Навигация
Концептуальні засади темпоральності
79450
знаков
0
таблиц
0
изображений
2. Концептуальні засади темпоральності
Вивчення особливостей сприйняття і усвідомлення людиною об’єктивного часу ускладнюється тим, що не існує спеціального виду відчуття, окремого органу, призначеного для цього, на відміну від простору, який матеріалізується зором, слухом чи дотиком. Сприйняття часу та позначення його, а також визначення послідовності подій у часі, часових проміжків між двома подіями і тривалості самих подій зумовлює необхідність володіння мовною системою.
Для вираження часу у мові важливе значення має взаємовіднесеність реальних подій, порядок слідування, збіг/розбіжність з моментом мовлення тощо. Весь цей комплекс часової оцінки подій у наукових роботах розглядається як об’єктивна темпоральна ситуація. Особливої ваги при цьому набуває здатність часу ділитися на сегменти, вони включають як загальноприйняті природні періоди, що мають фіксовану традиційними термінами тривалість, так і сегменти, тривалість яких може неоднаково сприйматися індивідуумами у різних ситуаціях минулому, у даний момент, зараз тощо). До основних факторів, які найбільше впливають на повноту і точність мовного вираження об’єктивної темпоральної ситуації, належать:
– суб’єктивне сприйняття темпоральної ситуації;
– формування мовними засобами цього суб’єктивного сприйняття.
Організація широкого спектру часових значень та відношень як у мисленні, так і в мові знаходить своє відображення у системі мовного вираження темпоральності, тобто мовна темпоральність – це функціонально-семантична категорія, що передає часовий зміст засобами мови, відображаючи об’єктивну дійсність. Складність темпоральності знаходить своє вираження у польовій структурі. Водночас дослідження взаємопроникнення мікрополів теперішнього, минулого і майбутнього у складі поля темпоральності дає можливість глибше проникнути у суть цього явища. З іншого боку, сприйняттю та вираженню часу людиною притаманна своєрідність, породжена когнітивними, перцептивними та комунікативними особливостями індивідуума. І.Г. Кошова підкреслює, що об’єктивний час сприймається через суб’єктивне – він психологічно та логічно усвідомлюється і знаходить своє відтворення у мовній категорії часу. О.В. Тарасова відзначає, що час, відображений у свідомості особистості, відомий як перцептуальний, і наголошує, що «визначення перцептуального часу включає інтерпретацію його як системи понять, що адекватно відображають як властивості об’єктивного часу, так і їх суб’єктивне переломлення у свідомості».
Розглядаючи зв’язок між об’єктивною темпоральною ситуацією і її відтворенням у комунікативному акті, доцільно розрізняти події, що є внутрішніми або зовнішніми для людини. Внутрішні події – це, передусім, відчуття, пов’язані з особистою реакцією, внутрішніми імпульсами, які переживає мовець, тоді як зовнішні події є спільними як для мовця, так і для реципієнта. У процесі мовленнєвого спілкування здатність зовнішніх подій сприйматися як мовцем, так і слухачем забезпечує учасників комунікації спільною віссю темпоральної орієнтації. Крім цього, виражаючи засобами мови внутрішні події, мовець водночас пропонує реципієнту своє суб’єктивне сприйняття об’єктивної темпоральної ситуації.
Встановлюючи зв’язок між реальною і мовною темпоральностями, необхідно наголосити, що час протікання подій і процесів та час існування явищ і станів передається у мові насамперед дієсловом. Але воно все ж не є єдиним носієм предикативності, незважаючи на те, що дієслівні часові форми займають центральне місце серед інших засобів вираження часу. Мається на увазі, що за змістом та складністю сприйняття і трактування об’єктивний час і граматичний час, виражений дієслівними часовими формами, – це не одне і те ж саме. Різниця між ними підтверджується уже наявністю двох термінів Time і Tense, які, за словами Н.О. Слюсарєвої, англійська граматика традиційно закріпила як назви мисленнєвої та мовної категорій.
Хоч деякі лінгвісти і стверджують, що дієслівна категорія часу є дзеркальним відображенням часових відношень реальної дійсності, ми дотримуємося думки тих мовознавців, які вважають, що відображення темпоральної ситуації не є зразком її мовної копії. Різний обсяг значень категорій Time i Tense підтверджує положення, що крім дієслівних часових форм темпоральні ознаки можуть також передаватися завдяки потенціалу лексичного, морфологічного та синтаксичного рівнів мови.
Отже, дослідження проблем часових значень і часових відношень та мовних засобів їх вираження вимагає чіткого розрізнення не лише понять темпоральність і час, а також таких, як: лінгвістичний час, мовний час, граматичний час, лексичний час, контекстуальний час та художній час.
Ми поділяємо думку О.В. Тарасової про те, що мовний час недопустимо змішувати з часом лінгвістичним. Якщо мовний час – це система засобів різних рівнів мови, різноманітні одиниці та структури, що передають часові значення та часові відношення об’єктивної дійсності, то лінгвістичний час виражає наукове уявлення про характер мовного часу і включає систему поглядів, оцінок, припускаючи при цьому різні підходи та тлумачення. Словом, лінгвістичний час – це теоретичне обґрунтування мовного часу.
Проблеми лінгвістичного часу на матеріалі різних мов досліджували мовознавці різних шкіл І.П. Іванова, А.К. Корсаков, В.В. Виноградов, В.Я. Плоткін, М.Я. Блох, Б.О. Ільїш, О.І. Дородних, Е.Я. Мороховська, В.М. Русанівський, К.Г. Городенська, О.К. Безпояско, М.С. Веденькова, В.Д. Гогошидзе, К. Brunner, W. Bull, R. Аllen, B. Righter, H. Brinkmann, І. Michael, А. Prior, Р. Roberts, L. Vendler та інші.
Серед різноманіття концепцій і думок щодо мовного часу можна виділити наступні лінгвістичні концепції:
Концепція 1, прихильниками якої є О. Єсперсен, Г. Рейхенбах, Дж. Хук, І. Метьюз та інші, – найбільш традиційна і опирається на логіко-фізичне розуміння часу, відповідно до якого дієслівні видо-часові форми розміщені на єдиній осі орієнтації. Деякі лінгвісти називають її «стрілою часу» або «стрічкою часу».
Концепцію 2, представляє У.І. Булл, який в результаті вивчення мовного матеріалу кількох десятків мов пропонує універсальну типологічну схему часових форм. В її основі лежить введення додаткових осей орієнтації для концептуального бачення часу, тобто окремої осі для минулого, теперішнього та майбутнього часів і ще однієї осі для майбутнього в минулому. У.І. Булл також запровадив вектор часу – спрямований відрізок, що вказує напрямок розвитку події щодо точки відліку на відповідній осі орієнтації. Цю концепцію використовували у своїх дослідженнях З.Я. Тураєва, Г. Калужа та інші.
Г. Калужа пристосовує запропоновану У.І. Буллом універсальну схему до англійської мови, вводячи ще по дві додаткові осі – попередності і наступності – відносно точки, що позначає минулу / майбутню дію, всі інші минулі/майбутні будуть попередні до неї чи наступні.
Представники першої та другої концепцій висловлюються на користь тривимірної моделі часу, тобто визнають існування теперішнього, минулого та майбутнього часів.
Концепція 3 представлена у працях О.І. Смирницького та його прихильників, зокрема, Л.С. Бархударова, Б.О. Ільїша, Р. Кверка та інших. О.І. Смирницький, виходячи з теорій обов’язкових дихотомічних відношень, визнає лише два види – загальний і тривалий, а Perfect та Perfect Continuous, на його думку, не є видами, оскільки завершеність не може виражатися у дієслові одночасно з тривалістю. Тому ці форми належать до особливої категорії «часової віднесеності», яка є не видовою і не часовою. Б.О. Ільїш, прийнявши в цілому теорію перфекта, запропоновану О.І. Смирницьким, вказує, що це питання складне і не може вважатися остаточно вирішеним. Крім того Б.О. Ільїш вважає термін «категорія часової віднесеності» невдалим, оскільки останній зближує перфект із часом, а це категорія виду, і пропонує термін «категорія віднесеності». Р. Кверк у свою чергу пропонує два ряди зіставлення видів progressive – non-progressive, perfective – non-perfective.
Концепція 4 представлена такими дослідниками, як М.Я. Блох, В.Я. Плоткін, Ф.І. Маулер, F. Palmer, R. Аllen, P. Roberts, J. Lyons, М. Joos, А. Hill. Ці лінгвісти вважають, що категорія часу є двокомпонентною чи «опозиційною». У відповідності до основної, диференційної семантичної ознаки, розрізняються принаймні два члени опозиції, тобто у системі дієслова виділяється опозиція минуле / неминуле або минуле/теперішнє і майбутнє/не-майбутнє. В.Я. Плоткін вважає, що категорія часу включає дві підкатегорії: мовленнєвої приналежності та рухомої віднесеності. С.О. Соколова, беручи за основу семантичну ознаку одночасність/неодночасність дії з моментом мовлення, виводить співвідношення часів у такій послідовності: одночасність з моментом мовлення : неодночасність з моментом мовлення.
Конструктивною, на нашу думку, є позиція І.С. Бика, який у своєму підході до трактування категорії часу намагається поєднати тривимірну і двовимірну моделі граматичного часу. У його розумінні часова система англійського дієслова є тричленною, її компоненти пов'язані між собою не простою лінійною залежністю, а у вигляді двох окремих привативних опозицій через їх спільний член – теперішній час.
Подані концепції моделюють різні лінгвістичні підходи до трактування самого поняття часу та дієслова як основного засобу вираження часу у мові. Незалежно від розходжень у цих концепціях щодо кількості часів, видів, їх назв, встановлення основи їх співвіднесеності, усі мовознавці не лише визнають існування теперішнього часу, а і відводять йому визначальне місце у ієрархії часових форм.
Ми схиляємося до думки, що для встановлення зв’язку між реальною і мовною темпоральностями необхідно виділяти три категорії, мовне вираження яких забезпечує певний спосіб і повноту реалізації об’єктивної теперішності. Домінуюче значення має категорія часу, яку більшість дослідників розглядають як послідовність виникнення подій і акту мовлення.
Як специфічне мовне відображення об’єктивного часу категорія часу служить для темпоральної локалізації дії/стану, про яку йдеться у реченні. Ця локалізація є дейктичною, оскільки вона прямо або опосередковано співвідноситься з реальним чи уявним «тепер». У ролі дейктичного центру, відносно якого встановлюється попередність – одночасність – наступність, тут виступає момент мовлення або якась інша точка відліку часу. Категорія часу виражається дієслівними часовими формами, яким властиві певні морфологічні ознаки і граматичні значення. Локалізація, яка досягається дієслівною категорією часу, може сполучатися з більш детальною вказівкою на час за допомогою лексичних та синтаксичних засобів.
Категорія часової віднесеності забезпечує темпоральну локалізацію дії/стану через відношення до точки відліку часу, вираженої іншими мовними засобами. Категорія часової віднесеності реалізується а) дієслівними засобами, які передають часову зумовленість; б) кореляціями особових та безособових форм дієслова у фразі/реченні; в) переносним, метафоричним вживанням дієслівних часових форм.
Оскільки аналіз фактичного матеріалу доводить, що час може відтворюватися засобами, які не виражають ні категорії часу, ні категорії часової віднесеності, але вказують на час, передають однозначне розуміння часової характеристики подій /станів, ми також окремо виділяємо категорію часової орієнтації, яка реалізується через а) підкорені авторському задуму семантично-стилістичні інтерпретації граматичних форм; б) різнорівневі засоби мови, що мають часові семи або ситуативно орієнтують події/стани на момент мовлення чи якусь іншу точку відліку, яка, у свою чергу, встановлюється через момент мовлення, вказується описово чи мається на увазі, так як логічно випливає із даної ситуації/контексту; в) транспозицією граматичних форм.
Стосовно практичного вираження часу, у лінгвістиці диференціюються лексичний, граматичний, контекстуальний та художній часи як аспекти мовного часу.
Граматичний час трактується деякими вченими як синтаксична, а не морфологічна категорія. Проблеми синтаксичного часу досліджували О.О. Шахматов, В.В. Виноградов, М.Я. Блох, Е.М. Прокопович, О.М. Старикова, Н.Ю. Шведова, Н.О. Слюсарєва, Н.Д. Арутюнова, С.Я. Єрмоленко, М. Борофф, Г. Керм та інші.
Е.М. Прокопович розуміє синтаксичний час як синтаксичний контекст, у сфері якого окремі мовні явища, в першу чергу дієслівні часові форми, реалізують своє часове значення. М. Борофф вбачає синтаксичність часу в тому, що синтаксичні структури накладають на значення окремих слів комплекс складних явищ, здатних виражати такі відносини як час. І.Р. Вихованець зазначає, що категорія часу входить до складу комплексної семантико-синтаксичної реченнєвої категорії предикативності. О.В. Александрова і Т.О. Комова у своєму дослідженні доводять, що категорії часу дієслова і часу речення – суттєво різні. Ми також схиляємося до такої думки, вважаючи за доцільне розглядати час дієслова як морфологічну категорію, а час речення – як категорію синтаксичну. Синтаксичний час може реалізуватися на рівні речення своїми власними, формальними засобами вираження, що включають такі синтаксичні елементи, як зв'язок і порядок слів та структурну схему речення. Тому граматичний час, на нашу думку, доцільно розглядати як такий, що поєднує морфологічний та синтаксичний часи.
Оскільки граматичний час є дейктичною категорією, тобто прямо чи опосередковано співвіднесеною з об’єктивним часом, для охоплення мовного інструментарію його вираження необхідно виділяти типи часових відношень. За відношенням до дейктичного часового центра реалізуються: а) ситуативно-актуалізований тип мовлення, що характеризується безпосереднім зв’язком змісту висловлювання з ситуацією мовлення; б) ситуативно-нелокалізоване мовлення, якому властива відсутність безпосереднього зв’язку змісту висловлювання з мовленнєвою ситуацією мовця / автора художнього твору в момент комунікації. До цього типу мовлення відноситься вживання теперішнього або минулого часу в авторській оповіді художнього твору, функціонування форм теперішнього часу у формулюванні правил, постулатів, аксіом, теорем тощо.
Іншою важливою ознакою граматичного часу є точка відліку часу як часовий дейктичний центр. Якщо таким центром є момент мовлення, то час традиційно вважається абсолютним. Відносний час пов’язаний з будь-якою іншою від моменту мовлення точкою відліку часу. Поняття відносного часу і таксиса пересікаються, але не збігаються. Сферу таксиса обмежує те, що у його виражені часове відношення між діями повинне здійснюватися в одному часовому плані у рамках єдиного часового періоду – теперішнього, минулого або майбутнього. Відносний час такого обмеження не має, він може співвідноситися з діями різних часових планів.
Лексичний час – це сукупність засобів вираження часових кореляцій за допомогою спеціальної темпоральної лексики: прислівників, прикметників, іменників, сполучників, прийменників та сполучень слів – іменних і прислівникових груп, від вільних сполучень до фразеологічних одиниць з ідіоматичністю різного ступеню. Лінгвісти дають назви цим засобам, виходячи із свого бачення їх функцій. К.В. Філіна кваліфікує темпоральну лексику як лексичні детермінатори чи показники часу, тобто слова, що входять у лексико-семантичний клас категорії часу, Є.М. Шендельс відносить їх до компонентів категорії часу, З.Я. Тураєва – до лексичних специфікаторів часу, С.М. Абдулаєва називає таку лексику вказівними словами часової віднесеності, що супроводжують дієслівні засоби і створюють часову характеристику події. О.В. Бондарко відносить лексичні конкретизатори часу до «периферії» категорії темпоральності як недієслівні засоби часової віднесеності.
На нашу думку, необхідно розрізняти два типи значень лексичних часових маркерів. В одних випадках вони уточнюють часові значення, виражені присудком, тобто вказують на той самий часовий план, що і часові форми.
«Very well. I’m turning into the wind now».
В інших випадках лексичні темпоральні засоби і дієслівні часові форми суперечать один одному, тобто вказують на різні часові плани, більше того лексичні показники часу можуть виявитися навіть сильнішими, ніж часова форма, і нейтралізувати її значення, самостійно створюючи центр часового поля.
The target was now reaching out on either side of him like a great, slime-colored whale. Here comes the bloody tracer.
У даному прикладі now у контексті минулого створює мікрополе теперішнього моменту відносно героя твору. Автор вдається до цього прийому, щоб підкреслити напруженість ситуації, доповнюючи її опис ще одним реченням з присудком comes у Present Simple, що передає внутрішню мову героя.
Особливий аспект відтворення часових значень, часової віднесеності та часової орієнтації властивий художньому дискурсу. Сукупність способів вираження сутності мовного часу текстовими засобами та стильовими ресурсами у межах певної ситуації отримала назву контекстуальний час.
Одна і та ж сама часова форма може виражати різний зміст залежно від того, у який контекст* вона поміщена. Це простежується у наступних прикладах.
1. «Do you chaps mind if I come in for a bit?» he asked with unwanted diffidence. They rose to welcome him. «Sure you don’t mind? I won’t stay long».
2. «The Cunninghams never took anything they can’t pay back – no church baskets and no scrip stamps. They never took anything off of anybody? They get along on what they have. They don’t have much, but they get along on it».
3. «Excuse me, Mrs. Leston. But I just wanted to tell you that we have dinner at half past seven, if that’s not too late».
4. «She just never speaks now. He is always making little jokes about Flossie’s clothes. That man’ll have me crazy before the terms over».
Дієслова mind, come, asked, rose, don’t mind відносяться у наведеному контексті до одного, створеного описом даної ситуації, часового плану теперішнього з позиції персонажів. Граймз заходить, питає, вони не заперечують, піднімаються привітати його – усі ці дії відбуваються у той самий період часу, створюючи площину презентності стосовно учасників комунікативної ситуації, хоч названі ці дії формами Present Simple і Past Simple. У прикладі 2 форма Past Simple took введена у даному контексті уже в пряму мову поряд з формами Present Simple can’t pay, get along, don’t have. Вираження розширеної теперішності має емфатичне значення. Завдяки часовій транспозиції, що зумовлюється контекстом, форма Past Simple виражає невластиве їй значення теперішності, яке кваліфікуємо у роботі як презентний претерит.
Приклад 4 демонструє реалізацію формою Present Continuous повторюваної дії, що характерна для Present Simple. Таке функціонування Present Continuous у даному контексті виправдане бажанням мовця дати негативну оцінку вчинкам іншого персонажа. Отже, наведені вище приклади засвідчують випадки вживання контекстуального часу, який передається видо-часовими формами Present Simple, Present Continuous і Past Simple.
Оскільки фактичним матеріалом нашого дослідження є англомовні твори художньої літератури, слід окремо виділити проблему вираження часових значень та часових відношень на рівні художнього дискурсу. Особливості реалізації темпоральності у художньому творі зумовлюються тим, що ця категорія у даному випадку пов’язана із співвідношенням двох часових осей: подій, що описуються, та тексту, що їх описує.
Отже, художній час відрізняється від мовного часу тим, що він обов'язково набуває концептуального змісту. Граматичний час, лексичний та контекстуальний часи – це лише аспекти художнього часу. На рівні цілого твору вони підпорядковуються певній прагматиці, беруть участь у створенні художньо-естетичної образності твору. Отже, ми можемо констатувати, що темпоральна організація тексту залежить від його уявної мисленнєвої організації. Загальні закономірності у співвідношенні граматичного та художнього часів з’ясовують З.Я. Тураєва, О.І. Москальська, В.Л. Співак, М.М. Бахтін, Н.Ф. Пелевина, В.П. Руднєв, H. Gethin, R. Pascal, S. Fleischman та інші.
З.Я. Тураєва, С. Флейшман і Р. Паскаль, підкреслюючи різницю між художнім та граматичним часами, наголошують, що художній час є категорією вищого рангу. Він підпорядковує собі граматичний час як один із засобів свого вираження. Н.Ф. Пелевіна, хоч і підходить до трактування художнього часу з дещо іншої позиції, поділяє цю думку вважаючи, що художній час створюється насамперед смислом оповіді. Необхідними у його побудові, однак, є також чисто мовні засоби вираження – одиниці лексичної і граматичної систем мови. В.М. Ярська розуміє художній час як поліфонічну структуру темпорального опису світу. Найбільш повно і лаконічно, на нашу думку, характеризує художній час Н.Ф. Ржевська: літературний твір, природою якого зумовлений опис подій, вимагає причинно-часової вмотивованості дії. Художній час і є категорією розвитку дії і проявляється насамперед у характерному порядку подій у даному творі. Він є категорією форми художнього твору, а саме, його сюжету. Це – конкретне буття часу в творі.
Художній час у нашому розумінні – це категорія художнього тексту, що виражається часовою перспективою цілого твору, підпорядковується одній змістовій установці, поєднуючи і підкоряючи собі усі текстові категорії – сюжетний час, ретроспекцію, проспекцію, створені комплексом мовних структур, здатних реалізувати семантику темпоральності відповідно з конкретною авторською прагматикою.
Таким чином, узагальнюючи сказане вище, можна констатувати, що:
· вивчення особливостей вираження часових значень людиною ускладнюється відсутністю у неї спеціального органу сприйняття часу;
· виділенню поняття часу сприяє його здатність ділитися на сегменти;
· кращому усвідомленню особливостей вираження мовними засобами комплексу часової оцінки подій допомагає можливість поділу подій на внутрішні та зовнішні для мовця / слухача;
· у художньому творі граматичний, лексичний та контекстуальний часи підпорядковуються художньому часові, який поєднує усі структури реалізації темпоральної семантики відповідно до задуму письменника.
Похожие работы
... фоні якої висвітлюються домени позитивної та негативної тональності. Емоційні домени – фрагменти ЕКС, де акумулюються концептуалізації різноманітних емоцій, зокрема ЕК СТРАХ. Вербалізований засобами сучасної англійської мови ЕК СТРАХ визначається як один з базових концептів національної ЕКС, комплексне культурно та соціально детерміноване когнітивне утворення, яке фіксує знання про емоцію страх ...
... бачимо, що вживання фрейма “ womannature” є останнім і ваговим аргументом, робиться акцент саме на слабке положення жінки, її втому, на момент “ жіночність”. Таким чином, ми можемо сприймати даний текст як зв'язний. Отже, ми розглянули поняття “фрейм” і фрейм “жіночності” з точки зору когнітивної лінгвістики. 1.2 Фреймовий підхід в дослідженнях семантики Провідним напрямком сьогоднішньої ...
... лінгвіст П. Хартманн, який багато працював в області теорії тексту, в своїй роботі (Text als Linguistisches Objekt) писав, що в теперішній час (1971 році) існує лінгвістика орієнтована на вивчення тексту. Предмет дослідження цієї області лінгвістики відкриває нові перспективи для лінгвістичних досліджень [105, с. 4]. Інтерес до вивчення тексту зумовлений прагненням пояснити мову як глобальне ...
0 комментариев