Писемна спадщина «робітника пера» – Івана Огієнка

9. Писемна спадщина «робітника пера» – Івана Огієнка

Зрозумівши, яким був митрополит Іларіон та Іван Огієнко відданим своїй Україні, і скільки рядків він написав для неї і на її честь, було б грішно не розглянути хоча б деякі з них.

Глибоко переживши трагедію української революції, Іван Огієнко більше не повертався у велику політику. Він із гордістю називав себе робітником пера – своїми думками за допомогою друкованого слова ділився з конкретною людиною, спонукав її думати, усвідомлювати, до якого народу вона належить, яку мову й культуру мусить знати і берегти.

Сьогодні в Україні до читацького загалу поступово повертається безцінна спадщина Івана Огієнка. Зокрема, перевидано найвагоміші праці вченого – «Історія українського друкарства», «Історія української літературної мови», «Українська культура», «Українська церква», «Дохристиянські вірування українського народу».

У «Мойсеї» І. Франка є дуже глибинна за змістом фраза:

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

Ігорів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Ці слова можуть слугувати своєрідною епітафією до життя Івана Огієнка. Сумний перебіг міжконфесійної боротьби на Холмщині й Підляшші значною мірою спонукали Івана Огієнка сконцентрувати свої зусилля як ученого на підготовці до написання цілої серії досліджень з історії Української православної церкви. Важливо було показати всьому світові, що історія українського народу й історія Української церкви міцно злилися в одне нерозривне ціле. Адже практично з XV століття православна церква в Україні, за словами Огієнка, стає головним суб'єктом і об'єктом української історії, бо за оборону її цілості й чистоти православ'я, її мови, обрядів, її індивідуальності точилася й точиться справжня боротьба.

10. Релігійна тематика творів історика української церкви

Перший крок до написання ґрунтовної, опертої на широкий архівний матеріал історії української церкви Іван Огієнко зробив у 20-х роках, оперативно видавши у створеному ним видавництві «Українська Автокефальна Православна Церква» кілька невеликих за обсягом книжок. 1942 року в Празі побачило світ солідне – у двох томах – видання Огієнкової «Української церкви». Перший том книги охоплює період від початків християнства серед українського народу ще в доісторичну добу до виходу в світ унікального твору українського друкарства – Острозької Біблії 1581 року. Другий том книги висвітлює долю української церкви після приєднання її до Московської митрополії 1686 року. Вже пізніше, відчуваючи потребу доповнення викладеного раніше підручникового матеріалу, Огієнко вирішує глибше й досконаліше дослідити окремі періоди – найскладніші й найдраматичніші – історії нашої церкви. Так з'являються, майже одночасно, дві його монографії «Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647–1657» і «Українська церква за час руїни. 1657–1687». Логічним продовженням розпочатої теми мало стати ще одне дослідження – «Українська церква за час гетьмана Мазепи». На жаль, цю працю Іван Огієнко написати не встиг, хоча інтенсивно добирав для неї архівний матеріал.

Тематична і жанрова палітра творів Огієнка як історика української церкви надзвичайно різноманітна. До фундаментальних досліджень того чи іншого історичного періоду, про що йшлося вище, слід додати і серію життєписів видатних діячів українського православ'я, і цикл філософських містерій та поетичних легенд релігійної тематики, і драматичні твори, головними героями яких є відомі церковні діячі – борці за українське православ'я. Окремо в цьому переліку виділяються підручники і посібники, розраховані не лише на слухачів духовних семінарій чи шкіл, а, передусім, на різні категорії населення. Виходять у світ «Українською патрологія» та «Канонізація святих в Українській церкві». Надзвичайно цікавими з пізнавальної точки зору є сторінки, присвячені життю святих – у Візантії, Європі, а також в Україні та порядок відправлення на їхню честь давніх і новіших богослужб.

Релігійну поезію здатна, як відомо, людина, помисли й діяння якої одухотворені глибокою вірою в Бога, щоденним безкорисливим служінням його ідеалам. Саме на таку стежку став Іван Огієнко – Митрополит Іларіон напередодні другої світової війни. Й відтоді з-під його пера стало все більше народжуватися поетичних рядків.

Саме в цей період автор ніби заново формулює своє поетичне кредо: релігійною поезією, завданням якої є творення правдивого релігійного світогляду, «допомогти людині стати найближче до Бога, визнати його своїм рідним батьком, поєднатися з ним – обожнитися».

Втім, це була спроба відродити стару українську літературну традицію, суть якої полягала у створенні духовними й світськими письменниками у поетичних рядках драматичних творів, де дійовими особами виступали, поряд із землянами, і небожителі, зокрема Бог, ангели, пророки, злі духи. Цей літературний жанр – філософська містерія, як відомо, був дуже популярний серед викладачів і вихованців Києво-Могилянської академії. На таких творах справді виховувалося не одне покоління свідомого українського громадянства.

Великообсягова книга поетичних рядків Івана Огієнка під заголовком «Філософські містерії», що вийшла друком як перший том двотомного зібрання художніх творів автора у Вінніпезі 1957 року, засвідчила про достойне відродження в сучасній українській літературі призабутої традиції, коріння якої сягає західних культур. Книга відкривається філософською поетичною трилогією «Житейське море», зміст якої складають містерії «Народження людини. Добро і зло на світі», «До щастя», «Остання хвилина».

Непросто і нешвидко писалися ці твори. Скажімо, роботу над містерією у п'яти діях «До щастя» автор розпочав 15–16 лютого 1947 року в Лозанні, а закінчив більш ніж через десять років – 26 травня 1957 року у Вінніпезі. Приблизно стільки ж часу забрала в нього праця над «Останньою хвилиною».

Маючи, на перший погляд, простий сюжет, зміст якого визначали, власне, назви поем, основне смислове навантаження тут несуть глибокі авторські роздуми про сенс людського буття, про призначення людини на землі, про вибір справжніх і фальшивих духовних та моральних цінностей, який завжди стоїть перед нами.

Надзвичайно актуальною на сьогодні з точки зору порозуміння провідників українських церков і об'єднання в єдину соборну Українську православну церкву видається драматична містерія «Руїна й воскресіння», яка завершує зазначений філософський цикл релігійної поезії Івана Огієнка. Цю поему можна без перебільшення назвати своєрідним духовним заповітом митрополита Іларіона своєму народові.

На увагу заслуговують ще дві поетичні Огієнкові збірки – «Бог і світ» та «Легенди світу». До першої автор додав підзаголовок «Читанка для молоді недільних і українських шкіл та для родин». Тут у доступній формі автор знайомить юного читача з найголовнішими церковними канонами і християнськими поняттями: Бог, родина, молитва, совість, причастя, ікони тощо. Друга збірка об'єднала кращі зразки як релігійних, так і світських легенд багатьох народів світу – переважно давньоєврейських, індійських, єгипетських, арабських, грецьких. Окремим розділом виділені слов'янські легенди.

Характерно, що у виданій 1988 року заходами Українського вільного університету у Мюнхені «Хрестоматії української релігійної літератури», яку впорядкував відомий у світі вчений-українознавець Ігор Качуровський, серед цілої когорти українських мислителів, богословів, письменників і поетів різних епох достойно представлений як автор циклу поетичних творів релігійної тематики й Іван Огієнко. Зокрема, в цій хрестоматії, окрім короткої бібліографічної довідки про автора, подано одну з кращих його поезій цієї тематики «Умом я Бога не відчую», написану 1960 року.