Анархістський терор в революційних подіях 1905-1907 рр

2.2 Анархістський терор в революційних подіях 1905-1907 рр

До початку революції 1905-1907 рр. в Росії анархісти мали вплив переважно на Півдні країни (головні центри Одеса, Катеринослав), а також на Кавказі та в Польщі [38,с. 29].

В науковій літературі існують думки про територіальне тяжіння анархізму до півдня Росії. В основному це твердження базується на аналізі соціального складу анархістського руху. Адже основну підтримку анархісти одержували від дрібного власника в особі селянина. В цей час в теоретичних працях П.Кропоткіна основний акцент робився на проблемах вирішення земельного питання. Отже, вирішення цих проблем стало головним у теорії російського анархізму. Відносини серед селян на думку анархістів, грунтувалися на обміні, на особистому контакті з виробником міста, тому державне втручання тільки сповільнювало розвиток села. Держава у розумінні анархістів намагалась законодавчо регулювати усі сфери суспільного життя: "Все попадает мало-помалу под власть правительства. Ему не хватает только заведования всей промышленностью и торговлей " [43,с.394].

Невирішеність цілої низки проблем в аграрному секторі сприяла зростанню невдоволення серед селян, які підтримували ідею анархічного бунту, вірили в ідеал "вільного хлібороба", який ідеалізував П.Кропоткін.

До початку революції в анархізмі чітко сформувались три основні ідейні напрями: анархо-комунізм, анархо-синдикалізм та анархо-індивідуалізм кожен з них був представлений цілою низкою більш дрібних напрямів. Ці течії, крім різних програм та цілей, мали різні регіони дій, різні сфери соціального впливу, та різні за змістом періодичні видання.

I. Напередодні революції більшість анархістів була прихильниками ідей анархо-комуністів (″хлібовольців″). Практичну діяльність анархо-комуністи почали з 1903 р. утворивши у Женеві групу "Хліб і воля". Очолили дану групу Г. Гогеліа, Л. Іконникова, М. Церетелі, Г. Деканозов, які в Російській імперії закріпили свій вплив у м. Білосток та Ніжин. У 1903 р. анархо-комуністи ("хлібовольці") організували публікацію першого російського анархістського видання за кордоном — журналу "Хліб і воля". На І-му з'їзді анархо-комуністів у грудні 1904 р., у Лондоні були визначені основні стратегічні й тактичні завдання напряму. Головним ідеологом анархо-комуністи вважали П.Кропоткіна. В програмі хлібовольців виділялися наступні пункти:

- Мета та основа усіх змін - "соціальна революція, тобто повне знищення капіталізму і держави та їхня подальша заміна анархічним комунізмом" (бездержавним комуністичним суспільством) [36,с.12].

- Революцію повинен розпочати "загальний страйк знедолених

як в містах, так і в селах".

- Головний метод боротьби – повстання проти експлуататорів [кан,с.200].

Питання про застосування терористичних методів боротьби має вирішуватись тільки місцевими жителями, залежно від конкретної ситуації. В опублікованій у 1903 році статті "О терроре" Г. Гогелія визначав терор як революційну необхідність: " Из всех форм террористической борьбы – децентрализованный террор мы считаем наиболее выгодным и целесообразным". Террор автор статті розглядав у різних формах: аграрний, фабричний, антидержавний, індивідуальний та масовий. Організаційною формою об'єднання анархістів повинна була бути організація створена на засадах добровільної угоди про об’єднання осіб у групи. Відкидалась необхідність співпраці з органами управління - Державною Думою, Установчими зборами чи іншими політичними утвореннями та організаціями.

На 2-му з'їзді (17-18 вересня 1906 р.) в Лондоні П.Кропоткін представив проект резолюції про економічний і політичний аспект революції: "Народная революция, которая продлится несколько лет ... извергнет старый порядок вообще и глубоко изменит все экономические отношения вместе с политическим строем" [38,с.229]. В організаційних питаннях П.Кропоткін всіляко заохочував самостійність анархічних груп.

Важливим для хлібовольців було питання майбутнього суспільного ладу створеного за принципами анархо-комунізму. Прихильники П.Кропоткіна уявляли майбутнє суспільство як союз або федерацію вільних общин, об'єднаних договором, де особа, позбавлена державного контролю отримає необмежені можливості для діяльності. Для перебудови економіки П.Кропоткін пропонував децентралізувати промисловість, яка почне розвиватись на основі спеціалізації окремих регіонів. В аграрному питанні П.Кропоткін та його соратники вважали за необхідне передати всю землю, захоплену в результаті революції, народу, тобто тим, хто її обробляє. Передача землі та її розподіл грунтувались на принципі общинної власності. В умовах революції 1905-07 рр. в російському анархо-комунізмі внаслідок різних поглядів на шляхи досягнення мети утворилося декілька нових течій:

- "Безначальці", на чолі з З.М. Романовим і Н.Дивногорским (П.Толстой). В основі ідеології цієї течії лежав терор як спосіб боротьби з самодержавством. Піддавались критиці консервативні морально-єтичні норми, що нав’язувались суспільству державою. Знищити самодержавство передбачалось шляхом "кривавої народної розправи" з узурпаторами влади.

- "Чорнознаменці". Організатором і ідеологом чорнознаменців в Росії був І.З. Гроссман (Рощин). Восени 1905 р. утворилась течія назва походить від кольору прапора анархістів("чорное знамя"). В революції ця течія відігравала одну з провідних ролей. Соціальну базу чорнознаменців складали представники інтелігенції, робітники та ремісники. Однією з основних умов успішної боротьби вони вважали, створення широкого масового анархічного руху на основі налагодження зв'язків з усіма напрямами у анархізмі. В кінці 1905 р. чорнознаменці розкололися на "безмотивних" терористів на чолі з В. Лапідусом та "анархістів-комунарів". Перші вважали, основною метою діяльності проведення "безмотивного антибуржуазного терору", а другі висловлювалися за проведення антибуржуазної війни у формі стихійних повстань.

II. Ідеологами і організаторами течії анархо-синдикалізму в Росії були Яків Ісаєвич Кирілловській (Д.І.Новомирській), Борис Наумович Крічевській, Володимир Олександрович Поссе. Основною метою своєї діяльності синдикалісти вважали повне та всебічне звільнення праці від всіх форм експлуатації. Нове суспільство являло собою союз вільних професійних об'єднань робітників. Профспілкова організація на думку синдикалістів, була вищою формою організації суспільства. У 1906 році у Петербурзі синдикалісти утворюють виробниче товариство – "Трудовий союз", яке чисельно охопило понад 8,5 тис. робітників. Дане товариство об’єднало робітників та дрібних власників, які були згодні реалізовувати власну продукцію за договірними цінами. Вони створили широку мережу продовольчих "лавок".

Зі всіх видів боротьби синдикалісти визнавали тільки безпосередню, пряму боротьбу робітників з капіталізмом у формі: бойкоту, страйку, саботажу, знищення майна та фізичного насильства над капіталістами. Відданість цим ідеалам привела синдикалістів до ідеї проведення "безпартійного робітничого з'їзду" та до агітації за створення Всеросійської робітничої партії з пролетарів не залежно від існуючих партійних поділів [38,с.218]. Деякі з цих ідей були запозичені у синдикалістів меншовиками.

На початку XX століття в життя були втілені деякі ідеї В.О.Поссе. Він виступав за створення спеціалізованих професійних кооперативів, які мали допомогти робітникам захистити свої професійні та економічні інтереси. Створення таких кооперативів дозволило б уникнути збройних методів боротьби з самодержавством та не застосовувати терор як засіб впливу на суспільство.

Д.І.Новомирській в роки революції очолював організацію синдикалістів в Одесі, де видавав програмні брошури синдикалістів. Одеса вважалася центром синдикалізму в Росії.

III. В Росії до початку революції 1905-1907 рр. зароджується течія анархо - індивідуалізму. Основними представниками анархо-індивідуалізму в Росії були О.Віконт, Н.Бронський, О.Боровий. Ідеологи індивідуалізму брали за основу абсолютну свободу особи як початкову мету та кінцевий ідеал. У період революції анархо-індивідуалізм був репрезентований цілою низкою різновидів індивідуалістичного анархізму:

1. Містичний анархізм. Ідеологом даного напряму був Г.І.Чулков, який у період 1905-1906 рр. розробив основні постулати містичної теорії анархізму. Основними представниками якого була інтелігенція: поети і письменники – З.М. Гордецкий, В.І. Іванов, Р.І. Панчох, Л.Жердин, К.Эрберг та інші. Вони відкидали революційність, а основою суспільних змін вважали внутрішню зміну особистості, яка у різних ситуаціях стояла вище конфлікту. Містичний анархізм на перше місце у своїй теорії ставив розробку питання внутрішньої свободи особистості, яка розглядалась як особлива умова розвитку та еволюції суспільства. Високі моральні якості особистості та критична оцінка інформації мали сприяти переходу від внутрішньої еволюції особистості до розробки шляхів та методів реорганізації суспільства.

На думку А.Л.Нікітіна, основним ідеологічним "девізом" містичної течії в анархізмі була боротьба з догматизмом у релігії, філософії, моралі, політиці, тобто під містикою приховувався нерелігійний особистий досвід. Розробляючи власний світогляд містики переступали через релігійну статику, яка розглядала значення людського життя у спробах відродження втраченого "земного раю". Розвиток суспільства на думку ідеолога даного напряму Г.Чулкова, грунтується на процесі звільнення від одноплановості, обмеженості особистості у розумінні всіх суспільних процесів. На основі цього принципу грунтувалась критика матеріалізму. У 1906 р. цей напрям організовує – "Черний Крест помощи нуждающимся и заключоним анархистам" [58,с.94-98].

2. Асоціативний анархізм. Був представлений в Росії в особі Лева Чернова (псевдонім П.Д.Турчанінов). Його концепція була розроблена на основі праць М.Штірнера, П.Прудона і американського анархіста В.Р.Теккера. Турчанінов виступав за створення політичної асоціації виборців. Основним методом боротьби вважав систематичний терор.

3. Антиінтелегентський анархізм. ". Творцем і теоретиком даного напряму був В.К.Махайській (псевдонім - А.Вольський).Махаєвці", який розглядав інтелегенцію, як специфічний експлуататорський клас, що створив науковий соціалізм для свідомої омани робітників. Він характеризував революцію 1905, як "революцию господ" Махаєвці демонстрували вороже ставлення до інтелігенції, влади і капіталу. [38,с.234].

4. Ще до початку революції активізувалась діяльність ідеологів християнського анархізму. Основи даного вчення розробив Лев Миколайович Толстой, який розглядав усі суспільні зміни з позицій гуманізму. Толстовство було своєрідним мирним, напіврелігійним варіантом анархізму в Росії. Лев Толстой ніколи прямо не називав себе анархістом, проте низка постулатів анархізму: категоричне заперечення держави, відміна смертної кари (як прерогативи влади) поєднували християнську теорію Л.М.Толстого з анархізмом. Толстовці організували видання цілої низки газет та журналів, які закликали людей об'єднуватись у комуни. Члени комун проповідували принципи самоврядування, відмови від участі в державному житті: сплати податків, служби в армії. Все це вносило свій внесок в розвиток анархізму в Росії. Комуни толстовців проіснували в Росії до 1930-х рр. і були остаточно розгромлені більшовиками [80,с.14].

В 1901 р. в Лондоні вийшов перший номер журналу "Вільне слово" під редакцією В.Г.Черткова, де пропагувались ідеї християнського анархізму на основі принципу: "непротивления злу насилием".

Толстовці відкидали революцію як метод боротьби, сповідували принцип аполітизму та заперечували необхідність організації за партійними зразками. Вони прагнули зруйнувати існуючий поміщицький устрій, не роблячи акценту на політичній боротьбі, яка породжувала насилля: "спасение не в насильственной революции, а в христианском освобождении". Толстовці критикували молодь за поспішний радикалізм, вони закликали до пасивного спротиву владі. Вони розуміли, що молодь за допомогою революції прагне швидких суспільних змін, а не розмірковувань про особисте самовдосконалення [38,с.235-236].

На думку А.Нікітіна, поширенню анархістських ідей у кінці XIX-поч.XX ст. сприяв процес наростання конфліктної ситуації на рівні "Особистіть -Суспільство", що почався у кін.XIXст. В цих умовах відбувається процес звільнення особистості від "рудиментарних", феодальних інститутів держави. Зародження ринкових відносин стає каталізатором наростання відчуття безпорадності особи, тобто особистість в умовах збільшення конкуренції відчувала себе незахищеною перед капіталом, оскільки жодних механізмів захисту (трудового законодавства, визначення статусу робітника) розроблено не було. Ці процеси породжували "бунт" індивідуальності, яка втрачала багатовікові соціальні зв'язки. Суспільна реакція, реакція індивідуальності на ці процеси мала кілька проявів: перший прояв мав форму бунту, який ідеалізувався теоретиками анархізму у романтичних поглядах в минуле; інша форма прояву анархізму пов'язана з синдикалізмом, оскільки в своїй основі синдикалізм апелював до ідеалізації історії кооперативного руху Середньовіччя у формі гільдій та цехів. На початку XXст. кооперативний рух трансформується у професійні союзи - профспілки, що виконували функцію "протектора" своїх членів в жорстких умовах ринку [58,с.91].

За своїм соціально-економічним і політичним характером революцію 1905-1907 рр. анархісти охарактеризували як буржуазно-демократичну, яка усунула перешкоди для подальшого розвитку капіталізму. Розроблена П.Кропоткіним анархістська теорія "соціальної революції" у 1905 р. не була сприйнята прихильниками анархізму в Росії. В даний час російський анархізм був представлений різними напрямами. В творах П.Кропоткіна періоду революції продовжує розвиватись теорія революції залежно від зміни суспільних подій. На сторінках періодики з'являються заклики до "самовооружения" населення з метою проведення збройного повстання робітників. Він вважав, що російському народу слід провести "велику революцію" та "глибокий економічний переворот". На думку радянського дослідника М.В Пономарьова, анархісти намагались поєднати буржуазно-демократичну революцію з соціалістичною, і намагалися перескочити через демократичний етап [62,с.54]. Дана характеристика пов'язана з критикою анархістами проектів створення революційного уряду: "Пора, давно покинуть иллюзию революционного правительства, за которую пришлось столько раз … так дорого расплачиваться ... никакое правительство не может быть революционным" [43,с.399].

З початку 1904 року посилюється роль анархістських організацій. За 1905-й кількість міст, в яких діяли анархістські організації, зросла з 15-ти до

73-ох. Вони поширили свій вплив на значну територію Росії – від Петербургу до Закавказзя та Далекого Сходу. Принцип аполітизму завадив анархістам створити централізовану організацію за партійним принципом, яка очолила б керівництво регіональними організаціями. Добиваючись розширення свого впливу, анархісти організовували широку пропаганду створивши біля 16-ти друкарень, які публікували брошури і листівки. В еміграції та в Росії анархісти видавали біля 20-ти газет і журналів [38,с.388-389].

На сторінках анархістської преси тактична лінія анархізму характеризувалася як постійний бунт, безперервне повстання проти існуючого суспільного і державного устрою на основі тактики "пропаганди дією". Анархісти нерідко закликали народ готуватися до збройного повстання. Анархістські бойові дружини здійснювали так званий "безмотивний терор". В роки революції тактика політичного і економічного терору, експропріацій у анархістів нерідко зводилась до грабунок. За рахунок вилучених коштів анархістські групи створювали так звані "бойової каси", з яких частина коштів передавалась робітникам. В 1905-07 рр. до анархізму долучилося чимало злочинних елементів, які намагались прикрити злочинну діяльність ідеологією та революційною необхідністю [38,с.245].

Проблеми співвідношення анархізму та тероризму досліджували В.Ліпкан та Д.Никифорчук. У своїй праці "Боротьба з тероризмом" науковці розглядали зародження тероризму в історичній ретроспективі. Науковці зазначали: "наріжним каменем анархізму є негайне знищення держави, при тероризмі ж, у більшості випадків, іде вплив на невизначене коло осіб, які становлять субстрат держави..., тобто, якщо анархізм усуне державу, це послужить деструктивним чинником для тероризму, бо позбавить останній об'єкта впливу... Тобто за певних умов необхідність у ньому відпаде сама собою... у більшості випадків(тероризм-см.) не є кінцевою метою, а є лише засобом досягнення поставлених цілей "[14,с.40,41]. Анархісти ведуть постійну боротьбу з державою як "джерелом" влади, їм байдуже, хто з осіб репрезентує цю державу: доки існує держава, доти анархісти будуть боротися. Звичайно з вище наведеної цитати помітний нерозривний зв'язок анархістської ідеології та практики терору, але крім "ідейних" анархістів значна частина анархістів використовувала терор у будь-якій формі(політичній, економічний) для задоволення власних інтересів. Дану тезу у характеристиці анархістського терору висвітлював О.Будницький: "ничьи интересы они объективно не выражали… и выражали свои, именно свои интересы – интересы людей,… стремящихся к самореализации и для начала – к устранению внешних для этого препятствий" [16,с.39].

Анархістський терор як засіб впливу не був суто російським явищем. Деякі анархістські групи Європи та Америки перейшли до тактики прямої дії (терористичних методів боротьби) які, набули популярності серед революціонерів. Зрозуміло, що терор завжди привертає більше суспільної уваги, ніж мирні і конструктивні форми діяльності. Хвиля анархічного терору кінця XIX – почала ХХ в. в історіографії отримала назву "Равашольовщіни" – на честь відомого французького терориста Равашоля. Жертвами анархістів стали італійський король і австрійська імператриця, президент США і багато інших державних діячів. В деяких випадках подібні акції трактували як відплата за те, що деякі політичні сили чи особистості не рахувалися з ініціативою анархічних груп. На думку П.Рябова, політичні вбивства були актами відчаю одинаків, які смутно уявляли собі значення ідей анархізму [81,с.15].

Дослідник В.Савченко у статті "Анархістський рух в Україні у 1905-1907 рр." розглядав практичне втілення ідей анархізму. Одним з аспектів розкритих у статті були значення та роль терору у практиці анархістів. Терор анархістів науковець розглядав у порівнянні з іншими політичними напрямами, що взяли на озброєння тактику терору. Зокрема автор статті порівнював практику терору есерів та анархістів. Для есерів на думку дослідника, була притаманна "індивідуальна" тактика терору спрямована проти монаршої родини, міністрів, великих князів, що мала на меті гучний політичний та суспільний резонанс. Тактика есерів була пов'язана з столичними колами політиків та інтелегенції, які планували продовжити подальше революційне реформування держави. Терор анархістів автор статті характеризує як "провінційний"(масовий) спрямований проти "сатрапів влади" на місцях (у провінціях): власників крамниць, директорів фабрик, рядових поліцейських. Дана тактика грунтувалась на принципі аполітизму, що заперечував орієнтацію на столицю як центр влади, уособлення держави та осередок політичної боротьби. Терор анархістів на думку В.Савченка характеризувався своєю полівекторністю, що виявилась у політичній та економічній сферах. У практичному втіленні від фізичного знищення до практики експропріацій – економічного послаблення ворога - держави та власників-капіталістів.

Для порівняння наводяться статистичні данні застосування терористичних методів боротьби у період з 1902-1909 рр. Есери у цей період провели у Російській імперії приблизно 300 терактів "проти особистостей", а анархісти у південно-західних губерніях імперії провели біля 500 терактів у яких загинуло близько 600 осіб. У різних джерелах дане число коливається від 600-700 осіб це пов'язано з спрямуванням терору, оскільки досить часто жертвами терору анархістів ставали робітники та односельчани, які мали відмінну позицію у політичній боротьбі. У 1906-1908 роках у Південних губерніях Російської імперії анархістські групи (організації) існували у 120 населених пунктах. Чисельно ці організації об'єднували від 4-4,5тис. активістів та бойовиків [69,с.1-2].

Сучасники подій 1905-1907 рр. Розробили класифікацію анархізму за спрямуванням, тобто, почали виділяти "південний" анархізм – терористичний, агресивний, масовий, відрізняючи його від "північного" анархізму – кабінетного, поміркованого, пропагандистського, іншими словами – "столичного".

Анархістська "пропаганда дією" повинна була підштовхнути маси до рішучих дій у боротьбі з владою на шляху неминучої соціальної революції, що має знищити "cоціальних паразитів". Хлібовольці користуючись концепцією "пропаганди дією" розробили тактику - особистої ініціативи у терорі, що мало продемонструвати вищий прояв "свободи особи" вільної від вказівок організації.

Південний регіон Російської імперії став "полігоном" теорій та експериментів, оскільки тут репрезентовані всі напрямки анархістської теорії: анархо-комуністи ("хлібовольці", "безначальці", "чорнознаменці", "безмотивники", "комунари"), анархо-синдикалісти та анархо-індивідуалісти (містичний та антиінтелегентський). Всі перераховані напрями розглядали терор як "революційну необхідність" відрізняючись лише за спрямованістю терору: масового, економічного, "адресного" чи "безмотивного".

"Столицями" анархістського руху в Російській імперії стають найбільші промислові центри "на південних окраїнах": Одеса і Катеринослав (Дніпропетровськ). Крім анархістів Одеси і Катеринослава, основна маса "південних" анархістів була породженням міських слобідок Донецько-Криворізького промислового району чи патріархальних єврейських ґето Центральної України. Посилення радикальних настроїв та нечіткість програм анархістських організацій пов'язано з незначним відсотком інтелегенції у складі анархістського руху, що сприяло відірваності від магістральних політичних та культурних процесів.

Особливості зародження та розвитку анархістського руху можна спробувати пояснити на основі положень різних теорій. "Теорія внутрішнього колоніалізму" концептуально розглядає поділ суспільства на "Центр та Переферію". "Центр" контролює основний неподільний ресурс – владу, він провадить дискримінаційну політику по відношенню до "переферії", що грунтується на економічній, політичній та національній дискримінації внаслідок швидких процесів модернізації. Рушієм конфлікту у даному випадку стає економічна відсталість "переферії", а конфлікт стає наслідком дискримінацій. З запровадженням машинного виробництва економічні відмінності між "центром та переферією" поглиблюються значною мірою. В цих умовах нерівномірність розвитку регіонів та поява "нових" міст в яких чисельно зменшувався відсоток інтелегенції в процесах урбанізації. Так, відбувається чисельне збільшення робітників у складі революційних організацій цей процес ознаменований появою маргінального світогляду серед молодих революціонерів. Формування нового світогляду відбувається в умовах, коли, "переферія" залишається сировинним придатком (аграрною), відірваною від центрів політики та культурного життя, що і породжує "спрощений" світогляд у розумінні значення та необхідності держави, а боротьба з державою ведеться у формі знищення її "представників" та багатих капіталістів [27,с.52-54].

Українська ментальність початку XX ст. у Пд. губерніях формувалась як "анархічна", індивідуалістична, що часто-густо ігнорувала державність та ідеалізувала "козака Мамая" [69,с.4]. Дана теза має деякі риси теорії "премордіалізму" (англ. Рremordial - спадок), яка характеризує спадкове походження менталітету, який покоління успадковують від нащадків. Дану тезу висловив М.Боровик у статті "Анархізм в Україні 1917-1921 рр: закономірність чи випадковість?". Автор статті розглядав аспект існування в Україні специфічних традицій козацької "вольниці", що зумовило особливу схильність українського селянства чинити опір будь-якій владі [13,с.30]. При цьому автор наводить цілу низку контраргументів до цієї теорії на основі сумнівів висловлених Н.Яковенко, стосовно здатності соціуму утримувати "живу пам'ять про минуле". На думку М.Боровика, ідеалізацією козацтва займалась інтелегенція, яка як ми вже зазначали була представлена у анархічному русі у незначній кількості [13,с.30].

Фіксація вченими різних дискурсів причин зародження конфлікту – їх прочитання, з одного боку, як засобу реалізації цілей, з другого – як самодостатньої для групи мети, призвела до їхньої деверсифікації на реалістичні та нереалістичні. На думку М.Гона, перший тип спрямований на об'єкт, який викликає фрустрацію групи. Відтак конфлікт перетворюється в функціональний засіб для досягнення групою конкретних цілей та програмних директив. Другий - нереалістичний висовує Л.Козер, зумовлюється не антагонізмом цілей різних груп, а виступає засобом розрядки принаймні одного з суб'єктів взаємодії. Тобто одна з груп у конфлікті "випускає пару", що і є причиною досягнення певних "цілей" групою, що дозволяє визначити даний конфлікт як нереалістичний, тобто такий, що втратив спрямування (мету). Дотримуючись даної класифікації конфліктів, варто зазначити, що український ідеал був "замішаний" на волюнтаризмі, непокорі та виправданні насильства, що надавало боротьбі з державою мети та сенсу, оскільки українці бачили в державі лише "гвалтівника" [27,с.52-53]. З іншого боку на думку М.Савченка, для росіян виступ проти основ своєї держави був "святотатством". Цієї тези дотримувався російський історик І.Орлов, він вважав, що російська громада попри всі суперечності у відносинах з владою не мислила себе поза общиною та сферою державного впливу [13,с.26].

Науковці стверджують, що українському суспільству початку XX ст. притаманна особлива світоглядна "детермінанта", яка сприяла сприйняттю та поширенню ідей анархізму, а її витоки слід шукати в особливостях суспільного розвитку окремих регіонів Російської імперії. Якщо характеризувати дану тезу з позицій марксистів, - економічний фактор стає визначальним у формуванні протистояння, оскільки негативні наслідки індустріальної модернізації стали причиною появи маси зубожілих, соціально дезорієнтованих людей, які були готові підтримати найрадикальніші заклики до руйнування існуючих систем на основі суспільного антагонізму породженого приватною власністю [28,с.26].

В цих умовах зароджується "армія соціального вибуху", яка шляхом боротьби (революції) прагне завоювання землі, а справедливий перерозподіл якої стає основою пропаганди більшості політичних сил, в тому числі і анархістів. При цьому в ідеології та практиці анархізму періоду 1905-1907 рр. суспільні групи та інститути, що перешкоджають вирішенню цього завдання викликають ворожість, що створювало сприятливий "грунт" для поширення антиетатистських та егалітарних ідеологій, що протиставляли себе макіавеллізму держави.

Поширення ідей анархізму на найбільш урбанізовані та промислові регіони Донбасу та Запоріжжя визначались розкладом традиційних суспільних культур . Не випадково, що серед членів анархістських осередків значну частину складали пролетаризовані елементи: селяни та робітники у першому поколінні, які аналогічно частині рядових військових не втратили зв'язку з селянською общиною [13,с.27].

Ще однією важливою складовою до розуміння причин поширення анархізму у 1905-1907 рр. стала теорія – "Ми-Вони", яка у практичному розумінні проявилась не тільки у формуванні опозиційних владі політичних груп, але і у створенні революційних організацій у даному випадку у формі – "Ми" з власною ідеологією, метою, цілями та завданнями, які протиставили себе владі, державі, капіталістам та регіональним "сатрапам" – "Вони". Основою даної теорії у даному випадку на нашу думку, є формування нового світогляду - "неонігілізму" серед дезорієнтованої, асоціальної молоді, що поривала з давніми традиціями віри, родини, громади ставши на шлях боротьби за власне бездержавне майбутнє.

В.Савченко визначав декілька вікових та психологічних типів притаманних представникам анархістського руху 1905-1907 рр.:

1) Анархісти були наймолодшими представниками серед революціонерів Російської імперії. Середній вік – 15-17 років, вони могли претендувати на звання молодіжних організацій. (За підрахунками В.Єрмакова анархісти Російської імперії на 58% складались з неповнолітніх, осіб до 19 років) [69,с.97].

2)Психологічним типом анархіста "бойовика" періоду революції стає молода особа – юнак, представник маргінальних міських прошарків, що був тісно пов'язаний з кримінальним світом. Експропріації для таких анархістів стали не тільки джерелом поповнення коштів для "революційної необхідності", але й способом здобуття "кишенькових коштів". Дані особи стояли на максималістських позиціях – швидких та докорінних суспільних змін, відкидали ідею "пасивної" революційної пропаганди підтримуючи ідею "пропаганди дією".

3) Іншим психологічним типом анархіста – є молодий селянин-бунтар світогляд якого формувався в осередку бідняків та наймитів. Такі селянські групи досить часто вдавались до тактики "прямої дії" та експропріацій спрямованих проти місцевої еліти. Саме в такому осередку формувався світогляд Н.І.Махна, що у період революції 1905-1907 рр. був членом селянської терористичної організації братів Семенют з Гуляй-Поля.

За національним складом за підрахунками О.Іванова в анархістському русі переважну більшість складали євреї (до 50%), росіяни (41%), українці (до 35%) [69,с.3]. Більшість анархістів до початку революції 1905-1907 рр. у віці 15-17 років проходили "політичну підготовку" у лавах поміркованих партій. Партійна робота, пропаганда, дисципліна були не до вподоби шукачам "політичного екстриму". Лідери та бойовики були переважно без середньої освіти, що зумовлювало характер та спрямування вимог анархістів.

"Пересічна особа" у великих губернських містах намагається відшукати сенс свого буття у боротьбі проти держави, не справедливих законів, і ця боротьба часом має досить спрощену ідеологію, яка вміщується в ірраціональному словосполученні – "Бей гадов!" (під "гадами " були приховані: поліція, чиновники, буржуа) [69,с.5-6].

Розглянувши теоретичний блок, що визначав причини зародження та поширення анархістських ідей під час революції 1905-1907 рр., що визначав соціальну базу та опору анархізму, визначав психологічні та вікові особливості членів анархістських організацій, що визначав формування "нового" світогляду перейдемо до розгляду практичної діяльності анархістів під час революції.

Наприкінці 1903 р. в Одесі з "махаєвців" створюється анархістський "Союз непримиримых", який починає переходити до терористичних методів боротьби. Очолив союз "єлизаветградський міщанин" Капєль Єрделевський. У 1904 р. в Одесі виникає анархо-комуністична група "хлібовольців" Мойсея Меца, що організував замах на одеського градоначальника і поліцмейстера.

До березня 1905 р. в Одесі було арештовано 55 анархістів. У листопаді 1905 р. в Одесі діяло біля десяти анархістських організацій, які об'єднали близько 200 членів. Мода на анархізм була "підкріплена" жахаючими актами "безмотивного" терору в грудні 1905 р. – січні 1906 р., що прокотилися Одесою. У цих акціях загинуло і було важко поранено більш ніж 30 людей. П’ять бомб були кинуті в кав’ярню Лібмана, у самому центрі Одеси; кілька бомб – у групу "черносотенців", козаків і святкову юрбу народу, що зібралася на Соборній площі ; бомби летіли й у ряди солдатів, на параді. Новими жертвами "безмотивників" стали: власник і три прикажчики магазину, у якому відмовилися давати гроші "на революцію". "Безмотивники" вважали, що смерті заслуговує будь-який "білоручка", багато одягнені перехожі, завсідники ресторанів та кафе. Немотивовані вбивства "багатих" розглядалися як єдиний шлях до рівності .

В 1906 р. в одеських терористів з’явилося нове "підкріплення". До терору перейшла щойно створена Півенноросійська група анархо-синдикалістів "Новый мир" (лідер Янкель Крілловський-Новомірський). Синдикалісти вважали, що проводять винятково "економічний" терор. Вони підірвали два великих пароплави компанії "РОПИТ", вбили капітана пароплава й адміністратора з метою підтримки страйкуючих моряків. Це була найчисленніша анархістська група в Україні, що об'єднала до тисячі членів (моряків, вантажників, робітників, босяків) [69,с.6-7].

1907 рік в Одесі гримів терором "Робітничої анархістської групи Півдня". Група займалася підпалами економій на околицях Одеси і "терором помсти" (вбивство начальника в’язниці, замах на одеського поліцмейстера, спроби підірвати садибу Пурішкевича і будинок "Союза русского народа"). Анархісти провели 6 великих експропріацій, що принесли їм близько 300 тис. крб. золотом. За частину грошей був створений "Боєвий інтернаціональний загін анархістів-комуністів" – для підготовки повстання в Одесі, Катеринославі, Києві, на Чорноморському флоті.

У період реакції анархісти активізують власну діяльність, що проявилось у планах підготовки та проведення "анархістського" повстання (бунту), що мало покласти початок формування бездержавного суспільства.

Розпочати "анархістське" повстання планувалося на весні 1908 р., але на початку 1908 р. поліція розкрила всю анархістську мережу на Півдні України. Після 1908 р.за ґратами опинилося до 400 бойовиків і активістів, анархістського руху в Україні. Одночасно з великими анархістськими організаціями, що на гроші від "ексів" здобували не тільки динаміт, але і видавали газети і листівки, в Одесі з’явилася безліч дрібних "стихійних" анархістських банд (кожна налічувала від 10 до 50 членів): "Чёрный сокол", "Чёрная маска", "Смерть буржуазии", "Чёрный ворон", "Ястребы", "Шантажисты", "Вольный сокол", "Безвластие", "Молодая воля", "Вымогатели". Ці групи мало чим відрізнялися від звичайних бандитських угруповань, тільки злочини вони маскували за "революційними гаслами"[79,с.7-8]. Крім ідеологічно організованих груп діяла ціла низка селянських анархістських груп: "Вільна громада", "Селянський союз" "Союз крестьян-синдикалистов", "Союз бідних хліборобів", які також застосовували різну тактику боротьби з владою. Саме в осередку селянської анархістської організації формувався світогляд Н.Махна. Український менталітет народив вже у 1919 р., феномен махновського руху, який затяг у свою орбіту сотні тисяч мешканців Півдня України. Недарма колишній терорист – Нестор Махно – зумів сформувати анархістську армію у 80 тис. осіб (подібного не було ніде у світі), а Україна стала тереном небаченого експерименту – "будівництва анархії".

Досить змістовний опис суспільної ситуації після революції 1905-1907 рр. наводить П.Кропоткін у своїх спогадах :"Правительственный механизм, имеющий задачей поддержание cуществующего порядка, еще действует; но его испорченные колеса то и тело цепляются и останавливаются. Его воздействие на общество становится все более и более затруднительным, а недовольство, вызываемое его недостатками, все растет. Каждый день приносит с собой новые требования. "Здесь нужны реформы! Там нужна полная перестройка!" - кричат со всех сторон. "Военное дело, финансы, налоги, суды, полицию - все это нужно переделать, всех устроить на новых началах", - говорят со всех сторон. А между тем все понимают, что ни переделать, ни преобразовать понемножку нельзя, потому что все связано одно с другим и переделывать придется все разом. А как это сделать, когда общество разделено на два открыто враждебных лагеря? Удовлетворить одних недовольных,— значит, вызнать недовольство в других" [43,c.402].

Така оцінка суспільної ситуації та ролі держави у її вирішенні у повній мірі за розрахунками П.Кропоткіна вписувалася у рамки суспільної кризи, що нищить суспільство з середини (соціально диференціює) та розкладає основи держави, що поступово втрачала механізми впливу. Дана ситуація у розумінні П.Кропоткіна мала стати каталізатором у поширенні ідей анархізму. На нашу думку, така оцінка була трошки поспішною, оскільки саме цей період у житті "адепта" анархізму був пов'язаний з політичною еміграцією за кордон, що створювало умови для "викривленого" розуміння внутрішньо-політичної ситуації у державі, яка переживала своєрідне "затишшя" перед початком реакції. Реакція держави стане адекватним викликом общині, яка почне свій розпад з початком аграрної реформи, вона проявиться у швидкому викритті та знешкодженні дрібних анархістських організацій, які керуючись принципом аполітизму у політичній боротьбі не змогли утворити централізовану організацію здатну революційно виступити проти основ держави єдиним (монолітним) фронтом. Даний принцип відкидав необхідність участі у будь-яких представницьких організаціях створених державою, що створювало перешкоди для поширення ідей анархізму серед політичних кіл. На нашу думку, участь у цих організаціях сприяла б збільшенню авторитету ідеологічної доктрини анархізму, яка змогла б донести свої ідеї до ширшого кола осіб. Отже, революцію 1905-1907 рр. анархісти сприйняли як буржуазну, що лише прискорить розвиток капіталізму, а не вирішить усіх проблем, що назріли у суспільстві. На початку XX ст. в осередку анархістського руху склалась ситуація аналогічна ситуації 60-70 х років XIX cт., коли "каменем спотикання" між різними напрямами в анархізмі стають форми та методи революційної боротьби, що і породжувало внутрішню конфронтацію та організаційну нестабільність анархістського руху. Тактика "прямої дії" та різних різновидів терору розроблених та практично втілених анархістами в повній мірі вписувалась у Бакунінську тезу: "Страсть к разрушению есть творческая страсть!", що відображала настрої революційно налаштованої молоді у російському суспільстві. У цей період серед молоді відбувається процес формування "нового" революційного світогляду, світогляду - "неонігілізму", що завоював серця тисяч молодих людей у імперії.

Криза анархізму, що почалася на початку 1908 р. у зв’язку з тотальним "загальноімперським" провалом, привела до швидкого і повного затухання анархо-терору. Від середини 1909 р. поліцейські рапорти фіксують тільки окремі акції анархістів. Але головне – загальна "мода" на терориста пройшла ще у 1908 р., суспільство відійшло від "революційного шоку" і виправдання терору, "прямі дії" втратили "героїзм" і стали вважатися "гріхом" і злочином [69,с.10-11].

Анархізм у період між двома революціями (1907 – 1917 рр.) характеризувався новими хвилями революційної активності та політичної боротьби. Так, у листопаді 1910 року помирає основоположник християнського анархізму – Л.М. Толстой. Похорони одного з "адептів" анархізму переросли у широкомаштабну політичну акцію з оголошенням останньої волі покійного та революційними політичними промовами учасників процесії.

Анархісти аналізували уроки першої революції. Вони намагались врахувати усі прорахунки зроблені у 1905 році: "Да, пора иллюзий завершилась. Первый штурм отбит – и надо готовить второй" [38,с.251]

До 1914-го року, на думку Кропоткіна, "наступив сприятливий час". Але до цього часу відбувся розкол і серед анархістів у зв'язку з початком "імперіалістичної" війни. Власне ставлення до участі країни у війні сприяло розколу табору анархістів на соціал-патріотів на чолі з П.Кропоткінім, які на основі принципу патріотизму виступали за захист Батьківщини від агресивних планів Троїстого союзу, що розв'язав імперіалістичну, загарбницьку війну та інтернаціоналістів, що засуджували участь революціонерів у військових діях залишаючись на позиціях можливості використання війни у революційних цілях. У період між двома революціями активізувалися синдикалісти, які розпочали широкомаштабну пропаганду публікуючи листівки з закликами до відкритої революційної боротьби.

В цілому анархістам в цей період так і не вдалося активізуватися. Загалом кількість анархістських організацій в Росії у цей період суттєво зменшилась.

Проте після Лютневої революції 1917 р. анархісти знову різко активізували свою діяльність. І цей період вважається розквітом анархізму в Росії [37,с.257-258].

Похожие работы

Вплив анархістських доктрин на світогляд українських істориків

Скачать

28600

0

0

... руху не належала до дослідницьких пріоритетів вказаних авторів. Отже, маємо констатувати, що в історіографії відсутнє комплексне дослідження розвитку анархістського руху в Україні 1917 – 1921 рр. 2. Вплив анархістських доктрин на М. Драгоманова Соціально-політичний ідеал М. Драгоманова традиційно характеризують як анархістський, звертаючи увагу на його принципово негативне ставлення до ...

Экономическая теория

Скачать

331160

170

3

... А.Б. Научный руководитель: к.э.н., доцент Петров В.Г. Москва 2005 115 Приложение № 2 Оформление плана курсовой работы на тему: «Экономическая теория человеческого капитала» План Введение................................................................................................................................... 3 1. Место и роль человеческого капитала в системе ресурсов компании ...

Достаточно общая теория управления (Расовые доктрины в России: их возможности и целесообразность следования им в исторической перспективе)

Скачать

795696

13

12

... за собой её гибель, либо требующие подключения к процессу самоуправления суперсистемы иерархически высшего управления. Так соборный интеллект видится индивидуальному интеллекту с точки зрения достаточно общей теории управления; возможно, что кому-то всё это, высказанное о соборных интеллектах, представляется бредом, но обратитесь тогда к любому специалисту по вычислительной технике: примитивная ...

Дослідження неолібералізму як економічної теорії

Скачать

20096

0

0

... ст. існувало три основні групи економістів, які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення. Лондонська школа неолібералізму Е. Кеннана — Л. Роббінса зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів. Віденська школа Л. Мізеса — Ф. Хайека поєднала маржиналі ...