювалася. Але в цьому немає жодної провини святителя Павла. «Згори» більше цікавилися створенням нового в катерининському дусі наказу для місіонерів, аніж проблемами місіонерів.19

На жаль, і місіонерська справа часом страждала від зловживань виконавців. Вони перебували далеко від начальства, у віддалених улусах і святу справу, бувало, перетворювали на предмет наживи, хоча святитель Павло категорично наказував: «місіонерську діяльність проводити з усяким старанням і добрим порядком не ображаючи й не озлоблюючи нікого й до хабарів не торкатися».20

Але часто новохрещене населення тубільців, під впливом своїх нехрещених одноплемінників, звинувачувало місіонерів і в неіснуючих зловживаннях. Скарги на примусове навернення в християнство надходили до Синоду постійно ще при попередниках митрополита Павла. Однак Синод ставився до них раніше з недовірою. Тепер, коли до влади прийшла Катерина II, ситуація змінилася. Відчувши її ставлення до архієреїв і до Церкви загалом, скаржники безперервною чергою потягнулися в Петербург. Оббиваючи пороги установ і начальства, ходаки очорнювали своїх, невгодних їм священиків, протопопів і, зокрема, архієрея. Обер-прокурор Меліссіно й імператриця були готові слухати й вірити будь-яким звинуваченням на митрополита Павла, як земляка митрополита Арсенія Мацієвича *, і, зокрема, звичайно, підозрювали в ньому ворога секуляризації.

Підозри ці були небезпідставні. Після сумнозвісного указу від 26 лютого 1764 року в Сибіру в монастирів було відібрано вотчини з селянами й самі монастирі розділено на класи. З 17-ти монастирів, на які всі сибірські митрополити покладали надії, як на найкращий засіб боротьби з розколом і поганством, шість було закрито, ті, що залишилися, після конфіскації земель були сильно підірвані в засобах існування, бо в малозаселеному бідному Сибіру землеволодіння були значно важливішими для них, ніж для монастирів у центральній Росії, які крім від земель, мали багато інших прибутків.

Отже, суми на утримання архієрейського дому й монастирів виявилися зовсім недостатніми. Святитель Павло не міг і не хотів приховувати свого негативного ставлення до закриття монастирів. Маючи великий життєвий досвід і проникливий розум, він бачив, що багато сибірських чернечих обителей, не маючи засобів для існування, заглохнуть і не служитимуть уже справі просвіти сибірських народів21. Тому святитель Павло зробив сміливий і дуже небезпечний крок. Потрібна була неабияка мужність, щоб після відомої всім розправи над Арсенієм Мацієвичем подати свій протест проти указу про секуляризацію.

Це сталося наприкінці 1764 року. Хоча своїм поданням до синоду святитель намагався захистити свою Сибірську митрополію, але всім було ясно, що це протест проти всієї державної політики ставлення до церкви. Ряд дослідників стверджують реальність цього протесту: митрополит Іларіон (Огієнко), Симонюк В., прот. Олександр Швець. Є такі, що не погоджуються з цим твердженням. Так, Карташев А.В. пише: “По некоторому недоразумению до конца XIX в. в исторической литературе имя митрополита Павла примешивалось к делу митрополита Арсения”22. У своїх доказах він був щирим, шляхетним, справедливим ревнителем чистоти й успіху Православ’я. Синод не зважив на його докази, а вища державна влада сприйняла їх як виклик. Відтоді святитель Павло став особистим ворогом Катерини II. За її наказом Синод наприкінці 1764 р. відкриває вправу на митрополита Тобольського Павла. Ставши дисидентом, святитель терпів різні несправедливості та цькування з боку Синоду та світської влади. Протест став головною причиною негативного ставлення та звільнення митрополита з Тобольської єпархії 23.

З тексту записів, поданих Синодом на вимогу неправославного напіватеїста обер-прокурора Меліссіно, й відповідей на них митрополита Павла видно явні перебільшення та прямі наклепи скаржників. Детально вивчивши скарги на митрополита Павла, а також його листування з Синодом, історик Титлинов В. дійшов висновку, що святитель Павло діяв згідно з традиціями й законами ХVIII ст., а справа, заведена на нього, була на основі фальшивих скарг або перебільшень24. Катерина, зводячи до смерті митрополита Арсенія, з самого початку свого царювання пильно стежила за особистістю митрополита Павла. Не дивна тому реакція Катерини II на відгук про святителя Павла вченого абата Шаппа. Цей французький астроном 1761 р. прибув у Тобольськ для спостереження проходу Венери перед Сонцем. При цьому був присутній митрополит Павло. Пізніше абат Шапп відізветься про святителя Павла, як про вчену людину. Він називає його ревнителем віри, коректним і приємним у спілкуванні. Абат пише, що Павло «міг би служити взірцем для всього християнського духовенства». Чи-

таючи ці рядки, вже 1768 р. Катерина роздратовано зазначає: «Ось чудовий взірець, який пропонує абат для наслідування: невіглас і фанатик! Цей прелат крім того був гордим і мстивим. Вади, за які він повинен був недавно залишити свою єпархію».25.

На виклик Синоду святитель Павло прибув у Москву 2.04 1768 р. Тут він, умовлений своїми друзями, написав прохання про звільнення його на спокій у Києво-Печерську Лавру. Імператриця затвердила відпуск на спокій, правда, без пенсії та без прогонних грошей. Прибувши в Київ, митрополит Павло повністю віддався молитовній, постовій і доброчинній підготовці до своєї мирної християнської кончини, оточений дедалі більшою шаною віруючого народу. Упокоївся митрополит Павло 4.11.1770 р. за старим стилем. Через чуму, яка лютувала в Києві й відсутність митрополита (Київська митрополія на той час була овдовівшою), а також відсутність розпоряджень Синоду, тіло святителя Павла 1,5 місяця залишалося непохованим. Похорони, нарешті, відбулися 19 грудня 1770 р. При закритті гробу виявилося, що тіло не розклалося. Безперервний ряд чудесних зцілень за молитвами до нього йшов із тієї пори й до спроби перенесення гробу 1832 р. і після того переходить в XX століття й до сьогодення26. Отакою є доля нашого великого земляка, українця митрополита Павла Конюшкевича.

Велика кількість чудес від нетлінних мощів святителя Павла й усенародне його шанування як святого угодника Божого спонукало Київську міську Думу звернутися до вищої церковної влади з пропозицією всенародного прославлення пам’яті святителя. Прославлення мало відбутися 1915 р., але Перша світова війна перешкодила цьому. Помісний Собор РПЦ 1917—1918 рр. теж збирався канонізувати святителя, проте обставини воєнного часу змусили собор припинити свою діяльність. 1984 р. з благословення Московського патріарха Пімена у зв’язку з підготовкою до свята 1000-ліття Хрещення Русі було встановлено святкування на честь собору Сибірських святих, серед котрих — святитель Павло Тобольський.

Проведення Архієрейського собору та майбутню канонізацію святителя Павла Конюшкевича було офіційно започатковано рішенням Священного Синоду УПЦ КП від 15 грудня 1997 р. під головуванням Святійшого Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета. Немало причинилися до появи цього рішення земляки святителя Павла самбірчани, які пам’ятали про нього й на його честь збудували величний храм. Перші розвідки про святителя Павла разом із місцевими істориками зробив прот. Іван Швець, тоді клірик церкви Різдва богородиці м. Самбір (зараз викладач КДА). Після нього вивченням життя й діяльності митр. Павла зайнявся брат, прот. Олександр Швець, який написав і захистив кандидатську дисертацію про нього.

Нарешті, відбувся сторіччями очікуваний Собор, перший пункт ухвали якого проголошує: «Приєднати митрополита Тобольського Павла Конюшкевича до лику святих для церковного шанування й занести його ім’я у православний церковний календар». У документі діяння освяченого Архієрейського Собору УПЦ КП «Про канонізацію святителя Павла Конюшкевича (1705—1770) митрополита Тобольського говориться: «Митрополит Павло є окрасою Церкви Христової, зразком самовідданого святительського служіння, утвердженням православ’я і подвижником благочестя. Справжньою величчю дихає проста, незламна у правді своїй, як старозавітні пророки, пряма і

грізна постать святителя Павла».27. Мощі митрополита Павла після піввікового перебування під уламками Успенського храму Києво-Печерської Лаври нині знайдено й поставлено для поклоніння віруючих.


РОЗДІЛ V.

УКРАЇНСЬКІ ПРАВОСЛАВНІ МІСІОНЕРИ ІРКУТСЬКОЇ МІСІЇ


Информация о работе «Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті»
Раздел: Религия и мифология
Количество знаков с пробелами: 256883
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
94574
0
0

... палаті, збудованій за проектом англійця Ч. Камерона у 1799-1803 рр., вже помітний вплив французького стилю ампір.   6. Живопис. Еволюція від бароко до рококо, від рококо до класицизму У живописі українська культура цього періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо і класицизму. Для українського барокового живопису визначальним став виразний вплив фламандської аристократичної школи ...

Скачать
255477
0
0

... , нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спря­мована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на поразки, козацько-селянські повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоли­чення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авто­ритет козацтва, сприяли накопиченню досвіду ...

Скачать
173932
0
0

... ст. стосовно відьомства та демонології в цілому. За цю працю Імператорське Російське Географічне товариство нагородило дослідника срібною медаллю. РОЗДІЛ 5. ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ АНТОНОВИЧА 5.1 Антонович як просвітник Окрім наукових занять, Антонович активно сприяв поширенню історичних знань, небезпідставно вважаючи, що це розвиває людність, сприяє піднесенню її культурного рівня й сві ...

Скачать
195443
0
0

... українського народу. Україна на шляху суверенного розвитку: суспільно-політичні трансформації. Формування політичних партій. “Партія влади” та опозиція, їх вплив на громадсько-політичне життя в Україні. Соціальна політика в контексті нових реалій. Культура, освіта та наука в умовах функціонування суверенної держави. Українська церква та проблеми духовного відродження нації. Партійне життя. ...

0 комментариев


Наверх