Наслідки російсько-турецької війни 1768-1774

4.2 Наслідки російсько-турецької війни 1768-1774

В. Н. Кудашев пише, що саме в діях місцевої російської влади, що не вважалися з освяченими століттями звичаями і способом життя кабардинців, «потрібно шукати головну причину тих загострень, що наступили незабаром після остаточного приєднання Кабарди до Росії, загострень покликавших до ряду кривавих зіткнень між кабардинцями і росіянами, однаково шкідливих і важких для тієї й іншої сторони» [14,с.68].

Події, що розгорнулися на Кавказі після 1774 р., показують, наскільки великі були сили, що протидіяли політиці Росії. Фактично залишився без території, турецький ставленик на ханський престол Девлет-Гірей, що обґрунтувався ще в 1773 р. у Тамані, посилено прагнув за допомогою турків створити на Північному Кавказу нове володіння, що поряд із Закубанською областю включало б черкеські і кабардинські землі. На нього ж Туреччина покладала завдання ліквідувати незалежність Криму і повернути його під владу турецького султана. Через це вона барилася з виводом своїх військ з Тамані. Це змусило головнокомандуючого російськими військами фельдмаршала Румянцев-Задунайського підсунути війська з Полтави до землі ногайців і в самий Крим.

У Криму був проголошений ханом один з відданих Росії нащадків кримських ханів — Шагин-Гірей, обраний перед цим при сприянні Росії ханами ногайських орд (Едисанской, Едичкульской і Джам-буйлукской).

Почате Шагін-Гиреєм енергійне переслідування його супротивників і спроба завести регулярні війська в Криму викликали під впливом турецької пропаганди народне невдоволення. У Криму спалахнув бунт проти хана і російських військ. Туреччина сконцентрувала на Чорному морі флот і десантні війська з наміром висадити їх у Криму. Однак повстання було утихомирено, а турки так і залишилися у Феодосії (Кафі), не ризикнувши вступити в боротьбу з російськими військами. Незабаром турецькі війська були змушені залишити Кафу і Тамань, а слідом за ними виїхав у Туреччину і Девлет-Гірей (1777 р.). У цей же час військові події розігралися в Дагестану, де війська генерала Медема нанесли в 1775 р. чуттєвих втрата Амиру Гамзі Койтагскому і вторглись у володіння тарковского шамчала. Захопившись переслідуванням, російський загін дійшов до Дербента, але тут був оточений і очутився у вкрай скрутному положенні. Треба було вислати з Астрахані підкріплення з артилерією і тримісячним провіантом і фуражем. Дізнавшись з докладу про оточення російських військ Єкатерина ІІ відписала Медему:"Советую возвратить его превосходительства кратчайшее дурачество из дурачеств есть лучшее" [10,с.260].

Хоча російський уряд спочатку й оголосив, що, незважаючи на приєднання Кабарди до Росії кабардинцям даруются колишні їхні вільності і самостійне суспільне керування, засноване на древніх звичаях, але усе-таки від Великої Кабарди як і раніше були аманати.

Успіх російських військ у Криму змусив кабардинських князів бути вкрай обережними. Це дозволило Медему в 1776 р. привести князів Великої і Малої Кабарди до присяги і взяти аманатів з будинку одного з найсильніших князів Великої Кабарди — Мисоста Баматова з роду Атажукиних.

У вересні 1777 р. російському командуванню на Кавказу стало відомо, що Туреччина, не бажаючи уступати Росії ні Криму, ні Кабарди, почала підготовку до нової війни. 21 травня 1777 р. Медем здав командування військами астраханському губернаторові генерал-майорові Якобі.

Турки прагнули підняти проти Росії ногайців, кумиків, кабардинців і черкесів. Був пущений слух, що в Анатолії один з найбільших феодалів, Алі-паша І зібрав чи ледве не 80 тис. чоловік для війни проти Росії.

Протягом всього 1778 р. Туреччина відкрито вимагала перегляду договору 1774 р., відмовляючись під усякими приводами виконувати його окремі статті і конвенцію 1775 р. у відношенні вільного плавання російських судів у Чорному морі і проходу їхній через протоки. Вона сприяла вигнанню з Криму неугодного їй хана Шагин-Гірея і, спираючи на свого ставленика Девлет-Гірея, вела розгнуздану агітацію проти Росії в Черкесии і Кабарді. Туреччина домагалася повернення їй фортець Керчі й Еникале і припинила виплату контрибуції.

Щоб уникнути подальших ускладнень довелося вивести з Криму 20 тис. вірменів і оселити них біля Ростова, де утворилося селище Нахічевань.

Бажання Туреччини перетворити кавказьке узбережжя і плацдарм для наступальних дій як на Кавказу, так і проти Криму, природно, викликало рішучу протидію з боку Росії. .

21 березня 1779 р. між Росією і Туреччиною була укладена «пояснювальна конвенція», але протиріччя, викликані домаганнями тієї й іншої сторони на зміцнення в Криму і на кавказькому узбережжі, були настільки великі, що досягти примирення було неможливе.

Правда, Росія домоглася підтвердження умов мирного договору 1774 р. але зробила при цьому істотну поступку, визнавши релігійну залежність кримських татар від турецького султана, що був одночасно і халіфом (духовним главою) усіх мусульман узагалі. Це згодом дало привід турецькому султанові як халіфові втручатися в життя мусульман, де б вони ні проживали. Відповідно до цієї конвенції, відомої за назвою Айнали-Кавакской, кожен новий кримський хан повинний був одержувати після обрання благословення від халіфа у виді особою, строго встановленої грамоти.Російські війська, за умовами цієї ж конвенції, були виведені з Криму і з Кубані.

Будівля російськими військами фортець Кавказької лінії викликала збройний опір з боку деяких кабардинських князів. З'єднуючись із закубанськими черкесами і ногайцями, вони переправилися через р. Малку і зробили ряд нападів на російські фортеці — Марінську, Павловску, Георгіївську, Ставропольську й ін.

Після цього кабардинцям було дозволено іти від своїх власників і переселятися усередину Кавказької лінії у випадку, якщо їх будуть пригноблювати зайвими поборами або примушувати до противних Росії діям.

Неважко бачити, що ці нові правила, диктуємі російським урядом кабардинцям, були спрямовані до того, щоб послабити кабардинських князів і припинити їхнього зв'язку із сусідніми народами. Їхнє позитивне значення полягало в тім, що вони підсилювали розділ між кабардинським народом і феодальними правителями.

Протягом двох років Кабарда залишалася спокійною але потім під впливом антиросійської пропаганди частина кабардинських володарів вирішила переселитися в Грузію, а частина — у Туреччину.

Звичайно, були потрібні серйозні причини для того, щоб кабардинський народ, що шукав зближення з Росією тепер, наприкінці XVIII раптом почав утрачати довіру до неї. Основна причина цього полягала в ігноруванні російською адміністрацією економічних інтересів кабардинського народу, серед яких головну роль грало питання про землю. Кабардинське населення гостре мало потребу в землі, а росіяни займали неї для будівлі фортець. Будівля фортець порушувала колишній їхній уклад життя, їхні торговельні і сусідські відносини з найближчими народами.

Сама російська колонізація на Кавказькій лінії в цей час у силу сформованих умов носила військовий характер, що заздалегідь визначало насторожене, немиролюбне відношення переселенців до кабардинців. Природно, що й останні відповідали тим же."Постройка рускими крепостей вызывает самый решительный протест кабардинцев» [14,с.70].

Так почався в 70-х роках XVIII в. новий етап колоніальної політики Росії на Північному Кавказу. Все-таки в ньому були не одні тільки негативні риси. Приєднання до Росії ряду кавказьких територій сприяло пожвавленню торгівлі Росії з народами Кавказу, а через них і із сусідніми країнами Сходу.

Хоча Туреччина і дуже ревниво стежила за зміцненням Росії на Кавказу і сама намагалася перетворити, причорноморський край і закубанську територію в плацдарм для наступу на Північний Кавказ, причиною загострення її відносин з Росією в цей час послужив усеж Крим.

18 травня 1781 р. у Тамані й у Криму почалося повстання проти хана Шагин-Гірея. Хан і російський посланник Веселицкий змушені були укритися в фортеці Інікалє

У той же час турецькі війська прибули в Анапу для спорудження фортеці. Таким чином, у 1782 р. Туреччина вжила нових заходів до зміцнення своїх позицій на Північному Кавказу, зокрема на чорноморському узбережжі [5,с.10].

8 квітня 1783 р. у Петербурзі був виданий маніфест про приєднання до Росії Криму, Тамані і Кубані. І рескрипті, даному в той же день Катериною II на ім'я Г. А. Потьомкіна, цей акт порозумівався необхідністю попередити дії Туреччини, що вже зробила спроби захопити Таманський півострів і організувала ряд змов у Криму. При цьому російський уряд враховував можливість винекнення на цьому ґрунті нової російсько-турецької війни.

Цього разу Росія була підготовлена до війни і, на думку Катерини, ця готовність повинна була похитнути рішучість Туреччини.

Але в 1783 р. війни удалося уникнути. Після тривалих переговорів з турками 8 січня 1784 р. у Констаптинополі була укладена конвенція про приєднання до Росії Криму. Росія відмовилася від домагань на Суджук-кале і, отже, на Анапу; границею була визнана р. Кубань.

Г. А. Потьомкін у цей період часу створював плани утворення вірменської держави під заступництвом Росії. Це держава повинна було служити надійним форпостом проти зазіхань на Кавказ з боку Ірану і Туреччини. Нарешті, з азербайджанських прикаспійських областей передбачалося створити ще одну держава під стародавньою назвою Албанія.

Однак у цей час змінилася обстановка в Ірану. Там у боротьбі за шахський престол почав одержувати перевага каджарский хан Ага-Мохаммед. Його агресивні плани у відношенні Закавказзя повели до загострення міжусобної боротьби закавказьких феодальних правителів, з яких деякі шукали заступництва в Туреччини. Це перешкодило реалізувати проекти утворення в Закавказзі буферних держав.

Хоча прийняття пануючого Іраклія під заступництво Росії (договір 24 липня 1783 р.) не суперечило договорам Росії з Туреччиною, тому що ні Кахетія, ні Картлія не залежали від Турецької імперії, емісари Порти поширювали султанські фірмани, що запрошували всіх азербайджанських і дагестанських ханів разом з Туреччиною захищати іслам і вести боротьбу з Грузією.Восени 1784 р. турецький ставленик князь Абашидзе з 12 тис. турецьких військ прийшов у Поті і Батумі і почав боротьбу з імеретинами, але наприкінці року потерпів поразку від грузинських військ.

У 1785 р. ахалцихский паша Сулейман набрав до 4 тис. лезгин і турок і направив їх у Грузію, де вони розорили трохи сел. На зворотному шляху в р. Кури вони були зустріті російським загоном майора Сенненберга і наголову розгромлені. У полон було узято 200 чоловік, убите і поранено біля тисячі; однак у наступному році нальоти на Грузію були повторені.

Було очевидним, що діями ахалцихского паши проти Грузії керує Туреччина, що прагне за допомогою зброї або грошей створити собі опору в Закавказзя серед окремих груп місцевих феодальних правителів.

Феодальна роз'єднаність народів Кавказу, внутрішні звади, спекуляція на релігійних почуттях кавказких мусульман, агітація, що вело мусульманське духівництво, — усе це сприяло антиросійським виступам на Кавказі.

Вважаючи, що ще рано відкрито виступати проти Росії, Порта наказала ахалцихскому паші Сулейману, не подаючи приводу до зіткнення з Росією, таємно готуватися до відкриття воєнних дій. У Поті прибутку два військових і 15 транспортні судна, навантажених бойовими і продовольчими припасами. І в Поті й у Батумі турки посилено доставляли артилерію і побудували зміцнення між р. Ріоном і о. Палеостомі. Для цих робіт з Константинополя були прислані 4 іноземця. Вони ж навчали турків діяти при знаряддях. Ходили слухи, що в Анатолієві було зосереджено до 35 тис. турок, а в Ахалцих прибув ка-пиджи-баша, якому доручено набрати в околицях цього міста до 12 тис. чоловік.

Росія також готувалася до війни на Кавказі і вживала заходів по зміцненню своїх зв'язків з кавказькими народами, причому особлива увага була звернена на Дагестан, Кабарду, Грузію, Вірменію й Азербайджан. Булгакову доручалося знову підтвердити Туреччини, що володіння пануючи грузинського будуть оберігатися, як володіння самої Росії. Були прийняті міри до упорядкування кавказької військової і цивільної адміністрації.

Царський уряд, будучи зацікавлено в підготовці кавказьких народів до майбутньої війни, прийняло в 1786 р. важливі рішення про формування місцевих військ з горянських народів, зокрема у Великій і Малій Кабарді.

Спішний характер військових заходів, проведених Росією на Кавказу, визначався ще і тим, що в 1785 р. у Чечні почалося повстання під керівництвом місцевого жителя Ушурми, що назвався шейхом Мансуром. Це повстання мало свої глибокі соціальні корені; воно з'явилося результатом внутрішніх протиріч, що значно загострилися в середовищі горянських народів під впливом росту економічних зв'язків з Росією і розвитку товарно-грошових відносин.