Історія Кавказа

ЗМІСТ

Вступ.........................................................................................................................3

Розділ 1.Кавказ та Закавказзя в турецько-ірано-російських відносинах в XVI-XVIIст.......................................................................................................................5

Розділ 2.Російсько-іранські та російсько-турецькі відносини під час правління Петра І..................................................................................................15

2.1 Російсько-кавказькі відносини та османо-кримська агресія в пер.чв.XVIIIcт........................................................................................................15

2.2 Похід російських військ на побережжя Каспійського моря та наслідки його приєднання до Росії......................................................................................18

Розділ 3. Північний Кавказ в російсько-ірано-турецьких відносинах в період з 1725 до 1762р.р......................................................................................................23

3.1 Перший похід Надіра в Дагестан...................................................................23

3.2 Кабарда в російсько-турецько-кримських відносинах................................25

3.3 Белградський мирний договір........................................................................29

3.4 Розгром військ Надіра в Дагестані................................................................32

3.5 Процес приєднання північнокавказьких народів до Росії...........................35

Розділ 4. Північний Кавказ в період правління Єкатерини ІІ...........................35

4.1 Російсько-турецька війна 1768-1774р.р........................................................37

4.2 Наслідки Російсько-турецької війни 1768-1774р.р………………………..41

4.3 Північний Кавказ під час повстання шейха Мансура і Російсько-турецької війни 1787-1791р.р................................................................................................47

Висновки ..............................................................................................................54

Список використаних джерел та літератури .....................................................59

ВСТУП

XVIII століття – переломний етап в історії народі Кавказу. Прогресуючий упадок Ірану та Османської імперії, активний вихід петровської Росії на міжнародну арену поставили питання про долю Кавказу в коло найважливіших проблем світової політики того часу. Ставши одним з основних джерел протиріч у відносинах вказаних країн, цей регіон в силу важливих стратегічних позицій привабив увагу європейських держав, в першу чергу Англії та Франції.

Хоч Париж та Лондон були суперниками за провідну роль в європейській політиці та за колоніальні володіння в Азії та Америці, все ж це не заважало їм направляти зусилля, на обмеження міжнародного впливу Росії. Разом з проведенням політики „східного бар’єру” в Європі вони розпалювали протистояння між Іраном та Османською імперії та Росією на Кавказі, щоб завадити просуванню останньої до південних морів.

В силу того, що стратегічні плани європейських держав на сході визначились лише на кінець XVIII ст. їх протидія посиленню впливу царської Росії на Кавказі почалось ще за часів Каспійського походу Петра І.

Північний Кавказ став об’єктом кавказької політики Росії ще з часів приєднання Кабарди в середині 50-х років XVI ст. Проте безпосередньо Росія включилася в боротьбу за домінування в цьому регіоні з приходом до влади Петра І та його азовського походу 1696 року. В XVIII ст. боротьба за Північний Кавказ йшла з перемінним успіхом. Перша чверть XVIII ст. ознаменувалась приєднанням до Росії Прикаспійських областей та частини Північного Кавказу; друга – втратою цих володінь, яка компенсувалась явним зрушенням в орієнтації місцевого населення на Росію.

Втім без глибокого аналізу кавказької політики провідних держав, виявлення міста та ролі цього регіону в стратегічних планах Росії, Ірану та Османської імперії неможливо скласти цілісне уявлення про історичне минуле гірських народів. Така постанова питання та його вирішення можуть сприяти виявленню спільних тенденцій та характерних особливостей взаємовідносин народів Кавказу з Росією.

Актуальність роботи полягає у можливості прослідкувати витоки сучасних геополітичних конфліктів в Росії, коріння яких сягають XVIII ст.,а також дослідити історичне значення входження народів Кавказу до складу Росії.

Об’єкт дослідження – зовнішня політика Російської імперії в XVIII столітті.

 Предмет дослідження – шляхи та методи інкорпорації Кавказьких земель до складу Російської імперії.

Територіальні та хронологічні межі:в роботі йдеться про території РФ,та країни Кавказького регіону суміжні з нею,що до хронологічних меж то для більшого розуміння проблематики питання дослідження починається з XVIст.коли саме Московська держава наближається до територій Кавказу і закінчується XVIIIст. який є переломним в історії народів Кавказу

Мета роботи: висвітлити процес територіального розширення Російської імперії на прикладі кавказького вектору зовнішньої політики держави.

Завдання:

1)прослідкувати турецько-ірано-російські відносини на Кавказі та Закавказзі в XVI-XVIIст.

2)визначити російсько-іранські та російсько-турецькі відносини під час правління Петра І.

3)показати північний Кавказ в російсько-ірано турецьких відносинах в період з 1725 до 1762 р.р.р.

4)охарактеризувати північний Кавказ в період правління Єкатерини ІІ.

Історіографія:питання є досить розглянутим,але загальна картина є не зовсім цілісною через відсутність наукових розробок кавказьких науковців після Радянської епохи,ще одна проблема це різниця в поглядах радянської,зарубіжної та російсько-імперської історіографії на процес інкорпорації Кавказу до складу Росії.

Даною тематикою займались багато науковців,найвизначнішими серед яких були:Бутков Я.Г.,Смирнов Н.А.,Сотавов Н.А.,Соловьєв С.М.,Сокуров В.А.,Кушаєва Є.Н.,Кіняпіна Н.С.,Маркова О.П.

Структура роботи – відповідає меті та завданню та складається з вступу, 4-х розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1

Кавказ та Закавказзя в турецько-ірано-російських відносинах в XVI-XVIIст.

Кінець ХV-початок XVI в. ознаменувалися великими історичними подіями. Розвиток продуктивних сил у надрах феодального суспільства ріст товарно-грошових відносин, розширення ринкових зв'язків, пошуки найкоротших шляхів у країни Сходу — усе це послужило поштовхом для великих географічних відкриттів

Для Московської держави це був період його могутнього національного підйому. Розпад Золотої орди, ліквідація Казанського й Астраханського ханства знову відкрили російським людям шлях на Схід. Інтерес Московської держави до країн Сходу значно зріс уже в другій половині XV в. у зв'язку з прагненням Москви установити постійні торговельні зв'язки зі своїми східними сусідами.

Не випадково в цей час великого значення набуває стародавній торговельний волзький шлях, на якому виросли такі торговельні міста, як Нижній Новгород, Казань, Астрахань.

Незважаючи на те що в XV в. руська торгівля з Іраном, з державами Закавказзя і Середньої Азії була сильно стиснута феодальною роздробленістю цих країн і постійних міжусобиць їхніх численних правителів, усе-таки тяжіння руської торгівлі до Сходу і відповідний інтерес східних народів до Московської держави були зовсім очевидними.

Одночасно із Ширваном установилися, зв'язки Москви з Грузією, або, як її тоді називали, з Іверской землею. Під 1492 р. російські літописи повідомляють про прибуття з Іверской землі, з Кахетії, від царя Олександра посла по імені Мурат [4,с.26].

Турецькі султани прагнули використовувати зв'язки підвладного їм Криму з Казанню, Астраханню і ногайцями з метою підпорядкування їхньої своєї влади для протидії східній політиці Московії і відтискування її від Каспійського і Чорного морів. Це не могло не привести до загострення русько-турецьких відносин у першій половині XVI в.

Користуючись феодальною роздробленістю держав Закавказзя, турецькі завойовники захоплювали найбагатші, родючі вірменські, грузинські й азербайджанські землі, прибираючи до рук ширванский шовк, вовну і природні багатства Азербайджану.

Закавказзя мало для турецьких султанів також велике стратегічне значення як плацдарм для боротьби проти Ірану, для проникнення на південні окраїни Росії й у Середню Азію.

Перше зіткнення Туреччини з державою Сефевідів, що поширила в першому десятилітті XVI в. владу з Азербайджану на Карабах, Вірменію, Курдистан і ін., закінчилося знаменитою битвою, що відбулася на Чалдиранскій рівнині, біля міста Маку, у серпні 1514 р. У цій битві турки здобули повну перемогу. За договором, укладеному в 1515 р., до Туреччини відійшли Західна Вірменія [11,с.302].

Гостра боротьба за Закавказзя між двома суперниками відбувалася й у 1533—1538 р., і в 1547—1555 р. По мирному договорі укладеному в м. Амасії (1555 р.) до Туреччини відійшла південна частина Вірменії (басейн озера Ван) і Західна Грузія.

В міру боротьби за Закавказзя росли і ширилися загарбницькі апетити султанської Туреччини, що тепер простиралися на весь Кавказ. Туреччина побоювалася зближення Сефевідської держави з Москвою, зацікавленої в розвитку торгівлі з кавказькими народами. Під впливом загарбницької боротьби за Закавказзя в султанській Туреччині виношувалися ще більші плани,що до Волги і Дону, що служили зручними водними шляхами в східні країни. Кримські хани, а за ними і турецькі султанами в XVI в. відкрито претендували на панування над ногайськими ордами і ханствами Поволжя.

Кримські хани вступили в конфлікт з Московською державою через Казань, що вони підтримували в її боротьбі проти Москви. У 1505 р. казанський хан Мухаммед-Емін, поставлений у Казань Іваном III, зненацька напав на Нижній Новгород; його військо лише з труднощами було відбито. В 1506 р. невдача московських військ під Казанню послужила сигналом до ворожих виступів проти Московської держави ряду ханств і насамперед Кримського. Користуючись династичними зв'язками з казанськими ханами, кримські хани штовхали них на активну боротьбу проти Москви.

Кримський хан зумів настроїти Астраханське ханство проти ногайців і Московії і тим самим зробив його своїм союзником.

Якщо до цього додати, що в 1524 р. казанський хан Сагібом-Гірей (ставленик Криму) виявив готовність визнати себе васалом Туреччини й оголосити Казанське ханство володінням султана Сулеймана, то можна зробити висновок, що позиції кримського хана, а отже і турецького султана в Східній Європі до 1525р. були дуже сильними.

До здійснення цих планів були притягнуті кримські хани, зобов'язані діяти в якості нібито законних спадкоємців і спадкоємців Золотої орди. Передбачалося, що Астрахань, Північний Кавказ і Ногайская орда або добровільно визнають владу турецьких султанів і кримських ханів або ж будуть підлеглі їм шляхом завоювання.

Однак здійснення турецьких планів наштовхнулося на серйозну протидію насамперед з боку народів, що жили на Північному Кавказу.

Одним з найбільш численних народів Північного Кавказу були кабардинці, що складали в XVI в. кілька феодальних володінь (князівств).

Після ліквідації золотоординського ханства на всім Північному Кавказі почали інтенсивно складатися ранньофеодальні політичні утворення (в адигейців, західних черкесів, кабардинців і ін.). У кабардинців у XVI в. з'явилося два основних князівства, відомих за назвою Велика і Мала Кабарда. Границею між ними була ріка Терек, ліворуч від якої знаходилася Велика Кабарда, а по праву — Мала. Ці два князівства у свою чергу розпадалися на більш дрібні володіння. У цих кабардинських князівствах переважали патріархально-феодальні відносини [15,с.224].

До панівного класу Кабарди примикало мусульманске духівництво. Релігія (іслам) грала важливу роль у житті кабардинського феодального суспільства починаючи з XVII в. Однак мусульманське духівництво не мало великого авторитет у місцевого населення. Мулли були найчастіше вихідцями з Криму або Туреччини; насаджуючи в Кабарді далекі горцям норми мусульманського законодавства, вони служили одночасно провідниками політики цих країн.

Володіння Кавказом дало б у руки Туреччини величезну перевагу перед Іраном і полегшило б туркам проникнення в Середню Азію. Крім того, це ставило у вкрай невигідне положення Московську державу. Закріпившись на Кавказі, турки робили б тиск на Казанське й Астраханське ханство і на ногайців; їхнє панування тут нанесло б збиток торговельним зв'язкам Москви з закавказькими областями, Іраном і Середньою Азією.

Однак тільки тоді, коли Туреччина опанувала в 1514— 1515 р. Курдистаном і підійшла впритул до Закавказзя, можна датувати початок турецького проникнення на Кавказ.

Приблизно до того ж часу відносяться і великі набіги кримських татар на Астрахань і на Північний Кавказ.

Протягом усієї першої половини XVI в. Туреччина робила спроби сколотити блок Криму, Казані й Астрахані проти Москви. Однак Московська держава випередила Туреччину. В 50-х роках XVI в. вона опанувала Казанню й Астраханню й установила зв'язки з народами Кавказу

Роздроблений на безліч невеликих феодальних володінь,. Північний Кавказ здавався Туреччини найбільш уразливим місцем, захоплення якого давало їй у руки ключ до вирішення не тільки закавказької, але й іранської проблеми.

Через оволодіння цим ключем їй стояло вступити в боротьбу з Московією, правителі якої вже в XVI в. розуміли значення для Москви Кавказу в зв'язку з необхідністю придбати вихід до південного моря.

Поселення вільних руських людей на Дону (донські козаки) і на Тереку (гребінські козаки) були із самого початку XVI в. сполучною ланкою Москви з народами Північного Кавказу, зокрема з кабардинцями.

Але особливо важливою датою в історії зближення Кабарди з Московською державою потрібно вважати 1557 р. Цього року в Москву прибуло посольство від старшого, найбільш впливового і шанованого кабардинського князя Темрюка і князя Тазрюта з проханням, «щоб їхній государ подарувало, велів їм собі служити і. у холопстві їх учинив» [17,с.5]. У Москві позитивно поставилися до цього прохання; вона відповідала планам політики пануючи на Кавказу й об'єктивно відповідала інтересам Московської держави.

Кабарда була прийнята під заступництво Москви; з цього року руський цар розглядає кабардинців, як своїх підданих. Це видно хоча б з того, що вже у наступному, 1558 р. кабардинці призиваються брати участь у поході князя Дмитра Вишневецького проти кримського хана, а в 1560 р. була почата звичайна у відношенні приєднаних до Московії народів спроба звернути кабардинців у християнство, для чого в Кабарду з Москви були спрямовані представники духівництва. Ця спроба не увінчалася успіхом.

Таким чином, саме 1557 рік треба розглядати як дату добровільного приєднання Кабарди до Московської держави.

Московські військові загони з Астрахані на прохання кабардинських князів надавали допомогу кабардинцям проти їхніх недругів; кабардинська кіннота, що відрізнялася високими бойовими якостями, залучається московським урядом до участі майже в усіх війнах, що вела Московська держава.

Наступні події показали, що оборонні міри, прийняті московським урядом у Кабарді, були дуже своєчасні. Наявність руських загонів на Тереку і військовий союз з кабардинцями перешкодили поширити почату в 1569 р. Туреччиною війну за захоплення устя Волги й Астрахані на весь Північний Кавказ.

Уже тоді було зовсім очевидним, що безпека устя Волги й Астрахані залежить від положення справ у Кабарді. Розуміли це й у Туреччині.

Розгром турецького флоту при Лепанто в 1571 р. і поразка в 1572 р. військ кримського хана, напавшого на Московську державу, що збіглася з нанесенням донськими козаками удару туркам в Азові, трохи стримали запал Туреччини.

Новий султан Мурад III (1574—1595) зосередив усю свою увагу на боротьбі за Закавказзя, почавши нову кровопролитну війну з Іраном (1578—1590 р.).Ця війна загострила положення на Північному Кавказі, активізувавши військову діяльність кримського хана.

У 1585 р. іранські війська зуміли витиснути турок з Азербайджану.Однак новому турецькому головнокомандуючому Фархад-паші, що перемінив померлого Османа-пашу, удалося в 1588 р. одержати кілька перемог над персами і зайняти ряд пунктів у Закавказзі. Прибуле в Москву з Ірану посольство намагалося укласти союз проти Туреччини, обіцяючи спільні дії на Північному Кавказі проти турків і кримського хана. При цьому шахський уряд навіть пропонував територіальну компенсацію за військову допомогу у виді Дербента і Баку, що шах не сподівався відстояти від турків.Але московський уряд волів вичікувати і не вступати безпосередньо в боротьбу з Туреччиною, хоча положення на Північному Кавказу було вкрай тривожним.Війна Туреччини з Іраном продовжувалася зі змінним успіхом. Жорстокий режим військової окупації, установлений турками в Закавказзі, викликав невдоволення населення, чим і скористалися місцеві феодали, що звернулися до молодого іранського шаха Аббаса I (1587—1628) за допомогою. Ослаблення влади турецьких султанів сприяло величезне народне повстання, що охопило значну частину Малої Азії і закавказькі володіння Туреччини; до повсталої сталі переходити турецькі солдати.Та все ж безуспішно,але Туреччина була змушена в 1590 р. укласти мир з Іраном. Ширван, частина Вірменії, частина Грузії і весь Азербайджан були визнані підвладними Туреччини.

Бачачи неможливість самотужки вести боротьбу проти Туреччини, шах Ірану вирішив залучити до цієї боротьби, у якій фактично вже брали участь народи Закавказзя і Кавказу, ще і Московську державу.

Приєднання Кабарди до Московії, відповідало інтересам кабардинського народу, обгороджувало його від ворожих замахів з боку кримських ханів і турецьких султанів. Це була подія великого значення, що зіграло помітну роль в історичній долі не тільки кабардинського, але й інших північнокавказьких народів [10,с.255].

Країни Закавказзя, опинившись в результаті ірано-турецького договору 1590 р. у руках турків, представляли собою замкнуті феодальні володіння, відгороджені друг від друга митними й адміністративними бар'єрами. У них панувало натуральне виробництво. Прагнучи отуречити закавказьке населення, турецькі феодали впроваджували в цих країнах свої порядки, свої форми землеволодіння і землекористування; вони ввели цілу систему феодальних повинностей і установили важкий податковий гніт. Усе це привело до повного, розладу й упадку господарського життя народів Закавказзя.

Положення султанської Туреччини в цей період значно ускладнилося завдяки могутньому народному рухові, що охопив наприкінці XVI — початку XVII ib. значну частину Анатолії і перекинулись у Закавказзя, Ірак і Сирію. Рушійною силою цього повстання, відомого в історії за назвою «повстання Кара Язиджи», було селянство, що виступало з антифеодальними гаслами. Повстання бушувало протягом декількох років; селяни почали зазнавати поразки лише після того, як їхні тимчасові попутники — феодали, перейшли на сторону султанських військ. Придушення цього повстання вимагало великої напруги сил султанської Туреччини; воно значно послабило її військову могутність, особливо в Закавказзі, чим і скористався іранський шах Аббас I.

При шаху Аббасі I центром адміністративного і військового життя держави став м. Ісфахан. Новим у цій державі було твердження великого феодального землеволодіння при вкрай слабко розвитому господарстві самих феодалів. Як державні землі, так і землі феодалів здавалися селянам на умовах кабальної оренди. От чому навіть при наявності в ряді районів зручної для обробки зрошуваної землі селяни-орендарі, так само як і селяни, що жили в умовах общини на державних або вакуфних землях. В Ірану панувало натуральне господарство. Товарно-грошові відносини були слабко розвинуті.

Прагнучи повернути Азербайджан, шах Аббас посилено готувався до нової війни проти Туреччини. Коли в 1602/3 р. турецький намісник у Тебрізі Алі-паша, скористався повстанням у Туреччині, оголосив себе незалежним від султана, іранські війська вторглись у межі Азербайджану.

Шах Аббас до цього часу вже завершив реорганізацію своїх збройних сил, створив регулярну армію на зразок турецьких яничарів, з артилерією і кавалерією.

У 1605 р. турки направили в Азербайджан одного з кращих своїх полководців — Синан-пашу, що знову ненадовго витиснув іранські війська зі значної частини Вірменії й Азербайджану. Відходячи, іранські війська за наказом шаха зруйнували багато міст. Лівий берег Араксу збезлюдів, вірменське населення Нахічевані і прилягаючого району, зайняте сільським господарством, було переселено в Південний Азербайджан, а населення багатого торговельного вірменського міста Джульфи переведене в Ісфахан. Це переселення, відоме у вірменській історії за назвою «великого сургуна», супроводжувалося незліченними насильствами [16,с.407].

Але їв 1606 р. перевага знову одержали іранські війська. Протягом 1606—1607 р. вони відібрали в турків велику територію з містами: Шемаха, Баку, Дербент, Ганджа, Єреван (Эривань).

В 1612 р. Іран повернув собі Азербайджан, частина Курдистану, Картлію і Кахетію і Північну Вірменію; була відновлена границя 1555 р. Однак на цьому боротьба за Закавказзя далеко не закінчилася. Турки не хотіли миритися з утратою територій, що приносили великі доходи. Незабаром вони відновили воєнні дії, оголосивши себе захисниками грузинських князівств від асиміляторської політики, що проводиться Іраном. Війна з невеликими перервами продовжувалася до 1639 р. і завдала величезної шкоди народам Закавказзя.

Після миру з Польщею Туреччина незабаром відновила війну проти Ірану й у той же час створила напружене положення на московській границі. Конфлікт із Туреччиною цього разу виник через Азов. Приблизно біля ста років донські козаки вели боротьбу з цим передовим форпостом турецької військової експансії на півдні Московської держави. Туреччина чіпко трималася за Азов. У 1637 р. донські козаки вирішили позбутися від постійної погрози з боку Азова. 18 червня вони після двомісячної дуже енергійної облоги, разом з невеликими загонам, що прийшли до них на допомогу, кавказьких горців, що страждали від турецьких навал, опанували Азовом і устям Дону.

При одержанні звістки про падіння Азова турецький уряд розгубився. У цей час основні турецькі війська на чолі із султаном Мурадом IV були зайняті війною з Іраном за місто Багдад. Тому султан не міг почати похід на Дон і велів кримському ханові готуватися до війни з Москвою.Але почати війну з Московією Туреччина змогла лише в 1641 р.

Щоб тримати під ударом Північний Кавказ і припинити зв'язку донських козаків з ним, кримський хан з 14-тисячним військом зробив узимку 1640 р. похід на черкеського князя Аджикумука, але, нічого не домігшись, у січні прийшов під Азов, де мав бій з козаками. Утрати були великі по обидва боки, але, видимо, козаки постраждали більше.

З 1642 р. починається особливо енергійний натиск Туреччини і кримського хана на Північний Кавказ і на всю південну границю Московської держави. Це нова хвиля агресії супроводжувалася загибеллю і викраденням у рабство тисяч людей — чоловіків, жінок, дітей, руйнуванням міст і селищ.

У 50-х роках XVII ст. кримський хан починає діяти в Кабарді енергійніше. Стольник і воєвода Терского містечка Василь Волинський повідомив про прихід у 1653 р. в Азов двох кримських султанів з ратними людьми, відкіля вони повинні направитися в Кабарду для завоювання Терського, містечка.

В другій половині XVII ст. положення на Північному Кавказу ще більш ускладнилося завдяки завойовницькій активності, що почали виявляти іранські шахи. Невпинні міжусобні війни, що розоряли і знесилювали Грузію, полегшували іранським шахам здійснення їхніх планів у відношенні Дагестану і Північного Кавказу.

Значення Терського містечка як найважливішого пункту зв'язку між Москвою, Кабардою, Дагестаном і Закавказзям тепер значно зросло. Це обставина і послужило причиною прагнення іранських шахів захопити це містечко і шляхи, що зв'язують його з Закавказзям, для того щоб витягти максимальні економічні і політичні вигоди від твердження свого панування на Тереку.

Плани іранських шахів у відношенні Північного Кавказу не були здійснені, тому що зустріли відсіч не тільки з боку Московії, але і самих народів Північного Кавказу і Закавказзя, зацікавлених у розвитку торгівлі і зміцненні дружніх зв'язків з Москвою [23,с.174].

Вся увага султанської Туреччини наприкінці XVII ст. була поглинена її загарбницькими війнами з Польщею і Росією. Війна, що Туреччина вела починаючи з 1676 р. через Україну, прийняла особливо гострий характер у 1677—1678 р., коли турецькі війська разом із кримськими вторглись у межі Правобережної України і намагалися захопити фортецю і важливий стратегічний пункт Чигирин.У цій війні велику військову допомогу російсько-українським військам зробив 4-тисячний загін, що прийшов з Кавказу, князя Муцаловича Черкаського.

Боротьба, що повела коаліція європейських держав— Росія, Австрія, Польща і Венеція — проти Туреччини, знову відвернула її увагу від Кавказу. От чому кінець XVII у, пройшов для народів Кавказу відносно спокійно.

Узяття Петром I у 1696 р. Азова і створення російського морського флоту вело до остаточної ліквідації турецької військової погрози на півдні Росії і відкривало нові перспективи для встановлення більш міцних взаємин Росії з Кавказом.

Розділ 2

Російсько-турецькі та російсько-іранські відносини на

Кавказі під час правління ПетраІ.

2.1.Російсько-кавказькі відносини та османо-кримська агресія в пер.чверті XVIIIст.

В кінці XVII - початку XVIII в. над народами Кавказу як і раніше висіла загроза іноземного нашестя і поглинання. Хоча з кінця XVII в. у історії Оттоманської Порти, за визначенням турецьких, істориків, починається «період відступу» («ріджат деврі»), Османська імперія і на початку XVIII в. залишалася однією з сильних військово-феодальних держав. Вимушені після поразки у війні 1683-1699 рр. і Карловіцського договору підтримувати мирні відносини з європейськими державами, правлячі круги Османа імперії прагнули компенсувати себе завоюваннями на Сході і з самого початку XVIII в. обернули свої погляди на Кавказ. В 1703 р. османи завершили будівництво фортеці Єнікалє («Нова фортеця»), укріпили Керч, підсилили свої позиції на Північно-західному Кавказі і задумали підкорити Грузію. Посилення військово-політичної експансії Османської імперії на Кавказі і на півдні Росії особливо виявилося після приходу до влади представника найагресивніших кругів феодалів Османа султана Ахмеда III. Порта зажадала, щоб Росія зрила фортецю Камінний Затон, знищила кораблі в Азові, припинила будівництво кораблів на Воронежських верфях, виробила розмежування російсько-турецької межі, згодилася на будівництво турецької фортеці на Дніпрі вище за Очаковом. І щоб привернути на свій бік народи Кавказу, Порта відправила в Ширван, Дагестан, Кабарду, Черкесію і в інші місця своїх емісарів. А хан зробив повторний похід на Кабарду. Проте і цей раз кримці потерпіли поразку, сам хан врятувався втечею.1707 р. на вимогу султана кримський хан Каплан-гірей при підтримці Османа беглербега Кафи вторгся в Кабарду. Він ультимативно зажадав від володарів Кабарди підкоритися і видати 3 тис хлопців і дівчат. Але кабардинці, залишивши селища і укривши худобу і майно, зайняли вигідні для оборони позиції в тісних гірських ущелинах. В той час, коли Каплап-гірей готувався до штурму, кабардинці самі пішли в атаку. Відбулася кровопролитна битва, війська хана вимушені були відступити. Незабаром ханом Криму затвердили Давлет-Гірея. У тому ж, 1707 р. по вказівці султана він зробив напад на терсько-гребенськіх козаків. Але і цей напад не мав успіху. У 1709 р. кримський хан Давлет-гірей вступив з гетьманом України Мазепою в таємний зв'язок, розраховувавши відірвати Україну від Росії. Одночасно він розіслав на Північний Кавказ емісарів із завданням організувати антиросійський виступ горців. Не зважаючи на попередження Росії, кримський хан при підбурюванні Порти влаштовував безперервні набіги на Північний Кавказ, що приносило господарське розорення і незліченні біди.

У цих умовах для народів Північного Кавказу відвернути агресію кримських та османських загарбників було життєвою необхідністю. Проте у той час гористі народи Північного Кавказу не могли одні протистояти агресії султанів Османської імперії і кримських ханів. Ось чому феодальні володарі адигських і інших народів Північного Кавказу «прагнули під високо державну монаршеськую руку піддатися, і тим себе і підданих своїх з-під ярма султана турського і від податок і розорення хана кримського звільнити» [8,с.87].

Російський уряд, потребуючи забезпечення безпеки південних меж держави, прагнув привернути народи Північного Кавказу на свою сторону. Ще в 1700 р. Петро I наказав астраханському воєводі Mусіну-Пушкіну укріплювати дружні і торгові відносини з горцями Дагестану, надавати їм можливі допомоги і підтримку враховуючи обстановку, що ускладнилася, у зв'язку з тим, що османи починають підготовку до війни.

В той же час на Кубань був відправлений 9-тисячний загін під командуванням генерала П. А. Апраксіна, а на Терек - кабардинець за походженням, сподвижник Петра I, князь А. Бекович-черкаський.

Восени 1710 р., підбурювана Швецією і Францією, Порта розв'язала війну з Росією. На початку кампанії росіяни здобули ряд перемог над османами, але потім військові дії розвернулися для росіян несприятливо. На берегах Лозини 44-тисячна російська армія виявилася оточеною військами Османської імперії і Кримського ханства загальною чисельністю 127 тис. чол. У результаті Росія вимушена підписати невигідний для себе Прутський мир і поступитися Азовом. Після цьго Порта під загрозою фізичного винищування зажадала від народів Північного Кавказу підкорятися владі султана. Одночасно Порта почала діяльну підготовку до вторгнення на Кавказ по словам іранського історика Мухамед Хасан-хана, війська османів збиралися захопити Азербайджан і Грузію .

Обстановка, що створилася, сприяла агресивним планам султана. Шахський Іран,що роздирався внутрішніми суперечностями і усобицям не в змозі був протистояти османам.

У Ширвані і Дагестані спалахнуло антишахське повстання, очолюване Хаджі-Даудом і Сурхай-ханом Казікумухським. У 1711-1712 повстанці зайняли ряд населених пунктів в Північному Азербайджан Повстання проти шахського гніту в цей період відбувалося в Грузії і Вірменії. Чекаючи вторгнення османів, Росія вжила заходів по зміцненню своїх південно-східних меж. У 1711 - 1712 рр. генерал Апраксін переселив на лівий берег Тереку гребенськіх козаків. Він побудували декілька укріплених міст - станиці Червленну, Шарінську, Новогладковську, Старогладковську [23,с.60].

Весною 1720 р. кримський хан з 40-тисячним військом вторгнувся в межі Кабарди. Розоривши ряд селищ, він зажадав, щоб кабардинці підкорялися його владі, видали по одному ясиру з кожного двору і відшкодували збитки, понесені татарами під час походу Каплан-Гірея в 1707 Проте кабардинці відкинули домагання кримського хана. Відповідь кабардинців викликала обурення кримського хана. Він вирішив силою підкорити їх, вторгся в Кабарду. Кабардинці не в змозі були чинити опір набагато переважаючим їх кримським військам і пішли в гори. Знаходячись в украй важких умовах, вони знов звернулися по допомогу і підтримку до Росії. Петро І незважаючи па Північну війну, що продовжувалася, вирішив надати Кабарді допомогу.