Домініка – найважливіша людина в житті Огієнка

5. Домініка – найважливіша людина в житті Огієнка

1937 рік. Цей рік ще більше ускладнив життя Огієнка, адже з життя пішла та єдина, яку він все життя кохав і після смерті якої у квітні 1937 року професор Огієнко приймає рішення про чернечий постриг.

Саме зараз, здається, варто згадати про дружину Івана Огієнка, адже це була людина, яка переживала всі негаразди і труднощі разом з ним і була вірна йому все своє життя.

На мій світогляд мала вона перша сильний і вирішальний вплив, – це вона мене зробила свідомим українцем. Іван Огієнко

Чи стане юнак ніжним і мужнім без впливу жінки? Чи досягне вершини творчого злету? Чи осягне багатоманітну красу життя? Ці та інші питання вперше скромно поставили у своїй книзі «Визначне жіноцтво України» О. Козуля та О. Луговий. Нарешті у коло громадських діячок – найвідоміших представниць українського жіноцтва, як от X. Алчевська, М. Левицька, О. Петлюра, О. Січинська, Г. Шухевич, потрапили як «національні діячки» й ті, хто присвятив себе обранцю серця, родині. Серед перелічених імен автори вмістили коротенький виклад і про Домініку Данилівну Огієнко – скромну, наділену щедрим даром берегині, вірну супутницю, соратницю, помічницю, порадника і друга Івана Івановича Огієнка, яка протягом тридцяти років подружнього життя поділяла з ним усі труднощі творчих пошуків, злетів і невдач. Неможливо краще охарактеризувати Домініку Огієнко, ніж це зробив після її смерті один із лідерів української наукової еміграції у Польщі, професор Варшавського університету Іван Коровицький:

«Вона стоїть у ряду тих жінок, які є анонімними співтворцями наукової чи мистецької діяльності своїх мужів, котрі без їхньої моральної підтримки, без їхньої інспірації, а то й діяльної помочі ніколи не могли б досягнути того, чого досягнули. Життя Домініки не охопити датами. Нічого не друкувала. Не мала титулів. Обрала шлях. – ще донедавна такий нелюдний, осміяний – родину. Родина – найменша клітинка нації. Здоров'я цієї клітинки – здоров я всього організму».

Саме ці риси – самовіддане служіння ідеї національної культури та держави, вишуканість, тонкий смак, душевне тепло, безкорисливе, дбайливе і привітне ставлення до кожного, з ким вона спілкувалася, хоч би хто і коли завітав до Огієнкової оселі, високо цінували видатні вітчизняні діячі Л. Бачинський, А. Вовк, Д. Дорошенко, А. Животенко, О. Колесса, Л. Кобилянський, X. Лебідь-Юрчик, С. Наріжний, О. Онуфрійчук, В. Підгорецький, С. Русова, К. Студинський, І. Филипчак, О. Чернова та багато інших її сучасників. Про неї писали: «У ній поєднуються ніжність і сила, чуйність і гідність.»

На Житомирщині, в містечку Брусилові поблизу Радомишля 17 січня 1882 року – двома днями пізніше свого майбутнього судженого, котрий побачив світ у цьому ж місті, в сім'ї Литвинчуків народилася донька. Нарекли її Домінікою. Батько Данило походив із простого козацького роду, покровленого із шляхетною родиною Григорія Барвінського, місцевого дяка з Галичини. Родина Журахівських, з якої походила мати Домініки – Акулина, належала до давнього польського шляхетського роду, в якому однак уже дід новонародженої прийняв православ'я і виховував дітей на кращих творах української літератури, мистецтва, героїчного епосу. Домініка стала улюбленицею не лише сім'ї, де виростав ще син Петро, але й обох родин. Саме вони, родини батьків, були тими осередками українства, де постійно пломенів вогонь боріння за національну культуру. Кумиром усього роду був Тарас Шевченко.

Здобувати освіту почала 1890 року, на рік раніше від І. Огієнка, в Брусилівській п'ятирічній школі в обдарованого вчителя Івана Сливки, який докладав у ті небезпечні роки зросійщення багато зусиль, аби його педагогічна діяльність була пройнята національним духом, щоб у процесі навчання виховати у дітей не подвійну мораль, а міцну цільність особистості. Завдяки виключним здібностям, дбайливості й наполегливості Домініка досягає найвищих у своєму класі успіхів.

Романтична привабливість, надзвичайна врода, гумор і завзяття, скромність, чарівний голос дівчини привертає увагу відмінника навчання Івана Огієнка. Переборовши сором'язливість, скутість та користуючись близькістю навчальних класів, що обумовлювало їхні часті зустрічі, він знайомиться з Домініком. Їхні стосунки набувають взаємної приязні.

Завершивши навчання, дівчина допомагає батькам у домашній роботі. Скрутне матеріальне становище сім'ї не дає їй змоги продовжувати освіту. Вона ступає на педагогічну ниву – стає вчителькою приходської школи в сусідньому селі. За звичаєм того часу, в церковних школах учителеві платили утримання натурою – селяни за встановленою чергою приносили вчительці тричі на день продукти споживання. Цими пожитками Домініка утримувала не лише себе і батьків, а й кількох учениць із бідняцьких сімей.

У травні 1901 року, після завершення навчання у київській військово-фельдшерській школі, Іван. Огієнко приїздить додому у місячну відпустку. Вони зустрічаються. Вона оповідає йому про своє життя, вчительські будні, світлі почуття задоволення від щастя дарувати дітям радість пізнання світу. Він ділиться своїми мріями – навчатися далі, будь-що здобути університетську освіту, досягнути висот у науці, стати яскравою постаттю, гідною свого народу. Безкоштовна освіта, яку він здобув, вимагала відпрацювання в медичному закладі. «Відпрацюю, а далі…» А далі – кохання!

Та юні роки, матеріальна скрута не дають змоги їм ні часто зустрічатися, ні побратися. Але велике бажання бути поряд приводить до того, що Домініка, за порадою Івана, невдовзі переїжджає до Києва, де навчається в акушерській школі. 11 червня 1907 року, коли І. Огієнко завершував навчання на історико-філологічному факультеті університету Св. Володимира, Домініка та Іван беруть шлюб. До сімейного життя молода жінка поставилася як до найбільшого Божого таїнства, в якому дружина, за її переконаннями, має злитись зі своїм чоловіком у неподільне гармонійне ціле. Віднині служити своєму судженому стало її долею. Домініка присвячує себе родині, вихованню дітей. У громадські та політичні організації свідомо не вступала, стверджуючи, що ніколи й ніде не зробить стільки корисного і реального, як у своєму домі. «Хіба ж виховати здорову, патріотично свідому родину – це мала робота?» – запитувала Домініка Огієнко.

Інтереси сім'ї, науково-дослідницька, публіцистична, літературна праця чоловіка поглинає всі її сили. «Я багато писав і видавав, але це тільки тому, що моя помічниця завжди самовіддано допомагала мені», – свідчив Іван Огієнко. Всю чорнову роботу для його наукових розвідок і студій готувала Домініка Данилівна. Вона із сотень джерел виписувала необхідні матеріали, систематизувала їх, готувала до друку, вичитувала верстку. Десятки тисяч карток для чоловікової картотеки підготувала й упорядкувала вона. Завдяки цьому лише за перші десять років подружнього життя із-під пера студента, вчителя гімназії, професорського стипендіата та приват-доцента Київського університету Св. Володимира виходить близько ста наукових, педагогічних, публіцистичних викладів, поетичних творів, словників; рецензій.

Не маючи змоги здобути освіту, Домініка надзвичайно багато читала. Цьому сприяла й бібліофільська пристрасть Івана. Книга за книгою з'являються в кабінеті молодого вченого щойно надруковані та цінні раритетні видання. Поступово подружжя створює унікальну книгозбірню, яка до 1917 року налічувала кілька тисяч томів.

Із великим піднесенням зустрічають Огієнки Лютневу революцію в Петрограді, всі ті зміни, що стаються одразу в Україні. Сонце надії національного відродження засвітилося в душах подружжя. Іван Огієнко з притаманними йому духовною силою й захопленням поринає у вир соціальних перетворень. Для Домініки Данилівни настали важкі часи. Дружина рідко бачить чоловіка. Він у постійних турботах, а якщо й удома, то за столом працює над черговим підручником української мови, українським молитовником, нарисами про українську мову. І сама вона робить спробу здійснити давню свою мрію – завершити освіту. Незважаючи на 35-літній вік, записується слухачкою Українського народного університету, а 1918 року – студенткою Українського Державного університету в Києві. Та подальший перебіг подій не дав їй змоги продовжувати навчання. Домініка разом із чоловіком вирушає до Кам'янця-Подільського, який став у 1919–1920 роках місцем перебування уряду Української Народної Республіки. Новий шестикімнатний дім, величезна кількість турбот Майже кожної зустрічі, а вони відбувалися часто, напам'ять прочитувався чи не цілий «Кобзар». звалилися на тендітні жіночі плечі. Майже щодня до ректора університету навідувалися додому студенти. Учителька за даром Божим, лагідна, витримана, доброзичлива, вона, завжди гостинно їх зустрічаючи, прагнула зарадити вирішенню пекучих справ, постійно нагадувала чоловікові про необхідність допомагати незаможним студентам і сама непомітно, чим могла, підтримувала кожного, хто звертався до неї. Студентство знало це і часто, як до останньої, найвищої інстанції, йшло саме до неї.

Мало хто знав, що в січні 1919 року, вже обіймаючи посаду міністра освіти і мистецтв, перед небезпекою окупації Києва більшовиками, Іван Огієнко, керуючи евакуацією управлінської документації, майна міністерства, співробітників, за багатьма клопотами не встиг здійснити важливий для родини крок: залишив на банківському рахунку всі власні заощадження, а тому сім'я прибула у Кам'янець лише з тим, що мала на собі. Жодного натяку на невдоволення, докір чи нарікання за таку необачність Іван Іванович від своєї подруги не почув. Про надзвичайну безкорисливість Домініки Данилівни, високі духовні орієнтири її життя свідчить й інший факт. Улітку того ж 1919 року одне із київських видавництв закупило в Огієнка багато його підручників та науково-популярних праць на суму 7,5 мільйона карбованців. Інфляція щодня катастрофічне знецінювала їх, та на пропозицію одного з банківських працівників обміняти кошти на тверду валюту дружина міністра запротестувала: «Українському міністрові не пристало збутися своїх рідних грошей. Про їх обмін відразу довідається цілий Кам'янець, а це викличе грошову паніку, бо ж то сам міністр збуває свої гроші…». Гонорар швидко знецінився, і тому невдовзі, емігруючи з України, сімейство було приречене на нужду й поневіряння.

Кам'янець-Подільський період життя в долі Домініки Данилівни був особливо важким і відповідальним. Високі урядові посади міністра освіти, мистецтв і віровизнань, Головноуповноваженого уряду УНР, на які призначено Огієнка, вимагали від його дружини надзвичайної зосередженості, делікатності та дипломатичності. І задля свого чоловіка вона робила все, що тільки могла, аби полегшити виконання ним важких і відповідальних державницьких обов'язків. Пунктуальна була безмежно, і від призначеного часу не відступала ці на хвилину, свідчили сучасники. Це впорядковувало його життя і працю.

Не було обіду, а подеколи й вечері без гостей, і так день у день. Господиня створила в домі Огієнків щиру атмосферу сердечної гостинності, осередку національного духу й державності. Велика Огієнкова домівка стала для багатьох людей громадсько-політичним, культурним центром, де зустрічалися й перетиналися знамениті постаті епохи. Не знайдеться бодай одного українського міністра, який не бував би гостем Огієнків. Декілька разів відвідав дім Головний отаман С. Петлюра, гостили тут член Директорії Ф. Швець, прем'єр-міністр І. Мазепа, міністр А. Лівицький. Довше мешкали в різні періоди професори В. Біднов, Л. білєцбкий, Д. Дорошенко з дружиною та багато інших.

Скромність пані Домініки вражала сучасників. Без її участи, як свідчив сам Іван Огієнко, він не приймав жодного серйозного рішення. При цьому вона свідомо трималася в тіні. Домініка Огієнко рідко відвідувала урочистості, де як державний діяч брав участь її чоловік, а якщо й була на них присутня, то прагнула робити це непомітно. Ось як відобразив у спогадах свої враження про першу зустріч з дружиною міністра, що сталася на вшануванні 59 роковин смерті Т. Шевченка у березні 1920 року, протоієрей П. Табінський: «Розглядаю присутніх: на обличчях їх – повага, свідомість своєї високої гідності, певність, що вони «зробили честь академії своєю присутністю…» Подивіться на п. Огієнкову, – каже мій сусід, професор Столярів. – Жінка ректора університету й Головноуповноваженого уряду… Інша зразу дала б усім це відчути, а вона – скромна, тактовна, ні одним рухом не видає свого положення… Зразу видно великий такт, правдиву шляхетність і культуру духа».

Проте була вона водночас і дуже сміливою та рішучою жінкою, яка завжди вміла виявити свій патріотизм у реальних діях. Характерним прикладом є випадок, що трапився 1920 року, коли польське військове командування в часи фактичної окупації частини Поділля видало наказ про арешт голови українського уряду Ісака Мазепи. До з'ясування обставин він перебував під посиленою вартою в будинку Огієнків. Домініка Данилівна, незважаючи на загрозу бути розстріляною, підготувала прем'єрові втечу. Наказ було скасовано, тож необхідність у цьому відпала. Згодом, відкрившись Івану Івановичу, на його запитання «Чи знала вона про покарання, яке на неї очікувало?», вона спокійно, але впевнено, твердо відповіла: «А хіба ж я боюся смерті?. Найвище щастя людини – покласти життя своє за рідний край».

Під натиском більшовицьких військ уряд УНР змушений був емігрувати. Покидала рідну землю родина Огієнків з єдиним палким бажанням усі свої сили віддати на її визволення, на розквіт науки, культури, найскоріше повернення в Україну.

Розпочався найдраматичніший період життя Домініки Огієнко. Тяжка година випала чоловікам, а в жінок життя складалося ще важче. Вони взяли на себе всі турботи ведення господарства за тих мізерних засобів, які заробляли чоловіки на еміграції. Осмислюючи ту працю українських жінок на чужині, відома українська діячка в еміграції. Мірна відзначала, що вони не прагнули «до набуття жінці щонайбільше прав і привілеїв, а лише до підготування жінки до великої співпраці з чоловіком на усамостійнення й піднесення нашої нації».

Тарнів, Винники, Львів, Варшава – шлях скитання Огієнків. Тарнів – урядовий центр УНР в екзилі – був першим місцем на вигнанні І. Огієнка. Але й тут, за нових умов, завдяки дружині, в його домі панували затишок і доброзичливість у стосунках з співвітчизниками. Згодом у своїх спогадах колега І. Огієнка по співпраці в міністерстві освіти та товаристві Червоного Хреста у Кам'янці Софія Русова напише: «До Тарнова я приїхала на саме Різдво. Ніколи не забуду, як приязно зустрів мене Огієнко в своїй родині, як вразили мене ті вбогі обставини, в яких він жив після комфорту ректорського помешкання в Кам'янці. Але й тут виявилася та надзвичайна працездатність, яка скрізь робила з Огієнка цінного діяча.»

Іван Іванович – викладач львівської учительської семінарії, з 1926 р. професор кафедри старослов'янської мови та палеографії православного відділу теологічного факультету Варшавського університету. В 1932 році за вказівкою польського міністерства внутрішніх справ та освіти ректорат не продовжує з І. Огієнком контракт на наступний навчальний рік, звільняє його таким чином з роботи без усякого попереднього повідомлення, без подання причин і без прожиткового забезпечення.

У цей час православні церковні громади Польщі висувають клопотання до уряду про висвячення професора І. Огієнка на єпископа Луцького. Та єпископом Луцьким мав стати В'ячеслав Прокопович, якого бажав бачити на цій посаді польський уряд. В. Прокопович приїздив до Варшави, але по тижневих ваганнях та розвідках настроїв у різних громадських колах відмовився від пропозиції, назвавши замість себе кандидатуру того ж професора І. Огієнка. З цією подією пов'язаний ще один незвичайний факт у біографії Домініки Огієнко, який вкотре засвідчив велич і красу її всепоглинаючої жертовности, виявленої заради самореалізації її коханого. Перебуваючи у Варшаві, В. Прокопович таємно веде переговори з Домінікою Данилівною про її згоду прийняти чернечий сан, без чого висвячення І. Огієнка було б неможливим. І на цю, на погляд пересічного громадянина, полишену здорового глузду пропозицію вона погоджується. Але І. Огієнко, надзвичайно зворушений і глибоко вражений її поривом, рішуче відкидає таку можливість і з 1932 р. поринає в улюблену видавничу справу. В січні 1933 р. у Варшаві засновує науково-популярний місячник «Рідна мова», що виходив аж до часу окупації польської столиці німецько-фашистськими загарбниками у вересні 1939 року. Крім цього, від 1935 до 1937 року у Варшаві виходив редагований Огієнком науково-літературний місячник «Наша культура».

Постійна безпритульність, перервана праця, розпач за Україною. Відсутність вістей з Батьківщини, затхла атмосфера чуток, фантастичних «новин», приниження. Головною темою всіх розмов є незадовільний матеріальний стан вигнанців, питання про гроші, де і як їх заробити, роздобути. Всі жили з дня на день. Сподівалися на чудо, що уможливило б повернення в Україну. Але за таких умов, згадувала С. Русова, «тут… де панував такий пригноблений настрій і зневір'я, Огієнко захоплений працею, показував мені свої переклади. Святого Письма. Незабута мені, як… хором співали… емігрантську молитву, що її, здається, переклав Огієнко з сербської мови. Кожне слово брало за серце, рвало душу. Чимало людей плакало.»

Упродовж майже двох десятиліть життя за таких умов на еміграції Домініка Данилівна, за словами чоловіка, «вміла створити мені своєю ніжною рукою та чулим серцем найкращі умови для моєї культурної праці… покірно й достойно несучи тяжку долю жінки-емігрантки». Часто, перебуваючи без будь-яких засобів до існування, вона сама тяжко працювала, не шкодуючи сил, підтримувала в родині стан високої духовності й надії, теплим словом сприяючи чоловікові у його діяльності. Виявляла взірці небаченого терпіння, розсудливості. Ніхто й ніколи не чув від неї, навіть за найдраматичніших часів життя, жодної скарги чи нарікання. А коли народилася ідея видання україномовних місячників, перебрала на себе великий обсяг адміністративної роботи. І тут, на чужині, хоч би в якій скруті перебувала родина, двері їхніх завжди затишних квартир були відчинені для друзів-однодумців. З ними вона неначе оживала, уміла радіти сама та дарувала радість іншим. Відкидала життєві негаразди, з гумором сприймала надзвичайну спрощеність побуту. Гостро відчувала красу рідного слова, якому ніколи не зраджувала. Пам'ятала безліч приказок та казок, переказувала їх живою мовою Київщини. Найдосконаліше пам'ятала і величезну кількість пісень, їх річний уклад, і дім Огієнків часто наповнювався гарним співом. Мріяла записати повний кодекс цих пісень за народним календарем, як співає їх сам народ. Та не судилося.

Чуже середовище, постійний матеріальний нестаток, надмірне напруження та праця підірвали здоров'я Домініки Данилівни. Занедужала, приховуючи свій стан від рідних, аж поки не звалилася з ніг. 10 березня 1934 року в шпиталі Св. Лазаря в Варшаві оперували – вирізали заражену раком ліву нирку. З'явилася надія на одужання, але 1 січня 1936 року хвороба знову примусила її злягти. Потерпаючи від жахливих болів, пролежала вона вдома і в шпиталі сімнадцять місяців. Рак перекинувся на хребет. Рятунку вже не було.

І, як треба любити свою землю, кохати чоловіка, якою силою волі володіти, щоб навіть прикутою до ліжка мужньо думати не про себе, а про далекі українські шляхи і, звичайно, про нього, свого Івана, про важку ношу, яку він прийняв на свої плечі, несучи в еміграційні маси українську літературну мову, боронячи її від чужинеччини. Допомагала, як могла, у виданні журналів. День у день сортувала картки, систематизувала матеріал до нової праці чоловіка «Український літературний наголос». І навіть вмираючи, вона спонукала свого коханого до ще однієї великої праці його, життя.

Як згадував у другому числі 1939 р. «Рідної мови» сам І. Огієнко, «довголітній невилічально хворий у хаті, що повільно вмирав у нелюдських муках, створював настрій шукати бодай духовного відпочинку…». І він його знайшов. «Сама зболіла душа стала молитовне співати Євангелію, а це вкінці й допровадило мене до думки перекласти Євангелію…». Згодом на весь голос, усьому українському загалу він з гордістю за свою дружину скаже: «Вся та робота, яку я проробив за життя, це не тільки моя робота, але й робота Домініки Данилівни. Цим вона сильно послужилася перед рідною культурою».

Померла Домініка Данилівна Огієнко в шпиталі 19 травня 1937 року на руках у свого чоловіка, в присутності родини.

21 травня відбулося поховання. Ховали, як точно схарактеризував подію І. Коровицький, багатобарвне й незнане життя. Біля труни зібралася варшавська українська колонія. Згуртована в громаду, з'явилася студентська молодь зі своїм прапором. Варшавський православний митрополит Діонісій зложив хрест із жовто-блакитних квітів, відслужив панахиду. Жалібну службу разом з чисельним духовенством відправив отець архімандрит Палладій.

А в осиротілої родини, численних її друзів ще довго кровилася рана втрати, ще і ще раз відгукуючись болем на десятки співчутливих телеграм та листів, що надходили з багатьох країн світу. Як і багато інших, професор із Праги Йозеф Курз, зокрема, писав: «Мав нагоду і честь пізнати її виключно гарний характер, її розуміння Вашої наукової праці та потреби українського народу, і тому розумію тяжку втрату, котра Вас і Вашу родину спіткала з її кончиною». «Прийміть моє сердечне співчуття до Вашої тяжкої втрати, – писала С. Русова. Ваша дружина була Вам таким вірним другом, вона так уміла в тяжкі хвилини життя освітлювати своїм ласкавим плеканням не тільки Ваше родинне життя, але й усе оточення». Високозаслуженою громадянкою назвав Домініку Данилівну О. Колесса. «Смерть Домініки Огієнкової, – відзначив Л. Кобилянський, – це тяжка втрата… для всієї нашої національної справи». «Дай Боже, – наголошував В. Підгорецький, – діждати нам того часу, щоб могли ми перевезти тіло її на Рідну Землю, тіло Журавля, який, стерши крильця на чужині, не зміг перелетіти широкого й глибокого моря зла, недолі, терпінь і страждань».

Домініка Данилівна Огієнко пішла з життя. Покидаючи світ, заповідала вона дітям своїм, нащадкам-українцям:»… ціле своє життя добре і ясно пам'ятати про своє українське походження та про свої національні обов'язки до своєї обездоленої Батьківщини-України».

Пам'ятником коханій дружині і соратнику став патетичний твір-спогад «Раз добром налите серце» та фундаментальна праця І. Огієнка, яка вийшла до роковин її смерті, – «Повстання азбуки й літературної мови в слов'ян» із посвятою – «Моїй найдорожчій дружині-помічниці Домініці Данилівні Огієнковій на світлу й вічну пам'ять».