Лінгводидактичні основи вивчення прикметника як частини мови

1.2 Лінгводидактичні основи вивчення прикметника як частини мови

Оскільки метою нашого дослідження є визначення рівня пізнавальної активності учнів під час вивчення теми «Прикметник», то цілком очевидною є необхідність аналізу лінгвістичних основ вивчення цієї частини мови.

У сучасній українській мові прикметник чітко виділяється як самостійна частина мови зі своїми семантико-граматичними особливостями. Але історичні дослідження показують, що так було не завжди. Чим глибше діахронічне вивчення цього питання, тим меншою спостерігається різниця між прикметником та іменником.

Прикметник – продукт пізнішого розвитку мови, він більш абстрактний й утворився від іменника. Слова з атрибутивним значенням поступово відокремилися від іменника, посилився ступінь диференціації цих частин мови, поглибилися семантичні та формально-граматичні відмінності між ними, з’явилася стабільна парадигма словоформ прикметника, і він почав функціонувати як самостійна частина мови [85].

У лінгвістичній літературі даються різні визначення прикметника:

-           частина мови, яка називає ознаку предмета і відповідає на питання який? чий? [97, с.335];

-           слова, що вказують на ознаку предмета і змінюються за родами, числами і відмінками, а також відповідають на питання який?яка? яке? чий?чия?чиє? [52, c.202];

-           частина мови, що виражає статичну ознаку за допомогою синтаксично залежних граматичних категорій роду, числа і відмінка [30, с.365; 84, с.273];

-           частина мови, що виражає статичну ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись з ним у роді, числі і відмінку. Відповідає на питання який?(яка? яке?) чий?(чия?чиє?) котрий?( котра? котре?) [83, с.140];

-           частина мови, що виражає постійну (статичну) ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка [65, с.171];

-           частина мови, яка означає ознаку предмета, виражає це значення в граматичних категоріях роду, числа і відмінка, а в реченні виступає в ролі означення або іменної частини складеного присудка [21, с.219];

-           частина мови, що означає постійну, непроцесуальну ознаку предмета [87, с.140];

-           самостійна частина мови, що передає непроцесуальну ознаку предмета, виражаючи її в граматичних категоріях роду, числа і відмінка [85, с.135];

-           частина мови з атрибутивною та предикативною функціями, яка має категоріальне значення непроцесуальної ознаки предмета, вираженої синтаксичними категоріями роду, числа, відмінка, категорією членності/нечленності й суфіксами [28, с.89];

-           це одна з периферійних частин мови, яка позначає ознаку предмета, має зумовлені опорним іменником словозмінні морфологічні категорії роду, числа й відмінка, функціонує в реченні як формально-синтаксичний приіменниковий другорядний член речення і як семантико-синтаксичний атрибутивний компонент (атрибутивна синтаксема) та може виконувати комунікативну функцію теми чи реми або входити до складу комплексної теми чи реми [87, с.121].

Прикметник як самостійна частина мови може бути охарактеризований у семантичному, морфологічному і синтаксичному аспектах.

Прикметник подібно до іменника становить іменну частину мови, але має своєю семантичною основою не предметність, а ознаку (якість, властвість, відношення). При цьому семантичні основи іменника й прикметника не взаємовиключають, а тільки взаємодоповнюють одна одну.

Ступінь конкретизації і усвідомлення предмета, позначуваного іменником, тим виразніший, чим більша кількість тих ознак, які характеризують його.

Городенська К.Г. зазначає, що ознака – це особливість предмета, яка не підлягає часовим змінам, вона невід’ємна від нього, є його природною суттю, постійно його супроводжує; на цьому формується уявлення про статичність, незмінність ознаки, відтвореної прикметником, на відміну від ознаки динамічної (процесуальної) або темпоральної, яка виробляється предметом, а не дана йому від природи. Ознака є показником існування самого предмета, його кваліфікатором, і передана мовними одиницями, виступає як його означення-атрибут, а здатність передавати безпосередню ознаку властива лише прикметнику. Кожен предмет має свій набір особливостей, тобто має кілька ознак, які виділяють його з-поміж інших предметів [27, 84].

Ознаками можуть бути:

-           колір: біла хустка, голубі очі, жовто-блакитний прапор;

-           розмір: великий, довгий, малий;

-           смак: солодке яблуко, гіркий перець;

-           матеріал: цегляний будинок, шовкова блузка;

-           внутрішні (психологічні) риси людини: добра людини, щедрий дідусь, надійний друг, сміливий воїн, мудрий наставник;

-           зовнішні риси людини чи тварини: бадьорий хлопець, вродлива дівчина, міцний козак, худий кінь;

-           властивості предметів: м’яке ліжко, зручне крісло, цікава книжка;

-           відношення до місця, простору: польові квіти, гірські потоки, лісова пісня, космічна ракет, приазовський, наддніпрянський;

-           відношення до часу: нинішні звичаї, вчорашній день, сьогоднішня газета, ранкова зарядка;

-           належність: батьків портфель, материна сукня;

-           характеристика за дією: лякливий хлопець, сварлива жінка, вередливе дитя;

-           відношення до числа: третій, сьомий;

-           якість: золоті слова, умілі руки, професійний висновок, повна відповідь тощо.

Ці ознаки формують відповідні лексико-семантичні групи слів, які становлять семантичну основу прикметника як частини мови [28, 97].

Отже, визначальну семантичну особливість прикметника становить те, що він виражає статичну ознаку предмета.

З боку морфологічного аспекту, прикметнику властиві граматичні категорії роду, числа і відмінка. Виражаючи ознаки предметів, прикметники разом з іменниками утворюють у складі речення смислові і граматичні єдності. І цілком природно, що прикметнику як частині мови властиві ті ж граматичні категорії, що й іменнику, тобто категорії роду, числа і відмінка.

Властивість сполучатись і узгоджуватись з іменниками, що мають неоднакові граматичні значення і форми, відобразилася в характері морфологічних категорій прикметника. Рід, число і відмінок у прикметників несамостійні, залежні. Вони повністю визначаються відповідними граматичними значеннями (роду, числа і відмінка) іменника, з яким узгоджується прикметник: морський берег, морська хвиля, морське повітря, столітній ліс, столітня давність, столітнє дерево; постійний нагляд, постійна увага, постійне чергування; читачам сподобалась нова повість письменника — читачам сподобались нові повісті письменника; закінчилась товариська зустріч з шахів — закінчились товариські зустрічі з шахів.

На відміну від більшості форм роду і числа іменників, форми роду і числа прикметників не виражають ніяких внутрішніх відтінків ознак предметів, а лише служать, разом з формами відмінків, засобами граматичного узгодження прикметника з іменником, тобто мають суто синтаксичне призначення (Виноградов). Категорії роду й числа є в прикметниках граматичними, а не лексико-граматичними, як в іменниках. Вони більше, ніж в іменниках, абстрактні [83, 16].

Семантичні й морфологічні показники прикметника тісно пов’язані з його синтаксичними характеристиками. Синтаксичне функціонування прикметника – у зв’язку з можливою його різною інтерпретацією – набуває принципового характеру за висвітлення семантико-граматичних особливостей цієї частини мови.

І.Р.Вихованець відзначає, що основна синтаксична роль прикметника в реченні – бути морфологізованим (узгодженим) означенням. З іншого боку, зазначають, що прикметник у реченні може бути іменною частиною складеного присудка.

Вчений також наголошує на тому, що потрібно визначити, які синтаксичні функції властиві прикметникові, а які не властиві. Ознакове слово прикметником можна вважати тоді, коли воно стоїть у присубстантивній позиції, виконує роль присубстантивного другорядного члена речення, узгоджується з опорним іменником у роді, числі й відмінку і виражає атрибутивне значення. Отже, єдина формально-синтаксична функція прикметника – виконувати роль приіменникового другорядного члена речення. Залежно від того, яку позицію в реченні займає опорний для прикметника іменник, прикметник переміщується в реченні, не відриваючись у синтаксичному плані від іменника. Прикметник завжди супроводжує іменника і дублює його морфологічні категорії [87].

З іншого боку, виступаючи в ролі іменної частини складеного присудка, прикметник виражає ознаку, приписувану в реченні підметові, але, на відміну від означальної функції, він бере безпосередню участь у структурній організації речення, виражає один з його граматичних складників. Саме з предикативною функцією найбільшою мірою пов’язана синтаксична активність прикметника, яка виявляється у здатності до іменникового й дієслівного керування. Пор. щодо цього такі приклади: Він був безмежно вдячний матері за її чуйність і самовідданість (І.Вільде); Важка навіть голка для солдата в поході! (О.Гончар) [30].

Таким чином, ми розглянули прикметник у семантичному, морфологічному і синтаксичному аспекті.

Існують різні підходи щодо класифікації прикметника. Так, Л.І.Мацько, О.М.Сидоренко, П.П.Кононенко, Л.О.Кадомцева та інші вважають, що доцільно поділяти прикметники за лексичним значенням, морфологічними ознаками і особливостями словотворення на якісні, відносні і присвійні [52, 37].

У літературі описуються ці групи прикметників, кожна з яких має свої семантичні та граматичні відмінності. Розглянемо їх.

Якість предмета, його ознаки виражаються по-різному. Частина прикметників називає якість предмета прямо і безпосередньо.

Якісні прикметники — прикметники, що означають властивість предмета безвідносно до інших предметів. Вони називають ознаки предмета, що можуть проявлятися більшою або меншою мірою (відповідають на питання який?): легкий, легший, найлегший, дуже легкий; гарячий, дуже гарячий; вузький, трохи вузький; солодкий, ледь солодкий; зелений, зеленуватий. Якісні прикметники відповідають на запитання який? яка? яке?

У сучасній українській літературній мові якісні прикметники утворюють тематичні групи, виражаючи:

1) ознаки кольору, розміру, ваги і зовнішніх особливостей предмета, що сприймаються органом зору: чорний, ясний, великий, широкий, важкий, косий, круглий;

2) ознаки предметів за смаковими якостями і властивостями, що сприймаються органом смаку: кислий, гіркий, смачний та ін.;

3) ознаки предметів за фізичними властивостями, що сприймаються органами дотику, слуху, нюху: холодний, теплий, твердий, дзвінкий, пахучий;

4) фізичні якості людини та інших істот: здоровий, худий, меткий, сліпий, лисий, стрункий;

5) психічні властивості, особливості характеру та інші ознаки людини: сердитий, лагідний, сумний, добрий, розумний, рішучий, настирливий, тихий. 13

Серед якісних прикметників сучасної української мови можна виділити три основні генетично-структурні підгрупи. Першу підгрупу становлять прикметники, що виражають ознаку безпосередньо лексичним значенням своєї основи. Ці прикметники давнього походження. Хоч історично більшість із них є суфіксальними лексичними одиницями, у системі сучасної української мови вони виступають як непохідні, напр.: білий, блідий, давній, добрий, дорогий, милий, мудрий, пізній, пустий, рівний, синій, теплий.

До другої підгрупи належать якісні прикметники, що виражають ознаку не безпосередньо, а через властивість іншого, якісно осмисленого поняття. Прикметники цієї підгрупи мають прозору етимологію. Вони пізнішого походження і утворені від іменників, дієслів, прикметників та інших частин мови за допомогою суфіксів, префіксів та шляхом словоскладання: басовитий, біловолосий, колючий, кругловидий, ласкавий, мужній, надійний, патріотичний, пізнавальний, плечистий, полохливий, примхливий, прихильний, русявий, соковитий, сонний.

Третя підгрупа якісних прикметників формується з перших двох. Вона об'єднує прикметникові утворення, що передають ознаки, які є варіантами ознак, виражених прикметниками першої і другої підгрупи.

Сюди належать:

1) складні прикметники, що означають якість з додатковим відтінком: гіркувато-солоний, кисло-солодкий;

2) складні прикметники — назви відтінків кольорів: жовто-зелений, світло-рожевий, світло-русий, світло-сірий, світло-червоний, сіро-блакитний, сіро-голубий, сіро-жовтий, сіро-зелений, сіро-синій, сірувато-білий, сірувато-зелений, сріблясто-білий, сріблясто-синій, темно-каштановий, темно-синій, темно-червоний, яскраво-синій, ясно-блакитний, ясно-жовтий;

3) назви, що означають поєднання в одному предметі двох і більше кольорів: чорно-білий (фільм), синьо-червоний (олівець), синьо-біло-червоний (прапор).

Прикметники першої і другої підгрупи становлять основну частину якісних прикметників сучасної української мови. Семантично найбільш розгалуженою і найбільш численною є друга генетично-структурна підгрупа. Вона охоплює етимологічно прозорі прикметникові утворення, якісні значення яких виводяться з відношень між предметами, між предметами і діями тощо [83].

Якісним прикметникам притаманні такі властивості:

1. Найістотнішою граматичною ознакою якісних прикметників є їх здатність творити форми ступенів порівняння. Якісні прикметники передають ознаки, які в різних предметах виявляються неоднаковою мірою. Вияв інтенсивності ознаки виражається в якісних прикметниках граматичними формами вищого й найвищого ступенів порівняння і лексико-словотворчими засобами: у похідних прикметниках із суфіксами емоційної оцінки (білий — біленький, білісінький, білуватий; кислий — кислуватий, кисленький, кислющий).

Інтенсивність ознаки може виражатися синтаксично — приєднанням до якісного прикметника кількісно-означального прислівника, наприклад: трохи ледачий, недостатньо рухливий, дуже радий, надзвичайно вдалий, надто гордий.

2. Характерною властивістю якісних прикметників є також здатність їх вступати в антонімічні відношення (веселий —сумний, гарячий—холодний, гострий — тупий, багатий —бідний).

3. Від якісних прикметників можуть утворюватися форми об'єктивної оцінки якості, які нерідко вказують ще на збільшену або зменшену міру вияву ознаки: буйненький, дружненький, солоденький, радісінький, теплесенький.

4. Від якісних прикметників можна творити іменники з абстрактним значенням (сміливий — сміливість, злий — злість, добрий — доброта, синій — синява, широкий — широчінь), а також якісно-означальні прислівники із суфіксом -о чи -є (солодкий — солодко, кмітливий — кмітливо, гарячий — гаряче, терплячий — терпляче).

5. Невелика група якісних прикметників може мати коротку форму, наприклад: зелений — зелен, ясний — ясен, вартий —варт, дрібний — дрібен, радий — рад, повний — повен, певний — певен.

Однак деякі прикметники можуть не мати всіх цих особливостей. Так, не всі якісні прикметники можуть творити ступені порівняння (наприклад: мертвий, німий); від частини якісних прикметників не утворюються іменники з абстрактним значенням (зубатий, бурий, карий та ін.); тільки деякі якісні прикметники мають коротку форму.

Відносні і присвійні прикметники не мають жодної з названих властивостей, оскільки вони виражають ознаки предметів опосередковано через інші предмети [65, 97, 83].

Найвиразнішою граматичною особливістю якісних прикметників є те, що вони передають різну міру вияву ознаки і тому мають ступені порівняння.

У сучасному українському мовознавстві категорію ступенів порівняння нерідко трактують як морфологічну словозмінну категорію. Останнім часом її кваліфікують або як словотвірно-синтаксичну [17], або як морфолого-синтаксико-словотвірну [42]. У граматичних дослідженнях типовим є нерозрізнення специфіки окремих форм у структурі прикметника — форм звичайного ступеня (вихідної прикметникової форми), вищого ступеня (компаратива) і найвищого ступеня (суперлатива). Зокрема, дослідники часто не зважають на те, що первинною функцією компаратива є предикативна функція, а вторинною — атрибутивна. Прикладом такого нерозмежування є приписування А. Грищенком усім прикметниковим формам єдиних синтаксичних характеристик [29].

Категорія ступенів порівняння реалізується у двох грамемах — вищому і найвищому ступенях порівняння.

Звичайний ступінь прикметників характеризується тим, що передає ознаку як таку, свідчить про її наявність у предметі, але не вказує на її кількість чи міру. Наприклад: зелений луг, блакитне небо, складне завдання, широка ріка, солодкі груші.

Вищий ступінь порівняння вказує, що ознака властива одному предмету більшою мірою, ніж іншому: легший, більший, мудріший. Форми вищого ступеня бувають прості (синтетичні) і складені (аналітичні). Проста (синтетична) форма вищого ступеня твориться від основи прикметника за допомогою суфіксів –ш-, -іш-: молодший, крутіший, гостріший. При цьому можлииі випадання суфіксів -к-, -ок-, -ек- (тонкий — тонший, широкий — ширший, далекий — дальший) або чергування звуків [г], [з] з [ж]; [с] з [ш], [ш] з [ч]: дорогий — дорож+ш= ий— дорожчий; вузький — вуж+ ш = ий — вужчий; високий — вис + ш = ий — вишший — вишчий (вищий)).

Деякі прикметники утворюють вищий ступінь за допомогою суплетивних форм: гарний-кращий, поганий-гірший. Не утворюється проста форма вищого ступеня від деяких прикметників із суфіксом -ськ(ий) (товариський), з суфіксом –н- (ранній), з суфіксом –ов- (вольовий) тощо.

Складена форма вищого ступеня прикметника твориться за допомогою слів більш, менш: більш підготовлений, менш потрібний.

Найвищий ступінь порівняння вказує на найвищу міру вияву ознаки і має три форми: просту, складну і складену.

Проста форма утворюється додаванням до форми вищого ступеня прикметника префікса най-: найдосконаліший.

Складна форма найвищого ступеня утворюється наступним додаванням префіксів як-, що-: якнайдужчий, щонайкращий.

Складена форма утворюється за допомогою прикметника найбільш: найбільш вдалий, найбільш потрібний [37, 65, 85].

Зразком художнього використання форм найвищого ступеня порівняння якісних прикметників (і прислівників— найгрізніше, найдужче) може бути поезія В. Симоненка:

Найогидніші очі порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші дурні вельможні,

Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива,

Найсолодші кохані вуста,

Найчистіша душа незрадлива,

Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розміщуй,

Не ганьби все підряд без пуття,

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя.

Отже, якісні прикметники — явище лексико-граматичне, хоча деякі мовознавці (А. Грищенко) схильні небезпідставно відносити їх до розряду семантико-морфологічних явищ.

Інша частина прикметників називає якість предмета, його ознаки опосередковано.

Відносні прикметники називають ознаки предмета за його відношенням до:

1) до предмета: абрикосовий сад, акварельний малюнок, бурякова плантація, вербова гілка, взуттєвий комбінат, віршовий розмір, газове родовище, гарбузове насіння, гірський хребет, гречана каша, грибний суп, гусеничний трактор, джерельна вода, кленовий лист, Кримське узбережжя, міський транспорт, морська хвиля, пунктирна лінія;

2) до абстрактного поняття: авангардна роль, аналогічний випадок, висотний будинок, політична боротьба, початкова школа, фінальна зустріч;

3) до дії: визвольний рух, випадний звук, дарчий напис, зсипний пункт, перелітний птах, підготовчі курси, пояснювальний диктант, приставне ліжко, прядильна фабрика, розділовий знак;

4)до обставини: вчорашнє повідомлення, мимовільний жест, нинішній рік, тутешні звичаї;

5)до числа: одинокий будинок, поодинокий випадок, подвійне вікно, потрійний стрибок [83].

Морфологічні ознаки відносних прикметників не збігаються з ознаками якісних прикметників. Відносні прикметники змінюються за родами, числами і відмінками, але не творять ступенів порівняння. Від відносних прикметників не творяться похідні слова із суфіксами суб'єктивної оцінки, а також іменники абстрактного значення і прислівники на -о, -є.

За значенням відносні прикметники поділяються на тематичні групи, з-поміж яких найбільшими є такі:

1)назви ознак предметів за матеріалом: кам'яна статуя, глиняний посуд, дерев'яне ліжко, солом'яна стріха, ситцева сорочка, конопляне полотно, чавунне ядро;

2)назви ознак за відношенням до різних вимірів предметів: годинний відпочинок, кілометрова відстань, літрова пляшка, десятипроцентний розчин, повторне завдання, кількаразове нагадування, двокілограмова вага;

3)прикметники, які виражають ознаки предметів щодо місця, простору: верхня полиця, Донецький басейн, європейська країна, закордонна подорож, заміська прогулянка, Київський метрополітен, дніпрянські поселення, підгірський луг, польова квітка, прибережна смуга, приміське село, приморський парк, присадибна ділянка, сибірські ліси, східний вітер.

4)назви ознак предметів за призначенням, функціями та іншими особливостями: читальний зал, виховна година, спусковий механізм, копіювальний папір, звітна доповідь;

5)назви ознак предметів за належністю їх до установи, організації тощо: шкільне подвір'я, колективний сад, заводська площа, інститутський зал;

6)назви ознак предметів за просторовими відношеннями до інших предметів: приміська зона, польова бригада, зарічний лиман, навколоземний простір, прикордонний пост, північний край та ін.;

7)прикметники, що виражають часову ознаку предмета: вечірня зоря, осінній місяць, ранкова гімнастика, січневий мороз, сьогоднішня газета, передобідня пора;

8)прикметники, що виражають ознаку предмета за тривалістю в часі: годинна тиша, десятихвилинна перерва, місячна відпустка, тижнева подорож, цілодобова вахта;

9)прикметники із значенням загальної відносності: академічна година, англійська мова, атмосферний тиск, кінцева зупинка, міський транспорт, мовознавчий гурток, настінний годинник, новий рік, олімпійські змагання, панчішна фабрика, українська мова, універсальний магазин, університетський диплом. [65, 83].

Вони мають такі особливості:

— позначають постійні ознаки предмета, які не здатні виявлятися більшою чи меншою мірою: тутешні звичаї, теперішній час, скляний посуд, морська вода, польові квіти (семантична ознака);

— не утворюють у зв'язку з цим ступенів порівняння: учнівський зошит, навчальний посібник, наукова конференція, студентський квиток (морфологічна ознака);

— називають ознаку опосередковано, через відношення до іншого предмета, явища чи поняття і певні зв'язки з ними (дерев'яний стіл — стіл з дерева, одеські моряки —моряки з Одеси). Вони вказують на різноманітні відношення: до предмета (журнальний стіл — стіл для журналів, взуттєвий магазин — магазин взуття); до особи (учнівська парта — парта для учнів, мамина хустка — хустка мами, міністерський портфель — портфель міністра); до місця (підземна дорога — дорога під землею, лісові звірі — звірі, що живуть у лісі); до часу (ранкова зарядка, — зарядка вранці, вечірня газета — газета, що виходить увечері); до дії (проїзний квиток — квиток для проїзду, співочий гурток — гурток, у якому співають); до матеріалу (капронова нитка — нитка з капрону, Металева шафа — шафа з металу); до числа (другий дзвінок — дзвінок, який подається вдруге, шостий клас — клас, що нумерується числом «шість»); до топонімів (запорозькі козаки, дніпровські пороги, київські студенти); до особи (батьків портфель, Петрів зошит, материна хустка, Миколин велосипед) і т.ін. (семантична ознака);

— мають лише повну форму і не утворюють коротких форм: асфальтна дорога, морська хвиля, театральне училище (морфологічна ознака);

— не сполучаються з прислівниками ступеня та міри (дуже, занадто, злегка, майже, трохи, абсолютно, зовсім і т.ін.): тракторна бригада, додаткова вартість, київські каштани (синтаксична ознака);

— завжди мають похідну основу і утворюються за допомогою суфіксів від іменникових, прикметникових, числівникових, займенникових, дієслівних і прислівникових основ: березовий сік (від береза), батьківський дім (від батьки), дев'ятий вал (від дев'ять), нашенський край (від наш), висячий замок (від висіти), вчорашній борщ (від вчора) та ін. (словотвірна ознака);

— не утворюють прислівників на -о, -є: річкова риба, земляні роботи, вступні екзамени (словотвірна ознака);

— не утворюють абстрактних іменників на -ина, -ість,-ота: березовий гай, вербові кілки, дитячі руки (словотвірна ознака);

— не утворюють форм суб'єктивної оцінки: степова дорога, польовий табір (словотвірна ознака);

— не утворюють редуплікованих сполук: дерев'яний стіл, братова куртка (словотвірна ознака);

— не мають антонімічних форм: студентський квиток, класна кімната, учительська кімната (семантична ознака) [83].

Присвійність, або посесивність є однією з універсальних понятійних категорій мови, яка означає відношення предмета до особи, тобто належність предмета особі (батьків портфель, материна хустка), виражається синтаксичними, лексичними і морфологічними засобами. Вона властива дієсловам, займенникам, іменникам, прикметникам.

Присвійні прикметники вказують на належність предмета людині, рідше — тварині (відповідають на питання чий? чия? чиє?): Шевченків «Кобзар», Франкова поема, мамина наука, орлині крила, козяче молоко.

За значенням присвійні прикметники поділяються на такі, що:

а) означають належність особі: Михайлів, братів, Оленин, сестрин;

б) вказують не стільки на належність тварині чи тваринам, скільки на відношення до них (і тим наближаються до відносних прикметників): заячий слід, теляча шкіра, свиняча шерсть, риб'ячий жир;

в) входять до стійких словосполучень як частина нерозкладної назви (і таким чином втратили значення присвійності): Магелланова протока, базедова хвороба, петрів батіг, адамове яблуко, ахіллесова п'ята, прокрустове ложе [97].

Вони утворюються від:

— назв осіб за різними ознаками: шахтар — шахтареве взуття, лікар — лікареві окуляри, грузин — грузинів одяг, свекруха — свекрушин фартух, батько — батьків дім;

— особових імен: Степан — Степанів, Микита — Микитин, Оксана — Оксанин, Олена — Оленин;

— прізвищ і псевдонімів: Гончар — Гончарів роман, Франко — Франкова поезія, Пчілка — Пчілчині вірші, Пригара — Пригарині твори;

— андронімів (імен жінок за іменами чоловіків): Лука, Лучиха — Лучишин син; Зінько, Зіньчиха — Зіньчишина донька; Терпило, Терпилиха — Терпилишина Наталка, Оляна — Олянині діти;

— назв тварин: віл — воловий хвіст, миша — мишаче вушко, муха — мушине крило.

Присвійні прикметники утворюються за допомогою суфіксів -ів- (-ов-, -ев-, -єв- -їв-): Іван — Іванів син, Іванове дитя, Андрій — Андрієві діти, Ігор — Ігореві діти, Андрій — Андріїв брат; -ин- (їн-): Ольга — Ольжин, Галя — Галин, Таня — Танин, Марія — Марин, Зоя — Зоїн, Софія — Софі-їн, Надія — Надіїн; -ач- (-яч-): миша — мишача лапка, теля — теляча шия, гуся — гусяча лапка, ворона — воронячий дзьоб; *-й-: вовк — вовчий хвіст, верблюд — верблюжа шия, лисиця — лисичий хвіст; -ськ-ий від українських, російських прізвищ на -ів-, -ин-: Сенів — Сенівський, Тимків — Тимківський, Пушкін — Пушкінський, Щепкін — Щепкінський.Суфікси -ів-, -ин- у посесивному значенні продуктивні в сучасній українській мові, бо за їх допомогою утворюються присвійні прикметники від нових назв осіб: менеджер — менеджерове крісло, брокер — брокерів офіс, рекетир — рекетирів спільник, кілер — кілерова жертва; рекетирка — ре-кетирчин, кілерка — кілерчин, брокерка — брокерчин.

Суфікси -ач- (-яч-), *-й- у посесивному значенні непродуктивні, бо за їх допомогою не утворюються нові присвійні прикметники.

Посесивні суфікси -ів-, -ин- розрізняються не за значенням, а валентністю: морф -ів- сполучається з основами іменників другої відміни (Клим — Климів, бригадир — бригадирів), а морф -ин- — з основами іменників першої відміни (Микола — Миколин, голова — головин).

Посесивний суфікс -ин- за фонетичною структурою формально збігається з іменниковим суфіксом -ин із закінченням одиничності. Це омонімні морфи, оскільки вони розрізняються за семантикою (пор. посесивність і одиничність), категоріальністю (пор. прикметниковий і іменниковий морф) і валентністю (посесивний суфікс -ин- поєднується з одними основами, а іменниковий -ин — з іншими): Химка — Химчин, староста — старостин, але кияни — киянин, християни — християнин, татари — татарин [28].

А.П.Грищенко [30, 84] поділяє прикметники за значенням і граматичними особливостями лише на якісні і відносні, а присвійні він виділяє серед відносних прикметників в окрему групу.

Подібної думки дотримується В.О.Горпинич та К.Г.Городенська. Проте, В.О.Горпинич класифікує прикметники за характером самої ознаки та за способом її позначення. За характером ознаки він поділяє прикметники на дві групи: якісні і відносні, виділяючи серед відносних присвійні і порядкові прикметники. За способом позначення ознаки мовознавець розрізняє прикметники номінативні та займенникові.

Він зазначає, що є два способи маркування ознаки — номінативний і вказівний (дейктичний). Номінативний спосіб полягає в тому, що ознака предмета називається прикметником (якісним чи відносним) з прозорим лексичним значенням: блакитний колір, тепле літо, стиглий колос, морська затока.

Вказівний (дейктичний) спосіб виявляється в тому, що слово не називає ознаку предмета, а лише вказує на неї займенником з непрозорим значенням: той колір, таке літо, цей колос, наша затока.

Отже, за способом позначення ознаки предмета розрізняють прикметники номінативні і займенникові. Традиційна граматика займенникові прикметники (як і займенникові іменники) розглядає як різновид окремої частини мови (займенника). Але інколи їх відносять до прикметників [28].

В. Виноградов серед прикметників виділив особливу групу займенниково-вказівних слів: той, цей, чий, мій,свій, такий, кожний і т.ін. Вони семантично пов'язані з ознакою предмета, але для них характерна виразна займенникова семантика — вказівне значення, яке суттєво відрізняється від прикметникового значення — узагальненого називання конкретних ознак предметів. В. Виноградов наголошував, що такі слова відрізняються від прикметників не лише семантично, а й морфологічними, словотвірними і синтаксичними властивостями (не мають коротких форм, ступенів порівняння, не сполучаються з прислівниками міри). На його думку, займенниково-вказівні слова як морфологічні і лексичні залишки відмираючої частини мови недоцільно поєднувати зі справжніми прикметниками в одній частині мови.

На думку В. Виноградова, так звані порядкові числівники є відносними прикметниками, бо означають ознаку предмета за числом, виражають її за допомогою прикметникової флексії (другий, друга, друге), мають синтаксичні рід, число і відмінок (третій, третього, третя, третьої, третє, треті, третіх, третім), а також категорію істоти/неістоти (треті півні — Н. в.; до третіх півнів — Р. в.; бачу треті двері — Зн. в.). Тому В. Виноградов вважає їх прикметниками. Автори «Русской грамматики» (1980), відносячи порядкові слова до категорії прикметників, виділили їх в окремий розряд відносних прикметників, назвали порядковими прикметниками і зблизили із займенниковими прикметниками, оскільки «порядкові прикметники можуть вказувати на місце в ряді» [16].

К.Г.Городенська за характером ознаки поділяє прикметники на якісні і відносні, також виділяючи займенникові та порядкові прикметники (перший, другий, третій, двадцятий, сотий та ін) [27].

М.Я.Плющ, І.П.Ющук та ін. теж дотримуються думки, що прикметники, за своєю здатністю виражати ознаки предмета безпосередньо або через відношення його до іншого предмета чи особи, поділяються на розряди: якісні, відносні і присвійні. Наголошують мовознавці і на тому, що є також деякі проміжні групи: відносно-якісні, присвійно-відносні, присвійно-якісні [65, 97].

М.Я.Плющ звертає увагу на те, що відносні прикметники можуть переходити до розряду якісних. Багатозначні слова своїм прямим значенням можуть лишатися в розряді відносних, а на основі переносних значень створюються поступово якісні прикметники, що на сучасному етапі ще сприймаються як похідні.

Так, назви ознак предметів за різними відношеннями на зразок вишневий (сік), буряковий (корінь), бузковий (кущ), малиновий (напій) можуть уживатися і як назви кольорів, що сприймаються безпосередньо: вишнева хустка, волошкові очі, бузковий відтінок, малинове пальто.

Ці назви кольорів уже сприймаються як якісні прикметники. Відносні прикметники, що виражають ознаки предметів за матеріалом та іншими відношеннями, в контексті можуть також набувати ознак якісних прикметників. Пор.: срібна ложка і срібна голова (сива); дерев'яний стіл і дерев'яний язик (нерухомий, отерплий); батьківські збори і батьківське ставлення (чуйне); Кришталева ваза і кришталева совість (особливо чиста).

Деякі відносно-якісні прикметники, в яких процес семантичних перетворень завершився, мають ознаки якісних. Так, прикметники творчий, картинний, діловий, мирний можуть утворювати форми вищого й найвищого ступенів порівняння і синтаксично означатися кількісними словами: більш творчий, найбільш творчий, менш діловий, найменш діловий, занадто картинний, дуже мирний.

Такі прикметники можуть ставати твірними основами іменників з абстрактним значенням (творчість, картинність) або прислівників (творчо, картинно, мирно) і вступати в антонімічні та синонімічні відношення з якісними прикметниками.

М.Я.Плющ також говорить про те, що в українській мові виділяються проміжні групи прикметників, що поєднують присвійне і відносне значення або виступають у значенні безпосередньо виявленої зовнішньої характеристики предмета.

Присвійно-відносні прикметники творяться від назв людей, зрідка від назв тварин за допомогою суфікса -сь/о. Приєднуючись до суфікса твірної прикметникової основи, суфікс -ськ-(-цьк-) виступає частиною складного суфікса -івськ- або -инськ-, наприклад: адмірал — адміральський, козак — козацький; батько — батьківський, учень — учнівський, мати — материнський, Малишко — Малишківський:

Від назв тварин творяться присвійно-відносні прикметники тими самими суфіксами, що й присвійні: -ач- (-яч-), -ин- (-їн-), зрідка -ов- або нульовим (телячий, конячий, журавлиний, качиний, зміїний, воловий, овечий).

На відміну від присвійних прикметників, що виражають належність індивідуальній особі (істоті), присвійно-відносні прикметники вказують на вищий ступінь узагальнення, наприклад: Шевченківські місця (місцевість, де народився, жив і навчався Т. Г. Шевченко); дівчачий гурт, дівочий хоровод; орлика сім'я, журавлиний ключ, звіряче потомство.

До присвійних прикметників ставляться питання чий? чия? чиє? чиї?, присвійно-відносні прикметники в основному відповідають на питання який? яка? яке? які?: дівочі уста (чиї?), дівочий хоровод (який?); дідова хата (чия?), дідівська хата (чия?, яка?), дідівська спадщина (яка?); ластівчине крило (чиє?), ластів'яче гніздо (яке?).

Втрачаючи семантичний відтінок присвійності, присвійно-відносні прикметники цілком входять до розряду відносних, наприклад: учительська конференція, батьківський комітет, риб'ячий жир, коров'яче молоко, кролячий пух, соболиний комір.

Усі присвійно-відносні прикметники виступають тільки в повній формі.

Присвійно-відносні прикметники можуть поступово набувати значення якісних. Таке переосмислення можливе на основі переносних значень слова. Такі прикметники виділяються в окрему групу присвійно-якісних, наприклад: материнська ласка, дружній потиск руки, дідівські закони, звірячий погляд, вовчий апетит, заяча душа, воляча сила, осляча (ослина) впертість.

З таким самим значенням виступають прикметники в стійких фразеологічних сполученнях: діло теляче, лебедина пісня, охрімова свита, куряча сліпота, езопівська мова, мамина доня, прометеївський вогонь.

Присвійно-відносні прикметники, переходячи в розряд якісних, набувають деяких властивих їм граматичних ознак. Деякі з них набувають здатності сполучатися з кількісно-означальними прислівниками, наприклад: майже звірячий погляд, винятково дружня розмова, надто осляча (ослина) впертість. Від цих прикметників творяться означальні прислівники суфіксально-префіксальним способом: по-батьківському (по-батьківськи), по-материнському (по-материнськи), по-дідівському, по-звірячому, по-собачому, по-качиному, по-волячому, по-ведмежому, по-телячому.

Проміжні групи прикметників є наслідком незавершеності становлення нових семантичних відтінків на основі переносних значень слова. Розподіл прикметників і віднесеність їх до певних семантико-граматичних розрядів може здійснюватися на рівні основних значень. А в контекстуальних умовах виявляються різні випадки переходу прикметників з одного семан-тико-граматичного розряду в інший [65].

Мовознавець І.К.Білодід, залежно від типу ознаки, що лежить в семантиці слова, класифікує прикметники на чотири групи: якісні, відносні, присвійні та порядкові. Порядкові прикметники він виділяє в окрему семантично і морфологічно цілісну групу і вважає їх словами, які утворилися від числівників. Ці слова виражають ознаку предмета щодо його порядкового місця серед інших таких же предметів і відповідають на питання який?, котрий?, котра?, котре?: третя сторінка, чотирнадцята аудиторія, п’ята симфонія, двадцять перший ряд [83].

На думку мовознавця М.А.Жовтобрюха, ряд прикметників виражають ознаку предмета безпосередньо (зелена трава, голубе небо, яскравий колір), а багато — через відношення одного предмета до інших (цегляна стіна, лебединий пух, металева пружина). Перші називаються якісними, а другі — відносними. Він вважає, що за своїм значенням відносні прикметники поділяються на дві групи: власне відносні (кам'яний, зимовий, життєвий) і присвійні (братів, тітчин, Коваленків, Маріїн). Відносні прикметники становлять кількісно переважаючу, яка постійно поповнюється новими словами, групу прикметників української мови. Якщо якісні прикметники з сучасного погляду здебільшого не мотивовані іншими словами (білий, гарний, високий, цілий), то відносні прикметники всі без винятку мотивовані іншими частинами мови — іменниками (дерев'яний, тракторний, радянський), дієсловами (лікувальний, будівельний, вихований), прислівниками (сьогоднішній, вчорашній, торішній), а також словосполученнями (минулорічний, десятихвилинний, дванадцятиповерховий) [34].

Слід звернути увагу і на твердження І.Р.Вихованця. Відомий академік, мовознавець вважає, що прикметники не утворюють однорідної функціонально-семантичної сукупності слів. Вони розподіляються на два великих семантико-граматичних її класи: прикметники первинні і прикметники вторинні. До первинних прикметників належать ті, які передають якісний стан предмета і в морфологічному плані членуються тільки на корінь і флексію, напр.: біл-ий, син-ій, кар-ий, мо-лод-ий, стар-ий, нов-ий, дик-ий. Вторинні прикметники передусім стосуються ознаки, що має виразно похідний характер і сформувалася через стосунок до предмета, дії, процесу, кількості або обставинної ознаки. Таким прикметникам притаманна складніша порівняно з первинними прикметниками членованість, тобто наявність, крім кореня та флексії, також інших різновидів морфем — суфікса і префікса: мор-ськ-ий, мід-н-ий, сліз-н-ий, заліз-н-ий, склад-альн-ий, над-вод-н-ий, без-меж-н-ий. Похідними є також якісні прикметники, які виражають модифікацію звичайного вияву якості у бік її інтенсивності або послаблення. Модифікацію значення якості похідних прикметників відбиває їхня морфологічна структура, де наявні афікси, що передають градацію якості, напр.: синюват-ий, зелен-ав-ий, пре-син-ій.

І.Р.Вихованець наголошує на тому, що вторинні прикметники утворюються від центральних і периферійних частин мови — іменника, дієслова, числівника і прислівника, а також мають внутрішньоприкметникове словотворення. Утворюючись від центральних частин мови — іменника й дієслова, прикметники трансформують їхню вихідну центральність на периферійність. Похідність від периферійних частин мови супроводжувана модифікацією периферійності. Наприклад, прислівник як найпериферійніша частина мови набуває за морфологізованого переходу до прикметників сукупності словозмінних морфологічних категорій, тобто позбувається ознак незмінності.

У вторинних відіменникових прикметниках лексичний центр формують іменникові корені, а суфікси вказують на прикметниковий граматичний клас, напр,: берез-ов-ий, ліс-ов-ий, вод-ян-ий, люд-ськ-ий, греч-ан-ий, плеч-ист-ий. У наведених прикметникових похідних словах суфікси або спеціалізовані на суто частиномовній транспозиції, або поєднують транспозиційну і значеннєву роль, як суфікс -ист- у слові плечистий, який підкреслює надмірно виявлену ознаку. Таку ж транспозиційно-значеннєву роль виконують суфікси -ів-, -ин-, за допомогою яких іменники транспонуються в прикметники і виражають значення присвійності, тобто заступають посесивні предикати: Сестра має хату —> хата сестри —> сестрина хата [87, 27].

За характером морфемного складу в сучасній українській мові виділяються також прикметники повні (членні) і короткі (нечленні) в залежності від типу закінчень. Можна взяти для порівняння: повен човен і повний човен, зелен сад і зелений сад. Суттєві ознаки коротких прикметників: вони вживаються лише у формі однини чоловічого роду називного чи знахідного відмінків, мають чисту основу (нульове закінчення) і не змінюються за родами, числами та відмінками.

Для повних прикметників характерні два різновиди форм — стягнені й нестягнені. Нестягнені прикметники вживаються лише в називному та знахідному відмінках однини жіночого та середнього роду, а також у множині називного і знахідного відмінків, наприклад: темная нічка, чорнії брови, зеленая ліщинонька. Ці прикметники використовуються більше як стилістичний варіант в усній народній творчості, зрідка в поезії тощо.

Широковживаними (з усіма практично граматичними характеристиками), найбільш поширеними в сучасній українській мові, є повні прикметники стягненої структури. Саме вони складають систему граматичних форм, визначають основні мовні властивості прикметників.

Повні стягнені прикметники за характером кінцевого приголосного основи поділяються на прикметники твердої та м'якої груп, які розрізняються між собою особливостями відмінкових закінчень. Основа прикметників твердої групи закінчується на твердий приголосний, який зберігається у всіх відмінкових формах і визначає тип закінчення (-ий, -а, -е): білий, білого, білому; сестрин, сестриного, сестриному; річний, річного, річним; Андріїв. Андрієва, Андрієве. До твердої групи належать: прикметники з основою на твердий приголосний, перед яким стоїть голосний чи приголосний (білий, довгий, безперечний), присвійні прикметники з суфіксами -ми (-їй), -ів (-їв): материн, Маріїн, Петрів, Олексіїв.

Основа прикметників м'якої групи закінчується на м'який приголосний, який зберігається у всіх відмінкових формах і визначає тип закінчення (-й, -я, -є), синій, синього, синім; кутній, кутнього, кутньому; вчорашній, вчорашнього, вчорашніми; порожній, порожнє, порожніх. До м'якої групи належать прикметники з основою на м’який приголосний, перед яким стоїть голосний чи приголосний (синій, братній), з основою на (-шн) ій,(-жн) ій (сьогоднішній, справжній), з основою на й (безкраїй) [37, 85].

Ще однією важливою проблемою при виченні прикметника є проблема кількості його відмінкових графем. Категорійна сутність відмінка прикметника виявляється в морфологічному і синтаксичному рівнях мови. З морфологічного погляду відмінок прикметника має спеціалізоване формальне вираження – словозмінний кінцевий (у типових виявах) афікс (флексію). Синтаксичні функції прикметникових відмінків зумовлені відмінковим характером опорного іменника. Різновиди відмінкового функціонування прикметників повністю регулює іменникова категорія відмінка. Скільки відмінків має опорний іменник, стільки ж відмінкових грамем визначаємо у прикметниках.

Таким чином, категорія відмінка прикметників — морфолого-синтаксична категорія, яка синтаксично залежна від категорії відмінка іменника та узгоджувана з нею, вказує на означальну функцію прикметника і складається з сімох грамем, напр.: мила (дитина), милої (дитини), милій (дитині), милу (дитину), милою (дитиною), (у) милій (дитині), мила (дитино).

Називний відмінок прикметника — синтаксично залежна від називного відмінка іменника грамема у функції означення, яка відкриває відмінкову парадигму однини й множини з відповідною сукупністю флексій, напр.: Дніпро суворий ходив по світлиці, важким, мохнатим кулаком гримів у стіни України,— земля гула, як мідний дзвін (Т. Осьмачка); Чомусь туманом стелються Істини одвічні і нудні (В. Симоненко).

Родовий відмінок прикметника — синтаксично залежна від родового відмінка іменника грамема у функції означення, що входить як другий компонент до відмінкової парадигми однини й множини з відповідною сукупністю флексій, напр.: Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним (Л. Костенко); Не злічити в небі ясних зорів, не злічити в серці світлих дум (М. Драй-Хмара).

Давальний відмінок прикметника — синтаксично залежна від давального відмінка іменника грамема у функції означення, яка входить як третій компонент до відмінкової парадигми однини й множини з відповідною сукупністю флексій, напр.: Минуле зло і навіть те, що є, Душі розкованій снагу дає (Д.Павличко).

Знахідний відмінок прикметника — синтаксично залежна від знахідного відмінка іменника грамема у функції означення, що входить як четвертий компонент до відмінкової парадигми однини й множини з відповідною сукупністю флексій, напр.: Душа складала свій тяжкий екзамен (Л.Костенко); Могутній дух дають важкі часи (Д. Павличко); Сюди колись приходили чернички, блакитну воду брали із глибин (Л. Костенко).

Орудний відмінок прикметника — синтаксично залежна від орудного відмінка іменника грамема у функції означення, яка входить як п'ятий компонент до відмінкової парадигми однини й множини з відповідною сукупністю флексій, напр.: Відчиняю світанок скрипичним ключем (Л.Костенко); Горизонт піднімає багряним плечем день — як нотну сторінку вічності (Л. Костенко); Не перетре твердим піском пустеля Моєї мови голубий кришталь (Д. Павличко).

Місцевий відмінок прикметника – синтаксично залежна від місцевого відмінка іменника грамема у функції означення, що входить як шостий компонент до відмінкової парадигми однини й множини з відповідною сукупністю флексій, напр.: Росте й добро на цій землі старій (Д. Швличко); Благословенна кожна мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті! (Л.Костенко); Щезай в пожежах самоспалень, в гірких руїнах власних попелищ! (Л. Костенко).

Кличний відмінок прикметника — синтаксично залежна від кличного відмінка іменника грамема у функції означення, яка входить як сьомий компонент до відмінкової парадигми однини й множини з відповідною сукупністю флексій, напр.: Хреститься: — Щезни, пропадь, Згинь, нечиста сило! (Д.Павличко); — Недаремне плачеш ти, Нещасливий бранче… (Д.Павличко); Не блиск очей, а тільки мислі гра Принаджують тебе, душе стара... (Д.Павличко).

Зазначимо, що грамема кличного відмінка має флексії, послідовно омонімічні з флексіями називного відмінка. Та це явище трапляється і з іншими відмінковими грамемами [87, 30].

Отже, в сучасній лінгвістиці прикметники представлені як лексико-граматичний| розряд слів, що володіє багатством семантики і специфічністю граматичних характеристик.

У початковій школі лише частково розглядається описаний теоретичний матеріал. Система вивчення прикметників у початкових класах передбачає поступове ускладнення і розширення матеріалу як з боку лексики, так і з боку граматики. У 2 класі учні визначають лексичне значення прикметників, вчаться ставити до них питання; у 3 класі вивчається змінювання прикметників за відмінками і числами (залежно від іменників), а в 4 класі – вивчаються відміни прикметників і правопис відмінкових закінчень. Одночасно на уроках української мови і читання в мовлення дітей вводяться нові прикметники, уточнюються зміст раніше відомі. Відтак, формується уміння правильно вживати їх у зв'язному мовленні.

Розглядаючи співвідношення системно-структурних і функціональних властивостей прикметників, необхідно підкреслити їх тісний зв'язок і взаємозалежність. Дана особливість вказує на те, що однією з умов забезпечення високого рівня засвоєння молодшими школярами прикметників у контексті розвитку їх пізнавальної активності учнів буде вивчення названої частини мови в сукупності її семантичних, граматичних і функціональних властивостей.

Відтак, слід підкреслити, що функціонально-семантичне вивчення граматики рідної мови (зокрема, морфології) передбачає:

- по-перше, аналіз граматичних явищ не лише від форми до значення і від значення до засобів його вираження;

- по-друге, розгляд граматичних форм і їх значення в єдності;

- по-третє, увага до значень і призначення граматичних одиниць, їх функціональних зв'язків із з мовними одиницями інших лінгвістичних рівнів.

Усе це забезпечить усвідомлене, зацікавлене вивчення явищ рідної мови, сприятиме активізації розумової діяльності і розвитку пізнавальної активності молодших школярів на уроках рідної мови.

Розділ ІІ. Методичне забезпечення вивчення прикметника як засобу формування пізнавальної активності молодших школярів

Похожие работы

Розвиток пізнавальної активності молодших школярів на уроках української мови

Скачать

118122

8

0

... ї активності у молодшого школяра на уроках української мови в експериментальному дослідженні З метою визначення ефективності різних видів вправ, спрямованих на розвиток пізнавальної активності у молодших школярів на уроках української мови, було проведене контрольне тестування. Яке ставило перед собою вирішення таких завдань: 1) виявити рівень розвитку пізнавальної активності у молодших ...

Розвиток пізнавальних інтересів молодших школярів у роботі над фразеологізмами

Скачать

202112

12

1

... і для розвитку пізнавального інтересу 7-10-річних учнів, оскільки в процесі пошуку учні мають можливість виявити активність мислення, ініціативу, утвердити себе. Для розвитку пізнавальних інтересів молодших школярів у навчальному процесі необхідно забезпечити правильне співвідношення репродуктивної і продуктивної діяльності, уміле включення емоціогенного матеріалу, постійне стимулювання в учнів ...

Фразеологізми як засіб образного мовлення молодших школярів

Скачать

173097

5

1

... класи добиралися з однаковим складом і рівнем мовної підготовки учнів. Дослідження проводилося поетапно. На першому етапі (І семестр 2007-2008 рр.) вивчався стан проблеми збагачення мовлення молодших школярів фразеологізмами, різними за структурою та тематикою, в педагогічній теорії та практиці; здійснювався аналіз лінгвістичної літератури з обраної теми, визначалися вихідні позиції дослідження ...

Стимулювання навчальної діяльності молодших школярів

Скачать

137728

11

15

... педагога співробітничати з учнями). Аналіз відвіданих уроків учителів початкових класів дає підставу стверджувати, що частина вчителів ( 40 % ) вміло використовують різні способи стимулювання навчальної діяльності молодших школярів. Проте на 60 % відвіданих уроків учителі недооцінювали можливості способів стимулювання навчальної діяльності молодших школярів. Формувальний етап експериментального ...