Особливості Реформації в Швейцарії

2.6 Особливості Реформації в Швейцарії

Ситуація, аналогічна германській, склалась і в Швейцарії де авторитет католицької церкви упав через зловживання, розбещення и неосвіченість клерків. Монопольне положення церкви в області ідеології тут також було підірвано успіхами світської освіти і гуманізму. Однак тут, в Швейцарії, до ідеологічних передумов додались суто політичні: місцеве бюргерство намагалось перетворити конфедерацію незалежних один від одного кантонів в федерацію, секуляризувати церковні землі, заборонити військове наймицтво, котре відволікало робочі руки від виробництва.

Однак подібні настрої переважали лише в так званих місцевих кантонах країни, де вже зародились капіталістичні відношення. В більш консервативних лісних кантонах зберігались дружні відношення з католицькими монархіями Європи, армії котрих вони и забезпечували найманцями.

Тісний зв'язок політичного і ідеологічного протесту і породив Реформації в Швейцарії, найбільш яскравими представниками якого виступили Ульріх Цвінглі и Жан Кальвін.

Доктрина Цвінглі мала риси схожості з лютеранством, але і не мало відмін від нього. Як і Лютер, Цвінглі опиралася на Священне Письмо і відвертав «Священне сказання», різко критикував схоластичне богослов’я, відстоював принципи «виправдання вірою» і «загального священства». Ідеалом для нього була ранньохристиянська церква. Він не визнавав того, що не можна було, на його погляд, обґрунтувати свідотством Священного Письма, і тому не визнавав церковну ієрархію, монашество, поклоніння святим, безшлюбність духовенства. В критиці обрядів католицької церкви він шов далі Лютера. Головне богослівська відміна між ними полягало в різному викладі причастя, носивший у Цвінглі більш раціоналістичніший характер. Він бачив в євхаристії не таїнство, а символ, обряд, виконуваний в згадці про спокутуючу жертву Христа. В той час, як Лютер шов на союз з князями, Цвінглі був прихильником республіканізму, викривачем тиранії монархів і князів.

Ідеї Цвінглі набули широкого поширення в Швейцарії при його житті, але після загибелі реформатора поступово були витиснені кальвінізмом і іншим перебігом протестантизму. Стрижньовим положенням учення Жана Кальвіна було вчення про «загальне визначення», згідно з яким Бог визначив кожній людині його долю: одним — вічний проклін і скорбота, іншим вибраним, — вічний порятунок і блаженство. Людині не дано змінити свою долю, він здатний лише вірувати в своє ізбраннічество, прикладаючи всю свою працьовитість і енергію, щоб досягти успіху в мирському житті. Кальвін затверджував духовний характер дієприкметника, вважав, що Божу благодать при його звершенні отримують лише вибрані. Ідеї Кальвіна отримали широке поширенні і в Швейцарії і за її межами, послуживши основою для Реформації в Англії і Нідерландській революції.

2.7 Контрреформація

Реформація викликала у відповідь реакційну політику з боку Католицької Церкви, яка отримало назву Контрреформації. У результаті католицькими залишилися Італія, Іспанія, південь Німеччини, частина кантон Швейцарії, Ірландія. В кінці XVI століття католицизм переміг на півдні Нідерландів (сучасній Бельгії) і в Мові Посполитої. Франція виявилася державою, де державною релігією був католицизм, проте протестанти довгий час користувалися правом вільного віросповідання. Необхідно відмітити, що контрреформація мала як зовнішню, так і внутрішню сторони. Якщо зовні це виявлялося в насильницькому придушенні реформаторського руху шляхом переслідування протестантів, поширення інквізиції і створення Індексу заборонених книг, то внутрішньо це були процеси, які можна назвати реформацією в самій католицькій Церкві. У 1536 році папа Павло III створив спеціальну комісію, до складу якої запросив членів суспільства «Каплиця Божественної любові», які склали звіт, що в багатьох зловживаннях в Католицькій Церкві були винні папи і кардинали, що ставили меркантильні інтереси вище духовних. У 1545 році за ініціативою Павла III був скликаний Трідентський собор, який повинен був дати відповідь багато важливих духовних питань сучасності. На соборі, який продовжувався в перебігу понтіфіката декількох пап, були прийняті не лише рішення по догматичних питаннях, але і сформульовані декрети у зв'язку з церковним зловживаннями.

Перед смертю Павло III покаявся в непотізме. Подальші папи, хоча і не проявляючи послідовності, але так само боролися з цим явищем. Окрім цього папи вели боротьбу за відновлення морального обличчя кліра католицької церкви. Так, Павло IV (учасник комісії Павла III) вигнав з Риму 113 єпископи, що незаконно залишили свої єпархії, при нім сотні ченців були відправлені знову до своїх монастирів. Переслідуванню піддавалися навіть кардинали, запідозрені в аморальності. Окрім цього, були засновані чернечі ордени нового типа — театінци, капуцини, урсулінки і єзуїти. Останні зайнялися активною пропагандою католицизму як в протестантських країнах, так і на територіях, де до цього взагалі не було християнських місіонерів. При вступі до ордена єзуїт давав присягу не лише генералові, але і самому папі. Багато в чому завдяки діяльності єзуїтів удалося повернути до складу Католицької Церкви Мову Посполіту.