Вплив спадковості й соціального середовища на поведінку дітей, які виховуються в прийомних сім’ях

1.4 Вплив спадковості й соціального середовища на поведінку дітей, які виховуються в прийомних сім’ях

Відомо, що на формування особистості впливають спадковість та соціальне середовище. Тому одне з перших і основних питань, яке виникає у прийомних батьків: як генетична спадковість впливатиме на розвиток дитини? Адже генотип конкретної людини містить два екземпляри кожного гена.

Навіть при однаковому вихованні діти будуть відрізнятися один від одного в силу своїх спадкових особливостей. Однак, кінцевий результат не визначається генами. Відомо, що діти, усиновлені в благополучні сім’ї, за рівнем інтелектуального розвитку виявляються близькими до своїх прийомних батьків і можуть значно перевершити біологічних.

Несприятлива спадковість не визначає майбутнє дитини. Так за даними одного з датських досліджень, із хлопчиків, біологічні батьки яких були злочинцями, в подальшому порушили закон 14 %, інші 86 % не вчинили протиправних дій.

Крім того, виявляється, що на дітей з несприятливою спадковістю прийомна родина справляє досить сильний вплив, який може бути як позитивним, так і негативним. Результати зарубіжних досліджень (на жаль, вітчизняні дослідження з даної тематики відсутні) показують, що рівень злочинності серед прийомних дітей був вищим, ніж у суспільстві в середньому, але він був майже в два рази меншим, ніж у їх біологічних батьків. На думку вчених, це свідчить про те, що сприятлива ситуація в прийомній сім’ї знижує ризик кримінальної поведінки у дітей з обтяженою спадковістю.

Але в деяких випадках сімейне середовище може посилити ризик кримінальної поведінки. Діти, в яких і прийомні і біологічні батьки були засуджені, здійснювали злочин частіше за них. Це свідчить про те, що існують генотипи, що мають підвищену чутливість до несприятливих аспектів сімейного середовища.

Кримінальну поведінку прийомних дітей вивчали й шведські вчені. Вони спочатку не знайшли навіть слабкого зв’язку між засудженням дітей, вихованих прийомними батьками, і поведінкою їх біологічних батьків. Серед шведів злочини були наслідком зловживання алкоголем. Коли вчені виключили з аналізу цей вид злочину, вони помітили слабкий позитивний зв’язок між наявністю засудження у потомків і їх біологічних батьків. При цьому злочини в обох поколіннях виявилися не тяжкими. В основному це були крадіжки і шахрайство. [8]

Підтвердилась і чутливість дітей з спадковою обтяженістю до особливостей прийомної сім’ї. Максимально сприятливе сімейне середовище «нейтралізувало» ефект генетичного тягаря. З іншої сторони, найбільш високий ризик порушити закон спостерігався у таких дітей з несприятливою спадковістю, прийомна родина яких мала низький соціально-економічний статус.

Подібні результати отримали й американські вчені, які досліджували наявність у прийомних дітей схильності до асоціальної поведінки. Вони оцінювали поведінку, котра є основою для діагнозу «асоціальний розлад особистості» і включає в себе періодичне здійснення вчинків, за які можуть арештувати, а також такі риси, як брехливість, імпульсивність, роздратованість, нехтування небезпекою, безвідповідальність. Також враховували цілий ряд характеристик прийомної сім’ї, котрі могли б вплинути на формування подібних нахилів. Результати дослідження свідчили, що в розвиток даного розладу роблять внесок три фактори:

         Судимість когось з біологічних батьків (генетичних);

         Пияцтво або асоціальна поведінка одного з членів прийомної сім’ї (середовищний);

         Поміщення дитини з несприятливою спадковістю в сім’ю, що має низький соціально – економічний статус (генотип – середовищна взаємодія).

Очевидно, що у людини гени не запускають конкретну поведінку подібно до того, як це буває з деякими інстинктивними діями у тварин. Зв’язок між ризиком злочинної поведінки і генами опосередкований психологічними особливостями. Причому на ризик кримінальної поведінки можуть впливати різні несприятливі поєднання психологічних властивостей, і кожна з цих властивостей знаходиться під контролем декількох чи навіть більшої кількості генів і різних факторів середовища.

З середини 90-х років вчені проводять пошук конкретних генів, які могли б впливати на величину ризику кримінальної поведінки. Усі отримані на даний час дані ще потребують уточнення. Однак заслуговує на увагу дослідження, проведене в Новій Зеландії, яке показало, що особи з певними генетичними особливостями виявились менш чутливими до жорстокого поводження з ними батьків. Це дослідження примусило вчених замислитись над тим, чи варто взагалі говорити про спадкову схильність до асоціальної поведінки. Можливо, більш точним було поняття генетично зумовленої незахищеності деяких дітей по відношенню до несприятливих, травмуючих подій.

Давно підмічено, що злочинність і зловживання алкоголем тісно пов’язані. Більше того, психогенетичні дослідження дозволяють припустити, що є загальні для цих форм поведінки «гени схильності». Виявлені також деякі подібні закономірності впливу спадковості й середовища на злочинність та зловживання алкоголем. Наприклад, для цих форм поведінки суттєвий вплив загального середовища (всі неспадкові фактори, які роблять родичів однієї сім’ї схожими між собою і не схожими на членів інших сімей; наприклад, стилі виховання, соціально – економічний статус сім’ї тощо) спостерігається серед підлітків. Вплив загального середовища проявляється, зокрема, в тому, що брати та сестри, що живуть в одній сім’ї (навіть якщо вони не рідні), ще більше схожі один на одного за асоціальними проявами і звичками, пов’язаними із зловживанням алкоголю, ніж на своїх батьків. [11]

Отже, людина не народжується алкоголіком і не існує якого-небудь «гена алкоголізму», так само як і не існує і «гена злочинності». Алкоголізм є ця результатом цієї ланки подій, що супроводжуються регулярним вживанням спиртного. Значна кількість генів певним чином впливає на ці події. Так, від характеру молодої людини залежить, як часто вона буде випивати, і в якій кількості., а характер залежить від її виховання, так і від генотипу. Крім того, в силу своїх генетичних особливостей люди в різній мірі чутливі до токсичного ефекту алкоголю. Є люди з такою формою гена, що впливає на переробку алкоголю в печінці та призводить до сильного отруєння алкоголем. Неприємні відчуття утримують людину від подальшого вживання алкоголю, то серед носіїв даної форми гена майже не зустрічається хворих на алкоголізм. До того ж, не у всіх людей, що регулярно вживають алкоголь, розвивається нездоланний потяг до нього.

Дітей алкоголіків часто називають групою множинного ризику. Приблизно у 1/5 з них спостерігаються різноманітні проблеми. Переважно, це непосидючість і невротичні розлади (тики, страхи тощо). Рідше спостерігаються труднощі у засвоєнні шкільної програми. Ці порушення не є проявами яких-небудь дефектів генетичного апарату і викликані несприятливими умовами, за яких матері виношують вагітність і вирощують малят. Дослідження прийомних дітей показують, що алкоголізм кровних батьків не збільшує ймовірність того, що в майбутньому дитина захворіє яким-небудь серйозним психічним розладом.

Підводячи підсумок про вплив спадковості на асоціальну поведінку й алкоголізм, можна сказати наступне:

         Існує позитивний, хоч і дуже слабкий зв’язок між злочинністю кровних батьків і їх синів, що виросли в прийомних сім’ях.

         Ця закономірність простежуються тільки для нетяжких злочинів, тому не має підстав стверджувати, що ризик стати злочинцем пояснюється у прийомних дітей генетично зумовленим підвищенням агресивності чи жорстокості.

         Дані досліджень підтверджують, що сприятливе сімейне середовище може нейтралізувати вроджені особливості, пов’язані з підвищенням ризику кримінальної поведінки, а несприятливі – посилити їх.

         Розвиток асоціальних схильностей не є незворотнім навіть у носіїв серйозних генетичних аномалій.

         Вік, з якого почали вживати алкоголь, й інтенсивність його вживання на початкових етапах повністю визначається певною дією різних середовищних факторів. Генетичні ефекти й генотип – середовищна взаємодія виявляється лише на наступній ескалації вживання спиртного і розвитку алкоголізму.

Часто прийомних батьків турбує, як спадковість впливатиме на здоров’я дитини.

 Спадковими є хвороби, єдина причина яких – виникнення порушень в хромосомному наборі (хромосомні хвороби) або в якому-небудь гені (генні хвороби). Спадкові хвороби неоднакові за ступенем тяжкості і перебігом: як відомо, серед них багато тяжких, таких, що погано піддаються лікуванню, але думка про те , що ці хвороби невиліковні – помилкова. Вони, як правило, розпочинаються в ранньому віці, рідше – в дорослому і похилому віці. Це залежить від «програми» роботи кожного гена.

Іноді вважають, що спадкова хвороба – завжди сімейна, тобто має бути і у родичів хворого. Насправді дуже часто спадковою хворобою страждає лише один член сім’ї, а багато спадкових хвороб взагалі не сімейними. Абсолютно неправильним є уявлення про «загальну погану спадковість». Наявність будь – якої спадкової хвороби не підвищує ризик виникнення ризик виникнення іншої.

У цілому ризик генних та хромосомних хвороб для прийомних дітей у цілому не вищий, ніж для всіх інших.

Є група хвороб, що не належать до «чисто» спадкових (навіть якщо в сім’ї декілька хворих), хоч генетична схильність відіграє роль у виникненні цих хвороб. Їх називають «хвороби із спадковою схильністю» (гіпертонія, атеросклероз, астма, ракові пухлини, цукровий діабет, псоріаз, епілепсія, шизофренія і т. д.). Але окрім генетичних механізмів мають значення й інші причини, і це дуже важливо, оскільки на ці причини можна впливати (дієта, спосіб життя) і тим самим зменшувати ризик хвороби. Внесок спадковості неоднаковий – не лише при різних хворобах, але в різних сім’ях з однією і тією ж хворобою.

Хоч порушення розвитку органів у внутрішньоутробний період під впливом будь – яких шкідливих впливів під час вагітності не належать до спадкових хвороб, але по відношенню до цих хвороб прийомні діти (в цілому, а не кожна окрема дитина) більш вразливі. Це пов’язано з легковажним вживанням ліків майбутньою матір’ю, більшою частотою інфекцій, зловживанням алкоголем і наркотиками, що можуть зумовити токсичну дію на нервову систему майбутньої дитини. [12]

Таким чином, з приводу більшості хвороб, пов’язаних з генетикою, прийомні діти «не гірші» за інших. При необхідності за порадою чи конкретною допомогою прийомні батьки можуть звернутись до лікаря – генетика.

Як відомо, окрім спадковості на становлення особистості впливає соціальне середовище. Тому важливе значення для розвитку дитини мають умови її проживання та виховання її до того часу, як вона потрапила в прийомну сім’ю. Як правило, до влаштування в прийомну сім’ю діти перебувають в дитячих закладах інтернатного типу чи притулках.

Дітей, що виховуються в дитячих закладах інтернатного типу, можна розділити на дві групи: ті, які деякий період проживали у сім’ї, і ті, які ніколи не жили у сім’ї. Психологи стверджують, що інтернатні діти відрізняються за своєю поведінкою уже залежно від того, проживали вони в родині чи ні. Досвід проживання в сім’ї можуть мати ті вихованці дитячих закладів, які з різних причин втратили батьків.

Діти з соціально благополучних сімей зазвичай втрачають батьків в силу якихось трагічних обставин (батьки померли, перебувають у місцях позбавлення волі тощо). Такі діти мали досвід сімейної взаємодії, в них сформовані необхідні соціальні навички. Але вони пережили сильний стрес у результаті втрати батьків, що призводить до підвищеного почуття тривоги, неповноцінності, іноді – до психічних та емоційних відхилень. Тому їм так необхідна емоційна підтримка з боку дорослої людини, яка допомогла б повернути почуття захищеності. Такі діти не створюють особливих проблем для прийомних батьків.

Діти в неблагополучних сім’ях проживали в умовах, що загрожували їх нормальному розвитку та здоров’ю. Батьки зловживали алкоголем, наркотиками, займалися жебратством і т. п., не займалися вихованням власної дитини, за що були позбавлені батьківських прав. У таких дітей не рідко спостерігається психічна тривожність, нерозвиненість емоційно – вольових характеристик, педагогічна занедбаність, гострі хронічні захворювання. Незважаючи на ці проблеми, діти з неблагополучних сімей мають уявлення про сімейні стосунки, досвід спілкування з навколишнім світом. Це робить процес їхнього входження в прийомну сім’ю значно легшим, ніж в дітей, у яких такого досвіду немає.

Особливо в складній ситуації опиняються діти, які ніколи не знали досвіду сімейної взаємодії. Хоч співробітники різного типу дитячих будинків та притулків турбуються про своїх вихованців, все ж ці заклади мають ієрархію, відміну від сімейної. Навіть коли умови утримання оптимальні: на кожного дорослого припадає декілька малюків, забезпечується чистота та правильний догляд, - як правило, виходить схема, коли не один конкретний вихователь піклується про конкретну дитину, а співробітники закладу, змінюючи один одного, турбуються про всіх відразу.

Вихователі можуть любити дітей, доглядати за кожним індивідуально, але незважаючи на це, малюки не вчаться залежати від конкретної людини, яка б задовольняла всі їх потреби.

Усі проблеми, що виникають у дітей, які виховувались в інтернатних закладах, можна умовно розподілити на три групи:

         Сенсорні порушення;

         Труднощі з форсуванням прихильності;

         Проблеми, пов’язані з неправильним харчуванням;

Для багатьох малюків, що не отримали нормального виховання та догляду, характерна «сенсорна захищеність». Новоспечені прийомні батьки часто бувають шоковані, коли їх любов зустрічає опір з сторони дитини. Це пов’язано з тим, що навіть дуже маленькі діти, привезені з інтернатних закладів, можуть займати захисну позицію і уникати сенсорних і тактильних контактів з людьми, оскільки їх довербальний і сенсорно – моторний досвід не дозволяє їм з готовністю їм прийняти материнський догляд і ласку. Прийомним батькам потрібно бути надзвичайно чуйними і належним чином підготуватися до цього потенційно можливого явища ще до того, як вони всиновлять дитину. Для батьків, що опинились в такій ситуації, буде корисною організація різноманітної розвиваючої ігрової діяльності, в якій беруть участь і малюк, і батьки. Фахівці пропонують батькам частіше гратися з дитиною в ладунки чи в хованки, співати йому пісні і розповідати дитячі віршики; гойдати і легенько підкидати його; обнімати і цілувати його, оточувати тривогою і ласкою – тобто робити те , чого малюк ніколи не отримував в дитячому будинку. Результати досліджень свідчать, що діти, які перебували в інтернатних закладах, мали більш невпевнену прихильність до батьків, ніж діти, що були усиновлені немовлятами. Вчені припускають, що це результат взаємодії таких факторів:

         Прихильність між батьками та дітьми почала формуватися пізніше, ніж це відбувається зазвичай.

         Малюки, що жили в дитячих будинках та притулках, не були навчені поведінці яка б сприяла виникненню прихильності, наприклад, вони не вміли посміхатися, не знали навіть, що коли боляче, потрібно плакати – сильна занедбаність гальмувала природні реакції.

 Деякі сім’ї беруть на виховання дітей старшого віку, оскільки здається, що вони зможуть більш точно оцінити її фізичні, розумові й особистісні риси та особливості. Усиновлення старшої дитини, що перебувала в інтернаті, ще більш ризиковане, ніж усиновлення малюка менше двох років. Адже, чим старша дитина, тим більше часу вона була позбавлена нормальних стосунків «дитина - батьки». У таких дітей часто передчасно розвивається почуття незалежності та автономності, оскільки вони надані самі собі: самостійно влаштовують своє життя в світі дитячого закладу, самостійно вчаться розмовляти; самостійно намагаються будувати взаємостосунки. Більшу частину цього досвіду дитина набуває без належної уваги, іноді перебуваючи в умовах ізоляції в ліжечку або манежі. Варто відмітити особливо, що всі діти старшого віку, що виховувались в інтернатних закладах, в тій чи іншій мірі мають проблеми з прихильністю, посттравматичний стрес і депресію покинутого. [8]

Є багато дітей, які прекрасно реагують на обстановку нової прийомної сім’ї, але це часто говорить про те, що вони мали деякий досвід прихильності й відносин з батьками. Проте, прогрес у розвитку дитини, що потрапила в сім’ю після тяжких і тривалих марнувань, буде спостерігатися так довго, наскільки у батьків вистачить сил займатися дитиною і забезпечувати психологічне й розвиваюче втручання. Такі діти можуть потребувати консультації кваліфікованих спеціалістів, особливих технік виховання. Допомогти дитині у подоланні розладів сенсорного сприйняття, проблем з прихильністю, відставання в розвитку можуть психіатр, дитячий психолог, логопед і дефектолог. Значно покращився стан дітей у тих сім’ях, які зверталися за допомогою спеціалістів відразу після усиновлення. Також покращення відмічені у тих дітей, які провели менше часу в закладах інтернатного типу. А також тих, кого всиновили в віці до трьох років.

Звичайно, не всі проблеми відпадуть в той момент, коли дитина потрапить прийомну сім’ю, де в неї будуть люблячі батьки. Виховання прийомної дитини потребує тривалого часу і терпіння. Але вчені схильні робити оптимістичні прогнози.

Висновок до розділу I

 

Потреба змін існуючої опіки та піклування над дітьми в Україні є визнаною широким колом фахівців та державою. Свідченням того є створення та розвиток прийомної сім’ї та ДБСТ, подальше вдосконалення діяльності мережі центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Запровадження в Україні інституту влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківських прав у прийомні сім’ї зумовило потребу розробки відповідних технологій соціальної роботи. На сьогодні, функціонування цього інституту закріплено законодавчо, а практика влаштування цих дітей у формах ПС в країні щорічно поширюється.

Соціальна підтримка дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківської опіки в сучасних умовах набуває особливої значущості. Її реалізація залежить не тільки від сім’ї, а й від діяльності суспільних інститутів, які сприяють соціалізації, беруть участь у вихованні та навчанні дітей. Важливою умовою успіху на шляху реформування системи опіки та піклування, охорони дитинства є державна соціальна підтримка стосовно сім’ї та дітей.

Розділ II. Соціальний супровід

 

2.1Соціально – педагогічна модель «ведення випадку»

В основному методики соціального супроводження прийомних сімей закладено модель «ведення випадку», що широко використовуються в практиці соціальної роботи різних країн.

Для розуміння сутності технології реалізації соціального супроводження сім’ї, яка виховує дитину, позбавлену батьківського піклування, пропонуємо розглянути концептуальні основи соціально – педагогічної моделі «ведення випадку». За даною технологією робота з клієнтом передбачає послідовне здійснення етапів: вивчення та оцінка ситуації, подальша розробка можливого вирішення проблеми, узгодження запропонованого плану з клієнтом, реалізація певних дій, спрямованих на покращення ситуації. Необхідною позицією завершення роботи є аналіз реалізації плану дії та визначення результативності вжитих заходів. [8]

Суть соціально – педагогічної моделі реалізації соціального супроводження полягає в тому, щоб організувати умови для:

         Задоволення вимог клієнта, яким у даному випадку є прийомна родина, шляхом найефективнішого використання всіх можливостей.

         Надання такої допомоги клієнтам, щоб вони могли існувати якомога більше, не потребуючи зовнішньої допомоги.

         Запобігання або зведення до мінімуму негативних наслідків ситуації, що спонукає клієнтів звертатися за допомогою до соціальних працівників.

         Забезпечення партнерських стосунків між тими, хто потребує соціальної допомоги (клієнтами), і тими, хто надає цю допомогу та послуги.

Особливістю «ведення випадку» як форми надання соціальних послуг є те, що робота з клієнтом проводиться вдома, за місцем проживання, а не спеціалізованих закладах. Аргументами з приводу цього твердження є такі факти:

         Людина, як правило, потребує соціальної допомоги тимчасово (не протягом всього життя).

         Переживати період проблем краще у звичайному для клієнта місці, де він почувається комфортніше.

         Для соціального становлення і психологічного «Я» особистості, де дуже важливо, щоб не втрачалися її соціальні зв’язки.

 Метою допомоги за місцем проживання є створення таких умов, щоб кожна людина змогла жити самостійно і незалежно, і якщо це можливо, у власному будинку та у звичному для неї соціальному оточені.

 Дуже важливим у соціальній роботі є принцип розвитку самодопомоги та самозабезпечення. Це сьогодні є особливо важливим і для України, тому що у багатьох соціальних службах робота провадиться таким чином, що контакти клієнтів і соціальних працівників стають майже постійними, основне завдання щодо вирішення проблем сім’ї бере на себе спеціаліст, у той час як члени родини не беруть на себе певних зобов’язань.

 Реалізація соціального супроводження передбачає взаємодію соціального працівника та клієнта. При розробці плану соціального супроводження, який визначає послідовність дій, спрямованих на покращення ситуації, враховуються питання, які мають вирішуватися самим клієнтом. Такий підхід формує відповідальність за кінцевий результат не лише спеціалістів, а й особи, що потребує допомоги, що упереджу є формування патерналістського ставлення клієнта до діяльності соціального працівника. [4]

Робота з клієнтом за моделлю «ведення випадку» передбачає певну послідовність дій.

Перший етап – вивчення ситуації. Оцінюється загальна соціальна проблема і виявляються потреби клієнта:

         Оцінка потреб клієнта

         Визначення пріоритетів для вирішення потреб клієнта

         Розробка плану соціальної допомоги (соціального супроводження)

         Якщо є потреба (для країн з ринковою економікою), визначається вартість послуг і приймається рішення щодо їх фінансування.

 Оцінка потреб клієнта передбачає аналіз особистості, міжособистісних стосунків, сім’ї, взаємодій із соціальним оточенням і чинниками, що його визначають. Перед цим соціальний працівник повинен з’ясувати і дати відповіді на такі питання:

         Які соціально – демографічні характеристики клієнта, і на якій стадії розвитку життєвого циклу він перебуває?

         Які саме проблеми бентежать клієнта, соціального працівника, людей із соціального оточення?

         Як, коли і хто визначить проблему або потреби клієнта, та що перед цим відбувалося?

         Які основні внутрішньо -, міжособистісні, групові та місцеві стресові чинники перешкоджають адекватно чи оптимально функціонувати клієнту або допомагають з’ясувати потреби і рівень соціальної допомоги?

         Які реальні можливості щодо надання допомоги має конкретна особа, сім’я, група або система соціальних інститутів (робота, школа, друзі тощо)?

         Яка саме допомога найбільш повно відповідатиме потребам індивіда і сім’ї?

На цьому етапі соціальний працівник особисто приділяє увагу підготовці до надання конкретної допомоги, визначенню кола проблем, котрі він має вирішувати, налагодженню особистого контакту і залученню клієнта до процесу прийняття рішення відносно соціальної допомоги.

Другий етап – безпосереднє надання послуг. На цьому етапі визначаються організації та фахівці, які надаватимуть послуги конкретній сім’ї, та характер і обсяг самих послуг, безпосереднє надання послуг клієнту, їх координація, перевірка якості наданих послуг.

 З цією метою соціальний працівник і прийомна сім’я вивчають всі можливі варіанти вирішення проблеми та різні можливі шляхи досягнення успіху, вибирають найбільш ефективні методи. Чітко визначають відповідальність кожної із сторін (як працівника, який надає послуги, так і клієнта), графік роботи, формуються конкретні завдання та визначаються конкретні дати.

Третій етап – аналіз проведеної роботи та оцінка послуг, наданих клієнту.

Цей етап включає такі важливі моменти:

         Оцінка змін, які відбулися в процесі після отримання соціальних послуг.

         Вивчення нових потреб, які з’явились у клієнта і потребують обов’язкового вирішення.

         Розробка (у разі потреби) додаткового плану соціальної допомоги, тобто уточнюється, розширюються певною мірою робота першого етапу.

         Припинення роботи з певною сім’єю, якщо вона більше не потребує соціально – педагогічної допомоги.

 Звичайно, контроль за процесом і його оцінка передбачаються на всіх проміжних етапах, але соціальний працівник особливу увагу приділяє спостереженню за тим, наскільки успішно просуваються позитивні процеси і чи не має потреби переглянути і підкоректувати план та звернутися до інших, більш дієвих засобів досягнення мети. На заключному етапі соціальний працівник повинен використовувати стабільні системи підтримкам або вибирати оптимальні засоби допомоги. [2]

«Ведення випадку» - це така модель соціально – педагогічних дій, коли соціальний працівник відповідає не тільки за організацію, а й за надання послуг конкретному клієнтові. Самі послуги можуть бути організовані установами, але соціальний працівник після визначення потреб прийомної сім’ї організовує і координує соціальну допомогу. Отже, можна сказати, що «ведення випадку» здійснюється на двох рівнях:

1)         Контактний, коли соціальний працівник безпосередньо взаємодіє з прийомною сім’єю.

2)         Організаційний або опосередкований, коли взаємодія відбувається за системою: соціальний працівник – інші соціальні інститути – прийомна сім’я.

Проаналізувавши соціально-педагогічну модель «ведення випадку» розкриваємо сутність соціального супроводження прийомних сімей.

В основі соціального супроводження лежить оцінка та планування послуг. Елементом цього процесу є індивідуальна оцінка потреб прийомної сім’ї для визначення потрібного типу та рівня соціальної допомоги.

 Центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді здійснюють соціальне супроводження прийомних сімей від моменту їх утворення, така діяльність передбачає надання прийомним батькам та прийомним дітям психологічних, соціально – педагогічних та інших послуг, здійснення заходів щодо соціальної реабілітації та інтеграції дітей. Така форма соціальної роботи виступає, з одного боку, , як контроль за умовами виховання та утримання, з другого боку – як система дієвої допомоги у вирішені життєвих проблем сімей, які виховують дітей – сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування.

Соціальне супроводження прийомної сім’ї здійснюється постійно, поки на вихованні перебувають діти – сироти або діти, позбавлені батьківського піклування. Підставою припинення соціального супроводження є припинення існування прийомної сім’ї з підстав, що визначено у нормативних документах (Положення про прийомну сім’ю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2002 р. № 565 ).

Технологія здійснення соціального супроводження регламентується Порядком здійснення соціального супроводження прийомних сімей, затвердженого наказом Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту від 31.10.2006 р. ...Документ визначає нормативну базу, принципи, етичні норми, зміст, завдання, процедури здійснення соціального супроводження від початку до завершення надання соціальної допомоги прийомній сім’ї.

Здійснення соціального супроводження передбачає міжгалузеве співробітництва щодо сприяння розвитку дитини, що відповідає теоретичним принципам «ведення випадку».

Згідно до Порядку соціального супроводження прийомних сімей (додаток 1) соціальне супроводження прийомних сімей – це робота, що передбачає надання фахівцем (або групою фахівців) центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у співпраці з фахівцями інших підприємств, установ, організацій комплексу правових, психологічних, соціально – педагогічних, соціально – медичних, інформаційних послуг, спрямованих на забезпечення належних умов функціонування прийомної сім’ї.

Соціальне супроводження є формою державної підтримки сім’ї в інтересах дитини. Його здійснює ЦСССДМ за місцем проживання/знаходження прийомної сім’ї, а у разі його відсутності – міський або обласний ЦСССДМ.

Безпосередньо соціальне супроводження здійснює соціальний працівник ЦСССДМ, який згідно посадової інструкції відповідає за здійснення соціальної роботи з прийомними сім’ями та пройшов відповідну підготовку. Соціальний працівник закріплюється за прийомною сім’єю наказом директора відповідного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді на підставі рішення про створення прийомної сім’ї. [5]

Один соціальний працівник може здійснювати одночасно соціальне супроводження не більше 7 прийомних сімей, у яких загальна кількість прийомних дітей не перевищує 35 осіб. Навантаження на одного соціального працівника щодо соціального супроводження залежить від ряду факторів: новостворена прийомна сім’я, чи з досвідом функціонування, кількість дітей в них, їх вік, стан здоров’я; ступінь складності соціально – психологічних проблем, які підлягають розв’язанню; місце проживання.

Спеціалісти, які здійснюють соціальне супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу, мають пройти курс спеціальної підготовки за програмою, затвердженою наказом Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту від 03.01.2006 р. № 2670, і мати відповідний сертифікат.

Навчальна програма передбачає оволодіння теоретичними знаннями щодо причин та наслідків поширення в Україні соціального сирітства; форм сімейного влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування; етапів роботи з прийомними сім'ями; технології соціального супроводження сімей, які виховують дитину-сироту; принципів та механізмів оцінювання ефективності функціонування; функціональних обов'язків та кваліфікаційних вимог до спеціалістів, які здійснюють соціальне супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. Спеціалісти опановують вміннями реалізації державної програми розвитку сімейних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; налагодження співпраці спеціалістів, які здійснюють захист прав дітей; здійснення рекрутування та попередньої роботи з кандидатами на створення прийомної сім'ї; юридичного оформлення та соціального супроводження прийомних сімей. [8]

Якщо спеціалісти здійснюють соціальне супроводження прийомних сімей, в яких виховуються діти, уражені ВІЛ-інфекцією, то вони мають пройти додатково курс спеціальної підготовки за програмою, затвердженою спільним наказом Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту та Міністерства охорони здоров'я. Окрім основних положень щодо роботи з прийомною сім'єю, курс підготовки вміщує інформацію про специфіку ВІЛ-інфекції, соціально-медичні аспекти роботи з ВІЛ-інфікованими дітьми, специфічні вимоги та потреби сімей, які приймають на виховання дітей, уражених ВІЛ-інфекцією.

Умовою ефективної роботи соціальних працівників, що здійснюють соціальне супроводження, є вимога підвищення їхньої професійної кваліфікації, що здійснюється не рідше ніж один раз на п'ять років.

Організація підготовки спеціалістів, що здійснюють соціальне супроводження, та підвищення їхньої кваліфікації покладається на обласні центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.

До здійснення соціального супроводження на різних етапах можуть залучатися спеціалісти з різних сфер діяльності, які є працівниками ЦССС ДМ, служб у справах неповнолітніх або інших підприємств, установ, організацій (лікарі, юристи, психологи та ін.). Рішення про залучення фахівців приймається директором ЦСССДМ за поданням соціального працівника. У здійсненні соціального супроводження можуть брати участь волонтери. Соціальні працівники можуть взаємодіяти з об'єднаннями громадян, які мають досвід роботи у сфері захисту прав дитини відповідно до укладених з ними угод про співробітництво.

Метою соціального супроводження є захист та забезпечення дотримання прав та інтересів дитини, оптимальних умов її життя та розвитку з урахуванням індивідуальних потреб кожної дитини шляхом надання соціальних послуг прийомній сім'ї/дитячому будинку сімейного типу.

Реалізація соціального супроводження спрямована на вирішення певних завдань залежно від терміну влаштування дитини у сім'ю та її основних потреб. Зокрема соціальне супроводження зорієнтоване на:

- адаптацію дитини в новій сім'ї;

- створення позитивного психологічного клімату у родині;

- забезпечення оптимальних умов життя;

- забезпечення захисту прав дитини;

- створення можливостей для розвитку дитини шляхом надання комплексу якісних соціальних послуг.

Виходячи із забезпечення найкращих інтересів дитини, яка приходить на виховання у сім'ю, до сфери соціального супроводження залучаються не лише прийомні діти, діти-вихованці, прийомні батьки та батьки-вихователі. Об'єктами соціальної роботи визначено і найближче оточення дитини та сім'ї, що забезпечує нормальні умови адаптації та розвитку вихованців. Соціальний працівник у процесі соціального супроводження прийомної сім'ї взаємодіє з рідними дітьми прийомних батьків; біологічними батьками дитини чи особами, які їх замінюють; рідними прийомних дітей; найближчим оточенням прийомних батьків; найближчим оточенням прийомних дітей; членами громад, до складу яких входить прийомна сім'я.

Тобто допомога надається не тільки дитині, не тільки прийомній сім'ї, а усьому оточенню для того, щоб потім сім'я, оточення дитини, громада могли створювати умови для правильного розвитку дитини. Отже, допомога для самодопомоги - головний принцип соціального супроводження. Реалізація соціального супроводження базується на дотриманні таких основних принципів:

- гарантований захист прав дитини, пріоритетність її інтересів, врахування її думки;

- реалізація першочергового права дитини на зростання та виховання в сім'ї;

- цілісний підхід до виховання та догляду за дитиною, що передбачає підтримку її психофізіологічного, інтелектуального, емоційного, соціального та духовного розвитку;

- індивідуальний підхід до кожної дитини, кожної сім'ї з урахуванням їх потреб та особливостей;

- забезпечення стабільності, тривалості сімейних форм виховання;

- важливість відновлення та розвиток сімейних зв'язків, збереження етнічної, культурної спадщини дитини;

- пріоритетність повернення дитини до біологічної сім'ї, усиновлення, встановлення опіки як форми виходу з прийомної сім'ї;

- врахування результатів наукових досліджень, досвіду та кращої світової практики;

- системність, комплексність, безоплатність, доступність соціальних послуг;

- взаємодія соціальних працівників з прийомними батьками, батьками-вихователями та постійне підвищення їх професійної компетентності;

Супроводжуючи прийомну сім'ю, соціальний працівник керується положеннями Етичного кодексу спеціалістів із соціальної роботи України.

Вирішення поставлених перед соціальним супроводженням завдань здійснюється шляхом надання прийомній сім’ї комплексу соціальних послуг, які можна умовно розділити на такі сфери: соціально-економічні, юридичні, соціально-педагогічні, психологічні, соціально-медичні, інформаційні.

Соціально-економічні послуги:

- допомога у залученні додаткових ресурсів для задоволення потреб прийомної сім'ї на лікування, оздоровлення тощо;

- допомога у своєчасному отриманні батьками державних виплат на утримання дитини;

- допомога у вирішенні побутових проблем, працевлаштування прийомних дітей, після досягнення ними повноліття чи закінчення навчання. Юридичні (правові) послуги:

- консультування з питань застосування чинного законодавства;

- представлення та захист прав і законних інтересів прийомної сім'ї, та дітей, що в них виховуються, в органах державної влади й інших установах, організаціях, підприємствах незалежно від форм власності та підпорядкування;

- допомога в оформленні документів, необхідних для розв'язання проблем клієнтів;

- здійснення правової освіти прийомних батьків та дітей, що виховуються в їх сім'ях;

- співпраця з різними установами та фахівцями для надання фахової юридичної допомоги.

Соціально-педагогічні послуги:

- допомога у вирішенні питань навчання прийомних дітей, здобутті ними освіти;

- організація додаткових занять, навчання;

- виявлення розвитку різнобічних інтересів і потреб прийомних дітей;

- залучення до науково-дослідної, гурткової роботи, влаштування дитини до клубу, гуртка, секції;

- забезпеченні доступності відповідних освітніх послуг для дітей з вадами розумового або фізичного розвитку шляхом індивідуального навчання;

- просвітницька робота щодо всебічного і гармонійного розвитку дитини] особливостей розвитку сім'ї та сімейних стосунків] здорового способу життя;

- організація навчання батьків ефективним методам виховання без покарання, мобілізація власних ресурсів сім'ї для вирішення проблем у подальшому;

- допомога батькам у здійсненні статевого та тендерного виховання;

- встановлення та підтримка стосунків з біологічною сім'єю, якщо це не суперечить інтересам дитини;

- участь у формуванні життєвих навичок дитини:

- планування свого життя та його здійснення;

- допомога у розв'язанні конфліктних ситуацій сімейного виховання, підготовці до виходу з сім'ї у самостійне життя;

- організація зустрічей дітей з біологічними батьками/особами, що їх замінюють;

- вжиття заходів щодо підготовки біологічних родин до повернення їм дітей)

- здійснення моніторингу захисту дитини від жорстокого поводження та насильства;

- представлення інтересів клієнта в інших установах та закладах {здійснення функцій посередника між сім'єю й адміністрацією школи, центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, органами опіки і піклування тощо).

Психологічні послуги:

- адаптація дитини до нової сім'ї та сім'ї до дитини, створення належного психологічного клімату, для якого характерними є повага, любов, турбота, емоційні зв'язки;

- допомога в запобіганні виникненню непорозумінь та конфліктів між членами сім'ї, в т.ч. рідними дітьми;

- участь у формуванні у дитини почуття власної гідності, адекватної самооцінки, самосвідомості, самостійності, громадянськості позиції;

- мінімізація негативних наслідків психологічних травм;

- організація реабілітаційних заходів, спрямованих на подолання затримок, відставань у розвитку, психічних та психологічних проблем, пов'язаних із занедбаністю, травмами та хворобами, жорстоким поводженням або насильством, які зазнала дитина до влаштування в прийомну сім'ю;

- корекція поведінки дітей;

- консультування з питань психічного здоров'я та поліпшення взаємин з оточуючим соціальним середовищем;

- організація сімейної психотерапії;

- проведення психодіагностики, спрямованої на вивчення соціально-психологічних характеристик особистості, з метою її психологічної корекції або психологічної реабілітації;

- надання методичних порад.

Соціально-медичні послуги:

- допомога прийомним батькам у вирішенні питань збереження, підтримки та охорони здоров'я прийомних дітей;

- надання необхідної інформації, настанов щодо здорового способу життя, профілактики туберкульозу, венеричних захворювань та ВІЛ/СНІДу; - допомога у проходженні прийомними дітьми обов'язкового медичного огляду та, у разі необхідності, контроль за виконанням призначень лікаря;

- допомога у забезпеченні регулярного та якісного медичного обслуговування;

- допомога у вирішенні питань щодо оздоровлення прийомних дітей та рідних дітей (до 18-ти років);

- налагодження, у разі необхідності, ефективної співпраці із закладами охорони здоров'я й іншими організаціями соціального спрямування, які надають допомогу ВІЛ-позитивним дітям.

Інформаційні послуги:

- інформування про ресурси громади та допомога у їх використанні на користь дитини (про дитячі навчальні заклади, гуртки, спортивні школи та заняття, про діяльність дитячих, молодіжних громадських організацій, турпоходи, культурні заходи);

- надання довідкової інформації, необхідної для вирішення складної життєвої ситуації, надання інформації про послуги, які можна отримати в ЦСССДМ, графіки роботи закладів соціального спрямування, освіти, охорони здоров'я, центрів зайнятості, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування;

- розповсюдження буклетів, листівок, пам'яток, плакатів соціального спрямування.

Порядок здійснення соціального супроводження прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу вміщує детальне роз'яснення стосовно того, які види соціальної допомоги має надавати соціальний працівник прийомній сім'ї та дитячому будинку сімейного типу. Проте слід враховувати, що перелічені послуги мають надаватися за потреби, враховувати індивідуальні запити сім'ї та вихованця, а не є обов'язковими до виконання для усіх прийомних сімей, що перебувають під соціальним супроводженням.

Щодо того, яким чином соціальний працівник надає соціальні послуги прийомним сім'ям у процесі соціального супроводження, то арсенал форм та методів такої роботи є широким. Здійснення соціального супроводження передбачає відвідування сім'ї; телефонні розмови з членами родини та соціальним оточенням; бесіди; консультування; організацію зустрічей дитини з біологічними батьками; проведення тестувань; інтерв'ю; навчання; організацію груп взаємопідтримки; написання запитів, листів, клопотань, звернень; документування тощо. [8]

Проаналізувавши соціально-педагогічну модель «ведення випадку» та розкривши сутність соціального супроводження прийомних сімей перейдемо до оцінки потреб дитини та прийомної сім’ї.