Бєлградський мирний договір

3.3 Бєлградський мирний договір.

Тривала війна була не вигідна ні Османської імперії, ні Росії. У 1738 р. до великих трудностей, випробовувань армії й уряду Анни Іоанівни, додався ряд серйозних проблем внутрішньополітичного і міжнародного характеру. Тому російський уряд, прагнучи знайти вихід з війни без збитку своєму міжнародному престижеві, схилялося до мирних переговорів, навіть на умовах виводу своїх військ з Очакова [20,с.21].

У той же час Росія залишалася спільницею Австрії, чиї війська знаходилися в самому жалюгідному стані. Саме на її прохання в 1738 р. армія Б.-Х. Миниха почала наступ на Дністрі.

Невдачі військової кампанії 1738 р. були обумовлені серйозними причинами. Епідемія чуми несла маси людей у союзницьких арміях. Між двома генерал-фельдмаршалами Б.-Х. Минихом і П. П. Лассі не було згоди. Усередині країни наростало невдоволення російського дворянства засиллям іноземців. Франція, що взяла на себе посередництво в переговорах між воюючими країнами, робила всі, щоб зірвати переговори й організувати напад Швеції на Росію. Реваншисти, що одержали перемогу на виборах шведського законодавчого органа, відкрито готувалися до збройного конфлікту. Чітко позначилося турецько-шведське зближення. І нарешті, Австрія не могла продовжувати війну і вела закулісні переговори про сепаратний мир.

Невдачі на основних театрах війни відбилися на положенні в При-кубанні. У 1736 р. через чуму російське командування не посилало туди ні козаків, ні калмиків. З весни 1738 р. два кабардинських князі — М. Кургокін і К. Алеєв — стримували натиск великої ногайскої орди мурзи Муси з залишками наврузовців і західних адигів. Дондук Омба з калмиками і цього разу прийшов їм на допомогу .Ногаї потерпіли поразку, склали зброю, визнали підданство Росії, видали аманатів і перекочували на землі, контрольовані Росією.

Важливою подією кампанії 1738 р. було повернення абазинців в Кабарду, насильно переселених ще в 1721—1722 р. ханом Садат-Гіреєм..

Улітку 1739 р. пішов напад на Кабарду з боку Криму.По розпорядженню російського уряду калмики прийшли на допомогу кабардинцям. 20 серпня 1739 р. А. Кайтукін повів об'єднані сили кабардинців і калмиків на супротивника, що були наздогонені на р. Лабі. Кримськими військами командував Кази-гірей-салтан. Він займав укріплену позицію і мав намір лише оборонятися, але, коли він побачив кількісну перевагу свого війська, перейшов у наступ [17,с.101].

На основному фронті 1739 рік був ознаменований великими перемогами російської зброї. 17 серпня в битві під Ставучанами османи були розбиті і звернені в панічну втечу, після чого фортеця Хотин здалася без бою і російські війська вступили в Молдавію.

Ці успіхи дозволили Росії зажадати на переговорах про мир - Азов, Очаків і Кінбурн. Але в цей час, 1 вересня 1739 р., Австрія уклала сепаратний мир з Османською імперією ціною великих поступок. Питання про висновок військового союзу між Портою і Швецією в принципі був вирішений, про що в Петербурзі знали добре. У тому ж році Франція ввела в Балтійське море 5 військових кораблів [20,с.36].

Умови Бєлградського миру далеко не відповідали успіхам російських військ. Росія не одержала ні виходу в Чорне море, ні право тримати на ньому свій флот. Навіть штурмом узятий Азов був оголошений нейтральною зоною. Більш того, Кабарда, що офіційно знаходилася під заступництвом Росії і всі три роки була на стороні Росії, була відірвана від неї відповідно до шостого пункту Бєлградського миру.

Як відзначалося, російський уряд перед війною ставив мету — повернення Азова, придбання виходу в Чорне море,забезпечення безпеки своїх південних границь. Війна 1736—1739 р. не дозволила поставлених задач цілком 3.4 Розгром військ Надіра в Дагестані.

 Правлячі круги Ірану були упевнені у тому, що не підпорядкувавши Дагестан, їм не вдасться подавити антиіранські виступи в Закавказзі. Тому, завершивши звитяжно похід до Середньої Азії, Надір став діяльно готуватися до нового походу на Дагестан. Цього разу він вважав проявити таку силу зброї військ іранської держави, щоб непокірні страшилися шаху і щоб зникли всякі надії на позбавлення від його влади.

Влітку 1741 р. Надір на чолі величезної армії вторгнувся до Дагестану. Озлоблений шах знищив тих, що перші трапилися на шляху 14 гірських аулів. У цій надзвичайно важкій обстановці горці Дагестану все частіше і частіше стали звертатися до Росії, багато з них, кажучи словами П. Р. Буткова, «самі віддавалися в підданство Росії» [8,с.115].

У Петербурзі були обізнані про те, що Надір прагнув схилити султана до сумісного виступу проти Росії. Такого союзу добивалися і західні держави. Природно, що в таких умовах Росія не могла прийняти в своє підданство володіння Дагестану,або надати їм озброєні допомоги.

Та все ж у результаті Надір був вимушений почати відступ. При цьому іранські війська піддавалися нападам горців. Сам шах з свитою трохи не потрапив в полон до горців. У цьому поході шахські війська втратили більше 30 тис. людей, більше 33 тис. коней і верблюдів, 79 гармат, велику частину озброєння і спорядження [25,с.367].

У зв'язку з цим в іранських військах підсилилося дезертирство. Однак Надір не залишив думку за будь-яку ціну скорити Дагестан. Утворивши недалеко від Дербента табір, що згодом одержав назву «Іран-хараб», Надір став робити каральні експедиції в Дагестан, розоряв селища, знищував посіви, захоплював худобу. Але і ці міри не принесли успіху. Усюди, де з'являлися шахські війська, горці давали гідну відсіч, наносячи їм великих втрат. Усі кровопролитні бої й у 1742 р., і на початку 1743 р. кінчалися поразкою шахських військ.З огляду на все це, Надір намагався підкупом володарів відновити своє положення.

Однак ні щедрі подарунки, ні гроші не дали результатів. Горці продовжували партизанську війну. Тривала війна і голод виснажили іранську армію. Шах намагався закупити провіант на Північному Кавказі, але російський уряд заборонило купцям привозити продовольство до берегів Каспійського моря.

Незабаром і сам Надір переконався, що подальше продовження настільки не популярної в Ірану війни з горцями Дагестану небажано. Тому у лютому 1743 р. Надір вивів свої війська з Дагестану.

Антиіранський виступ у Ширвані очолюваний Сефі-Мирзой видававшим себе за сина шаха — Хусейна, селевіда, підтримали правителі Кумуха — Сурхай і його син Магомед-хан, а також жителі Кюрі ,Табасарана. Тоді ж спалахнуло повстання в Дербенті. У 1745 р. почався антиіранський рух у Дагестану, і навіть феодали, що приймали раніше сторону Надіра, включилися в цю боротьбу [1,с.78].

Важливою допомогою визвольному рухові народів Дагестан була мужня боротьба народів Закавказзя проти іранських завойовників, де їхні каральні загони неодноразово були розбиті. Але Надір, не бажаючи примиритися з цим, у 1744 р. вирішив розправитися з антиіранським рухом Дагестану. У середині грудня на чолі 30-тисячної армії він, минавши Шемаху, прибув у Дербент, де його війська розорили околишні селища. Частина шахських військ була спрямована в шамхальство Тарковское. А слідом за цим Надір спорядив каральний похід у Нагірний Дагестан. І цього разу, не домігшись успіху, він був змушений відвести свої війська в Південний Азербайджан.

Хоча зрада деяких феодальних володарів трохи і підірвала, але не зломила опору горців. Вони нав'язали іранцям партизанську війну. Агресія іранців сколихнула народні маси Дагестану. Перед особою небезпеки розрізнені сили горців стали поєднуватися.

Але шах жадав лише одного — скорити горців.Однак ці плани не збулися. 9 травня 1747 р. Надір був убитий у результаті палацевої змови, а створена їм держава, що представляла конгломерат народностей і племен, розпалося.