Навигация
Зовнішня політика Б. Хмельницького в Придунайському регіоні
42913
знаков
0
таблиц
0
изображений
2.3 Зовнішня політика Б. Хмельницького в Придунайському регіоні
Вельми активною на початку 1650-х рр. була зовнішня політика Хмельницького в Придунайському регіоні. Там розташовувалися близькі сусіди України — православні Молдавія та Валахія і протестантська Трансільванія. Усі вони перебували у васальній залежній від Османської імперії та були у близьких стосунках з Річчю Посполитою.
Особливо тісно співпрацював з польським урядом господар Молдавії — Василь Лупул, котрий перебував у близьких родинних стосунках з деякими впливовими магнатами Речі Посполитої (зокрема його дочка Олена була в шлюбі з гетьманом литовським Я.Радзивіллом), а також Лупул висловлювався за те, аби, про всяк випадок, отримати польське шляхетство.
Ще більше підстав до зближення господаря з офіційною Варшавою приніс початок Української революції, адже під її впливом на східних землях Молдавії також розгортається опришківський рух. Опришки беруть участь у подіях, що мали місце на українських Поділлі та Галичині, але селяни та козаки з України також активно допомагають молдавським повстанцям.
За таких умов Лупул висловлювався за приязні стосунки з таким потужним сусідом, яким стало в цей час Військо Запорозьке, однак насправді веде подвійну гру та підтримує тісні взаємини з польським керівництвом.
Для того, аби не допустити перехід Молдавії в табір опонентів Гетьманату, у вересні 1650 р. українське військо за наказом Хмельницького здійснює блискавичний похід у Молдавію та змушує господаря укласти союзницьку угоду з Українською державою. Запорукою міцності цього союзу мав стати шлюб сина українського гетьмана чигиринського сотника Тимоша Хмельницького та дочки молдавського господаря Розанди.
Шлюб гетьманича з представницею одного з правлячих домів Європи за задумом Богдана Хмельницького, крім того, що мав слугувати підгрунтям міцної співпраці України та Молдавії, був вкрай важливим і в контексті діяльності українського правителя, спрямованій на становлення українського монархізму, визнання його легітимності європейськими правителями.
Проголошений на грудень 1650 р. шлюб Тимора з Розандою Лупулієвною не відбувся. Втим, як зазначає польський дослідник Януш Кочморик, Хмельницький не дуже натискав на Лупула, щоб той виконав свої обіцянки. Тим більше, що Висока Порта була рішуче проти цього одруження і наказала, щоб наречена негайно з’явилася до Стамбула [7;с.233].
Берестечко і Білоцерківська угода перекреслили дотеперішні концепції Хмельницького. Тепер він мусив шукати іншого шляху до незалежності України. Він, на думку гетьмана, полягав у підпорядкуванні собі Молдавського господарства, оскільки таким чином було б зруйновано дотеперішню розстановку сил у південно-східній Європі, стабільність якої була головною перешкодою в реалізації його планів. Такими були основні передумови нового маршу Хмельницького на Ясси.
В Яссах знову перебувала домна Роланда, яка знову стала вільною в результаті чергового палацового перевороту у Стамбулі. 30 серпня 1652 року в столиці Молдавського господарства відбулося Тимошеве весілля.
Але Хмельницькому не довелося надто довго втішатися досягнутим успіхом, адже він не передбачив, що об’єднанні Молдовія і Україна стануть терням в оці не для навколишніх могутніх держав, а для Семі городдя й Волощини.
Зав’язування стосунків з Молдавським князівством стимулювало посилення дипломатичної активності гетьманського уряду і в сусідній з нею та етнічно спорідненій Валахії (Мунтенії), яка намагалась проводити солідарну з Молдавією політику.
Надзвичайним динамізмом відзначалися в цей час дипломатичні контакти українського керівництва з найбільш потужною у військово-політичному плані регіональною державою — Трансільванією. Зав’язуванню цих стосунків сприяла як традиційна антикатолицька політика протестантської Трансільванії, так і амбітні плани її правителів — спочатку Д’єрдя І Ракоці, а згодом — його сина Д’єрдя ІІ Ракоці щодо зайняття польського трону.
Трансільванія безпосередньо межувала з Річчю Посполитою і булла спроможною висунути на її кордони боєздатну армію. Тому Хмельницький, готуючись до воєнної кампанії 1649 р., а також пізніше, усвідомлюючи неминучість нових зіткнень з Польщею, намагався в будь-який спосіб залучити трансільванського князя до антипольської коаліції. З цією метою впродовж початку 1650-х рр.. князівство відвідує ряд українських посольств, на чолі яких стояли досвідчені дипломати та впливові козацькі урядовці І.Виговський, В.Верещака, П.Тетеря, С.Сірий та інші.
Особливості південної політики Б. Хмельницького полягали в тому, щоб в особі Османської імперії забезпечити собі надійного союзника (через набуття номінального васалітету), й таким чином позбавити турецького султана можливості за спиною Українського гетьманства вступити у коаліцію з Річчю Посполитою. Окрім того, мир зі Стамбулом передбачав також розірвання кримсько-польського союзу та мирні стосунки з Кримським ханством, військова допомога якого суттєво допомагала у війні з Річчю Посполитою. Дуже важливим для економіки молодої козацької держави залишався вихід до портів Чорного моря для ведення міжнародної торгівлі.
Очевидно, що втілити такі свої плани у життя Б. Хмельницькому цілком не вдалося, адже татари періодично відмовлялися від підтримки Війська Запорозького й переходили на бік короля Речі Посполитої, що змушувало гетьмана знову шукати підтримки у Москви. Та й Османська імперія, яка була втягнута у війну з Венецією на Середземному морі так і не змогла надати необхідного військового захисту козацькій України ні в 1651, ні в 1653, а ні в 1655 рр., тобто тоді, коли оголошувалося про підлеглість українського гетьмана турецькому султану.
ВИСНОВКИ
Доба гетьмана Хмельницького була яскравим проявом намагання утвердити Україну у Балто-чорноморському геополітичному просторі як супердержаву. Зовнішньополітична активність дивує своєю масштабністю і багатовекторністю. Не маючи у своєму розпорядженні налагодженої системи зовнішньополітичних відносин, підготовлених кадрів, він дуже швидко спромігся створити розгалужену і ефективну дипломатичну мережу, запровадити в життя самодостатню концепцію української міжнародної політики та впродовж тривалого часу успішно її реалізовувати.
Гетьман чітко уловив тенденцію розвитку тогочасної Центрально-Східної Європи і збагнув, що утвердження українського народу в якості політичної нації можливе лише за умови проведення надзвичайно активної зовнішньої політики. Отож уже на початковому етапі повстання вражаючі перемоги над королівськими військами були здобуті значною мірою завдяки тому, що їм передував дипломатичний тріумф. Урахувавши гіркій досвід попередніх козацьких виступів, які неминуче розбивалися об добре злагоджену, організовану польську кавалерію, Хмельницький напередодні свого виступу залучив на свій бік важливого воєнно-політичного союзника – Кримське ханство.
Надалі зовнішньополітична активність гетьманського уряду не лише не вщухла, а й, з огляду на нові грандіозні завдання унезалежнення України, істотно посилилася. Прагнучі залучити нових воєнних союзників і відповідно активізувати політичний тиск на польське керівництво, Хмельницький налагодив тісні стосунки з Оттоманською Портою, Валахією, Молдавією.
Слід підкреслити, що політика союзу з Портою і Кримом була непопулярною серед народу через те, що покликані для спільних воєнних дій на українські землі турки і татари грабували українські міста і села, брали ясир, плюндрували поля. До того ж вони часто зраджували українські війська у найвідповідальніші моменти боротьби (Зборівська битва, битва під Берестечком та ін.). Потрібно було ще десять років для того, щоб козаки усвідомили необхідність підходу до конкретних проблем з урахуванням загальноукраїнських інтересів. На цей шлях встав Богдан Хмельницький, який знаючи з минулого досвіду про ненадійність південних союзників, у той же час усвідомлював, що військово-політичний контакт між українськими козаками Кримом та Портою може забезпечити умови для реалізації воєнних дій проти Польщі за незалежність України. Історія підтвердила погляди Хмельницького. Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Крім налагодження стосунків з вищеназваними країнами, Україну пізніше визнали Венеція, Валахія, Швеція та ін.
ЛІТЕРАТУРА
1. Білоцерківський В.Я. Історія України: Навчальний посібник.- К.: Центр учбової літератури, 2007.-536с.
2. Брехуненко В. Витоки кримської політики Б. Хмельницького //Український історичний журнал.-1995.-№4.-С.87-91.
3. Володарі гетьманської булави: Історичні портрети.-К.: Варта, 1994.- 560с.
4. Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття: Курс лекцій.-К.: Центр навчальної літератури, 2005.-528с.
5. Дубровський В. Богдан Хмельницький і Туреччина //Український історик.-1975.- №3-4.-С.22-27.
6. Історія України: Посібник /За ред.. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка.-К.: Вид. центр Академія, 2001.-480с.
7. Качмарик Я. Гетьман Богдан Хмельницький.-Перемишль-Львів, 1996.-326с.
8. Костомаров М. Історія України в життєописях визначнійших її діячів.-Л., 1918.- 493с.
9. Крип’якевич І.П. Історія України.-Львів: Світ, 1990.-389с.
10.Міханчук М. Щоб краще знати добу Б. Хмельницького //Урядовий кур’єр.-2001.- 30 грудня.
11.Нариси з історії національного руху.-К., 1992.-465 с.
12.Пріцак О. Ще раз про союз Хмельницького з Туреччиною //Український археологічний щорічник.-К., 1993.-вип.2.-С.172-191.
13.Рудакевич О. Богдан Хмельницький і українська національна ідея //Сучасність.-1999.-№1.-С.70-75.
14.Смолій В.А. Богдан Хмельницький: особистість в контексті епохи //Український історичний журнал.-1995.-№4.-С.3-14.
15.Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція ХVII ст. (1648-1675 рр.) //Україна крізь віки.-К.: Альтернативи, 1999.-Т.7.-С.65-68.
16.Солдатенков В.Ф. Українська революція: Історичний нарис.-К.: Либідь, 1999.-288с.
17.Хоткевич Г.М. Два гетьмана (про Б. Хмельницького та І. Мазепу).-К.: Дніпро, 1991.-98с.
18.Цибульській В. Деякі проблеми зовнішньої політичної діяльності уряду Б. Хмельницького у зарубіжній історіографії //Український історичний журнал.-1995.-№4.-С.77-87.
19.Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій.-К.: Либідь, 1999.-380с.
Похожие работы
... 1993 р. – Відомість Верховної Ради. “Основні напрями зовнішньої політики України” [5;935]. Тут підкреслюється, що пріоритетним напрямом зовнішньої політики України є її діяльність у рамках Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Україна виступає за подальше розширення сфери діяльності ОБСЄ, зміцнення та підвищення ефективності діяльності цього міжнародного форуму. Ставилося також ...
... іонери. Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип. В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера: прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, ...
... українського народу. Україна на шляху суверенного розвитку: суспільно-політичні трансформації. Формування політичних партій. “Партія влади” та опозиція, їх вплив на громадсько-політичне життя в Україні. Соціальна політика в контексті нових реалій. Культура, освіта та наука в умовах функціонування суверенної держави. Українська церква та проблеми духовного відродження нації. Партійне життя. ...
... блоку, як і, у свою чергу, країни Антанти у передвоєнні роки. Тема 6. Україна на міжнародній арені в період національної революції 1917-1920 рр. (4 год.). 1. Становлення міжнародних відносин України в період Центральної Ради 27 лютого 1917 р. в Росії перемогла Лютнева демократична революція. Влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду. 3-4 березня 1917 р. в Києві було організовано ...
0 комментариев