Листопада відбувся урочистий вступ переможців у Кремль, повернутий Московській державі

1 листопада відбувся урочистий вступ переможців у Кремль, повернутий Московській державі.

Однак очищення Москви ще далеко не означало очищення всієї держави. Це завдання виявилося дуже важким й вимагало нових зусиль від російського народу.

Насамперед треба було відбити наступ самого короля Сигізмунда. Ще восени 1612р. Сигізмунд і Владислав перейшли польський кордон, і, з'єднавшись із Хоткевичем, направилися до Москви. Російські міста чинили запеклий опір. Волоколамськ витримав три приступи, але не здався. Сигізмунд направив у Москву передовий загін для переговорів з боярами, однак ніхто в переговори не вступив, а на сам загін напали росіяни. Тим часом прийшли морози. Сигізмунд не мав засобів вести зимову кампанію й, довідавшись про здачу кремлівського гарнізону, пішов назад у Польщу.

Цікавим є те, що намагаючись знову організувати похід на Росію, шляхетський уряд Сигізмунда намагався знайти підтримку в різних європейських держав, насамперед в Іспанії. Король Сигізмунд направив до іспанського короля Філіпа ІІІ послів просити допомоги в боротьбі з Росією. Сигізмунд просив іспанського короля надати яку-небудь своєчасну й необхідну допомогу. Однак знайти союзників для інтервенції, утворити блок проти Російської держави Сигізмундові тоді не вдалося.

Значні труднощі довелося здолати, щоб очистити Московську державу від збройних загонів польських, литовських і російських "злодіїв". Ледве Хоткевич, 24 серпня відступив від Москви, як з його загону вийшли козаки й частина поляків і відправилися на північ грабувати незахищені російські міста. 22 вересня вони напали на багате торговельне місто Вологду. Там їх не чекали, і грабіжники захопили багату здобич. Діяли грабіжники декількома загонами. У цей час були розграбовані й розорені Білоозеро, Каргополь і інші північні міста й землі, які раніше були захищені ополченням. Москва в той час майже не могла надати півночі збройної допомоги. Ще восени, після московської перемоги, значна частина земського ополчення стала розходитися по домівках. Нечисленне військо, що залишилося, було необхідним для умиротворення південно-східних регіонів, де хазяйнував Заруцький, і для охорони західних кордонів від можливих нових нападів поляків. У грудні 1612р. поляки захопили Путивль, а Гонсевський у січні 1613р. намагався захопити Осташків. Тому тільки в середині зими у Вологду прибув великий загін для боротьби проти польських і литовських грабіжників. У самій Москві частина козацького гарнізону, не одержуючи вчасно платні, почала грабежі. Потрібно було швидше встановити міцний державний порядок, щоб закріпити здобуту перемогу, забезпечити відновлення господарського життя й домагатися повернення відібраних іноземцями російських земель.

Зі звільненням столиці потрібно було відновити державну владу в країні, для того часу феодальну монархію. Уже в листопаді 1612р. з Москви були розіслані повідомлення про скликання Земського собору для виборів нового царя. Клас феодалів і верхи посаду поспішали зміцнити органи держави й управління на місцях. У січні 1613р. у Москві зібрався Земський собор. У ньому брало участь близько 700 людей, переважно дворяни, бояри й духівництво, а також представники 50 міст із усіх кінців країни. Вважається, що було на соборі й декілька селян. Брали участь також представники стрільців і козаків.

Близько двох місяців обговорювалося на соборі питання про вибір царя. Рішуче були відхилені кандидатури іноземних претендентів і сина М. Мнішек. Нарешті в лютому собор обрав Михайла Романова (1613 — 1645 рр.) (додаток 9), 16-річного сина митрополита Філарета. Він був зв'язаний зі знаттю, його підтримувало духівництво, а також посадські й козацтво, що знало Філарета по Тушино. Із часу Грозного Романови були близькі й до дворянства, вони були родичами згаслої династії. Феодали використовували перемогу народу над інтервенцією. Д. Пожарський і К. Мінін були незабаром відсторонені від державної діяльності. Родичі молодого царя склали його дійсний уряд.

Країна була в досить важкому становищі. Села й міста, особливо в центрі, та й в інших районах країни, де діяли інтервенти, були розорені. Запустіло багато земель, поселень. У володіннях Троїце-Сергієвого монастиря в 1616 р., наприклад, рілля зменшилася в 20 раз.

Царська влада ослабла, деякі воєводи не відразу визнали царем Михайла Романова. Уряд перші роки намагався опертися на авторитет Земських соборів. Знать вийшла із усіх потрясінь початку XVII ст. суттєво ослабленою. Завданням уряду в області внутрішньої політики було зміцнення феодального землеволодіння, насамперед поміщицького, забезпечивши феодалів робочої силон. Боячись селянської війни, уряд спочатку обмежив строк розшуку біглих людей тільки п'ятьма роками.

У цих умовах завершувалася боротьба з польськими й шведськими загарбниками. В руках шведських інтервентів були новгородські землі. Зграї польських загарбників бродили по країні, особливо багато їх було в західних і південно-західних повітах. Польща оголосила своїми бранцями послів 1610 р., у тому числі й батька царя — Філарета, якого в Росії обрали патріархом. На південному-сході розбійничав І. Заруцький, що намагався встановити зв'язки з Іраном.

Шведські інтервенти прагнули захопити російські землі на півночі. Однак їх спроби оволодіти Холмогорами успіху не мали. У Новгородській землі з 1613р. почався народний рух проти інтервентів; на допомогу прийшли урядові загони. Загарбників прогнали з міст Тихвіна, Порхова, Гдова. Почався масовий відхід населення в Росію, і до кінця 1615р. увесь Староруський повіт спорожнів. Шведський уряд направив сюди великі сили на чолі з королем Густавом-Адольфом. В 1615р. він осадив Псков. Три місяці героїчно захищали псковитяни своє місто й відстояли його. Швеція була ослаблена, а тим часом назрівала нова війна в Європі. Росія прагнула до миру, їй доводилося одночасно вести війну з Польщею, забезпечувати оборону на півдні й т.п.

В 1617р. у селі Столбово був укладений мирний договір зі Швецією. Новгородська земля була повернута Росії, за Швецією залишилися Нева з Іжевською землею, місто Корела з повітом і місто Орєшек.

Це був грабіжницький договір, у результаті якого Росія втрачала єдиний вихід до Балтійського моря. Народні маси карел, не бажаючи залишатися під владою Швеції, йшли в Росію.

В 1617р. польське військо на чолі з королевичем Владиславом рушило в глиб Росії. В цьому поході брав участь і український гетьман П. Конашевич-Сагайдачний зі своїми козаками. У жовтні 1618р. поляки були знову під стінами Москви. Її обороною керував Д. Пожарський. Загарбники були відкинуті; зазнала невдачі і їх нова спроба захопити Троїце-Сергіїв монастир. Польща була виснажена, польські агресори повинні були переконатися в повному провалі їх загарбницьких планів.

В 1618р. у селі Деуліно, біля Троїце-Сергієвого монастиря, було укладено на 14,5 років перемир'я між Росією й Польщею. За Польщею залишилися Смоленська й Чернігово-Сіверська земля. Проте Владислав не відмовився від царського титулу.

Втікши в Астрахань І. Заруцький з Мариною Мнішек і її сином в 1614р. були схоплені. Заруцький і дитина були страчені, а Марина померла у в'язниці.

Відновлення збройних сил Росії й ліній укріплень на півдні, напади запорізьких і донських козаків на Крим і Туреччину — усе це забезпечувало безпеку з боку Криму.

Минулася польсько-шведська інтервенція. Вона принесла глибокі потрясіння й руйнування країні. Ціною величезних жертв, неймовірних страждань російський народ вигнав інтервентів. З поразкою інтервентів Росія зберегла свою незалежність. Загарбники сподівалися на внутрішні потрясіння в Росії, на те, що селянська війна послабить її. Тим часом боротьба народу перетворилась у визвольну війну, спрямовану проти інтервентів і їх сподвижників — російських феодалів.

Таким чином зберігши незалежність, Росія забезпечила свій подальший розвиток і розв'язання першочергових зовнішньополітичних завдань.

Висновки

Так російський народ, пройнятий любов'ю до батьківщини, знайшов у собі достатньо енергії, сил і мужності, щоб без сторонньої допомоги, силами народного ополчення під керівництвом Мініна й Пожарського вигнати загарбників з російської столиці. Очищення Москви було катастрофою всіх загарбницьких планів польської шляхти, єзуїтів і короля Сигізмунда. Цей народний подвиг був зроблений рядовими служивими й посадскими людьми, селянами й холопами.

В подіях початку XVІІ століття брали участь усі верстви населення, і кожна висунула своїх вождів. Із середовища боярства вийшли такі яскраві фігури, як Федір-Філарет Романов і Михайло Скопін-Шуйський. Дворянство дало країні Дмитра Пожарського й Прокопія Ляпунова, вільні козаки — Івана Болотникова й Івана Заруцького, посадські люди - Кузьму Мініна, духівництво — патріарха Гермогена й цілу плеяду самозванців.

Нещастя Смутного часу потрясли розум і душу росіян. Сучасники винили у всьому проклятих самозванців, що посипалися на країну як з мішка. У самозванцях бачили польських ставлеників, знаряддя іноземного втручання. Але то була лише напівправда. Ґрунт для самозванства підготували не сусіди Росії, а глибока внутрішня недуга, що вразила російське суспільство.

За правління Бориса Годунова дворянство добилося скасування Юр'євого дня. Споконвіку російський селянин, сплативши мито за "вихід", міг покинути свого землевласника в останні дні осіни й по першому санному шляхові відправитися на нові землі в пошуках кращої долі. Осінній Юр'єв день був для хлібороба світлом у віконці. Наприкінці XVI століття на селянські переходи була накладена заборона, або, як тоді говорили, "заповідь". Спочатку ні поміщики, ні селяни не передбачали, до яких наслідків приведе скасування виходу в Юр'єв день. Усе думали, що введення заповідних років — захід тимчасовий. Селян тішили надією, що їм треба почекати зовсім недовго — до "государевих вихідних років", і їхнє життя потече в старому руслі. Але йшли роки, і селяни починали розуміти, що їх жорстоко обдурили. Тоді в російських селах і народилася повна гіркоти приказка: "От тобі, бабусю, й Юр'єв день!"

Зіткнення інтересів феодальної держави й дворянства, з одного боку, закріпачених селян, тяглих посадських людей, холопів і інших груп залежних людей — з іншого, стало джерелом соціальної кризи, що породила Смуту.

Колізії громадянської війни торкнулися не тільки низів, але й верхівки російського суспільства. Від часів феодальної роздробленості Росія успадкувала могутню аристократію, представницьким органом якої була Боярська дума. Московські государі змушені були ділити владу зі своїми боярами. Опираючись на опричнину й дворян, Іван IV спробував позбутися від опіки Боярської думи й увести самодержавну систему управління. Могутність знаті похитнулася, але не була зломлена опричниною. Знать чекала свого часу. Цей час прийшов, тільки-но настав Смутний час.

Дроблення прадавніх боярських вотчин супроводжувалося збільшенням чисельності феодального стану й одночасно різким погіршенням матеріального становища його нижчих прошарків. Поруч зі знаттю, що володіла великими земельними багатствами, з'явився шар збіднілих землевласників — дітей боярських. Криза феодального стану була переборена завдяки створенню на рубежі XV-XVI століть помісної системи. Її розвиток відкрив дрібним служивим людям шлях до земельного збагачення й сприяв формуванню дворянства, що значно підсилило свої позиції в XVI столітті. Великі фонди вотчинних земель збереглися в Центрі, тоді як маєток одержав найбільше поширення в Новгороді, на південних і західних окраїнах держави.

До початку XVII століття маєток піддався такому ж дробленню, як і боярські вотчини в XV столітті. Чисельність феодалів знову збільшилася, тоді як фонди помісних земель залишилися колишніми. Цього разу криза набрала більш глибокий характер. Найбільш численні прошарки помісного дворянства виявилися втягнутими в процес соціальної деградації. Збіднілі поміщики не могли більше служити в кінних полках і переходили в розряд дітей боярських — пищальників. Багато з них не мали кріпаків, а часто й холопів, самі обробляли землю, тобто фактично вибували з феодального стану. Не випадково головними вогнищами громадянської війни на першому її етапі стала Рязанська й Путивльська земля, де процес дроблення маєтків протікав досить інтенсивно. У знову приєднаних південних повітах (Єлець, Бєлгород, Валуйки й ін.) влади поспішала організувати помісну систему, щоб створити собі опору в особі степових поміщиків. Поряд з безземельними дітьми боярськими маєтки в "дикім полі" одержували козаки, селянські діти та інші різночинці. На півдні не було ні оброблених під ріллю земель, ні кріпаків, і тому до початку громадянської війни помісна система не встигнула пустити тут глибоке коріння. Нові поміщики змушені були самі розорювати степ. У ряді повітів їх залучали до відбування панщини на государевій десятинній ріллі. Як і багато рязанських дітей боярських, більшість південних поміщиків служили в місцевих гарнізонах.

Криза феодального стану стала одним з головних факторів громадянської війни в Росії. Але значення її й дотепер недостатньо вивчене.

Вторгнення самозванця, що прийняв ім'я молодшого сина Грозного — Дмитра, поклало початок новому етапу в розвитку Смути.

Список використаних джерел та літератури

Збірники документів:

1.         Востание И. Болотникова. Документы и материалы. – М., 1959. - 455 с.

2.         Епифанов П. П. Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861года. – М., 1980.

3.         Сборник документов по истории СССР. Ч. 3 ХVI век ( под ред. Сахарова А. М. ). – М., 1972

Періодичні видання:

4.         Воробьев Б. Кем же был Лжедмитрий? // Техника молодежи. - 2000. - №1. - С.34 – 35; 62.

5.         Даннинг Ч. Была ли в России в начале XVII века крестьянская война? // Вопросы истории – 1994 - №9. – С.21 – 35

6.         Забелин И.Е. Общий очерк Смутного времени; Домашний быт русских царей в XVI и XVII столетиях // Родина. – 1990 - №1 – С. 18 – 22

7.         Коваленко Г.М. Договор между Новгородом и Швецией 1611 года // Вопросы истории. – 1988. - №11. – С. 131 – 134

8.         Лаврентьев А. Смерть пришла майским утром // Знание – сила. – 1998 - №2. - С.84 – 93.

9.         Скрынников Р.Г. Смута в Русском государстве // Нева. – 1988. - №6. – с. 195 – 203; №11. – С. 195 – 204

10.       Скрынников Р.Г. Спорные проблемы востания Болотникова // История СССР – 1989 - №5. - С. 92 – 110

11.       Скрынников Р.Г. В то смутное время… // Наука и религия. – 1988. - №1. – С.44 – 48

12.       Скрынников Р.Г. Народные выступления в 1602-1603 годах // История СССР. – 1984 – № 2. – С. 57 – 70

13.       Фролов Б.П. Героическая оборона Смоленска в 1609-1611 гг. // Военно-исторический журнал. – 1987 - №6. – С. 73 – 78

ІІІ. Монографії:

14.       Базилевич К.В. Борьба русского народа с польско – шведской интервенцией в начале ХVІІ века. Минин и Пожарський. – М., 1946. - 31с.

15.       Березов П.И. Минин и Пожарський. – М., 1957. - 343 с.

16.       Бугайов В.И. Крестьянская война в России в начале ХVІІ века. – М. 1976. - 144с.

17.       Валишевский К. Смутное время. - М., 1993. - 318 с.

18.       Валишевский К. Смутное время: Репринтное воспроизведение изд. 1911 г. – М., 1989. - 434 с.

19.       Великое дело Минина и Пожарского. Сборник./ Под ред. Н.М. Добротвора. – Горький 1943. - 144 с.

20.       Воробьев В.М., Дегтярев А.Я. Русское феодальное землевладение от "Смутного времени" до кануна Петровских реформ. – Л., 1986. - 198 с.

21.       Горсей Д. Записки о России ХVI – нач. ХVII в. – М., 1990. - 287 с.

22.       Долинин Н.П. Подмосковные полки ( казацкие "таборы" ) в национально – освободительном движении 1611 – 1612 годов. – Харьков. - 137 с.

23.       Козаченко А.И. Разгром польской интервенции в начале ХVII века. – М., 1939. - 176 с.

24.       Корецкий В.И. Формирование крепостного права и первая крестьянская война в России. – М., 1975. - 390 с.

25.       Масса И. Петрей П. О начале войн и смут в Московии. – М., 1997. – 560 с.

26.       Морозова Л.Е. Смутное время в России ( коней ХVI – нач. ХVII в.) – М., 1990. - 63 с.

27.       Накануне смуты. – М., 1990

28.       Нечаев В.Н. Болотников. – М., 1931. – 80 с.

29.       Нечаев В.Н. Болотников. Эпизод крестьянского восстания начала ХVІІ века. – М., 1931. – 16 с.

30.       Осипов К. Минин и Пожарский. Национальная борьба русского народа в начале ХVII в. – М., 1948. - 88 с.

31.       Осіпов К. Мінін і Пожарський. Національна боротьба російського народу на початку ХVII ст. – К., 1950. - 87 с.

32.       Оськин Г.И., Карасев А.В. Кузьма Минин и Дмитрий Пожарский. – М., 1951. - 89 с.

33.       Панеях В.М. Холопство в ХVI – начале ХVII века. – Л., 1975. - 265 с.

34.       Платонов С.Ф. Очерки по истории смуты в Московском государстве ХVI – ХVII в. – М., 1937. – 500 с.

35.       Подорожный Н. Минин и Пожарский. – М., 1939. - 48 с.

36.       Подорожный Н. Разгром польских интервентов в Московском государстве в начале ХVII в. – М., 1938. - 47 с.

37.       Проезжая по Московии: ( Россия ХVI – ХVII вв. глазами дипломатов ). – М., 1991. - 365 с.

38.       Самсонов Г., Солом’янська Л. Іван Болотніков. – К., 1949. - 64 с.

39.       Самсонов Г., Соломянская Л. Иван Болотников. – М., 1948. - 63 с.

40.       Скрынников Р.Г. Борис Годунов. – М., 1978. - 192 с.

41.       Скрынников Р.Г. Борис Годунов. – М., 2002. - 416 с.

42.       Скрынников Р.Г. Василий Шуйский. – М., 2002. - 400 с.

43.       Скрынников Р.Г. Минин и Пожарский: Хроника Смутного времени. – М., 1981. - 352 с.

44.       Скрынников Р.Г. Россия в начале ХVII в. "Смута". – М., 1988. - 283 с.

45.       Скрынников Р.Г. Россия накануне "смутного времени". – М., 1985. - 206 с.

46.       Скрынников Р.Г. Самозванцы в России в начале XVII века. Григорий Отрепьев. – Новосибирск, 1990. - 238 с.

47.       Скрынников Р.Г. Смута в России в начале XVII в. Иван Болотников. – Л., 1988. - 255 с.

48.       Скрынников Р.Г. Социально – политическая борьба в Русском государстве в начале XVII века. – Л., 1985. - 325 с.

49.       Смирнов И.И. Восстание Болотникова 1606 – 1607. - Л., 1951. - 588 с.

50.       Смирнов И.И. Краткий очерк истории востания Болотникова. – М., 1953. - 151 с.

51.       Смута в Московском государстве: Россия начала XVII столетия в записках современников. – М., 1989. - 462 с.

52.       Ульяновский В. Смутное время. – М., 2006. - 456 с.

53.       Флоря Б. Н. Руско – польские отношения и политическое развитие Восточной Европы во второй половине XVI – начале XVII в. – М., 1978. - 301 с.

54.       Шишов А. Минин и Пожарский. – М., 1990. - 158 с.

Підручники та посібники:

55.       Базилевич К.В. История СССР. От древнейших времен до конца ХVII века. – М., 1950

56.       Бущик Л.П. Иллюстрованная история СССР ХV – ХVII вв. – М., 1971

57.       Вернадский Г.В. Русская история. – М., 2001

58.       Деревянко А.П. История России с древнейших времен до конца ХХ века. – М., 2001

59.       Дядиченко В. А. Нариси з історії СРСР ( Епоха феодалізму ). – К., 1971

60.       История России в 3-х частях. – М., 1994

61.       История СССР / под ред. Нечкиной М. В. – М., 1955 т.1

62.       История СССР с древнейших времен до конца ХVІІІ века ( под ред. Рыбакова Б. А. ). – М., 1975

63.       Історія СРСР / за ред. проф. Кабанова П. І. – Ч.1 – К., 1969

64.       Копанев А. И. Очерки истории СССР. Конец ХV – начало ХVII вв. – Л., 1957

65.       Лебедєв В.І. Хрестоматія з історії СРСР т.1. З найдавніших часів до кінця ХVІІ ст. – К., 1950

66.       Очерки истории СССР ( под ред. Дружинина Н. М. ). – М., 1956

67.       Павленко Н.И. История СССР с древнейших времен до 1861 года. – М., 1989

68.       Покровский М.Н. Русская история. В 3 т. – СПб., 2002 Т 1.