Навигация
Відносини України з османською Портою
42913
знаков
0
таблиц
0
изображений
2.2 Відносини України з османською Портою
Відразу після смерті ( на початку червня 1648 року) короля Речі Посполитої Владислава ІV гетьман Б. Хмельницький відправив дипломатичне посольство до Стамбула. Згідно з дослідженнями відомого сходознавця Омеляна Пріцака, вже влітку 1648 р. між Османською імперією та українським гетьманом було укладено угоду сюзеренно-васального типу [12;с.172]. Інший сучасний історик Валерій Степанков віднайшов у архівосховищах Львова та Вроцлава документи, які свідчили про те, що це посольство мало просити у султана “прийняти його (Б. Хмельницького) під свою оборону і надати допомогу проти поляків” [15;с.67]. На основі даних листа польського шляхтича Л. М’ясковського, російський дослідник Борис Флоря зробив висновок щодо ведення переговорів козацьким посольством відправлено полковника Филона Джалалія (восени 1648 р. той вдруге відправився до Туреччини) в напрямку отримання османської протекції. Як засвідчують джерела, в обмін на заступництво султана Б. Хмельницький повинен був виплачувати данину на зразок Молдавського й Волоського князівств, надавати в разі потреби посильну військову допомогу Порті, давати “рабів” на турецькі галери, а також передати у пряме підпорядкування Османській імперії Кам’янець-Подільський.
Укладення договору з турецьким султаном (за іншою версією – лише ведення переговорів щодо прийняття османської протекції) у 1648 р. започатковує формування чорноморської політики гетьманського уряду Б. Хмельницького. Нагадаємо, що Чорне море на той час було таким собі «внутрішнім озером» Османської імперії. Протягом 1649 р. гетьман продовжував міжнародну політику щодо зміни протекції – про це свідчать не тільки його листи до московського царя, але й продовження переговорів із послами Османської імперії, листування із трансільванським князем та урядовцями Кримського ханства. Однак жодна з “високих” сторін (окрім хіба що Криму) не могла забезпечити своєї військової присутності в Україні й тим самим допомогти реальному утвердженню влади Б. Хмельницького, яка перебувала перед постійною загрозою ліквідації з польського боку.
Не відмовляючись від сюзеренітету польського короля, Українське гетьманство вже у цей час спробувало знову добитися прихильності іншого династичного зверхника – монарха в особі султана Мегмеда ІV. Згідно з дослідженнями М. Костомарова визнання османського протекторату над козацькою Україною відбулося протягом 1649–1650 рр. Додатковим підтвердженням цього факту є те, що на початку квітня 1649 р.турецький султан наказав кримському хану та сілістрійському (очаківському) бейлербею підтримати Б. Хмельницького [8;с.296]. Таким чином, очевидно, що саме тоді між Чигирином і Стамбулом було укладено лише торгову угоду, яка називалася “Договір між турецьким цісарем і Військом Запорозьким та народом Руським про торгівлю на Чорному морі” (т.зв. Чорноморська конвенція). У її першому пункті відзначалося, що “Цісар Й[ого] М[илість] Турецький дозволяє Козацькому війську та його державі плавати по Чорному морю до всіх своїх портів, міст і островів, по Білому (Середземному) морю до всіх своїх держав, островів та інших портів і до портів чужоземних володарів і християнських держав, а також по всіх ріках та містах, з якими мають вести торгівлю, товари, що їх захочуть продавати, купувати і міняти за своєю волею зупинятись у портах, в'їжджати в них, коли захочуть, без жодної затримки, перешкоди і труднощів” [8;с.298].
Історик Омелян Пріцак засвідчуює, що підписання другого “османсько-козацького” договору відбулося трохи пізніше – у 1650–1651 рр. Це підтверджується тим, що з огляду на ненадання Московською державою проханої військової підтримки, влітку 1650 р. козацька Україна значно активізувала свої відносини з Османською імперією [12;с.178].
Спочатку гетьман звернувся до яничарського воєначальника у Стамбулі Бекташ-аги та очаківського бейлербея Мурад-паші з проханням допомогти у відновленні стосунків із султаном Мегмедом ІV. У відповідь турецьким володарем було направлене до Чигирина посольство на чолі з Осман-агою (Осман-чаушем), яке перебувало у гетьманській столиці з 30 липня до 5 серпня 1650 р. Наслідком перебування турецького урядовця в Україні став лист Б. Хмельницького до турецького султана. У ньому обумовлювалися попередні умови, згідно з якими Українське гетьманство погоджувалося на турецький протекторат. Чигирин зобов’язувався: “Против кожного неприятеля (султана) стояти”; “у держави Вашої цесарської (султанської) милості не вдиратися”; “у згоді перебувати з татарами… на віки в приятельстві ходити”; з відома султана і кримського хана свої “військові справи чинити” [18;с.79].
Відповідь і пропозиції турецької сторони мав вислухати керівник українського посольства полковник Антін Жданович, який разом із Осман-агою прибув на початку вересня до столиці Османської імперії. Очевидно, протягом 7-20 вересня 1650 р. послами Хмельницького в результаті переговорів з великим візирем були обумовлені основні пункти майбутнього підданства Українського гетьманства султанській владі. Символом згоди Мегмеда ІV взяти козацьку державу під свій захист було вручення А. Ждановичу перед від’їздом до України “булави дорогоцінної” для передачі її Б. Хмельницькому. Разом із ним до Чигирина приїхав турецький посол Осман-ага, що повинен був викласти гетьману пропозиції султана. Він був на прийомі у гетьмана на початку грудня 1650 р.
Українсько-турецькі переговори завершилися у березні 1651 р. “формальним признанням України вассальною державою Отоманської імперії”. Такий висновок зробив відомий історік М. Грушевський на основі дослідження тексту султанської грамоти на ім’я гетьмана, де відзначалося про згоду турецького монарха протегувати Україні. Прийняття гетьманом Війська Запорозького васальної залежності від Порти у 1651 р. підтвердив і видатний польський османіст Зігмунд Абрахамовіч.
Про конкретні умови протекції свідчив австрійський дипломат І. Шмід, який у той час перебував у Стамбулі й повідомляв 10 березня 1651 р. до Відня про те, що козаки були звільнені від данини султану й мали одне зобов’язання – нести військову службу на користь нового сюзерена. Султан Мегмед ІV також надіслав Б. Хмельницькому вишитий золотом кафтан, що в османській традиції міждержавних відносин означало визнання українського гетьмана за султанського підданого [2;с.90].
Однак, щойно дійшло до практичної реалізації цієї угоди, у відносинах між Чигирином і Стамбулом почали виникати певні труднощі. Навесні 1651 р. Б. Хмельницький відмовився прийняти військову допомогу турків в обмін на вимогу передачі Порті Кам’янця-Подільського. Коли ж у червні кримський хан, всупереч своїм попереднім зобов’язанням, не підтримав українську армію в битві з поляками під Берестечком, гетьман звернувся з проханням до Мегмеда ІV, щоб “кримським людям учинити … допомогу” козакам. В обмін на наказ султана до хана про підтримку Хмельницького, Порта змусила останнього погодитися на зміну попередніх домовленостей. Тепер Українське гетьманство (так само, як Молдавія та Волощина) було змушене платити данину султану. Крім того, гетьман мав надати в розпорядження Османської імперії певну кількість війська для її війни з Венецією [16;с.116].
Після примирення з королем під Білою Церквою у 1651 р. Б. Хмельницький «виправдовуватися» перед султаном. Основною причиною українсько-польського перемир’я, яку виклав гетьман у листі до Мегмеда ІV від 4 листопада 1651 р., було запізнення татарських орд при поєднанні з козацькою армією перед початком Берестецької битви. Але, незважаючи на це, Українське гетьманство залишалося у “братерському” союзі з Кримським ханством. Окрім того, Б. Хмельницький наголосив на своєму бажанні й надалі визнавати зверхність турецької влади. Навіть більше, гетьман знову звернувся до султана з проханням дати наказ хану йти на підтримку козакам. Ці прохання були повторені й у черговому листі Б. Хмельницького до Мегмеда ІV від 27 листопада того самого року.
Наступного, 1652 р., коли Ян ІІ Казимир змусив українського гетьмана вибирати між польською і турецькою протекцією – у березні він запропонував йому негайно виступити у військовий похід проти Османської імперії. Але Б. Хмельницький дипломатично відмовив королю. А через деякий час у листі до коронного канцлера А. Лещинського від 24 червня 1652 р. відверто заявив, що якщо король не накаже припинити наступ на Україну, то він “змушений буде шукати собі іншого стороннього пана і чужої сили, яка зможе нас захищати”. Невдовзі ці погрози втілилися у відновленні гетьманом більш тісних дипломатичних стосунків з Османською імперією, а потім і з Московським царством.
На початку березня 1653 р. до Стамбула виїхало представницьке посольство козацької України. Як засвідчував турецький хроніст XVII ст. Наїма, Б. Хмельницький просив султана Мегмеда ІV підтвердити своєю грамотою протекторат над Україною і як символ зміцнення сюзеренно-васальних стосунків надіслати йому прапор і тулумбас (барабан). Дослідники відзначають, що після здійснення відповідних актів Військо Запорозьке повинне було розглядатися як частина Османської імперії (на зразок Молдавії та Волощини), а військовий напад на нього мав розцінюватися як напад на саму імперію [14;с.6].
Йдучи назустріч проханням гетьмана, султан надіслав до України “велике” посольство на чолі з Мегмед-агою, яке перебувало у Чигирині з середини травня до кінця червня 1653 р. Турецький урядовець привіз султанську грамоту, де йшлося про те, “щоб був гетьман у підданих султана”. Окрім того, він вручив Хмельницькому “корону (очевидно, шапку), і шаблю, і булаву, і бунчук, і кафтан”. Османський посол запевнив українське керівництво, що султан Мегмед ІV надасть йому військову допомогу у вигляді 10 тисяч вояків силістрійського бейлербея й буде постійно захищати козацьку державу від іноземних вторгнень. Це Були зобов’язання монарха Османської імперії як протектора України і разом з тим володаря-сюзерена відносно гетьмана-васала Б. Хмельницького [7;с.112].
Обов’язки Українського гетьманства як залежної держави перед султанською владою за пропозицією турецького посольства були наступними:
1) передача під султанське управління Кам’янця-Подільського;
2) щорічна сплата данини у розмірі 10 тисяч золотих і 10 тисяч волів та овець;
3) надання Порті своїх військових підрозділів у разі необхідності.
Також Б. Хмельницький, разом з усією старшиною, мав скласти присягу вірності султану від імені всього населення України. Гетьману залишалося зробити один (але чи не найголовніший!) крок до правового оформлення угоди про васальну залежність Війська Запорозького від Османської імперії, а сааме – скликати Генеральну раду, яка б легітимізувала попередній українсько-турецький договір.
Така рада відбулася наприкінці червня – на початку липня 1653 р. і на ній, після довгих суперечок, було відхилено не лише умови турецької торони щодо підданства, але й положення українсько-турецького договору, який був укладений перед тим гетьманом та султаном. Не останню роль у такому рішенні законодавчого органу козацької держави відіграв сам Хмельницький. Згідно з повідомленнями російських агентів зі Стамбула український правитель, відправляючи назад турецьких послів, говорив їм: “…города (Кам’янця-Подільського) не можу дати, ні іншої ніякої дані, я не маю держави багатої… тільки якщо люди військові, якщо знадобляться султану, бути мені готовим на його службу” [12;с.190].
Визнаючи номінальну зверхність московського царя, Б. Хмельницький попри заборону з боку протектора-сюзерена продовжував дипломатичні стосунки з Османською імперією та Кримським ханством. У лютому 1654 р. (і це менше ніж через два місяці після Переяславської ради!) Хмельницький звертається до султана Мегмеда ІV з проханням про заступництво Османської імперії та продовжує обмінюватися посольствами з його кримським васалом. Весною в Стамбулі перебували представники гетьмана, які отримали від султана згоду на продовження стосунків з Кримом. Саме тому 16 квітня 1654 р. Б. Хмельницький писав до кримського хана Іслам–Гірея, що Українське гетьманство “на вічні часи” не порушить взаємної присяги про “братерський союз” і “приязнь”.
Показовою є оцінка Б. Хмельницьким у цьому листі своїх дій щодо прийняття московської протекції: “Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то ми це зробили згідно з порадою Вашої Царської Милості (хана). А з усього бачимо, що ляхи стягають людей з різних земель на нашу загибель, то чому б ми не мали цього (домовленостей з Московською державою) робити? Бо краще мати більше друзів...” У відповідь на це послання та посольство полковника С. Савича кримський хан у травні надіслав гетьману свою грамоту [12;191].
У березні 1655 р. Б. Хмельницький приймав у Чигирині турецького посла Шагін-агу. Після завершення переговорів із ним до Порти відправилися українські дипломати, які наприкінці травня – у липні перебували у столиці Османської імперії. Головною темою переговорів знову Були питання про “зраду” Кримського ханства та необхідність розірвання кримсько-польського союзу, заборону татарам нападати на Україну, а також прийняття Українським гетьманством номінальної васальної залежності від султана тощо. У відповідь на лист Мегмеда ІV, де падишах за результатами посольства відписував Хмельницькому, що “пропонуєш з цілим народом козацьким моєму порогові блаженності підданість і щирість, і з чистоти внутрішньої і зовнішньої виявляєш вірність і відданість. На котре підданство милостиво дається моя цезарська згода…”
Гетьман наприкінці листопада 1655 р. відповідав, що “ми дуже раді Були великій милості султана і знову будемо вірно служити нашому могутньому господареві (Мегмеду ІV)”. Окрім того, козацькі посли добилися того, що до Бахчисараю був висланий турецький урядовець, який від імені султана наказав татарам припинити воювати з козаками і жити з Україною “у мирі та дружбі, як колись”. Тим самим гетьман намагався забезпечити підтримку турецького монарха своїм далекосяжним планам у Придунайському регіоні та відновити дружні стосунки з Кримським ханством.
Сілістрійський бейлербей Сіяуш-паша, який відповідав за відносини Порти з Україною, ще на початку 1655 р. відзначав, що васальна підлеглість
Чигирина Стамбулу мала відбуватися на таких самих умовах, як і Молдавського та Волоського князівств.
Турецькі посли неодноразово перебували у Чигирині і в 1656-1657 рр. Так, наприклад, наприкінці січня 1656 р. повідомляв воєводу московського гарнізону в Києві про те, що до Туреччини після переговорів з гетьманом відбули османські посли. Весною 1657 року Б. Хмельницький повідомляв у Стамбул про перебування у Чигирині посольства австрійського імператора Фердинанда ІІІ Габсбурга на чолі з П.Парцевичем, відправивши до Високої Порти посольство на чолі з Л. Капустою. 22 травня український представник мав прийом у Мегмеда ІV. Під час цієї аудієнції український дипломат, очевидно, серед іншого звертався до султана з проханням вплинути на кримського хана, щоб той не відмовлявся від мирних відносин з Українським гетьманством [7;292].
Похожие работы
... 1993 р. – Відомість Верховної Ради. “Основні напрями зовнішньої політики України” [5;935]. Тут підкреслюється, що пріоритетним напрямом зовнішньої політики України є її діяльність у рамках Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Україна виступає за подальше розширення сфери діяльності ОБСЄ, зміцнення та підвищення ефективності діяльності цього міжнародного форуму. Ставилося також ...
... іонери. Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип. В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера: прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, ...
... українського народу. Україна на шляху суверенного розвитку: суспільно-політичні трансформації. Формування політичних партій. “Партія влади” та опозиція, їх вплив на громадсько-політичне життя в Україні. Соціальна політика в контексті нових реалій. Культура, освіта та наука в умовах функціонування суверенної держави. Українська церква та проблеми духовного відродження нації. Партійне життя. ...
... блоку, як і, у свою чергу, країни Антанти у передвоєнні роки. Тема 6. Україна на міжнародній арені в період національної революції 1917-1920 рр. (4 год.). 1. Становлення міжнародних відносин України в період Центральної Ради 27 лютого 1917 р. в Росії перемогла Лютнева демократична революція. Влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду. 3-4 березня 1917 р. в Києві було організовано ...
0 комментариев