Північний Кавказ під час повстання шейха Мансура та російсько - турецької війни 1787-1791р.р

4.3 Північний Кавказ під час повстання шейха Мансура та російсько - турецької війни 1787-1791р.р.

ДО 80-х років XVIII в. протиріччя між соціальною верхівкою горянського суспільства — князями, ханами, боками,— з одного боку, і простим людом з інший, помітно загострилися. Феодали охоплювали у свої руки землю і ставили в залежність від себе простих горців. Постійно ворогуючи між собою, кумикскі, кабардинські й осетинські феодали втягували у свою міжусобну боротьбу залежний від них простий народ..

Як уже говорилося, однієї з форм протесту горянського населення проти феодального гноблення була масова втеча селян від своїх власників до росіян, на «лінію». Там їх приймали і перетворювали в християн. Кабардинські власники, у свою чергу, скаржилися на те, що втеча селян ставить них у важке положення.

Найбільш затятим супротивником Росії було мусульманське духівництво. Його антиросійська пропаганда зустрічала співчуття не тільки в деякої частини феодалів, але і серед простих горців, особливо в найбільш відсталих племенах. Мусульманське духівництво розпалювало невдоволення кумиків і кабардинців діями царської колоніальної адміністрації. Приводів для цього було достатньо.

Ігнорування царською адміністрацією інтересів горців, захоплення їхніх земель для російських поселенців, насадження на Кавказу російських поміщиків з числа генералів і вищих царських чиновників — усе це викликало невдоволення кавказького населення.

У 80-х роках XVIII в. ґрунт для спалаху стихійного руху на Північному Кавказу була досить підготовлена. Напруга ще більш підсилилася після землетрусу, що відбувся на початку 1785 р. Цей землетрус і послужилася приводом до виступу Ушурми (шейха Мансура).

Ушурма почав свою діяльність як релігійний проповідник. Релігійна проповідь Ушурми мала особливий успіх серед найбільш відсталих в економічному відношені і політично забитих горянських народностей; вона була зрозумілою для них формою агітації проти Росії.

Ушурма розумів, що в боротьбі проти Росії не можна було цілком покластися на феодальних власників і старшин, тому що більшість з них не були супротивниками колоніального режиму царату. Тому він вирішив використовувати у своїх цілях невдоволення простого народу, діючи за допомогою релігійної пропаганди. Багато місцевих феодалів і старшини, зрозумівши, що це загравання Ушурми з простим народом для них не небезпечно, зайняли стосовно нього доброзичливу позицію, не приймаючи, однак, активної участі в його ворожих Росії виступах. Вони, видимо, вичікували, на чиїй стороні буде перевага.

Незабаром Ушурма почав бойові дії проти Кизляра. Фортецю Кизляр, одна з найстарших на Кавказі, займала важливе стратегічне положення між Північним Кавказом, Дагестаном і Закавказзям. Через Кизляр проходив шлях, що зв'язував Кавказьку лінію з Астраханню він був військово-адміністративним важливим економічним центром Північного Кавказу.

Перший виступ проти Ушурми загону російських військ у складі Астраханського піхотного полку, батальйону єгерів, кавалерії і двох знарядь виявилося невдалим. Загін, що повертався після розгрому аулу алди, 26 червня був оточений у лісі і знищений горцями. Близько 200 чоловік потрапило в полон, більше 300 було убито, у тому числі полковник Пієрі і 8 офіцерів. Сподвижники Ушурми поспішили видати цю перемогу за виконання його пророцтва.

Кваплячи розвити військовий успіх, Ушурма 15 липня 1785 м, підступив до Кизляру. Незважаючи на запеклу атаку, узяти Кизляр Ушурмі не удалося; він захопив лише Каргинский редут, що знаходився в 5 км від фортеці. Невдалої була і спроба опанувати 29 липня невеликою фортецею Григоріополісом. Протягом 19 і 20 серпня Ушурма вдруге намагався опанувати Кизляром, маючи цього разу у своєму розпорядженні кілька тисяч чоловік. Однак сильним артилерійським вогнем і діями кизлярского гарнізону, особливо терських козаків під командою кабардинського князя Бековича-Черкаського, атака була відбита.

Систематичні військові невдачі і великі втрати в людях рішуче похитнули авторитет Ушурми. Його прихильники почали розуміти, що їхні жертви даремні, що пророцтва Ушурми про близьку перемогу, як і його запевнення, що російські пушки і рушниці нездатні заподіяти шкоди правовірним мусульманам, не що інше, як обман. Наступило розчарування в Ушурмі, віра в нього була загублена. Горці зрозуміли, що мети, що .він ставить, зовсім не відповідають їх інтересам; його навіть стали підозрювати в бажанні посварити горців з російською владою тільки для того, щоб викликати жорстокі репресії з боку царських генералів. Почався масовий відхід горців від Ушурми.

Кінець 1785 р. був особливо важкий для Ушурми. Військові поразки, а також слухи про наближення царських військ і каральних експедицій, що загрожували повним руйнуванням повсталих селищ, підсилили розкладання в його таборі. Від Ушурми почали відходити самі віддані йому люди.

Зі свого аулу Ушурма був змушений перейти до кумиків. Він сподівався удержати кумиків біля себе і, спираючи на відданого йому андріївського власника, князя Чепалова, підняти ногайців.

У листопаду в Кабарді відбулося зіткнення сил Ушурми з загоном полковника Нагеля. Ушурма потерпів поразку і був змушений залишити Кабарду. Цим закінчився перший період збройного виступу, піднятого Ушурмой — шейхом Мансуром.

З грудня 1785 р. починається другий період діяльності Ушурми.У той же час усе частіше і наполегливіше стали надходити повідомлення про появу на Кавказу прийшлих до Ушурми турецьких агентів.

У 1787 р. Туреччина почала посилено готуватися до війни з Росією. Посли Франції, Швеції і Пруссії пропонували туркам свої послуги, обіцяли гроші, флот, озброєння, інструкторів і навіть військо. Поки в Константинополі велися складні дипломатичні переговори, турецький уряд розвивав кипучу діяльність на Кавказі.. Розрахувавши, що повстання на Кавказі не тільки утруднить положення росіян у Грузії, але і відверне частину російських сил від європейського театру воєнних дій (у цей час продовжувалася війна Росії зі Швецією) і від Криму, Туреччина приділила Кавказу особлива увага.

У травні — червні 1787р. Ушурма посилено агітував населення горянських аулів, наполягаючи на необхідності зібрати нове військо, нібито для захисту майна горців від російських військ,але безуспішно.

Нарешті, 3 липня 1787 р. старшина Кайтуко Баків повідомив про те, що весь народ від Ушурми розійшовся по будинках, а сам він от уже чотири дні як зник зі свого аулу Алди. Незабаром було встановлено, що 5 липня 1787 р. Ушурма переправився через Кубань і знаходився в будинку власника Камамета Мансурова на р. Великий Інжик.

9 вересня 1787 р. Катерина II видала маніфест про розрив з Туреччиною і відкритті воєнних дій. Але турки ще 21 серпня без оголошення війни напали на два боти, що знаходилися в Очаковском лимані, і відправили загін із Суджука до черкесів для негайного вторгнення в межі Росії разом з Ушурмой і його людьми. Довідавшись про це, генерал-поручик П. С. Потемкін із загоном у 8 тис. чоловік при 35 знаряддях переправився 20 вересня через Кубань. Ціль його була знищити Ушурму, що на чолі закубанських і ногайских орд чисельністю в 8. тис. чол. знаходився між ріками Урупом і Лабою. Протягом 20—22 вересня відбулося кілька зіткнень, що закінчилися поразкою Ушурми. У жовтні він був остаточно розбитий на р. Урупе і біг в Анапу [7,с.268].

З цього часу й аж до падіння Анапи в 1791 р. Ушурма залишався в цій фортеці.28 вересня військо Батал-паши переправилося по двох бродах через р. Кубань і рушило в Кабарду. Але вступити в неї йому не довелося. На границі Кабарди турецьке військо було зустрінуте російським загоном, яким командував генерал І.І. Герман. Відбувся жорстокий бій. Турки були розбиті, сам Батал-паша здався в полон росіянам.

Розгром турецьких військ на границі Кабарди мав велике значення для її подальшої долі. Кабардинський народ був урятований від реальної погрози вторгнення турецьких військ на його територію, що неминуче принесло б йому незлічимі нещастя.

Ця перемога над турецькими військами значно зміцнила військовий авторитет Росії на Кавказі й удержала від виступу на стороні турків багатьох феодалів. Як пам'ять про цю подію на місці розгрому турків виникла станиця Баталпашинська

Надалі російським військам було наказано переправитися через Кубань і йти на турецькі фортеці й Анапу. Керував цим походом уже новий командуючий генерал-аншеф І. В. Гудович.

Однак це вже не могло зробити бажаних для Порти дій. Головнокомандуючий І. В. Гудович думав, що знищення турецьких зміцнень в Анапі внесе остаточне заспокоєння серед кабардинців і черкесів. Навесні 1791 р. він рушив на неї свої війська.22 червня 1791 р. у 8-м години ранку російські війська після штурму опанували Анапою. Їм дісталися 95 знарядь і 130 прапорів. Ворог утратив більш 8 тис. убитими і пораненими. Узято в полон 5900 чоловіків. Був узятий у полон і Ушурма. Основна маса полонених була відправлена в Крим. Ушурму як важливого бранця терміново направили в Петербург.

Довідавшись про падіння Анапи, турки залишили Суджук. Після цього російські війська 16 вересня 1791 р. повернулися на Кавказьку лінію.

Інтереси об'єднання сил європейської реакції для боротьби проти французької буржуазної революції прискорили закінчення російсько-турецької війни. 29 грудня 1791 р. у Ясах був укладений між Росією і Туреччиною мирний договір, яким насамперед підтверджувалися трактат 1774 р. і акт 1783 р. про приєднання Криму і Тамані до Росії і встановленні російсько-турецької границі по р. Кубані.

На заході Росія повертала Туреччині Бессарабію, Молдавію і Валахію.

Після висновку Ясського миру турки відновили зруйновані зміцнення Анапи, озброївши її 132 пушками, і направили туди нові війська під приводом приборкання закубанців, що зробили нібито непокору анапському паші.

Так була закінчена російсько-турецька війна 1787— 1791 р. У цій війні в бойових діях російських військ брали участь кабардинські загони; вони ж відмінним образом несли охорону Кавказької лінії.

Але ця війна серйозним образом дезорганізувала життя Кабарди. І під час війни і по її закінченні виникали приводи для роздратування кабардинського населення. Сюди треба віднести репресії з боку російської влади, а також часті реквізиції худоби.Незабаром після закінчення війни царські влади вирішили підсилити Кавказьку лінію, побудувавши на ній нові фортеці.

У 1792 р. у ведення Чорноморського козачого війська був переданий Таманський півострів і землі праворуч нижнього плину р. Кубані. Тут були створені 42 куреня, що склали 10 кінних і 10 піших полків. Центром чорноморського козацтва стало місто Екатеринодар. Таким чином, Кавказька лінія фактично була продовжена до Азовського моря. До цього часу вона була заселена селянами-переселенцями, що займалися хліборобством.[17.ч.2.,ст.245]

Ряд нових адміністративних заходів, проведених Царським урядом, а також захоплення земель для установи нових фортець і для роздачі царським генералам і чиновникам породжували в кабардинців і інших горців невдоволення, що використовувалося ворожими Росії елементами, що сіяли ворожнечу серед кабардинських князів і відновлювали їх проти російського уряду.

У Кабарді спроба ввести нові суди була зроблена в 1793 р. Однак вона зустріла протидію з боку кабардинців: уведенням цих судів порушувалися місцеві кабардинські звичаї і наносився збиток привілеям князів. Оскільки влада тисла на ці суди, вони являли собою не стільки органи правосуддя, скільки поліцейське знаряддя в руках російської військової адміністрації. Природно, що все це викликало велике невдоволення серед місцевого населення.

Турецький султан Селим III зі своєї сторони призивав кабардинців перейти за Кубань, де Порта гарантує їм рятування від Росії. При цьому він повідомляв, що Туреччина створює приводи для війни з Росією, щоб першою справою «избавить» від неї Кабарду і Крим [7,с.296].

12 вересня 1795 р. іранські війська Ага-Мохаммеда вторглись у межі Закавказзя і розорили багато міст і селища Азербайджану, Вірменії і Грузії, завдавши особливо жорстокому руйнуванню столицю Грузії — Тифліс. Ця подія сильна стривожило дагестанських ханів, що просили допомоги в Росії.

Щоб не допустити об'єднання іранських і турецьких сил і запобігти розгортання війни в Закавказзя, Росія направила в 1796 р. в Іран свої війська.

Царський уряд побоювався, що деякі кабардинські князі можуть бути використані проти Росії. Тому воно вжило заходів обережності. Ще в 1795 р. у Кабарду були спрямовані російські війська.

Тільки після висновку російсько-турецького союзного оборонного договору від 23 грудня 1798 р., викликаного експедицією французьких військ на чолі з генералом Бонапартом у Єгипет, наступила перерва в російсько-турецькій боротьбі на Кавказі. З цього часу, можна вважати, що в російсько-турецьких відносинах кабардинське питання утратило свою гостроту воно було вирішене на користь Росії.

Однак це не означало, що Туреччина припинила свої домагання на володіння Кавказом або що усі феодальні правителі Північного Кавказу, у тому числі і деяких кабардинських князях, перестали шукати в Туреччини підтримки своїм устремлінням.

Висновки

XVIII століття займає особливе місце в історії Північного Кавказу як по змісту процесів, що протікали в той час, так і по їхніх результатах, що зробив вирішальний вплив на наступні долі горянських народів.

У центрі дійсного дослідження лежали питання, що розкривають зміст де горці виступали об'єктом історичної дії. Однак правильне розуміння результатів міжнародних відносин неможливо без обліку, у якому кавказькі народи діють вже історичним суб'єктом. Тому, перш ніж звертатися до теми протиборства держав, випливає хоча б коротко зупинитися на особливостях внутрішньополітичної ситуації на Північному Кавказу.

Життя горянських народів у XVIII в. було відзначене зіткненням, що загострилося, двох різних тенденцій суспільного розвитку. З одного боку, зовнішня загроза безупинно підштовхувала процес консолідації різних груп населення в рамках можливо більш великих державних утворень, що приймали форму всякого роду конфедерацій  і союзів. З іншого боку — природні умови і багатовікові традиції соціально-політичного життя постійно відтворювали прагнення до збереження давно сформованих малих, фактично автономних колективів зі слабко вираженою класовою диференціацією. У протилежності цих тенденцій історичної еволюції була закладена можливість незатухаючого конфлікту, що і реалізувалася протягом століття у формі етнорелігійної ворожнечі, боротьби за землю, у міжусобицях різних угруповань горянських князів і старшин.

У курсовій роботі розглядається заключний етап тривікового суперництва (1514—1813) за владу над Північним Кавказом між шахським Іраном, султанською Туреччиною і царською Росією. Його початок сходить до перших зіткнень між Османською імперією і сефевідським Іраном, що мав явно виражену форму сунніто-шиітського конфлікту. За ним ховалися претензії правителів двох держав на верховенство в мусульманському світі. У боротьбі, що розгорнулася, османські султани намагалися заручатися підтримкою середньоазійських володарів, що сперечались із Сефевідами. У противагу цим зусиллям іранська верхівка шукала собі союзників головним чином у середовищі християнських монархів, стурбованих широкою османською експансією в Східній і Центральній Європі. Стратегічне положення Північного Кавказу між Чорним і Каспійським морями, Східною Європою і Передньою Азією, на важливих комунікаціях, що з'єднували Схід і Захід, із самого початку конфлікту привертало увагу правлячих кіл країн-суперниць. Для Порти контроль над цим регіоном забезпечував сталість зв'язків із суннітскими емірами Середньої Азії і надавав зручний плацдарм боротьби проти Сефевідів. Для останніх закріплення на тій же території дозволяло перервати зносини Порти із Шейбанидами й одночасно налагодити власні контакти із союзниками по антиосманських коаліціях.

Вже в перші десятиліття XVI в. відзначаються зустрічі сефевідських емісарів із правителями Московської держави, але лише із середини того ж сторіччя Іван Грозний і його оточення починають серйозно цікавитися подіями на Північному Кавказу. Тому сприяють установлення стійких зв'язків з кабардинськими князями і грузинськими государями, а також включення до складу царських володінь Астраханського ханства, що забезпечило вихід Москви до Каспійського моря. Найбільш яскравим вираженням змін, що наступили, можна вважати прийняття Кабарди під московське заступництво в 1557 р. Однак успішно продовжити свою кавказьку політику московський уряд не зміг, тому що було зайнятий відображенням інтервенції шведів і поляків на заході й османо-кримських навалах на півдні. У результаті позиції Росії на Кавказу виявилися досить слабкими.

Аж до початку XVIII в. суперництво за Кавказ йшло в основному між сефевідским Іраном і Османською імперією. Ірано-турецькі війни велися зі змінним успіхом і завершився мирним договором 1639 р., що розділив спірну територію на сфери впливу: Східна Грузія і Східна Вірменія, Азербайджан і Дагестан виявилися під владою іранських шахів; Західна Грузія і Західна Вірменія, Абхазія і землі адигів у Причорномор'ї і Прикубань відійшли до османських султанів. Однак жодна зі сторін не була задоволена досягнутими результатами.

На рубежі XVIII в. починається нова фаза в міждержавному конфлікті за Північний Кавказ. Вона знаменується включенням у боротьбу третьої держави — петровської Росії, а також значним посиленням активності західноєвропейських країн — Англії, Франції, Австрії, Швеції, Пруссії.

При реалізації своїх задумів на Північному Кавказу Петро I і його спадкоємці зштовхнулися зі значними труднощами. До них насамперед потрібно віднести складну європейську ситуацію, що не дозволяла Петербургові концентрувати всю увагу на здійсненні цілей східної політики. Не менш важливим були значна далекість цієї території від основних економічних і політичних центрів держави і відсутність розвитий системи комунікацій, що зв'язували Кавказ з центральними районами Росії. Тому місцева російська адміністрація випробувала постійні утруднення з погляду як людських ресурсів, так і матеріального забезпечення військових гарнізонів і російських союзників із середовища горянського населення. У подібних умовах вона воліла використовувати дипломатичні переговори, а не військову силу, тактику «ласкания» кавказьких володарів і старшин, ніж терор і репресії, чим вигідно відрізнялася від шахських, султанських або ханських намісників, що звикли діяти методами лякання і насильства. З початку 60-х років XVIII в. політика царського уряду стає більш активною, наступальною, у ній усе ширше починають використовуватися примусові міри, що особливо виразно проявилося в конфлікті з кабардинськими князями через Моздок і переселення прийнявши християнство осетин і інгушів на рівнинні землі. Однак у цілому курс російської влади відрізнявся більшою гнучкістю, прагненням не доходити до відкритого конфлікту. Коли ж вони відходили від політичних методів рішення кавказької проблеми, їхнє положення в регіоні помітно ускладнювалося.

Відмітною рисою дій іранських і османських правителів у регіоні було наполегливе бажання використовувати релігійні симпатії місцевого населення в політичних цілях. Так, Порта і кримський хан, домагаючись посилення свого впливу, намагалися залучити на свою сторону мусульман-суннітів, пропонували їм своє заступництво й одночасно вогнем і мечем насаджували мусульманство серед черкеських племен. Такої ж тактики у відношенні горців-шиїтів дотримувався шахський двір. Однак його старання, так само як і дії його противників-суннітів, не мали великого успіху. Відверто насильницькій і експансіоністській політиці, що проводилася шахським двором, Портою і її васалом-кримським ханом, населення Північного Кавказу віддавало перевагу курсові російського уряду. Про це свідчать спільні дії по відображенню кількаразових навал як османо-крымских, так і іранських феодалів, участь горців на стороні Росії в російсько-турецьких війнах XVIII в.

У міждержавній боротьбі за Північний Кавказ протягом XVIII в. простежується кілька етапів, відмінних і по розміщенню сил, і по висуванню на перший план окремих територій, де спостерігалося вкрай гостре зіткнення протиборчих сторін. Перші два десятиліття ведуче місце в задумах Стамбула і Петербурга займала Кабарда. Однак успіхи Росії в Північній війні, занепад влади Сефевідів в Ірані і явній загрозі оволодіння узбережжя Каспію Портою підштовхнули Петра I на якнайшвидшу реалізацію частини його східної програми — установлення контролю над Прикаспійськими областями, що було закріплено в підписаному Петром I із представниками шахського двору Петербурзькому договорі 1723 р. і в російсько-турецькому трактаті 1724 р. У наступному двадцятилітті центр протиборства переміщається в Дагестан і сусідні з їм території, що з часу Гянджинского трактату 1735 р. перетворилися в об'єкт завойовницької політики Надир-шаха. Ослаблення активності Росії в кавказьких справах сприяло не тільки успішним діям іранського полководця, але і новим зусиллям Порти по підриві впливу своїх супротивників на Кавказу і по зміцненню власних позицій у регіоні.

В другій половині XVIII в., коли Іран фактично вибув з боротьби, майбутнє Північного Кавказу вирішувалося в суперництві Російської й Османської імперій. Їхній конфлікт поширюється не тільки на Дагестан і Кабарду, але і на Осетію, Інгушетію, Чечню й інші області. Російсько-турецька війна 1768—1774 р. остаточно змінила розміщення сил у регіоні на користь єкатерининської Росії. Відповідно назріла необхідність вибору заступництва визначила поетапне приєднання окремих територій Північного Кавказу до Російської держави: Інгушетії і Східної Осетії в 1770 р., Кабарди в 1774 р., Чечні, шамхальства Тарковкого і Північної Кумикії в 1781— 1796 р. і Дагестану в цілому в 1813 р.

Приєднання Північного Кавказу до Росії сприймалося народами регіону як результат політичного союзу, спрямованого проти загальних ворогів, а не як акт їхнього перетворення в підданих російського царя. Таким чином, ясні мотиви часто мінливої зовнішньополітичної орієнтації місцевих володарів і старшин, для яких визнання сюзеренітету Росії не означало припинення своєї державної самобутності. У XVIII в. для неї на першому місці залишалися політичні цілі, а не задачі колоніального пограбування або насильницької асиміляції. У підсумку визвольна боротьба горців проти східних завойовників підкріплювала зусилля Російської держави по зміцненню своїх південних границь. У ході спільних зусиль по відображенню агресивних устремлінь правителів Ірану, Османської імперії і Кримського ханства міцніла бойова співдружність, закладалися традиції взаємної допомоги і підтримки.

Список використаних джерел та літератури

1.Алиев Ф.М. Антииранские выступления .-М. – 1987. С.354.

2. Ахмадов Я.З. Взаимоотношения Чичено-Ингушетии с Россией в XVI- в начале XХ ст. Грозный – 1981. С.465.

3. Блиев М.М. Русско-осетинские отношения.С.302.

4. Белокуров С.А. Сношения России с Кавказом.. С.267.

5.Веселовский Н.И. Военно-исторический очерк города Анапы П. – 1914. С.198.

6. Гербер И.Г. Описание стран и народов.М.1976. с.307.

7.Дубровин Я.Ф.История войны и владычества русских на Кавказе.М.-1965,Т.2 С.268.

8. Дудков П.Г. Материалы для новой истории Кавказа. Ч.1. СПБ, 1869.

9. Дорожный С.П. Материалы для истории русского флота. М. – 1975,с.269.

10.Зуев М.Н. История России М. – 2005. С.709.

11. История народов Северного Кавказа с древних времен до конца XVIII ст.- М.–1988. Ст.507.

12. История Кабардино-Балкарской АССР// М:. – 1976.Т.1.

13. История Грузии с древних времен до XIX ст. Т.2.

14.Кудашев. В.Н. Исторические сведения о кабардинском народе С.324.

15.Кувшинова В.А. История России // МГУ – 2003. Ст. 684.

16..Киняпина Н.С.,Орлов А.С. История АССР./ / Е:. – 1981. Ст.407

17. Кабардино-русские отношения в XVI-XVIII ст./ Т.1-2.// М:. – 1987.

18. Кушаева Е.Н. Народы северного Кавказа и их связи с Россией XVI-XVIII ст. М:. – 1963.с.324.

19. Лысцов В.П. Персидский поход Петра І.М:. – 1950.с.213.

20.Міхнєва Р.М. Росія та Османська імперія в міжнародних відносинах 1739-1756 рр.// М:. – 1985.с.239.

21. Сокуров В.Н. Внешнеполитическое положение Кабарды в посл. чв. XVII- в первой чв. XVIII ст.// М:. – 1977.

22. Соловьев С.М. История России. Книга 11. Т.22., М:. – 1963

23.Смирнов Н.А. Политика России на Кавказе XVI-XIX ст. М:—1958.с.485.

24. Сотавов Н.А. Северный Кавказ в русско-иранских и русско-турецких отношениях М.-1991.с.342.

25. Тамай А.Н. К вопросу о провале дагистанской кампании шаха Надира. Ст.117. История Дагестана Т.1//Ст.678.

26.Юзефович Т. Договоры России с Востоком политические и торговые.-СПБ.,– 1869.