Липня Василь Шуйський був насильно пострижений у ченці

19 липня Василь Шуйський був насильно пострижений у ченці.

Урядова влада перейшла до сімох родовитих бояр (Мстиславський, Воротинський і інші), але вони недовго втримували її. Реальних сил у розпорядженні "семибоярщини" не було, а під Москвою стояли два ворожих війська: польська іноземна рать Жолкевського й селянсько-козаче військо тушинського злодія. Для боярського уряду особисті інтереси стояли вище національних, і вони вирішило віддати Москву гетьманові Жолкевському.

25 липня у великому наметі, розташованому під Москвою, бояри почали переговори з Жолкевським про умови обрання на престол польського королевича Владислава. Бояри наполягали на тому, щоб Владислав прийняв православ'я до воцаріння, але дипломатичний гетьман, не відповідаючи прямою відмовою, заявив, що "не можна примушувати совість", що молодий королевич (Владиславові було тільки 15 років) сам вибере релігію. 17 серпня 1610р. договір з Жолкевским був підписаний. У порівнянні з договором від 4 лютого були внесені значні зміни на користь бояр і Польщі. Виключалися статті, що забезпечують інтереси дворянства, боярам гарантували їхній політичний вплив. Не домоглися бояри й згоди поляків зняти облогу Смоленська, повернути захоплені міста та ін.

Негайно по укладанні договору з Жолкевським була організована церемонія приношення присяги Владиславові в Москві; потім спеціальною грамотою всім містам Московської держави запропонували присягнути новому цареві. Тушинські бояри присягнули Владиславові, останній загін поляків на чолі із Сапегою пішов від тушинського царика, і той ще раз біг у Калугу з Мариною й Заруцьким.

У вересні до короля Сигізмунда під Смоленськ було відправлене посольство для заключення миру. Жолкевський бажав позбутися в Москві від найбільш впливових бояр, які могли б протидіяти його подальшим планам. Тому він постарався включити до складу посольства князя Василія Голіцина й Філарета Романова.

Велике посольство, що нараховувало зі свитою 1246 чоловік, прибуло до Сигізмунда, але умови обрання Владислава не були прийняті королем. Справа в тому, що король вирішив скористатися даним становищем Московської держави й особисто стати царем Московським. Він хотів спершу повернути Польщі "втрачений" нею Смоленськ, залишити польське військо в Московській державі якомога довше під приводом відновлення спокою й організації відповідного уряду.

Тим часом Жолкевський поспішав з військовою окупацією російської столиці. Бояри, побоюючись народного гніву, також хотіли скоріше пустити в Москву польські війська. Московське населення було, однак, проти. Коли Гонсевський, посланий Жолкевським, прибув у Москву з невеликою свитою для переговорів, москвичі вдарили в дзвін, збираючи народ проти поляків, що входили. Гаряче протестував проти вступу в Москву польського війська патріарх Гермоген, але зрадники бояри заявили йому мовляв справа його дивитися за церквою, а в мирські справи не треба йому втручатися.

У ніч на 21 вересня поляки, таємно пропущені боярами в Москву, зайняли Кремль, Китай-город, Біле місто. У містах на дорозі від Москви до Польщі були також поставлені польські гарнізони з наданням їм права "годівлі" за рахунок населення. У столицю ввійшли 3500 поляків і 800 піших німців.

Прагнучи усталити своє положення, Жолкевський домігся відправлення більшої частини стрільців з Москви в Новгород проти шведів, які захопили новгородські землі. Інші стрільці були віддані під командування Гонсевського, якого король Сигізмунд поставив боярином у стрілецький приказ.

У жовтні 1610р. Жолкевський залишив замість себе в Кремлі великого феодала, велижського старосту Олександра Гонсевського, а сам виїхав до короля. Розумний гетьман розумів, як важко буде примирити наполегливе бажання Сигізмунда стати самому царем, з договором, підписаним Жолкевським, про обрання царем Владислава. Розплутувати вузол, що зав'язався, Жолкевський надав іншим.

Гонсевський будучи впертою й зарозумілою людиною, почувала себе хазяїном в Москві. Його першими помічниками були ті члени другого посольства до Сигізмунда, які першими присягнули королеві, стали вірними "доброзичливцями" царя Сигізмунда: Салтиков, Андронов, Молчанов, князі Рубець-Масальський і Хворостинін, дяк Грамотін. Офіційний уряд - "семибоярщина" - ніякого значення не мав.

Ця група Салтикова-Андронова, побоюючись збурювання російського народу, встановила разом з військовим диктатором Гонсевським суворі порядки в Москві. Москва стала, таким чином, завойованим містом.

Зазнаючи утисків від нових порядків, населення столиці дуже страждало від грубих насильств поляків. Ішов тиждень за тижнем, новий цар не приїжджав, насильства поляків усе збільшувалися. Народ став розбігатися з Москви.

Посли сподівалися, що Жолкевський, який підписав договір 17 серпня, буде виконувати свої зобов'язання. Польський гетьман, прагнучи, як і сам король, до приєднання Москви, вважав, що шлях, намічений ним, більш обережний і більш вигідний. У своїх записках він зберіг свої доводи: з малого прутика виростає дерево: 160 років пройшли від першої особистої унії Ягайла до з'єднання Литви з Польщею; так буде й з Москвою: якщо Владислав стане царем Московським, то його (після смерті Сигізмунда) польський сейм обере й королем польським. Однак Сигізмунд не хотів чекати, і Жолкевський в офіційних переговорах з послами теж вимагав негайної здачі Смоленська. Король Сигізмунд, знайшовши собі "вірних і доброзичливців" серед деяких бояр і дворян і не бачачи, хто б в Московській державі міг би перешкодити його планам, став приймати більш рішучі заходи. Як переможець всієї Русі він розпочав роздавати своїм прихильникам маєтки й посади, віднімаючи їх у тих, хто був проти Владислава, а іноді навіть і без цього приводу. Від свого імені Сигізмунд жалував у бояри, призначав воєвод, показуючи тим самим, що саме він - государ Московський.

Не домігшись від московських послів передачі йому Смоленська, Сигізмунд почав 21 листопада штурм, але він був відбитий. Тоді він відправив грамоту в Москву, жадаючи від московських правителів негайної здачі Смоленська.

Зрадники Салтиков, Мстиславський і ін. з'явилися до патріарха Гермогена й запропонували йому підписати відповідь, що Смоленськ повинен "здатися на королівську волю". В цей час, коли не було царя й коли народ почав розуміти зраду правителів - бояр, Гермоген виявив високий патріотизм. Старець рішуче відмовився "благословити хрест цілувати королеві", хоча Салтиков погрожував йому ножем. На наступний день Гермоген прочитав проповідь проти Сигізмунда й інтервентів і розіслав грамоти з закликом до боротьби йти звільняти Москву, за що й був арештований.

Повсюдно збільшилися насильства польських панів, були спалені Орел, Волхов, Олексин і ряд інших чинивших їм опір міст. Обрання Владислава було зустрінуто російським народом із крайнім незадоволенням. Тепер же всьому населенню стало ясно, що страшна небезпека загрожує національній й політичнїй незалежності Московської держави.

У результаті інтервенції у всій Московській державі до кінця 1610р. наступив повний занепад господарського життя. Не тільки селяни, торговці й ремісники, але й дрібні дворяни розорялися внаслідок роздачі землі прихильникам Сигізмунда, грабежів, поборів та ін. Російська церква, що мала в той час важливе економічне й політичне значення, зайняла слідом за патріархом Гермогеном ворожу позицію стосовно поляків.

У самому кінці 1610р. відбулася ще одна подія, якою була усунена серйозна перешкода на шляху об'єднання російського народу проти іноземних загарбників. 11 грудня 1610р. Лжедмитрій ІІ був убитий у Калузі татарином Урусовим.

Селянська війна під проводом Івана Болотнікова, друга польсько-литовська та шведська інтервенція, пряма інтервенція короля Сигізмунда, постійні вбивства, грабунки, зради бояр, інтриги все це фактично розорило, ще нещодавно міцну Московську державу. Та попри це, прості люди не стали на коліна перед загрозою іноземного поневолення, а все ще знаходили в собі сили та мужність чинити організований опір, демонструючи міцний дух та патріотизм. Яскравим прикладом є повстання під керівництвом М.В.Скопіна-Шуйського, якому вдалося визволити столицю держави від поневолювачів. Проте боязнь Василія Шуйського втратити царський престол звела нанівець всі народні потуги. Але й ці сумні події не зламали волю борців за звільнення батьківщини. Героїчна боротьба, яка залишиться яскравою сторінкою і історії людства лише розпочиналась.

Розділ ІІІ. Розгортання національно-визвольного руху російського народу

До початку 1611р. росіяни переконалися, що державі й народу загрожує велика небезпека. І тоді національне почуття заговорило ще голосніше й сильніше. Загроза батьківщині викликала величезний підйом загальнонародних почуттів. У Москві, у містах, у селах, серед різних верств населення з'являється усе більше й більше людей, що призивають повстати проти іноземців і звільнити батьківщину. Початок 1611 р.- час великого патріотичного підйому посадського й сільського люду й провінційних служивих людей Російської держави.

Народні маси підіймались із закликами Гермогена, і листами членів посольства з-під Смоленська, що розповідали про ті приниження, які вони терплять від поляків, і грамотами взятих в облогу самих жителів Смоленська, і посланцями московських людей.

Нарешті, надзвичайно зміцніла й розширилася патріотична переписка між містами. Ще при організації північного ополчення в 1608-1609р. міста зносилися між собою, домовляючись про загальний опір ворогам. В 1611р. число цих міських грамот швидко збільшилося. Грамоти в багатьох списках йшли в усі міста. Спеціальні гінці їздили по країні, зкликали дзвоном народ на загальний збір, призивали піднятися для вигнання загарбників з російської землі. На зборах же писали грамоти, призиваючи йти "на государевих зрадників, на злодіїв і на литовських людей".

Населення з наснагою відгукнулося на ці заклики. На зібраннях обговорювали питання про організацію ополчення. Ратники поспішали на збірні пункти, туди ж звозили військове спорядження.

Король Сигізмунд вважав, що слухняність правлячих бояр - московських і тушинських - означає успіх його походу й забезпечує покірність населення. Але він помилявся. Населення, переконавшись у небезпеці шляху, на який його штовхали правителі, перестало слухати їх. Насильства інтервентів змусили населення організувати самооборону. У переписці між містами основною думкою було високе почуття загальної любові до батьківщини.

Організатором ополчення в Рязані був Прокопій Петрович Ляпунов. Це була людина, що володіла неприборканою енергією, великою зарозумілістю й сміливістю. Виразник і вождь служивих дворян, Ляпунов був незадоволений "боярським царем" Василем і після смерті Скопіна відійшов від царя Василія. Але коли відбулося вторгнення Сигізмунда, Ляпунов дуже швидко зрозумів, що воно загрожує незалежності Московської держави. Уже восени 1610р. Ляпунов став збирати сили для походу на Москву, зайняту польско-шляхетськими загонами. Щоб перешкодити цьому походу, московські правителі організували напад козаків на Рязань, захопили самого Ляпунова в невеликому містечку Проньську, але князь Дмитій Пожарський, воєвода сусіднього Зарайська, звільнив Ляпунова й провів його в Рязань. Був організований напад і на Пожарського в Зарайську, але воєвода, незважаючи на малі сили, відбився й очистив Рязанську землю від зрадників.

Коли в грудні 1610р. тушинський злодій був убитий і в Рязань потрапила перша грамота Гермогена із закликом іти звільняти Москву від поляків та литовців і російських зрадників, Ляпунов негайно підняв повстання.

На заклик Ляпунова до нього швидко приєдналися сусідні міста й землі: Тула й Калуга.

Примкнули до нового ополчення й численні збройні загони тушинців і козаків на чолі з боярином Д. Трубецьким і отаманом І. Заруцьким.

Приєднався до ополчення й тушинський стольник Просовецький, загін якого стояв на півночі від Москви. Деякі із цих колишніх "злодійських" загонів увійшли до складу ополчення тільки тому, що зі смертю Лжедмитрія ІІ не знали, де і як використовувати свої збройні сили. Але були, зрозуміло, і ті, хто хотів разом із земськими людьми постояти "за землю й православну віру".

Ляпунов давно й добре знав характер своїх союзників. Дуже самовпевнений і властолюбний, він вважав, що зуміє тримати в руках ці загони й направити всіх козаків проти іноземців. Тому він не тільки зговорився з козаками, що стояли під Калугою й Тулою, але кликав до себе всіх окраїнних, низових козаків, обіцяючи платню й військове спорядження. Завдяки таким обіцянкам, під Москвою зібралися звідусіль величезні маси козаків, чисельно перевищивши провінційне дворянство, на яке опирався Ляпунов.

У березні ополченці з усіх боків підійшли до Москви. Тим часом, у самій Москві відбувалися сумні події. З плином часу поляки все менше рахувались з населенням Москви. Гонсевський роздаровував шляхтичам із царської скарбниці дорогоцінні камені, золотий і срібний посуд і інші цінності.

Відносини москвичів із загарбниками стали надзвичайно напруженими. Досить було краплі, щоб переповнилася чаша терпіння. У березні, коли стало відомо, що до Москви підходить ополчення, незадоволення мас особливо підсилилося. 18 березня шляхтичі зажадали коней у російських візників, щоб витягти гармати на стіни Кремля. Росіяни коней не дали; почалася суперечка, яка переросла у вуличну битву.

Під час цих боїв до Москви першим із всіх загонів ополчення підійшов воєвода Пожарський.

Дмитро Михайлович Пожарський походив зі збіднілого роду стародубських князів. Він почав службу при дворі Бориса Годунова у званні стольника, тоді як сини впливових московських бояр починали службу відразу зі звання окольничого. Звичайно стольник тільки після багаторічної служби міг одержати звання окольничого. Пожарський відзначився під час боротьби з поляками при Василю Шуйському. Під Коломною, біля Зарайська, біля Проньська - у ряді боїв з поляками й тушинцями Пожарський здобув перемоги. Коли восени 1610р. Пожарський урятував Ляпунова в Проньську й з малими силами прогнав нападників, цю перемогу навали чудом. Виявивши непересічні військові здібності, Пожарський разом з тим виявив у ті роки патріотичну стійкість, не піддаючись ні погрозам, ні угодам.

Підійшовши раніше інших частин ополчення до Москви, Пожарський негайно вступив у бій з поляками на вулицях столиці. Він спорудив укріплення неподалік від Гарматного двору, не пустивши туди поляків, обстріляв з гармат і відігнав їх назад у Китай-город. Так перші бої принесли перемогу москвичам. Тоді поляки й німці, що перебували в них на службі, удалися до підпалу.

На наступний день був відданий наказ запалити все місто. Це варварське рішення підпалити місто було прийнято Гонсевським, а виконавцями його стали німецькі найманці. У дерев'яній Москві, в обстановці вуличних боїв пожежа набула масштабних розмірів й вигнала із засідок захисників міста.

Із цим підступним ворогом, підпалившим Москву, довго боровся Пожарський, що не пускав поляків і німців у Біле місто, зміцнившись біля свого двору на Лубянці. Під кінець Пожарський був важко поранений.

Залишившись в живих соратники відвезли пораненого Пожарського спершу до Троїце-Сергієвого монастир, а потім у його маєток в Суздальському повіті. Москва горіла три дні, від зарева було видно, як удень; коли пожежа затихала, поляки знову підпалювали.

Ополчення спізнилися; головні сили підійшли до Москви тільки 30 березня. В ополченні були представники всіх земель Московської держави, крім Смоленська, зайнятого боротьбою з королем Сигізмундом, і Новгорода, що боровся проти шведів. Але за соціальним своїм складом це ополчення відрізнялося від дружин, що боролися з поляками в 1609 р.: у ньому було мало вільних селян півночі, зате багато козаків і дворян. Різні частини ополчення стали уздовж стін московського Білого міста окремими таборами. У Яузьських воріт стояли дворяни Ляпунова, поруч із ними біля Воронцовського поля - козачі загони Трубецького й Заруцького, далі розташувалися дружин із Замосков'я й інших міст. Таким чином, Ляпунов був відділений козацьким табором від інших земських дружин.

Під командою цих трьох воєначальників ополчення замкнуло поляків у стінах Китай-города й Кремля і до липня заволоділо всіма вежами Білого міста, прагнучи відрізати поляків від решти країни. У цей же час вожді ополчення намагалися створити уряд країни, замість московського, що був оголошений зрадницьким.

Уповноважені всіх дружин і частин ополчення скликали загальну земську раду - "всю землю".

Дворянська частина ополчення взяла гору в раді. Найбільш повне вираження своїх поглядів на устрій усієї держави рада виразила в Земському вироці 30 червня 1611 р. За ним повинні були бути відновлені прикази - Помісний, Розбійний і інші, у яких найбільше було зацікавлене дворянство. Всі служиві люди, що перебували в ополченні або потрапили в польський полон, як і родини загиблих від загарбників, зберігали права на свої помісні землі.

В тих же, хто ухилявся від ополчення або пішов до поляків, землі повинні бути конфісковані. Для забезпечення поміщиків робочою силою постановлялось повернути біглих і вивезених селян їхнім колишнім власникам. Відносно козаків пропонувалося "отаманам і старим козакам" іти на государеву службу. Нарешті, щоб уникнути грабежів, козакам було заборонено самостійно - без контролю служивих людей - проводити збір продовольства в населення.

Таким чином, цей захід виражав інтереси дворянства й був спрямований проти селянства й козаків. Обіцянки, дані Ляпуновим у його грамоті при організації ополчення, виявилися порушеними. Зміцнюючи в країні владу поміщиків, відновлюючи колишній соціальний і політичний лад, вирок віднімав у значної частини населення надії на полегшення свого становища. Козаки були вкрай обурені цим рішенням. Відносини козаків із дворянами усе більше загострювалися. Козаки не хотіли зважати на вирок 30 червня, а необережний Ляпунов прийняв проти них жорстокі міри.

Свою роль зіграв також взятий в облогу у Кремлі Гонсевський. За його вказівкми були складені фальшиві грамоти, нібито підписані Ляпуновим, що пропонували "де піймати козака - бити й топити". Фальшивки ці були підкинуті в козацький табір. Козаки викликали Ляпунова для пояснень і вбили його (22 липня 1611 р.).

Це вбивство Ляпунова викликало розкол ополчення. Вся влада в ньому перейшла в руки авантюриста Заруцького, що був раніше отаманом у Лжедмитрія ІІ. Слабохарактерний Трубецький не грав при Заруцькому ніякої ролі. Поміщики й земські люди, боячись насильства й убивств із боку Заруцького, стали роз'їжджатися по своїх містах і землям.

В ополченні залишилися лише козаки та колишні тушинці, які намагалися через створені прикази управляти країною у своїх корисливих інтересах, жадаючи від населення зимового обмундирування, спорядження й т.д. Але не користуючись довірою, вони, звичайно, не одержали допомоги й підтримки від населення. Облога поляків, що засіли в Кремлі, велася в'яло. Загони Сапеги, Лісовського й литовського гетьмана Ходкевича легко стали пробиватися до обложених й доставляти їм провіант. Особливу активність проявляв Сапега, що пограбував у липні-серпні Переяславль, Олександрівську слободу й повернувся з награбованим у Москву.

Трубецький і Заруцький присягнули синові Лжедмитрія ІІ й Марини Мнішек.

Князь Мстиславський з боярами розсилали з Москви грамоти, призиваючи народ підкоритися Владиславові й самі називали себе "боярами царя Владислава".

Настали надзвичайно важкі лихоліття для Російської держави, "настав такий лютий час божого гніву, що люди не сподівалися на порятунок, ледве не вся російська земля спорожніла".

Але розпад першого ополчення не зневірив людей. Усе більше росла й ширилася впевненість, що об'єднані сили російського народу повинні й можуть урятувати рідну землю від інтервентів.

Усюди піднімалися народні маси на боротьбу з іноземцями й зрадниками батьківщини. Не вистачало тільки вождів, які зуміли б об'єднати, організувати й направити проти інтервентів ці могутні народні сили.

Та врешті-решт ці вожді з'явилися в особі Іллі Мініна й Дмитрія Пожарського (додаток 8).

Друге ополчення. Ілля Мінін та Дмитрій Пожарський

Мінін і Пожарський почали свою справу з організації другого ополчення у вересні 1611р. Їхня діяльність почалася в найважчій обстановці, у самий найважчий момент розрухи й поразок.

3 червня 1611р. військами Сигізмунда був узятий Смоленськ. Облога Смоленська тяглася 20 місяців. У воєводи Шеїна не вистачало військ, і захист Смоленська значною мірою винесли на своїх плечах добровольці - посадські й селяни.

Захисники Смоленська героїчно відбили кілька штурмів чисельно переважаючого супротивника й самі зробили багато відважних вилазок. Сигізмунд пропонував жителям міста здатися, але захисники міста не хотіли навіть слухати ці пропозиції.

До кінця облоги в місті розповсюдилось чимало хвороб, від яких помирало щодня по 150 чоловік. Але Смоленськ продовжував мужньо триматися.

Значення мужньої стійкості захисників Смоленська дуже велике. Вони не тільки затримали під своїми стінами коронну армію Сигізмунда, але й підтримали дух і бадьорість усього російського народу.

З 80 тисяч жителів, що перебували в Смоленську восени 1609 р., до кінця облоги уціліла тільки десята частина. Падіння Смоленська відбулося через зраду смоленського дворянина Дедешина, що вказав полякам слабке місце в фортечній стіні міста. Під це місце поляки підвели міну й увірвалися в пролом, що утворився в стіні. Жителі міста й тоді не здалися: битва тривала в самому місті. Полякам довелося з боєм брати кожну вулицю, кожний будинок. Особливо затята сутичка відбулася в цитаделі Смоленська. Рів перед нею був заповнений трупами. Захисники цитаделі підірвали порохові склади, що були розташовані в підвалах собору, і загинулиу вогні. Воєвода Шеїн був узятий у полон, підданий катуванням й відправлений у Польщу.

В тому ж червні 1611 р., коли поляки заволоділи Смоленськом, шведи зайняли Великий Новгород і його область. Шведи виступали такими ж загарбниками російської землі, як і польсько-литовські шляхтичі.

Після Калушинської битви шведи рушили в Новгородські землі, де вирішили закріпитися. Їхні загони нападали на Івангород, Орєшек, Ладогу, Корелу, але всюди зустрічали мужній опір. Так, Корела захищалася протягом всієї зими й була зайнята шведами лише в березні 1611 р., коли з 3000 захисників у місті залишилася в живих тільки сотня.

До Великого Новгорода шведський король звернувся з листом, пропонуючи свій захист від поляків. Навесні 1611р. у Новгород прибули представники Ляпунова, що вирішив знову укласти договір зі шведами проти поляків.

Під час переговорів шведи запропонували свого королевича на російський престол. Переговори результатів не дали. Тоді шведи 16 червня оволоділи Новгородом і силою змусили новгородців прийняти їхні умови. Новгородська земля відділялася від Москви й повинна була одержати свого царя зі шведського королівського двору, Новгород зобов'язувався утримувати шведське військо, а шведські воєначальники одержували маєтки в Новгородських землях. Цей договір зі шведами відрізав від Російської держави весь північний захід.

Такими були справи до кінця 1611 року. Королеві Сигізмундові здавалося, що всі його плани здійснені, опір росіян зломлений і що Російську державу він міцно тримає у своїх руках. Взявши Смоленськ, він поспішив у Варшаву, де у вересні засідав сейм. Там була влаштована урочиста церемонія. Колишній московський цар Василь Шуйський і його брати були доставлені як бранці: сейм був задоволений взяттям Смоленська. У Кракові - влаштовані триденні торжества. У Римі папа проголосив "відпущення гріхів" парафіянам польської церкви. Багато поляків говорили вже про Російську державу, як про польську провінцію.

Обговорюючи питання про додаткові кредити на продовження війни, польський сейм вирішив, що не потрібно більше значних витрат, щоб привести в покору незначні залишки нескорених москвичів. Впливовий підканцлер Крицький наполягав, що вести переговори із представниками Російської держави не треба. Сейм вирішив заплатити 10000 злотих воїнам, що повернулися в Польщу, а утримання війська, що залишилося в Російській державі, оплачувати з тамтешніх доходів.

Сигізмундові довелося затриматися у Варшаві на цілий рік. А в цей час у Російській державі лютував голод, у столиці перебував гарнізон інтервентів. Смоленськ і Новгород потрапили в руки загарбників. Поляки й люди Заруцького грабували й знущались над місцевим населенням.

Все це пригнічувало російських патріотів. Однак всі підступи ворогів розбилися в остаточному підсумку об незламну стійкість широких мас російського народу. Спільним у всіх не байдужих до своєї батьківщини було бажання знову йти на боротьбу з ляхами.

Це бажання народилося майже одночасно в декількох містах. Так, у серпні жителі Казані звернулися в Перм із грамотою, закликаючи до об'єднання і визнати тільки того государя, що буде вибраний всією землею Російської держави.

Нова потужна хвиля народного руху піднялася з Нижнього Новгорода й інших посадів Середнього Поволжя, які були тісно пов'язані із селянським населенням.

Нижній Новгород - один з найбільших економічних центрів і торговельних міст Російської держави. Він був зв'язаний з усією волзькою річковою системою. У Нижньому Новгороді зустрічалися: риба з Каспію, хутра із Сибіру, тканини й прянощі з далекої Персії, хліб з Оки. Основне значення в місті мав торговельний посад, у якому налічувалося до двох тисяч дворів. У місті було також багато ремісників, а в нижньогородському річковому порту багато вантажників і бурлак.

Нижній Новгород не раз піддавався загрозі руйнування з боку поляків і тушинців. Посадські жодного разу не впускали в місто іноземних загарбників; більш того, Нижній Новгород відсилав свою рать проти ворогів під час походу Скопіна й активно брав участь в ополченні Ляпунова. У січні 1609р. нижньогородський воєвода Аляб'єв розбив й загін тушинців і повісив воєводу цього загону - князя В'яземського. Коли Ляпунов був убитий, нижньогородці принесли додому заклик заново організовувати ополчення.

Відчуваючи свій зв'язок з усією країною, Нижній Новгород уважно стежив за ходом війни з інтервентами, підтримуючи жваві зносини з іншими містами й з патріархом Гермогеном. "Безстрашні люди", як їх назвав Гермоген, двоє нижньогородців - боярський син Пахомов і посадський Мосеєв - принесли в Нижній Новгород грамоту Гермогена. Цікаво, що агітація за повстання проти інтервентів ішла не від імені воєвод нижньогородських, а від імені всього нижньогородського населення.

З 1 вересня 1611р. на виборну посаду Нижньогородського земського старости вступає Кузьма Мінін Захарьєв-Сухорукий. Простий нижньогородський міщанин, що займався дрібною торгівлею м'ясом і рибою, він був справжнім патріотом. Надзвичайно обдарована особистість, людина сильної волі й великої практичної кмітливості, він зумів організувати нове ополчення, незважаючи на всі перешкоди. Авторитетний серед посадського населення, ще більш зв'язаний з ним з моменту обрання його земським старостою, Мінін веде широку пропаганду й виголошує промови із закликом віддати всі надбання заради порятунку батьківщини. Промови свої Кузьма Мінін виголошує біля своєї крамниці й у земському домі, де свого виборного старосту слухали посадські, вони знаходять живий відгук серед слухачів, особливо менш заможних людей.

Вся діяльність Мініна була присвячена народній справі.

Безперечним є те, що Кузьма Мінін був натурою винятковою, людиною, що поєднувала в собі рідкісні практичні й організаційні здібності із глибокою відданістю батьківщині. Завдяки цим якостям Мінін зумів в обстановці польської інтервенції й зради боярської верхівки очолити народний рух, спрямований проти загарбників.

Дуже швидко рух поширюється на все місто. Посадські об'єднуються з адміністрацією міста й з духівництвом. Біля собору збирається все міське населення - і посадські й служиві люди. Глава нижньогородського духівництва, Сава, однодумець Мініна, читає привселюдно отриману грамоту Гермогена й гаряче її підтримує. Потім виступає земський староста Мінін і полум'яно призиває врятувати батьківщину.

Промова Мініна була виголошена з великою пристрасністю. Народ плакав, слухаючи Мініна. — "Будь так", — кричали йому у відповідь. Шапки із грошима, зброя купою виростали на кам'яній площі. Сам Мінін віддав свій маєток, й навіть золоті й срібні рами з ікон. Пожертвування текли широкою рікою. А тим часом населення Нижнього Новгорода, як і інших міст Московської держави, зубожіло за роки міжусобних воєн і інтервенції.

Але для організації нового походу пожертвувань, які б великі вони не були, невистачило. Потрібен був правильно організований, обов'язковий для всіх збір засобів. Розпорядником і скарбником став знову таки Кузьма Мінін - напрочуд чесна людина, талановитий організатор. Установили збір - "третій або п'ятий гріш від всіх пожитків і промислів". На підставі цього рішення Мінін із властивою йому енергією й став збирати "п'ятий гріш", не соромлячись примусових заходів по відношенню до тих хто ухилявся.

Збір засобів ішов дуже добре й значною мірою забезпечив успіх ополчення. Ополченці були забезпечені всім необхідними. Дуже швидко рух вийшло далеко за межі Нижнього Новгорода. Палкі заклики Мініна пролунали й в інших містах. Першими прийшли служиві люди Балахни й Гороховця, а пізніше дворяни Смоленської області, що покинули свої маєтки, не захотівши підкоритися Сигізмундові.

Але головну роль у цьому русі відіграли все-таки посадські люди й селяни, які теж несли заради спільної справи своє вбоге майно й вступали в ополчення.

Тепер першочерговим завданням було знайти вмілого й авторитетного в народних масах полководця, що зміг би очолити військовий похід проти інтервентів, звільнити від них серце країни - Москву. Мінін і вказав на героя московського повстання 1611 р., на князя Дмитра Михайловича Пожарського.

Предки Пожарського служили городничими в невеликих містах. Дмитро Михайлович виділився винятково завдяки своїй хоробрості, полководницькому таланту й глибокому патріотизму.

Народився Пожарський в 1578р. При Борисові Годунову він був наближений до царського, двору.

В 1608 р., коли йому виповнилося 30 років, Пожарський вперше виступив воєводою проти поляків розбивши їх біля Коломни. В 1609р. Пожарський розбив на Володимирській дорозі "злодійський" загін Салтикова. В 1610 р., коли тушинський злодій ішов до Москви й всі міста після Клушинської поразки присягали йому, Пожарський, тоді воєвода Зарайська, рішуче відмовився перейти на сторону самозванця. Жителі стали погрожувати Пожарському, але погрози ніколи не змушували його зійти з того шляху, який він вважав правильним. Пожарський замкнувся в міському Кремлі й змусив зарайців, а слідом за ними й жителів Коломни, знову відійти від тушинського злодія. У випадку зради боярської знаті, пряме служіння батьківщині, дало Пожарському особливий авторитет.

Тими ж рисами мужності й вірності відзначені й дії Пожарського взимку 1610-1611 р., коли він захистив у Пронську Ляпунова від "злодійських" загонів і особливо в березні 1611 р., коли він героїчно захищав від ворогів палаючу Москву.

Пожарський жодного разу не присягав ні польському королевичеві Владиславові, ні кому-небудь із самозванців. Він перший відгукнувся на заклик Ляпунова, перший прийшов на допомогу повсталим москвичам, мужньо боровшись із німцями і поляками в палаючому місті.

Саме тому пропозиція Мініна передати владу над ополченням Пожарському була прийнята всіма з великою наснагою.

Пожарський лікувався в цей час у Суздальському повіті, за 120 верств від Нижнього Новгорода, після важких поранень, отриманих 19 березня в Москві. Нижньогородці відправили своїх послів до Пожарського, але той не відразу погодився взяти на себе керівництво й командування. Він розумів, що невдача попереднього ополчення багато в чому залежала від недостатньої організованості, і усвідомлював, що цю організованість треба забезпечити із самого початку. До того ж Пожарський розумів, що нижньогородське населення буде більше довіряти ополченню, якщо на чолі буде представник нижньогородського посаду. Пожарський поставив умовою - щоб в ополченні був спеціальний керівник для збору засобів і спорядження. Кандидатом на цю посаду Пожарський назвав Мініна. Нижньогородці одностайно прийняли цю пропозицію. Мінін став займатися головним чином справами організації ополчення, його постачання всім необхідним, спорядженням та ін. На грамотах Мінін підписувалася: "Виборна людина від всієї землі". Таким чином, на чолі ополчення стали виборні особи, Мінін і Пожарський.

Нижньогородський гарнізон був сам по собі дуже нечисленний. Але разом з двома тисячами дворян, що прийшли в Нижній, до початку березня 1612р. його чисельність становила три тисячі чоловік. На відміну від ополчення Ляпунова, що було так само швидко організоване й так само швидко розпалося, це ополчення готувалося не кваплячись. Заощаджуючи кошти, Мінін купував для ополчення слабких коней за низькою ціною, а потім хазяйновито їх відгодовував. Так само розумно й з розрахунком забезпечувалося ополчення й озброєнням. Але своїх засобів явно не вистачало. Після цього вожді ополчення стали посилати грамоти в міста, на північ і на Поволжя, пропонуючи всім згуртуватись, очистити Московську державу від ворогів та обрати нового государя радою всієї землі, також просили про надсилання скарбниці. І пониззя, і поморські, і поволзькі міста стали відсилати в Нижній кошти, людей, озброєння, а також і своїх представників для допомоги Московській державі.

Так при Мініну й Пожарському була утворена "Рада всієї землі", у якій брали участь дворян, посадські люди і селяни, в особі своїх старостів. Нижньогородський рух переріс в рух загальросійський.

В результаті у Нижньому Новгороді зібралися досить значні сили. В ополчення входили провінційні служиві люди, стрільці, посадські, селяни. Вступили в ополчення татари й інші народності Поволжя й Півночі. Місцеві партизанські загони охоче вливалися в народне ополчення, коли воно в березні виступило з Нижнього Новгорода.

Природно, що згуртування всенародного ополчення не залишилось в таємниці від польських інтервентів, що засіли в Москві. Гонсевський, вкрай стривожений розмахом другого ополчення, погрозами хотів змусити патріарха Гермогена, що перебуває в темниці, відправити грамоту нижньогородцям із забороною йти на Москву, але нічого не домігся. Він зміг тільки помститися старому Гермогену погіршенням умов його ув'язнення, відчого патріарх незабаром і вмер.

З іншого боку, Мініна й Пожарського турбувало питання про майбутні взаємини з козацькими загонами Трубецького й Заруцького, які знаходились під Москвою, де було чимало козаків, грабіжників і авантюристів. Ними керував безпринципний авантюрист і зрадник Іван Заруцький, організатор вбивства Ляпунова.

Заруцький розумів, що ополчення Мініна й Пожарського припинить його грабіжницьку діяльність, що від нього зажадають відповісти за всі зроблені ним злочини.

Тому Заруцький вирішив виступити проти Пожарського й зайняти найважливіші міста, у першу чергу Ярославль.

Як тільки в Нижньому довідалися про плани Заруцького, Пожарський негайно вислав загін з наказом зайняти Ярославль, що й було успішно виконано. Після цього в похід на Москву виступило все ополчення.

Спершу ополчення готувалося йти на Москву найкоротшим шляхом через Суздаль, але коли стали відомі плани Заруцького захопити багаті північні міста й відрізати від них нижньогородців, вожді ополчення вирішили насамперед забезпечити собі тил - багате північне Поволжя - і зміцнити там свої сили.

Просування військової раті в той час відбувалося повільно. Попереду йшов легкий кінний загін, щоб убезпечити війська від несподіваного нападу ворога, а піхота йшла повільно.

В поході до ополчення вливалися все нові й нові загони патріотів. Похід перетворився в тріумфальну ходу. Тільки в Костромі воєвода Шереметьєв вирішив виступити проти ополчення, але жителі міста цього не допустили. Шереметьєв був схоплений, і тільки заступництво Пожарського врятувало його від смерті. Популярність ополчення й авторитет його вождів швидко зростали.

На початку квітня 1612р. ополчення увійшло в Ярославль.

Це місто мало дуже вигідне географічне положення. Він стояв на перетині декількох доріг, на шляху із центру Московської держави в багате Помор'я, що майже не постраждало від інтервентів. Тому з Ярославля було зручно організувати тил при поході на Москву. До того ж Ярославль уже кілька років був поряд з Нижнім Новгородом одним із центрів народного патріотичного руху. Зиму 1608—1609р. Ярославль перебував під владою тушинців, що грабували це багате торговельне місто. Наступні спроби інтервентів знову заволодіти Ярославлем відбивалися жителями.

Сюди почали прибувати служиві люди й загони добровольців, сюди направляли з багатої півночі кошти в розпорядження керівників ополчення. Тут ополчення провело чотири місяці.

Причини, що змусили Пожарського тривалий час затриматися в Ярославлі, були досить вагомі. Ворогів було багато й обстановка склалась надзвичайно складна. Ополченню необхідно було забезпечити свій тил, дістати нові кошти, підготуватися до походу й боїв, установити постійний і міцний зв'язок із широкими масами населення.

Мінін і Пожарський розгорнули активну діяльність у Ярославлі, який став центром російської землі, що не визнавав влади інтервентів і зрадників.

В цей час Заруцький, а слідом за ним Трубецький пішли на нову авантюру. Ще влітку 1611р. у місті Пскові, який страждав від внутрішніх усобиць та від набігів шведських і шляхетських загонів, з'явився новий самозванець, що прийняв ім'я царя Димитрія. Цьому самозванцеві, прозваному "псковський злодій Сидорка", присягнули козацькі підмосковні загони. Звістка про цю присягу відомому авантюристові справила сильне враження на вождів ополчення, знову засвідчивши про необхідність дотримуватися виняткової обережності у відносинах з козаками, що розташувалися під Москвою.

Не можна, зрозуміло, уявити собі, що все козацтво, що перебувало під Москвою, складалося з авантюристів типу Заруцького або Просовецького. У складі козацтва, як у кожному великому соціальному прошарку, були різні групи. Для багатьох козаків основною метою була боротьба з іноземними загарбниками; вони твердо стояли проти поляків і підтримували облогу засівшого в Москві Гонсевського.

Пожарський, розташувавшись у Ярославлі, поступово розширював коло своєї діяльності. Від прихильників Заруцького були очищені Пошехоньє, Углич, Переяславль. Залишений своїми прихильниками, злодій Сидорка біг у травні із Пскова, але був схоплений і страчений. До кінця травня земські загони стисли козаків на невеликій території під Москвою.

Згодом Заруцький спробував завести зносини з Хоткевичем, але не зустрів підтримки в значної частини козаків. Нарешті, 17 липня вночі Заруцький змушений був бігти в Коломну. За ним пішла найбільш авантюристична частина козачих загонів. Під Москвою із Дмитром Трубецьким залишилися кращі козачі загони, а сам Трубецькой вирішив не виступати проти народного ополчення.

Таким чином, ополчення майже без збройних зіткнень позбулося від "злодійської" частини козацтва. Влада його поширилася на Помор'я, Сибір, значну частину Поволжя й центр Російської держави.

У той же час вожді ополчення намагалися створити загальнодержавне управління. Недостатньо було вести тільки воєнні дії. Змучена Московська держава відчувала потребу у твердій владі. Потрібно було заново створювати органи державного керування й у той же час вирішувати чергові політичні й економічні питання. Тим часом, вирішення кожного питання було пов'язане з винятковими труднощами. Багато зусиль віддав Мінін для збору грошових і матеріальних засобів, необхідних ополченню. Центральні області Московської держави були повністю розорені; новгородська земля перебувала в руках шведів. Довелося все необхідне збирати з північно-східних областей. Мінін відмінно впорався із цим завданням. Ополчення мало хороше озброєння, теплий одяг, ситне харчування. Це піднімало настрій ратників, зміцнювало силу й внутрішній порядок ополчення.

В ополчення вливалися ратні загони з різних земель і міст - йшли служиві люди, сибірські стрільці, татари й інші. Прийшов сибірський царевич Араслан, приходили селяни й козаки. З підмосковних таборів прийшли до Пожарського 17 отаманів із загонами.

Об'єднавши й зцементувавши в Ярославлі розрізнені сили, Пожарський уже не випускав зі своїх рук військове керівництво, поміняв ненадійних воєвод, призначав нових.

Одночасно Мінін і Пожарський розсилали в усі міста грамоти, вимагаючи висилки грошей, тому що з ростом ополчення значно зросли й витрати. У відповідь на ці грамоти в Ярославль приїжджали служиві й посадські люди, привозячи необхідні ополченню засоби.

Для встановлення зв'язку з усіма областями Російської держави й із широкими масами населення, Пожарський запропонував всім містам надіслати в "Раду всієї землі" своїх представників, вибраних зі всіх чинів людей, по двоє чоловік з відповідними наказами.

Всі принципові й важливі питання обговорювались на цій Раді.

Так відновлювалася єдина Російська держава, штучно розірвана на частини польсько-литовськими і шведськими інтервентами й зрадниками-боярами.

З'явилася думка вже тоді підібрати нового царя. Але здійснити її було неможливо, тому що значна частина території перебувала в руках загарбників і населення цих районів не могло подати свого голосу.

Фактично в Ярославлі було створено загальноросійський уряд в особі "Ради всієї землі".

Утворившись з виборних представників, ця Рада була незвичайного складу й не схожою на відомі земські собори. У ній не було патріарха, майже не було бояр, зате багато представників служивого й тяглого стану. Таким чином, Рада була майже позбавлена вищої феодальної знаті, але широко представляла інші верстви населення. Посадські становили ядро цього ярославльського уряду. "Рада всієї землі" мала широкі повноваження. Вона виносила "вироки", обов'язкові для всієї держави, вирішувала всі важливі питання.

Пожарський не був властолюбним і не прагнув виділяти себе із суспільного руху. Всі дії його погоджувались з іншим вождем ополчення - Мініним.

Побудова державного порядку вимагала самої напруженої роботи. У Ярославлі були заново створені найважливіші урядові заклади - "прикази". Повсякденна невидима діяльність побудови держави мала виняткове значення. Вона перетворила ополчення справді в загальнодержавне, призвала на активні дії раніше не охоплені рухом області й міста, вселила довіру до своїх сил і тим самим переконала населення всієї держави в необхідності й доцільності підтримки ополчення, що рятує батьківщину.

Значення цієї моральної підготовки до вирішальних боїв проти іноземців було дуже велике. У той час, після багатьох невдач, деякі кола суспільства були охоплені пасивністю, вони не вірили в сили народу. Так, значна частина духівництва призивала не до активних дій, а лише до молитов і до посту. Пожарський же й Земський уряд призивали до активних дій проти ворогів батьківщини. Мінін і Пожарський на ділі виявили велику державну мудрість і організаторські здібності.

Першим результатом цієї діяльності ополчення в Ярославлі було поліпшення господарського життя населення у звільнених від поляків областях. Яскравим показником успіху адміністративної політики Мініна й Пожарського став ріст торгівлі: з 1 вересня 1612р. по 1 вересня 1613р. обороти нижньогородської митниці майже вдвічі перевищили обороти попереднього року.

Але потрібно сказати, що всі ці успіхи далися Мініну й Пожарському не легко. В ополченні багато хто, особливо дворяни й впливові козаки, претендували на керівництво ополченням і на маєтки й землі у звільнених від інтервентів районах. Вони не дотримувались дисципліни. Треба було виявити багато терпіння й такту, щоб, не даючи цим елементам волі, не розриваючи ополчення, разом з тим не відштовхнути їх, перебороти анархічні й індивідуалістичні тенденції, включити цих людей у спільну справу.

Умиротворенню, що досягалося такими зусиллями, загрожували не тільки польські шляхтичі й зрадники типу Заруцького, але й шведи в Новгороді. Захопивши Новгород, шведи просунулися ще на схід у район Тихвіна. Вести війну одночасно із двома інтервентами було не під силу ополченню. Треба було всіма силами домагатися залишення Новгорода в складі Московської держави й збереження миру зі Швецією. Переговори з утвореною шведами Новгородською державою тяглися довго й вимагали великого дипломатичного мистецтва. Митрополит Ісидор і боярин Одоєвський, що стояли в цей час на чолі Новгорода погодилися прийняти "на Новгородську державу" одного зі шведських королевичів. Проте вони не хотіли відділятися від Москви, через те запропонували визнати цього шведського королевича царем всієї Росії.

Прибулі в липні у Ярославль посли Новгорода наполягали на визнанні шведського королевича Карла-Філіппа Московським государем. У своїй відповіді Пожарський нагадував про сумний досвід обрання іноземців на російський престол.

Бажаючи виграти час, Пожарський, не відмовляючи, поставив неодмінною умовою визнання Карла-Філіппа особистий приїзд королевича в Новгород і перехід його в православ'я. Пожарський хотів домогтися того щоб шведи не перешкоджали діям ополчення, спрямованим проти поляків.

При цьому він наполягав на негайному припиненні шведами воєнних дій. Таким чином, були збережені мирні відносини зі Швецією й з Новгородом, ополчення було забезпечено від нападу із цієї сторони. Зумівши відтягти вирішення питання щодо шведських домагання цим самим запобігли можливому наступу шведів, вожді ополчення проявили свій розум й спритність тис самим одержали безсумнівну дипломатичну перемогу. У той же час Пожарський виявив дипломатичні здібності й у зносинах з Австрією. Австрія суперничала з Польщею; знаючи це, Пожарський направив австрійському імператорові грамоту, у якій нагадував про стару дружбу Австрії з Російською державою й просив імператора вплинути на польського короля, щоб той відрікся від своїх планів щодо Московської держави. В усній бесіді з австрійським підданим Юсуфом Грегоровичем, через якого була відправлена грамота австрійському імператорові, Пожарський навіть натякнув, що на російський престол можна буде висунути кандидатуру брата імператора. Спокушений цим, австрійський імператор відправив Сигізмундові посла, який відмовляв його від завойовницьких планів щодо Російської держави.

Такими дипломатичними методами Пожарський запобіг небезпеці з боку Швеції й Австрії.

Одночасно обережний Пожарський наполегливо зміцнював Білозеро, Каргополь, а відправляючись у похід на Москву, послав великий загін у район Тихвіна як заслін від можливого нападу шведів. Надаючи виняткового значення зміцненню Білозера, Пожарський наказав кинути у в'язницю на місяць тих з місцевих жителів, хто відмовився брати участь у цих роботах, і попереджав, що надалі повісить, жителів, які ухиляються від будівництва укріплень.

Пожарський направив загін також в Архангельськ, щоб ніякі іноземці не могли навіть через віддалений порт вступити на російську землю. Справа в тому, що Англія готувалася скористатися скрутним становищем Російської держави, ополчення повинне було запобігти спробі англійської інтервенції.

Уже виступивши з Ярославля, Пожарський одержав від німця Якова Шоу й англійця Артура Астона пропозиції найняти воїнів з різних країн до себе на службу. Князь відмовив. Пожарський порадив іноземцям-найманцям у Російську державу не приїжджати й собі гірше не робити.

Мінін і Пожарський своїми патріотичними діями завоювали довіру й любов народної армії. Ці почуття виявилися, зокрема, при замаху на життя Пожарського. Заруцький підіслав двох козаків у Ярославль щоб організувати вбивство вождя ополчення. Пожарський, готуючись відправити передовий загін до Москви, оглядав військове спорядження. Довкола нього тіснилися воїни. Скориставшись тіснявою, один з підісланих убивць хотів ударити Пожарського кинджалом, але відданий Пожарському козак Роман заслонив вождя й був поранений зловмисником. Одразу всі хто перебував поруч стали кільцем на захист Пожарського. Зловмисників схопили, військо вимагало їхньої смерті, але на вимогу Пожарського їх відправили в заслання.

А в цей час у Ярославлі була отримана звістка про задуми Заруцького посадити на престол сина Марини Мнішек і Лжедмитрія, та про те, що гетьман Хоткевич поспішає з Польщі в Москву з військом і великим обозом, щоб надати допомогу польському гарнізону, що засів у московському Кремлі. Цього з'єднання польських сил не можна було допустити, і 27 липня 1612р. ополчення вийшло з Ярославля на Москву, щоб звільнити її від загарбників.

Народне ополчення під керівництвом Мініна й Пожарського почало організовану боротьбу з інтервентами. Це була визвольна, прогресивна й справедлива війна із загарбниками. А назустріч цьому народному руху, що одержав свою організовану форму в ополченні Мініна й Пожарського, полегшуючи йому його важкий шлях, ішла стихійна боротьба селян, холопів і посадських людей, що вступили в єдиноборство з іноземними загарбниками.

Ще з осені 1611р. на околицях Москви почався сильний партизанський рух. Учасники першого ополчення, ідучи від Заруцького, становили збройні загони, що нападали на поляків. Особливо енергійно ці загони діяли на дорогах, що ведуть у Польщу. Партизани розривали зв'язки польських загонів і гарнізонів з Польщею й перешкоджали підвозу продовольства полякам, що засіли в Кремлі. Коли литовський гетьман Хоткевич, відправлений королем Сигізмундом на допомогу Гонсевському, підходив до Москви у вересні 1611 р., він натрапив на партизанські загони. Загони Хоткевича й Сапеги (сам Сапега у вересні 1611р. помер) пішли восени до Рогачова й до Волги за продовольством для голодуючих у Кремлі поляків, але значна частина награбованого в населення продовольства не дійшла до Кремля; майже все в дорозі відібрали партизанські загони. За зиму ці загони так осміліли, що напали на полковника Струся, що направлявся з Польщі щоб змінити Гонсевського, і перебили його жовнірів.

Селяни озброювалися за рахунок шляхтичів, яких вони ловили поодинці, убивали, рубали, кидали в ополонки. Загарбники не ризикували тепер їздити невеликими загонами. Але це не зупиняло партизанів, які теж об'єдналися й, влаштовуючи засідки, зненацька нападали на ворогів і громили їх.

У самій Москві поляків і німців заманювали в тісні провулки, в пригороди, зазивали в гості й там вбивали.

У результаті цієї партизанської війни поляки в Кремлі в повній мірі відчули недостачу продовольства. Горобці й ворони продавалися за високу плату.

Кінець 1611р. і початок 1612р. був дуже важким часом для підмосковного населення. У відповідь на партизанську війну інтервенти посилили свої жорстокі заходи. Вони виганяли населення, спалювали житла, змушували бігти куди очі дивляться. Троїцький монастир щодня ховав мерців, що замерзали на дорогах або убитих в селах. Звірства інтервентів досягли в цей час апогею.

Литовський великий гетьман Хоткевич, якому король Сигізмунд доручив ведення воєнних дій у Російській державі, підійшов до Москви в перше раз на початку жовтня 1611р. Поляки, що перебували в Кремлі й страждали від голоду стали вимагати собі заміни. Хоткевич запропонував їм коштовності із царської скарбниці, обіцяючи незабаром замінити їх. У грудні він відправив великий обоз із награбованим продовольством у Москву, але по дорозі на обоз напали партизанські загони і відбили його. На початку 1612р. Хоткевич замінив частину польського гарнізону в Москві й до літа прибули свіжі підкріплення з Польщі. На початку липня полковник Струсь на чолі тритисячного загону вступив у Кремль. У нього відразу почалися суперечки з Гонсевським, тому що кожен з них прагнув командувати в російській столиці. Скінчилося тим, що Гонсевський відправився в Польщу й з ним пішла вимагати від короля платні за службу значна частина жовнірів, що раніше перебували в Москві. Там залишилися тільки полк Будзила й новий полк Струся. Великий загін гетьмана Хоткевича був знову зайнятий збиранням продовольчих запасів, щоб забезпечити військо до зими, тому що восени 1612р. Сигізмунд обіцяв прийти з армією й остаточно умиротворити Московську державу. У червні Хоткевич зібрав значні сили; він одержав підкріплення з Литви, 800 чоловік піхоти привів полковник Неверовський, з-під Смоленська прибуло кілька сотень вершників і кілька сотень піхотинців, підійшли близько 8000 козаків.

Найближчою метою Хоткевича було провести своє військо й великий обоз у Москву й з'єднатися з поляками, що перебували в Кремлі, як у неприступній фортеці. Москва була в той час оточена декількома кам'яними стінами. Висока стіна Кремля із численними вежами й бійницями, що підносилась над всією околишньою місцевістю, і стіна "Білого міста", надійно захищали поляків, що знаходились в Кремлі й у Китай-городі. Якби Хоткевичу вдалося доставити продовольство цим загонам і самому зайняти Кремль, то вибити його звідти було б дуже важко.

Довідавшись, що настільки значні сили йдуть до Москви й везуть із собою величезний обоз із продовольством, Пожарський вирішив не допустити такого зміцнення польського гарнізону в Кремлі. Передовий загін ополчення підійшов до Москви 3 серпня й став табором за наказом Пожарського окремо від козачих загонів. 10 серпня підійшов новий загін й розташувався поблизу Тверських воріт. Слідом рухалися основні сили народного ополчення. Пожарський, що не довіряв Трубецькому і його козакам, збирався спершу зупинитися в Троїце-Сергієвому монастирі й там остаточно домовитися із Трубецьким. Але Хоткевич наближався до Москви, не можна було втрачати ні хвилини. Увечері 20 серпня Пожарський з військом підійшов до Москви.

Трубецький, який після втечі Заруцького залишився одноосібним начальником козацького війська, запропонував Пожарському стати табором поруч із козаками в Яузських воріт. Незважаючи на те, що Трубецький був боярином (пожалування це він одержав від тушинського злодія), він сам виїхав назустріч Дмитрію Пожарському. Однак Пожарський не прийняв пропозиції козачого боярина. До того ж позиція, зайнята табором Трубецького, не була придатною для оборони Москви, тому що перебувала осторонь від Можайської дороги, по якій підходили війська Хоткевича. Однак Пожарський все-таки виділив у допомогу Трубецькому, що взяв на себе захист Замосков'я, дві сотні ополченців.

Ранком 21 серпня війська Пожарського розташувалися в районі нинішніх Смоленської й Кримської площ і біля Арбатських воріт, тобто з тієї сторони Москви, куди підходив із заходу Хоткевич. Отаборившись на самій дорозі Хоткевича, Пожарський ніби підкреслював рішучість битися до переможного кінця, щоб не допустити з'єднання ворожих сил.

Хоткевич на чолі свого війська з'явився ввечері того ж дня й зупинився на Поклінній горі. Головнокомандуючий польською армією Карл Хоткевич був досвідченим воїном, який воював раніше в Нідерландах, в іспанських військах, одержавши до походу в Московську державу ряд перемог, у тому числі перемогу при Кирхгольмі над шведським королем Карлом IX. Основну частину його армії становила кіннота: українські козаки, кінні шляхетські загони й угорська кавалерія, що вважалася кращою в Європі. Піхоти було порівняно небагато; вона складалася з найманців - німців, угорців, поляків. І піхота, і шляхетська кіннота мали хороше озброєння: рушниці, списи, сталеві обладунки. Ці війська вміли воювати регулярним правильним строєм, тобто вміли застосовувати передову військову тактику того часу. Важко озброєні польські гусари мчали в атаку шеренгою, виставивши вперед суцільний ряд довгих списів. Піхота також наступала організованими рядами.

Що стосується армії Пожарського, то її озброєння було відносно гіршим, особливо в селян і посадських. Далеко не всі дворяни мали сталеві обладунки. Частина служивих людей і козаки мали рушниці.

Пожарський розташував свої війська від берега ріки Москви від Чортольських до Петровських воріт. Центр його армії був біля Арбатських воріт і перепиняв шлях Хоткевичу, який наступав по Смоленській дорозі. Війська Трубецького, що захищали Замосков'я, мали два укріплених пункти - біля церкви Климента і біля церкви Георгія.

Розташування російської армії було ненадійним, тому що в її тилу в Кремлі перебував польський гарнізон, який з нетерпінням очікував Хоткевича. Переправившись через Москву-ріку в Новодівечий монастир, Хоткевич повів 22 серпня наступ на Арбатські й Чортольські ворота, прагнучи прорватися до Кремля. У битві брала участь головним чином кіннота. Польським важко озброєним гусарам протистояли гірше озброєні, але більш рухливі російські вершники. Бій прийняв відразу запеклий характер. Безрезультатно атакувала то одна, то інша сторона.

Тоді Хоткевич кинув у бій угорську й німецьку піхоту. Професійні солдати, що мали великий військовий досвід і вправність, змусили ополченців відступити в межі Земляного міста, де бій продовжувався на вулицях. Дії кінноти в цих умовах були дуже утруднені, і Пожарський наказав своїм вершникам вести піший бій. В цей час кремлівський польський гарнізон зробив вилазку й ударив росіян з тилу. Оточені ворогами ополченці хоробро боролися. У цьому бою на очах у Мініна був убитий його улюблений племінник - безстрашний воїн Фотім Сремкін. З труднощами вдалося загнати поляків назад у Кремль.

В цей важкий момент ополченці дуже потребували допомоги Трубецького. Однак Трубецький допомоги не надавав. Але коли на очах у козаків лівий фланг росіян виявилися відрізаним і поляки притисли його до берега ріки Москви, тоді, не очікуючи наказу Трубецького, на допомогу ополченцям кинулися в бій сотні, передані напередодні з ополчення, а за ними вже пішли отамани Афанасій Коломна, Дружина Романов, Філат Можанов, Макар Козлов, зі своїми загонами. Це було зроблено всупереч Трубецькому. Це і вирішило результат бою 22 серпня. Хоткевич був відкинутий за Москву-ріку.

Не зумівши пробитися в Кремль, Хоткевич відступив до позицій, які він зайняв напередодні. Вилазка поляків із Кремля була також відбита з великими для них втратами. Струсь намагався пробитися на з'єднання з Хоткевичем, проте був змушений швидко повернувся в Кремль. Але в ніч на 23 серпня під покривом темряви 600 поляків з полку Неверовського пробралися в Замосков'я.

Наступний день пройшов у приготуваннях до вирішальної битви. Польські війська зайняли Донський монастир. Замосков'я було відносно погано укріплене. Там стояв Трубецький з козаками, і Хоткевич вирішив пробиватися в Кремль тепер із цієї сторони. Але Пожарський розгадав його маневр і зайняв вигідну позицію, звідки міг у потрібний момент перейти в Замосков'я вбрід через рікчу, переправивши значну частину військ в цей район, де козаки Трубецького охороняли напівзруйнований вал і два укріплених пункти.

24 серпня поляки відновили наступ. Протягом декількох годин росіяни витримували сильний натиск, але до полудня відступили. Угорська піхота, що була в центрі польського війська, прорвалася біля Серпуховських воріт. Був зайнятий укріплений пункт. Значна частина відтиснутих з валів Замосков'я ополченців і козаків залягла між руїнами напівспаленого міста, у ямах на вулицях і в цих укриттях чекала подальшого наступу поляків. Хоткевич, бажаючи використати успіх, наказав слідом за військами, що просувалися, негайно ввести в місто свій величезний обоз із продовольством. Тільки одна верства відокремлювала поляків від Москви-ріки, вони намагалися дійти до її берегів й скинути в ріку росіян. В цей час частина козаків Трубецького, побачивши, що поляки тіснять війська Пожарського, вийшла з бою й розташувалася біля гирла Яузи.

Тоді Мінін і Пожарський звернулися до келаря Троїце-Сергієвого монастиря Авраамія Паліцина, який був посередником між козаками й ополченням, і вмовили його піти до козаків і знову підняти їх на боротьбу. Але ще до його приїзду вид польських прапорів, що розвіваються на церкві, розгнівив козаків, і вони бурхливою атакою відбили Климентьєвське укріплення. Угорська піхота понесла при цьому значні втрати. У цей момент Паліцин і звернувся до патріотизму козаків.

Пожарський наказав своїм служивим людям залишити коней і пішими захищати місто й переправу через Москву-ріку. Протягом усього бою Пожарський підбадьорював війська, закликаючи їх битися до останньої краплі крові. Перелом в битві був досягнутий Кузьмою Мініним, який у цю відповідальну мить виступив проти іноземців. З дозволу Пожарського він взяв три сотні кінних воїнів, і перейшов через Москву-ріку змусивши тікати кінну і пішу литовську роту.

Підбадьорена цією ознакою нестійкості поляків, російська піхота, що не пропускала ворога до ріки, перейшла сама в наступ. Поляки не стримавши атаку почали втікати. Весь обоз із продовольством, артилерія, польські прапори й намети потрапили в руки переможців. Хоткевич відступив до Воробйових гір, а наступного дня, не наважившись відновити битву, відійшов до Можайська, а звідти невдовзі повернувся в Литву.

У цій битві російські війська, які мали менше військового досвіду й гірше озброєння, взяли гору, завдяки високому моральному духу, ініціативі воїнів, умілому керівництву Пожарського й Мініна. Вони билися за волю й незалежність своєї батьківщини й перемогли. Це була надзвичайно важка поразка для польської армії. Так, з кавалерії в Хоткевича залишилося не більше 400 чоловік.

Змусивши відступати литовського гетьмана, Пожарський почав облогу ворожого загону, що засів у Кремлі. У той же час треба було домовитися із Трубецьким про організацію нового управління.

Справа це виявилося далеко не легенею. На початку вересня в таборі Трубецького з'явилися старі авантюристи, у їх числі Іван Шереметьєв, що був костромський воєводою, котрий не бажав впускати в Кострому нижньогородське ополчення, і князь Григорій Шаховський, сподвижник Лжедмитрія ІІ. Вони стали підбурювати Трубецького й козаків проти ополчення. Лише в самому кінці вересня, після довгих суперечок, урядові "прикази" земського ополчення й козачого війська були об'єднані й розташовані в районі Трубної площі, майже на однаковій відстані від обох таборів. Всі постанови й грамоти повинні були надалі підписуватися обов'язково і Трубецьким і Пожарським, одного підпису було недостатньо.

Ворожий гарнізон ще відсиджувався в Кремлі. Відрізані росіянами від зовнішнього світу, поляки відчували жорстокий голод. У результаті боїв 22-24 серпня число обложених збільшилося, а продовольства не було. Обложені їли кішок, собак, траву. Були зафіксовані прояви людожерства: спершу серед німців-найманців, а потім і серед польської піхоти.

Пожарський звернувся з посланням до обложених поляків, пропонуючи здатися, обіцяючи їм життя. Однак поляки відповіли відмовою. Боячись відплати, вони не зважувалися здатися. Вони все ще очікували швидкого прибуття Хоткевича й короля Сигізмунда. Однак зібрати нову армію проти російського народу, що показав свою силу, було нелегко, і поляки, що засіли в Кремлі, не дочекалися її.

Побоюючись, що Хоткевич почне нову спробу прориву кільця оточення, люди Пожарського і Трубецького викопали через все Замосков'я рів, поставили в різних місцях вежі й гармати, з яких можна було б обстрілювати підступи до міста. Обережний і завбачливий Пожарський особисто спостерігав за тим, як ведуться ці роботи.

22 жовтня з розгорнутими прапорами росіяни пішли на приступ Китай-города й взяли його. При цій атаці багато шляхтичів було вбито й узято в полон. Спершу із Кремля стали виходити бояри, що пересиділи там важку облогу: Мстиславський, дружина Філарета Романова - Марфа із сином Михайлом і інші. Зрадник Андронов ще до цього втік до Заруцького, а Салтиков - у Польщу. 27 жовтня здалися, нарешті, і польські війська. В Кремлі росіяни знайшли сліди грабежів, залишки людожерства, зруйновані храми.