Альтернативи розвитку Росії після Лютневої революції 1917 року

1.2. Альтернативи розвитку Росії після Лютневої революції 1917 року.

В. Коваленко в своїй статі «Альтернативи в історичному розвитку» відмічав: «Трактування альтернатив як антитези дійсному породжує часом спроби представляти як альтернативний такий хід наступного розвитку, який має однозначно закономірний характер. [30; 188]

Альтернативи – це не тільки ті можливості, які відбулися, але й упущені. Якщо розглядаючи їх тоді закономірності революції виглядатимуть не як абстрактні, безлюдні схеми, а як проявляються в життя через боротьбу класів і партій за вибір і реалізацію відповідаючи їхнім інтересам можливостей. Альтернативи відображають конкретно історичну ситуацію з її неймовірною складністю, динамічністю і різкими поворотами, показують, що вона вміщала різні, часто змінні можливості розвитку. [34; 46]

П.В. Волобуєв в своїй статті «Обращаюсь к великому опыту», альтернативи після Лютого зводить до того, що – «Контрреволюційна буржуазія, яка дивилася не вперед, а назад, не маючи політичного досвіду не змогла направити розвиток Росії по буржуазно-демократичному шляху. Її інтересам відповідали встановлення військової генеральської диктатури і повернення до монархії.» [34; 46]

Дуже слабкі зусилля до того, щоб реформістським шляхом вийти з війни, розрухи і кризи, доклали партії малої буржуазії меншовики і есери. Вони вважали своїм ідеалом західноєвропейську модель капіталізму і буржуазної демократії. Але і вони обанкротилися, бо наштовхнулися на відмову буржуазії пожертвувати поміщицьким землеволодінням і частиною своїх привілегій. Отож, Волобуєв П.В. підводить до висновку, що восени 1917 року маси шляхом подій були підведені до альтернативного вибору: або диктатура пролетаріату, або диктатура контрреволюційної воєнщини. Загрозливо наростала і інша перспектива: російський анархічний бунт, «бессмысленный и беспощадный» (А.Пушкін), більшість народу, поставлена перед таким вибором, повністю усвідомлено зробила його на користь влади Рад, довіривши революційному пролетаріату і партії більшовиків керівництво країною. Так була вирішена історична альтернатива: соціалізм чи капіталізм. [34; 47]

Отож, альтернативи розвитку після Лютого можна звести до чотирьох найбільш поширених: перша з них, це буржуазно-демократичний розвиток країни; друга – військова диктатура генерала Корнілова; третя – створення демократично-соціального уряду до якого входили меншовики, есери. І нарешті четвертий, це ліберальний більшовицький шлях на чолі з партією ЛЛП, лідером якої був Ленін. В результаті, як відомо, перемогла ліва ліберальна партія, тобто був вибраний четвертий шлях розвитку країни. Ще недавно ставилося питання про передчасність революції в Росії в 1917 р., а на даний час виникає питання про те, що Жовтневу революцію можливо було б не робити. Але можна з впевненістю сказати, що не тільки радянські, але й зарубіжні історики, в тому числі не марксисти, прийшли до висновку, що корені Жовтневої революції – в історії дореволюційної Росії, в її протиріччях і конфліктах, в прірві між багатими і бідними, в неспроможності ліберально-буржуазних і не більшовицьких демократичних сил справитися після Лютневої революції з склавшимися завданнями того часу, знайти реформаторський вихід з кризи російського суспільства. До того ж, як відомо, що народи ніколи і нікого не питають, коли в них закінчується терпіння, робити їм революцію, чи ні, а якщо робити, то в якій формі (насильницькій, чи мирній). [27; 10]

Отож, якщо говорити про історичні передумови Жовтневої революції, то це поняття потрібно розділити на основні його складові: соціальні, політичні, матеріальні, культурні і т.д.

Відносно соціально-економічних передумов, варто сказати, що в радянській історіографії була наглядною тенденція до підтягування рівня і типу капіталістичного розвитку Росії до західноєвропейського зразка. Звичайно, що радянські історики перебільшували рівень розвитку аграрного капіталізму. При цьому ігнорувалося, що формування соціальних класів буржуазного суспільства тоді не завершилося, а тяжкість кріпосничих пережитків зросла. Якщо ж далі йти по дослідницькому шляху, то вийде, що Столипінська політика прискорення буржуазної еволюції російського села була близька до успіху. [34; 47]

Існує думка, що в передреволюційні роки, особливо передвоєнні, Росія знаходилася на підйомі. Французький економіст Едмон Террі ще в 1914 році запевняв, що якщо б в Росії справи йшли так само як між 1900 і 1912 роком, то до середини ХХ століття, вона стала б «домінувати в Європі, як в політичному, так і в економічному, фінансовому відношеннях.» До початку світової війни Росія посідала п’яте місце в світі по суспільному рівні виробництва промислової продукції. І все ж Російський капіталізм не зміг вирішити завдання індустріалізації країни, він лише заклав її основи. При цьому індустріальний процес був досягнутий ціною розорення села. Велика держава не мала великого машинного будівництва. З найбільш розвинених гілок була текстильна промисловість. А в 1911 році, стала очевидною неврожайність, почався голод. Звичайно, це ж не сталінські масштаби, але... Експорт зернових здійснювався за рахунок недовикористання – «Самі будемо голодні, але вивеземо» - такою була установка творців економічної політики того часу. Як бачимо, не має основ для ідеалізації дореволюційної Росії. [27; 66]

Всі в той час надіялися на реформістські методи, хоча російська буржуазія боялася буржуазно-демократичної революції. Правда, були спроби дещо змінити: в останній час в науковій літературі з’явилася точка зору, згідно якої в країні існувала можливість для проведення «зеленої революції». Це мало на меті розвиток капіталістичного фермерства, і здійснення на цій основі інтенсифікації сільського господарства, що вивело б Росію на шлях розвитку. Однак, «Червона революція» більшовиків перервала цей процес. Під «зеленою революцією» розуміються аграрні реформи П.А.Столипіна. Прем’єр міністр Столипін, ідучи назустріч бажанням багатої частини селян стати власниками землі і розвивати капіталістичні відносини, направив свої аграрні реформи на повалення традиційної структури суспільства, на прискорення переходу землі в приватну власність і т.д. Радянські історики довго оцінювали ці реформи як «реакційні». Але, вцілому, столипінська реформа не закінчилася успіхом. Її ціль будувалася на захисті царизму, підготовці відданих царю фермерів, і через це вона не зачіпала основ самодержавства, інтересів поміщиків. Селяни – бідняки не змогли скористатися реформою і отримати землю. Вони знаходилися в край тяжкому становищі. Неухильно зростало число селянських виступів. Отже, теза про те, що якщо б не було «Червоної революції», то розвивалася б революція «зелена» не має під собою реальної основи. [38; 47-48]

І як треба було чекати, в роки Першої світової війни середньорозвинута система російського капіталізму не витримала військової напруги і вступила на шлях затяжної і гострої кризи. В 1917 році, почали розкладатися не тільки самі капіталістичні відносини виробничих сил і фінансів, а й функціонування всього народного господарства, як переконує Волобуєв: Росія йшла на зустріч національній катастрофі. [34; 47] А різниця між кризою і розпадом в тому, що кризу можна подолати, а розпад – це кінець. Розпад господарської системи показав, що російський капіталізм себе історично вичерпав, і як писав в 1884 році Г.В.Плеханов «відцвів, не встигши остаточно розквітнути». Тоді виникає питання, якщо Російський капіталізм був таким насправді, то праві ті, хто рахує, що Росія не була підготовленою до соціалізму і внутрішніх умов для його перемоги не було. На це питання можна дати відповідь з точки зору «класичного» марксизму. Дійсно, для здійснення соціалістичної революції і переходу до соціалізму необхідний високий рівень виробничих сил. Але в цьому розумінні Жовтнева революція відбулася не «по Марксу», а по «Леніну», який скорегував у цьому питанні марксизм. По суті, він відкинув постулат про пряму залежність між готовністю окремо взятої капіталістичної країни до соціалізму і високим рівнем розвитку виробничих сил. Не варто забувати, що В.І.Ленін, як і Маркс підходив до оцінки готовності країни до соціалізму у всесвітньо-історичному контексті. Соціалістична революція в Росії розглядалася як початок і складова частина світової революції, оскільки вся капіталістична система до початку ХХ століття була готова до переходу до соціалізму. [29; 68]

Отож, якщо розглядати долю соціалізму в Росії, то Перша Світова війна і відносна слабкість, відсталість країни забезпечили його революційний штурм. І так Росія першою здійснила соціалістичну революцію, але не завдяки висоті свого капіталістичного розвитку, а якраз навпаки «наша відсталість» - підкреслював Ленін – «підштовхнула нас вперед». [34; 48] Поляков В., підкреслюючи цей факт, говорить, що в країні за 12 років сталося три революції, хіба ж це може бути простим збігом обставин. Як запевняв Волобуєв П.В.: - «революція для нашої країни, не національна катастрофа, а спроба її попередження, спроба введення нової політичної основи для всестороннього розвитку країни. [29; 86]

Варто згадати і те, що після Лютневої революції історичні альтернативи були такі: соціалізм чи капіталізм. Річ могла йти лише про різні форми вирішення обох альтернатив: мирним, революційним шляхом до соціалізму. Лютнева революція скинула царизм, але не вирішила основних суспільно-демократичних і національних завдань, а конкретно: про мир, землю, робітниче і національне питання. Правда, зміст соціалістичного вибору маси усвідомили пізніше, а в Жовтні 1917 року, вони боролися за укріплення демократії, за утвердження народовладдя. [29; 87]

Переворот у Жовтні мав всі ознаки народної революції. Проте, він дав владу більшовикам, що обернулося в перспективі фактичним запереченням революційного процесу. [27; 7]