Еміграція у Словаччині, Австрії, Німеччині, Швейцарії

7. Еміграція у Словаччині, Австрії, Німеччині, Швейцарії

Влітку 1944 року, відступаючи, німці знищували на своєму шляху практично все. Мало не всю працездатну українську Холмщину насильно евакуювали. Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана всі ці роки архієпископом Іларіоном, була розгромлена. До Холма, цієї своєрідної столиці сотень тисяч українців Холмщини й Підляшшя, втікало з довколишніх містечок і сіл немало інтелігенції, священиків. Усі ті втікачі йшли на Святу Данилову гору за порадою і надією. Незважаючи на постійні погрози з боку передусім польських підпільних бойовиків, Іларіон-Огієнко вирішив не полишати свою паству до кінця.

16 липня 1944 року він виїхав до міста Губешева на канонічну візитацію і, будучи сильно хворим, все ж відслужив церковну службу в храмі, куди зібралися тисячі українців. 17 липня повернувся до Холма. І саме того дня німецька влада прийняла рішення про примусову евакуацію керівного духовенства Української православної церкви, що діяла на теренах Польщі. Сталося так, що недавні опоненти в боротьбі за шляхи розвитку УПЦ в нових умовах – митрополити Діонисій, Іларіон та архієпископ Палладій – опинилися разом у гірському словацькому містечку Штробське Плесо, хоча й добиралися туди різними шляхами.

Дорога та була тривалою в часі й небезпечною. Під постійним наглядом німців утікачі зупинялися на певний час у Кєльці, Криниці. До Штробського Плеса прибули 9 серпня. Життя перебувало в постійній напрузі. З одного боку, чатувала щомиті реальна загроза потрапити під неприцільне бомбардування, з іншого – така ж загроза бути розстріляними чи виданими радянським військам так званими червоними партизанами, яких немало було в Словаччині і які співробітничали з московськими спецслужбами. Словацька влада повідомила провідника українських православних віруючих на еміграції про реальну небезпеку бути виданим радянським представникам буквально за кілька годин до входу їх у Словаччину.

І знову, як і в 1920 році, доля, здавалося, кинула його напризволяще. Як і тоді, в Кам'янці-Подільському, так і в 1944-у, в чужій і невідомій йому стороні, без особистого майна, з одною валізою в руці і з трьома дітьми перед Огієнком знову постало питання: як жити далі, куди їхати, до кого прихилитися? Єдина суттєва відмінність ситуації була в тому, що в далекому 1920-у вчорашньому ректорові Кам'янець-Подільського університету ледь виповнилось було 38, а тепер – більше, ніж 60 літ…

Шлях до університетських міст Варшави, Праги, Брно, де існували кафедри славістики та українські православні пастви і де в останньому він ще вважався почесним професором, були закритими для нього – туди наближалися радянські війська. Залишатися на місці і ждати арешту радянськими спецслужбами не було ніякого сенсу. Адже на той час із публікацій у західній пресі йому добре була відома доля значної частини передової української інтелігенції, духовенства, селянства, знищеної московським більшовицьким режимом у сибірських ГУЛАГах. Як і те, що ім'я Огієнка-Іларіона у радянських засобах масової інформації подавалося як «лютого ворога народу», «зрадника його інтересів». Отож, як і в 1920 році, вибору для митрополита Іларіона не було: інстинкт самозбереження, тривога за долю своїх дітей штовхали його до втечі далі, на ті малолюдні, побічні від облаштованих доріг шляхи, які вели далі на захід.

І знову, як і після вимушеного полишення Кам'янець-Подільського, Тарнова, Львова, Варшави, в його зболену і зранену житейськими негараздами душу в черговий раз назавжди поселявся біль чергової втрати. Цього разу, окрім усього, – величезний особистий архів, практично весь науковий доробок створеного у Польщі видавництва «Наша культура». Загинули вже готові до складання унікальні рукописи. З-поміж них – «Історія українського друкарства», «Складня української мови», «Українська літературна вимова», «Мова українських дум», «Граматика мови Шевченка», «Мова метрики Литовської ХІV-ХVІ віків», «Мова молдавських грамот XIV–XVII віків», «Історія української мови». Відомий український бібліограф, літературознавець, громадський і політичний діяч Володимир Дорошенко назвав загибель у Польщі значного Огієнкового наукового і творчого доробку «величезною втратою для української культури».

Таким чином, спасіння вбачалося в тому, аби потрапити в американську чи англійську окупаційні зони. Із Словаччини незабаром довелося втікати. 29 серпня він виїхав до Закопаного, що загубилося в польських Татрах. Містечко це маленьке і прибульців виявляли легко. Тому довго затримуватись там не довелося. З жовтня 1944 по 20 січня 1945 року митрополит Іларіон продовжує свою скитальщину в Кракові. Потім він опиняється в Австрії, де в католицькому монастирі містечка Герцогенбург знаходить собі ще один тимчасовий притулок. Час перебування там митрополита Іларіона незначний – з 20 січня по 2 квітня 1945 року.

2 квітня 1945 року український учений і митрополит покидає монастир побіля Відня і відправляється в напрямку німецько-швейцарського кордону. Після дев'яти виснажливих і небезпечних для життя днів, проведених у дорозі, 11 квітня він опиняється у містечку Фельдкірх – останньому населеному пункті Західної Німеччини і проводить там майже три тижні у неспокійному очікуванні візи до Швейцарії.

Нейтральна Швейцарія на завершальному етапі воєнних дій посилила візовий режим і практично зачинила свої ворота для політичних емігрантів і біженців із Східної Європи. Омріяний виїзд туди виявився, отже, проблематичним. І тільки завдяки особистому зверненню до швейцарського уряду впливового політика А. Келлера, який знав професора Огієнка як офіційного перекладача українською мовою Біблії, здійснюваного на замовлення Британського і Закордонного Біблійного Товариства, таку візу було видано. І не лише Огієнку, а й кільком особам з його найближчого оточення.

Таким чином, політичний вигнанець з рідної землі ступив на землю невідомої йому Швейцарії, на першу прикордонну станцію Шаанвальд, 30 квітня. Другого дня його доставили в розподільчий емігрантський табір Букс, а вже звідти, через три дні, він одержав дозвіл на від'їзд через Цюрих і Берн до Лозанни. Про це довідуємося не лише з його коротких спогадів, опублікованих у «Біблійних студіях» а й з листа до доктора В. Рудницького: «30.04 я виїздив і зі мною легко пропускали, на дозвіл до Берну». За інформацією з цього ж листа можна встановити, що відразу ж по прибутті до Лозанни він більш ніж на два місяці потрапляє спочатку до тамтешнього табору для переміщених осіб.

Перші дні перебування ще в одній чужій країні й – перші розчарування. «Тут нема надії на якусь заробіткову працю, нема надії легко в'їхати до Америки. Я ще в лагері, але незабаром сподіваюсь вийти на волю й буду жити з трьома з мого оточення в Женеві… Коли буду на волі, сподіваюся розвинути працю, щоб пустити сюди бодай декількох осіб».

Облаштуватися в Женеві йому не судилося. Натомість волею долі пощастило опинитися в лозаннському притулку «Бетань».

Без сумніву, Огієнко їхав до Швейцарії не перебути тимчасово житейську негоду, а працювати. І своє перебування в лозаннському притулку розцінював як короткотривале. Будучи вільним від недавніх щоденних, щогодинних клопотів щодо виконання своїх обов'язків духовного провідника численної української пастви, він знову відчув у собі тягу до наукової праці, до наукової книги.

У Швейцарії дослідник вирішив найперше продовжити свою багатолітню працю зі створення життєписів видатних особистостей української історії. Сталося так, що на перший план постала тут перед ним постать Богдана Хмельницького і він продовжує дослідження теми «Хмельницький і незалежність України».

Коли звести воєдино й проаналізувати всі ці численні, сповнені надлюдських зусиль і відчайдушності, спроби вирватися з цього, здавалося б, замкненого кола суцільних невдач і розчарувань, які чекали митрополита Іларіона у Швейцарії, складається враження про існування якогось недоброго фатуму, який супроводжував цю людину протягом усього періоду емігрантського життя, особливо після Холма.

Проте невдачі й розчарування – здебільше морального плану – можуть здатися й не такими тяжкими в порівнянні з тим, яких фізичних мук довелося пережити йому саме в цю пору. Йдеться про несподівану хворобу, яка остаточно підкосила його сили і в боротьбі з якою, перенісши три операції, митрополит Іларіон готувався в Лозанні до остаточного прощання з цим світом.

Стан здоров'я митрополита Іларіона помітно погіршився ще в квітні 1945 року. Позначилися багатомісячні дорожні митарства під військові канонади з Холма до Відня, нервове й фізичне виснаження. Власне, ЗО квітня, перетинаючи вночі австрійсько-швейцарський кордон, митрополит Іларіон уже не міг самостійно рухатися. В Лозанні його оглянув знаний уролог доктор Секретан і практично за безплатно зголосився лікувати. Через місяць він заявив, що подальше лікування недоцільне, потрібна лише операція.

8 серпня хірург Ніганс зробив у своїй лозаннській клініці операцію, на якій наполягав доктор Секретам. На жаль, вона не дала бажаного результату, а лише спричинилася до погіршення загального стану. З перемінними наступами болів митрополит Іларіон протримався до грудня, коли лікар переконав його, що без негайної повторної операції той і може у скорім часі померти.

Проте, як засвідчують архівні документи, цей суворий вирок лікаря не стривожив, а… заспокоїв митрополита Іларіона. У результаті безкінечних без – сонних ночей, які тривали кілька місяців, він приходить до висновку, що «за тяжку мою провину – і покинення моїх вірних – Господь зволив тяжко покарати мене». Переконавшись у безрезультатності й подальшій безперспективності спроб покращання свого побутового, матеріального й морального стану через неможливість виїзду із Швейцарії туди, де б він міг сповна реалізувати себе, виснажений фізично перед, як йому здавалося, невідступною вже хворобою, митрополит Іларіон приймає тверде рішення скласти письмовий заповіт своїм трьом дітям. Анатолій і Леся мешкали поруч – у Берні – й заробляли собі на шматок хліба самостійно. До початку зими 1945 року залишалася невідомою лише доля Юрія. Але митрополит вірив, що він десь живий, десь неподалік, що його не могла не врятувати доля. Тому й вирішує звернутися востаннє письмово до всіх трьох.

У ті хвилини, коли писав заповіт, найбільший біль у серці переживав саме за дітей. І відчував ніби якусь провину перед ними. За те, що, можливо, через своє занадто ревне служіння національній справі не мав часу більше бути з ними і більше дати їм. За те, що через свої гріхи зазнали й вони на своєму ще молодому віку стільки поневірянь і митарств. За те, що не вберіг їхню матір від тяжкої хвороби й залишив напризволяще і, може, назавжди тепер недоглянутою її могилу у неприязній для їхньої сім'ї Варшаві. За те, що залишає в цій спустошеній духовно й жорстокій чужині назавжди повними сиротами дітей своїх – свідомих українців, ізгоїв своєї несправедливо безталанної України.

Цей своєрідний документ – швейцарський заповіт митрополита Іларіона – являє собою машинописний текст, надрукований на двох сторінках. Перша сторінка є бланком з друкарським тисненням у верхньому лівому куті двох рядків – Dr. Ilarion. Metropolit und Erzbishof. Наприкінці тексту другої сторінки на віддрукованому машинкою тексті «Іларіон, митрополит Холмський і Підляський стоїть підпис Іларіона і кругла печатка, ще холмська – «З Божої ласки Архієпископ Холмський і Підляський». Праворуч у верхньому куті першої сторінки – дата: 11 грудня 1945 року.

Таким чином, заповіт готувався й підписувався митрополитом Іларіоном буквально за день до другої – найскладнішої – операції.

Знаходячись у повній умовій силі, вважаю за конче зробити таке занарядження. Коли б Милосердному Господеві було угодно не підняти мене більше з одра хвороби й забрати мене з цього світу, то я позоставляю замість себе в родинних справах Огієнків старшого сина свого, інженера Анатолія Огієнка, якого всі члени моєї родини мають шанувати як свого старшого. В його конечний обов'язок доручаю поклопотатися долею своєї сестри Лариси та брата Юрія.

Щодо мого рухомого майна, то все його засадичне за-віщаю доньці моїй Ларисі Огієнко, як майно та гроші, що зараз знаходяться при мені, так і майно в Холмі, Варшаві, Криниці, Герцогенбургу та Сен-Пельтені, а також і мої гроші в Лендербанк у Відні та в ПКО в Варшаві, але з тим, що моєю одежею й моєю білизною донька моя Лариса щедро поділиться з синами моїми Юрієм та Анатолієм.

Опіку над моєю бібліотекою в Варшаві та в Герцоген-бургу доручаю синові Анатолію. Я хотів би, щоб моя бібліотека не була продана, але знаходилась в одних руках і перейшла цілою до дітей моїх дітей, коли то буде можливе. В разі неможливості цього, мою бібліотеку поділять між собою всі троє мої дітей, Анатоль, Юрій і Лариса, а книжки, їм непридатні, пожертвують до якоїсь української публічної установи.

Тому ж синові Анатолієві доручаю опіку над усіма моїми недрукованими працями, – він має постаратися, щоб усі вони були своєчасно видані в світ. Авторське право усіх моїх друкованих і недрукованих праць, а також авторське право мого перекладу Святого Письма на українську мову позоставляю всім трьом моїм дітям у рівній частині: Анатолієві, Юрієві та Ларисі. Старший син мій Анатолій займеться цією справою.

Молю Милосердного Господа, щоб завжди мав моїх дітей у своїй ласкавій опіці. Амін.

Лозанна. Клініка «La Surse», 11-го грудня року Божого 1945-го.

Іларіон, митрополит Холмський і Підляський».

Другого дня після підписання заповіту – 12 грудня – митрополиту Іларіону було зроблено операцію, через тиждень – 19 грудня – ще одну. Після того сім довгих тижнів знесилений організм боровся зі смертю в клініці, а після ще якийсь час – у притулку «Бетань».

30 січня 1946 року він пише листа до митрополита Діонисія у Варшаву. Непрості були раніше стосунки між цими двома релігійними діячами. Мав митрополит Іларіон немало підстав і завдячувати Діонисію, і справедливо ображатися на нього. Але в ті хвилини страждання, перебуваючи фактично між життям і смертю, він посилає до свого колишнього соратника й водночас опонента теплого і ніби прощального листа. «Дорогий Владико, – зазначається в ньому, – пишу Вам, щоб попросити Вас згадувати мене в своїх Молитвах, бо стан мого здоров'я такий, що все можливе. Від самого приїзду й дотепер я не мав спокійного від страждань дня, а сили мої невеликі…»

Та волею долі судилося митрополитові Іларіону вийти і з тієї безнадії. Дещо пізніше, вже в Канаді, згадуючи ті страшні дні свого життя у своїй проповіді до всечесного духовенства та до всіх вірних, мовленій у храмі Святої Покрови у Вінніпезі, наголосив: «Господь змилувався надо мною, в недугах згорілому, – підняв мене, до смерті призначеного, щоб я невсипущою працею для Церкви й свого Народу загладив свій і Ваш, мої Всечесні Отці, непрощенний гріх: опущення рідної пастви. Коли я нерухомою колодою лежав, всіма забутий і всіма покинутий у чужому шпиталі, мене відвідав і помолився за мене Високопреосвященний Митрополит Анастасій з Чудотворним Образом Божої Матері, що заступилася за мене перед Сином Своїм. І тільки тепер я приходжу помалу до здоров'я».

Всі, хто листувався тоді з митрополитом Іларіоном, навіть і не здогадувалися, в якому матеріальному й моральному становищі насправді перебував тоді цей діяч – «бездомний і бездольний Богомолець за розп'ятий український народ», як він підписався 16 серпня 1946 року в одному з листів до свого побратима Леоніда Білецького. Лише з окремих скупих фраз, віднайдених у таких листах, вимальовується його реальне становище.

З листа до Д. Дорошенка: «Я живу тут духовно пригніченим, бо зовсім одинокий. Працюю багато, але все не те, що хотів би, бо тут слов'янської книжки не знайдеш. Оця самотність сильно дошкуляє, й я радий би був приїхати куди-будь, аби тільки поміж своїх.

З листа до Л. Білецького: «Життя тут у мене духовно тяжке – я одинокий. Українців тут взагалі нема, книжки не дістанеш. Правда, я дуже багато працюю, багато вже зробив. Але це все дорогою ціною».

Прагнучи й тут зреалізувати свій колосальний науковий потенціал і повсякчас відчуваючи брак під руками наукової літератури, він звертається, куди тільки може, з проханням допомогти літературою. Адже як слов'янинові без хліба, так і науковцеві без книги ніяк не обійтися, навіть якщо й житейські обставини складуться так екстремально, як вони склалися для колишнього професора Огієнка.

Ось витяг з листа до однієї з пресових агенцій у Парижі:

«Високодостойне видавництво! Сердечно прошу вислати мені всі видання УМСА-Ргезз релігійного змісту російською мовою, за що буду Вам глибоко вдячний. Я живу в Швейцарії в Лозанні, яко втікач з Польщі. На жаль, знаходжуся в повній матеріальній нужді, тому заплатити Вам за видання не маю чим, – заплачу теплою молитвою до нашого милосердного Господа, щоб поблагословив Вашу працю».

З подібним проханням він звертається й до директора відомої вже на той час в усій Європі бібліотеки Симона Петлюри в Парижі:

«Високодостойний пане директоре! Із часописних звісток я довідався, що Ваша бібліотека знову відкрита, а тому посилаю Вам працю мого життя – переклад Нового Заповіту й Псалтирю; Старий Заповіт ще чекає на своє друкування… У Швейцарії я зовсім не маю української книжки, а тому звертаюся до Вас з проханням час від часу випозичати мені потрібне. На початку сильно прошу Вас вислати всі річники моєї «Рідної мови», бо вона завжди мені потрібна для наукової праці, а я не маю ані одного числа при собі».

Пошуком річників цього часопису займалися й знайомі у Франції. На це вказує ось цей фрагмент з листа Павла Сомчинського до Іларіона: «Не гнівайтесь, що не відшукав «Рідної мови», – це не так легко, та ще сподіваюся. В неділю в бібліотеці будуть збори, на яких п. Довженко, бібліотекар, порушить цю справу публічно – може, в когось знайдеться».

Сьогодні залишається дивуватися мужності, терпінню й непереборному бажанню цієї людини працювати для України. Працювати навіть за таких украй несприятливих обставин, які складалися для Огієнка в Швейцарії: непевний статус політичного емігранта в лозаннському притулку, повна дезорганізація українських інституцій в екзилі в результаті воєнної розрухи, від яких йому годі було чекати якоїсь підмоги, відсутність друзів чи бодай знайомих, тяжка хвороба, лікування від якої не гарантувало видужання. І наперекір всьому цьому – вже вкотре – сміливий і оптимістичний заклик до українців-емігрантів об'єднуватися, не забувати рідне слово, сприяти бодай мізерною підтримкою відновленню українського видавництва «Наша культура».

Творчих задумів було багато і він поспішав, знесилений хворобою й трьома операціями, бодай частково реалізувати їх. Саме на цей період припадає написання значної частини тому «Філософських містерій». Тут, у Лозанні, було розпочато роботу над філософськими містеріями з трилогії «Житейське море» – «До щастя», «Остання хвилина». Тут за надзвичайно короткий час було написано і вершинний твір цього періоду – своєрідний духовний заповіт українському народові, автобіографічну поему «На Голготі».

З туги за Україною народився на швейцарській землі ще один унікальний Огієнків твір – «Дохристиянські вірування українського народу». Можна з впевненістю говорити, що швейцарський період еміграції був для нього надзвичайно продуктивним передусім з точки зору наукової діяльності та художньої творчості.

Окрім згаданих уже творів, тут були написані і «Марія Єгиптянка», і «Легенди світу», і «Туми», і «Українська літературна мова».

З другої половини 1946 року здоров'я митрополита Іларіона помітно пішло на поправку. Тепер він більше часу міг віддавати улюбленій науковій роботі. За короткий час створив немало нових праць як наукового характеру із царини історії і мовознавства, так і художніх творів. Серед них – «Українська літературна мова», «Географічні назви в українській мові», «Українська церква в час руїни», поеми «Туми», «Остання хвилина», «Легенди світу».

Щоразу, закінчуючи черговий рукопис, кожен з яких народжувався з глибини серця, бо був вистражданий і виболений протягом багатьох тривожних днів і ночей, перед автором поставали запитання, відповіді на які шукав повсякчасно: як зберегти все це; де знайти однодумців, аби все це надрукувати; чи потраплять ці сторінки до тих, кому вони призначалися?

Тепер, одужавши, найголовнішою справою для себе вважав відновлення діяльності заснованого у Варшаві українського видавництва «Наша культура».

У пошуках спільників, митрополит прагне натрапити на слід української друкарні в Женеві, заснованої ще 1876 року Михайлом Драгомановим.

Про неодноразові Огієнкові приїзди до Женеви у «справі друкарні», засвідчують цілий ряд його книг, подарованих автором бібліотеці Женевського університету – «Новий Заповіт Господа й Спасителя нашого Ісуса Христа. З грецької мови на українську перекладений проф. Іваном Огієнком», «Історія церковнослов'янської мови», «Нариси з історії української мови: система українського правопису», «Українська культура», «Українська літературна мова XVI століття і Крехівський Апостол 1560 р.», «Українська Пересопницька Євангелія 1556 р.».

Втративши надію знайти в Лозанні чи Женеві бодай когось із меценатів, Іван Огієнко відважується створити видавництво сам. У архіві Інституту «Бетань» вдалося віднайти рукописний варіант рекламного оголошення, яке Огієнко готував, очевидно, для публікації в україномовній періодиці Західної Європи. Зважаючи на унікальність документа, варто навести його повністю: «Неперіодичне видавництво «Наша культура», що виходило у Варшаві й було закрите німцями в 1939-у році, знов приступило до видання праць головно з ділянки української культури, мови та красного письменства. Буде виходити не менше як по дві книжки в місяць.

Видавництво розпочинає свою працю з глибокою вірою, що все українське громадянство знайде належне зрозуміння для наших зусиль дати кожному українцеві й кожній українці корисну книжку.

Ми закликаємо всіх людей доброї волі масово поширювати наші книжки, бо тільки від цього залежить розвиток і вся доля нашого видавництва, якому доводиться працювати у важких умовинах емігрантської дійсності. Це й дасть видавництву змогу виконати поставлене завдання: доброю книжкою служити Народові. Видавництво працює під головним проводом Митрополита Іларіона.

Адреса редакції: Митрополит Іларіон, Lausanne, Bethanie.SUISSE.

Прагнучи будь-що відновити діяльність «Нашої культури», про що було зроблено оповістку в усіх україномовних часописах, він водночас шукає в Західній Європі такого видавця своїх книг, з яким йому пощастило у Празі.

22 березня 1946 року Іларіон розсилає на різні видавничі адреси листа такого змісту: «Високодостойний пане Добродію! По всіх країнах, де тільки мешкають тепер українці, помічається великий голод на українську книжку, і то не тільки в Європі, але навіть в Америці та Канаді. Яке видання тепер не появилося б, воно зразу буде розкуплене. У мене є кілька нових праць, і Ваші знайомі скерували мене до Вас, що, власне, Ви могли б мені мої праці видати».

Далі в листі наводиться довгий перелік готових до складання рукописів і обумовлюється умова автора: 20 відсотків гонорару від ціни примірника.

Саме один з таких Іларіонових листів потрапив у Парижі до рук Павла Сомчинського – молодого, енергійного, патріотично налаштованого українця з Варшави, який досі підробляв складальником у французьких та польських друкарнях, але давно вже мріяв про видання українських книжок.

Ніби випадково доля звела цих двох відірваних від рідної землі українців в непросту для обох житейську пору. Але станеться так, що їхні стосунки, їхня співпраця, їхнє листування триватимуть багато літ і будуть наповнені цілою гамою людських почуттів – від щирості, відданості, взаємоповаги до нерозуміння, розчарування й відчуження. Після від'їзду до Канади у вересні 1947 року митрополит Іларіон ніколи більше не зустрінеться з цим чоловіком, але туга за ним, жаль, що з об'єктивних причин не зміг допомогти тому так, як допоміг свого часу йому Павло Сомчинський, переслідуватиме владику до останніх днів його життя.

Та на початку складалося все несподівано добре. Лист Павла Сомчинського з пропозицією обговорити умови співпраці і його негайний приїзд до Лозанни був для митрополита Іларіона справжнім порятунком. Вони порозумілися з перших хвилин знайомства – побілілий і виснажений митарствами, воєнними дорогами 65-річний український митрополит та юний і дужий, сповнений бажання творити й жити український емігрант із Парижа. Взявши до видання перші рукописи, молодий видавець незабаром надсилає з Парижа рукописний і машинописний варіанти його договірного зобов'язання.

Умови співпраці з новим видавцем цілком задовольняли митрополита Іларіона. Єдину зміну, яку він запропонував до письмового зобов'язання Павла Сомчинського, було те, щоб на титульних вихідних даних кожного видання стояла назва його видавництва «Наша культура». Позначка видавництва Жанни-Аделі Бистржановської, від імені якого виступав Сомчинський, мала проставлятися наприкінці книг у реквізитних даних.

Дбаючи про те, аби якомога більша кількість української спільноти в Європі й Америці довідалася про зміну адреси «Нашої культури» й відновлення її діяльності у Швейцарії, митрополит Іларіон замовляє своєму новому компаньйонові нову форму бланків.

Робота видавництва «Наша культура» була організована так: всю редакційно-видавничу роботу з рукописом здійснював у Лозанні Іван Огієнко. Виправлену коректуру надсилав на паризьку адресу адміністрації видавництва. Обмін коректурами тривав од останніх виправлень і отриманням Огієнком сигнального примірника.

Таким чином, цей енергійний молодий чоловік перебрав на себе всі функції адміністратора «Нашої культури» з організації друкування книг, збору замовлень і налагодження мережі їх продажу. Завадити потужним намірам, на його думку, міг лише стан здоров'я самого митрополита. В одному з листів Павло звертається до нього по-синівськи тепло і щиро: «Я безмежно стурбований вашим останнім листом, де Ви писали, що останні переживання звалили Вас до ліжка. Що в Вас, Владико? Чи це серце? Чи шлунок? Прошу Вас гаряче не занедбувати здоров'я й зокрема – не перепрацьовуватися. У Вашім віці треба пильнувати здоров'я! Напишіть, прошу, на що недомагаєте. А головно – тримайтеся вказівок лікаря. Ваше здоров'я – це ж не лише Ваша особиста справа, Владико, – це має ж громадське значення. Цього легковажити не можна».

Після виходу в світ перших книг обумовленими у письмовому зобов'язанні накладами, перед Павлом Сомчинським постало завдання чимшвидше їх реалізувати, аби повернути взяті кредити, оплатити гонорар авторові й відкласти кошти на розширення видавничої діяльності.

Необхідність прискорення продажу книжок і повернення коштів обумовлювалася ще й наближенням дати від'їзду митрополита Іларіона до Канади. Наступні витяги з листів переконують, як щиро радів цій події Павло Сомчиниський, як щиро прагнув у душі сам переїхати туди, де було ширшим українське середовище, де працювати можна було більше й результативніше:

Лист від 8 вересня 1947 року:

«Я буду щасливий, коли Господь допоможе й мені дістатися до Канади. Я буду щасливий, якщо могтиму працювати, яко технічний робітник на українській видавничій ниві. Важкий це шлях, та дає він багато тихого вдоволення людині. Видати поступово усі Ваші праці, усі Ваші твори – було б для мене великою радістю. Цим-бо міг би і зо свого боку, яко технічна сила, причинитися до збагачення нашої культури».

Але говорити про швидкий розпродаж зібраних на складі книжок і повернення боргів друкарні не приходиться. Вихід у світ двох книг, яких найбільше чекав автор, – «Політична праця Богдана Хмельницького» та «Недоспівана пісня: Богдан Хмельницький» – припав на кінець 1947 року.