Давньруське суспільство в період запровадження християнства

2.2 Давньруське суспільство в період запровадження християнства

Час сумнівів скінчився. Принаймні для Володимира. Так само рішуче, як колись утверджував і відроджував язичницькі порядки, він пориває з ними і вводить християнство. Язичницькі ідоли, яким ще вчора власті наказували поклонятися по всій країні, скинуто зі своїх п'єдесталів, капища-святилища, за якими стояла тисячолітня традиція культових центрів, вщент зруйновано. Така сама доля спіткала і верховний язичницький храм Русі на Старокиївській горі. Літописець з цього приводу відзначає: "Знайомлячись із тривалою історією проникнення християнства на Русь, не можна не відзначити деяку нерішучість у цій справі київських князів. Чим це можна пояснити? Передусім, очевидно, обставинами внутрішнього життя. В умовах найгострішого протиборства на Русі двох ідеологій рішуча відмова від традицій загрожувала серйозними неприємностями, усуненням від влади, а то і смертю (як це сталося з Аскольдом). Так само істотними були і міркування національної незалежності. Адже згідно з богословсько-юридичною концепцією грецької православної церкви прийняття хрещення із Візантії тим чи іншим народом автоматично робило його васалом імперії. Саме так трапилось, зокрема, з Болгарією, яку візантійці вважали своєю провінцією. Про це на Русі добре знали, і якщо й не боялись розділити участь Болгарії, все ж не бажали потрапити в залежне від Візантії становище.

Які ж обставини супроводжували остаточне утвердження на Русі християнства в ролі офіційної релігії? У 987 р. у Візантії спалахнуло повстання проти імператора Василія II. Очолив його Варда Фока, який оголосив себе імператором. Василій II звернувся до Володимира Святославича за воєнною допомогою. Князь згодився надати допомогу, але за умови: імператор повинен був віддати за нього порфірородну сестру Анну. У Василія не було вибору, він погодився, хоч традиція і не допускала родинних зв'язків імператорської сім'ї з варварами. У свою чергу, Володимир зобов'язався прийняти християнство. Хрещення Володимира відбулось у Херсонесі в церкві св.Василія, після чого він обвінчався з царівною Анною.

Разом із запровадженням християнства у Києві встановлювалась (точніше, відновлювалась) митрополича кафедра, розпочалося будівництво православних храмів. У 988 р. на Перуновому горбі було побудовано церкву св.Василія, в 989 - 996 pp. монументальну кам'яну Десятинну церкву. На її будівництво і утримання Володимир Святославич виділив десяту частину данини і оброків зі своїх доменіальних володінь. Літопис відзначає, що церкву було доручено Настасу Корсунянину і попам корсунським. Очевидно, саме в Десятинній церкві знаходилась і резиденція митрополита. В ряді удільних центрів було запроваджено єпископії.

За хрещенням Володимира відбулося і хрещення всієї Русі. Із повідомлень літопису видно, що нова релігія не могла поширитись одразу за княжим повелінням. її запровадження зустрічало сильний опір і вимагало примусових заходів. Киян зігнали до Дніпра, де їх хрестили попи, що прибули із Корсуня і Царгорода. Напередодні Володимир суворо попередив киян про наслідки можливого непослуху.

У Новгороді запровадження християнства викликало народне повстання. Лише застосувавши силу, посаднику Добрині і тисяцькому Путяті вдалося змусити новгородців хреститися. "Путята крести мечем, а Добрыня огнем", - говорили в народі. Кияни також не кинулися в обійми нової віри. Це добре видно із літописного повідомлення про повалення ідола Перуна.

Причиною живучості давніх традицій, очевидно, була специфічність нової релігії, передусім ідеології пануючого класу. Тезу християнської церкви раби повинні підкорятися володарям своїм, не могли однаково сприймати раби й володарі. Не випадково саме язичництво часто було ідейною зброєю у боротьбі населення проти феодалів.

Переконливим підтвердженням відомостей писемних джерел про повільний процес християнізації Русі є матеріали давньоруських могильників. Під впливом нової релігії уже в IX ст. розпочинається поступова зміна поховального обряду поряд з трупоспаленнями з'являються трупопокладення. У X ст. тенденція до збільшення поховань, здійснених за обрядом інгумації, виступає більш чітко.

На рубежі X — XI ст. вона, зокрема у великих міських центрах, приводить до повної відмови від язичницьких ритуальних спалень. Не слід тільки в цьому вбачати остаточну перемогу християнського світогляду. Новий обряд утверджувався значно швидше, ніж мінялась система ідеологічних поглядів давньоруської людини. Але і в новій обрядовості ще довго зберігалось багато язичницьких елементів: тризна, посипання померлого попелом, курганний насип, ритуальна їжа та ін. Язичництво у поховальному обряді, яке мало давню традицію, церква не стільки викорінювала, скільки пристосовувала до нового ритуалу.

Язичницькі елементи особливо рельєфно проступають у витворах художнього ремесла Русі змійовиках, діадемах, колтах, браслетах-наручах, де поряд із християнською символікою представлена і язичницька (дерево життя, танці скоморохів і бісівські ігрища, зображення фантастичних звірів, птахів та ін.).

Останнім часом в Україні виявляється тенденція невиправданої ідеалізації язичництва. Належить вона переважно людям далеким від науки, але подекуди її сповідують і науковці. Згідно з нею, язичництво було основою нашої національної ідентичності і самобутності, а християнство перервало тисячолітні традиції власного духовного розвитку народу, підрубало його коріння. Є.К.Долуман вважає навіть, що християнство, яке принесло на Русь чужу культуру і чужий світогляд, обумовило відставання нашої культури, порівняно з європейською, на сотні років[22, 65].

Це та аналогічні твердження не мають під собою жодних підстав. їх переконливо спростовує хоч би Софія Київська - пам'ятка християнської культури світового значення. Але в подібних сентенціях немає і логіки. Адже незрозуміло, чому для країн Центральної і Західної Європи християнство виявилось благодійним, а для Русі - ні.

У наш час є всі можливості для об'єктивного розгляду проблеми співвідношення язичництва і християнства в житті Київської Русі. Не зводячи перше до становища первісного примітивізму, все ж таки мусимо визнати, що в суспільно-політичному і культурному розвитку Русі християнство зіграло надзвичайно важливу роль.

Цим актом вона остаточно визначила своє входження до візантійсько-православного і загальноєвропейського культурного ландшафту. Незмірно розширились її економічні і культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами. Християнство інтегрувало під своєю егідою писемність, літературу, архітектуру і мистецтво. Нова релігія справила сильний цементуючий вплив на процеси формування східнослов'янської етнічної спільності. Вона взяла на себе відповідальність за духовний розвиток народу, за формування його світогляду.

Можна стверджувати, що на кінець ХХ ст., давньоруське суспільство досягло необхідного рівня соціал - економічного розвитку і панівним прошарком на чолі з великим київським князем знадобилося ідеологічне обгрунтування визрілої історичної ситуації.

Отже, візантійське християнство могло проникнути до східної Європи не лише традиційним дніпровським шляхом " із грек у варяги", а й через Карпати. А поміж факторів, які визначають трансформацію культури будь – якого народу, найсуттєвішим слід вважати рівень соціал – економічного розвитку, досягнутий даним суспільством.

2.3 Утвердження християнства в Київській державі .Формування церковної організації

Як уже зазначалося, в другій половині X ст. на Русі реально склалося кілька осередків щеплення християнського віровчення. Воно дедалі більше знаходило своїх прихильників і в дружинному оточенні великого князя київського тому прошарку панівної верхівки Київської держави, від якого значною мірою залежали кардинальні зрушення в системі ідеологічної організації тогочасного суспільства.

Проте Володимир Святославич, котрий прийшов до влади 980 року на хвилі язичницької опозиції і через труп свого брата-християнина, змушений був до певного часу орієнтуватися на ту частину панівної верхівки, яка дотримувалася традиційних язичницьких вірувань і була схильна більше до організації зовнішніх воєнно-політичних акцій, ніж до внутрішнього облаштування Київської держави. Посилення проязичницьких настроїв панівної верхівки тогочасного суспільства засвідчує літописна стаття 983 року. Київські "старці і бояри" розв'язали тоді справжню кампанію гонінь на християн. За їх намовою було, зокрема, вчинено фізичну розправу над багатим варягом, який "прийшов був із Греків і потай держався віри християнської". Його син став жертвою жорстокого язичницького обряду. Це була вельми продумана акція ревнителів "старої віри", спрямована проти нових ідеологічних віянь та суспільних порядків, що владно вторгалися в усі сфери життя країни.

Пристосування прадавніх язичницьких культів східних слов'ян до нових форм економічного й суспільно-політичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального суспільства і його держави. Протягом усього кількох років (за літописною хронологією восьми) з часу проведення уніфікації і об'єднання язичницьких культів на основі традиційних вірувань східних слов'ян відбулося перегрупування політичних сил всередині панівної верстви Київської Русі, загалом завершилося її станове оформлення та консолідація. Язичництво, нехай і реформоване в політеїзмі, уже не відповідало соціальним і політичним вимогам та претензіям правлячої верхівки, що прискорено феодалізувалася. Збереження язичництва перешкоджало рівноправним відносинам Київської Русі з християнськими державами середньовічного світу. Тільки монотеїзм міг послужити сталою опорою для реалізації цих прагнень і допомогти забезпечити міцне становище владі великого князя.

Інтенсивні пошуки панівною верхівкою Київської держави нових релігійних структур, які найбільш вдало відповідали б її інтересам, засвідчує літописна оповідь про "вибір (випробування) вірувань". Під 986 роком "Повість минулих літ" сповіщає про відвідини Києва болгарами "віри магометанської", "німцями з Риму" та іудеями. Володимир Святославич вислуховував промови послів, але усім їм відмовив. Магометанським місіонерам через те, що йому не сподобалися обряд обрізання, заборона вживати свиняче м'ясо, а особливо необхідність відмови од вина. Він сказав: "Русі веселість пиття, ми не можемо без сього бути". Італійцям-католикам київський князь звелів повертатися назад, "бо предки наші сього не прийняли".

980 року, уряд князя Володимира вів інтенсивні пошуки найбільш оптимальної для молодої Київської держави релігійної структури. Вони завершилися наверненням Pусі в християнство за візантійським взірцем.

У християнському віровченні втілився багатющий суспільний досвід, нагромаджений в умовах такого громіздкого й етнічно різнорідного державного утворення, яким була Візантійська імперія. Київський правитель усвідомлював свою вирішальну роль у справі реорганізації системи релігійних вірувань. При всій його недостатній обізнаності в християнських догматах та обрядовості, як це видно з уміщеного в літописі його діалогу з грецьким "філософом", князю, безперечно, було відомо про підпорядкованість Церкви інтересам світської влади у Візантії. Важливо зазначити, що в свідомості "варварських" вождів тієї доби візантійська модель християнства пов'язувалася насамперед з уявленнями про вищу світську владу[22, 89]. Ця обставина зіграла чи не вирішальну роль у запровадженні на Русі християнства за візантійським зразком. Його модель якнайкраще відповідала системі політичного устрою Київської Русі, що була тоді відносно єдиною ранньофеодальною монархією. Християнізація відкривала шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в політичній структурі тогочасного світу й входження до світової християнської спільноти .

Необхідно наголосити на тому, що християнізація Київської Русі не перебувала в однобічній залежності від міжнародних зв'язків. Прийняття християнства давньоруською верхівкою було передусім результатом внутрішнього соціально-економічного, політичного і культурного розвитку східного слов'янства. Воно відповідало назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за правління Володимира Святославича зайшло в переломний період історичного розвитку. Саме тоді відходив у минуле родоплемінний побут слов'ян, утверджувалися нові, прогресивні для того часу феодальні виробничі відносини й притаманні їм форми політичного і духовного життя. Завершувалося об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави, стабілізувалися її зовнішні рубежі. Країна вкривалася густою мережею міст, фортець і замків, за мурами яких велася жвава торгівля, розквітали ремесла. Послабилися впливи варязької дружинної еліти, яка внесла до політики київських князів орієнтацію на далекі військові походи, через що консервувалися процеси внутрішнього, насамперед соціально-економічного розвитку. Відтак од грабіжницьких війн із сусідніми народами місцева знать переходить до освоєння власних земель, експлуатації своїх підданих. Так народжувався стан нової аристократії, об'єднаний матеріальною основою (землеволодіння) буття та спільними елементами соціальної психології. Пошуки ідеологічних засобів консолідації цієї еліти й поширення її влади на всі прошарки тогочасного суспільства спричинилися до того, що панівна верхівка Київської Русі наприкінці X ст. проголосила християнство офіційною релігією.

Охрещенню киян передувало знищення загальнодержавного язичницького пантеону, зовсім недавно спорудженого в центрі стольного града. Князь наказав, як повідомляє літописець, "поскидати кумирів тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями- І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро.

Літописці-християни пояснювали, що ця акція була вчинена для "знеславлення біса". Більшість сучасних дослідників, сприймаючи це повідомлення "Повісті минулих літ" буквально, доводять, що глумлива розправа над Перуном мала скомпрометувати й принизити цього недавно ще всесильного в очах київських язичників бога. Проте в системі морально-етичних цінностей язичницького суспільства цей акт насправді виглядав звичайнісіньким обрядовим дійством, що символізувало "вигнання" чи "поховання" кумира колишнього державного божества Перуна[16, 42].

Як уже зазначалося, Володимир одержав при охрещенні ім'я "Василій", ім'я свого швагра і хрещеного батька імператора ромеїв. Відтак святий Василій став небесним покровителем і християнським патроном князя. Будівництво християнського храму на честь святого Василія на місці язичницького пантеону не лише унаочнювало докорінну переміну релігійної структури Київської держави, а й символізувало особисту роль Володимира Святославича в цій реформі.

Процедура навернення в християнство киян, яскраво змальована літописцем, поклала початок охрещенню всієї країни. Джерела повідомляють, що відразу після знищення чи радше "вигнання-похорону" язичницьких ідолів у Києві розпочалася насильницька християнізація населення Новгородської землі. Літопис сповіщає про те, що архієпископом до Новгорода було поставлено Якима Корсунянина, пов'язуючи з його приходом зруйнування язичницького капища. Поваленого ідола Перуна тут, як і в Києві, було побито залізними палицями й кинуто у води річки Волхов. Цікавою була реакція якогось городянина, котрий, побачивши, що поваленого ідола хвилями прибило до берега, відіпхнув його далі у воду зі словами: "Досить ти вже їв і пив, а нині пливи геть". За В. М. Татіщевим, який користувався документальними матеріалами, що не збереглися до наших днів, християнізацію Новгорода проводили київські урядовці Добриня та Путята. Велику активність їх у цьому засвідчують скупі, але дуже промовисті слова новгородського книжника: "Хрестив нас Путята мечем, а Добриня вогнем".

Тільки в першій половині XI ст. завершився процес навернення в християнство мешканців Муромської землі, яка за своїм етнічним складом була вельми строкатою. Тут жили переважно народи угро-фінської групи та частково слов'яни, що з'являються в цих краях, як засвідчують дані археології, з другої половини X ст. Цікаво зазначити, що охрещення слов'янських і неслов'янських народів відбувалося не за одним церковним чином. За правління Володимира Святославича не всі давньоруські землі було цілком християнізовано, але є вагомі підстави вважати, що більшість населення країни навернулася, принаймні формально, в нову віру. Було закладено основи церковної організації. Розростаючись у глиб і в широчінь, вона об'єктивно визначала єдину для всього населення Київської держави приналежність. Церква сприяла зміцненню територіально-адміністративного поділу, засновуючи єпископії в адміністративно-політичних центрах давньоруських земель-князівств, що формувалися. Все це безумовно відповідало потребам об'єднавчої політики київського уряду та згуртування країни.

Однак процес християнізації держави йшов повільно, а не зрідка й хворобливо (надто у віддалених од київського центру областях). Населення Київської Русі гостро реагувало на нові ідеологічні віяння, що розповсюджувалися по всіх градах, погостах і селах. Християнські проповідники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволення народу, яке іноді перехлюпувалося через край і виявлялося у формі фізичної розправи над ними. Достатньо сказати, що протягом лише одного десятиліття в Новгородській землі, наприклад, було забито трьох єпископів (йдеться про середину XI ст.). Перші поставлені в Ростові єпископи Федір і Ларіон, зустрівшись із невдоволенням тамтешнього люду, змушені були покинути цей край. Не більшого успіху в справі навернення населення Ростовської землі в нову віру досяг і їх наступник чернець Києво-Печерського монастиря Леонтій. "Житіє" цього святителя, згодом проголошеного Церквою святим, повідомляє про те, що Леонтій, узявшись навіювати християнське віровчення дітям, був скараний їх батьками на смерть. Тільки єпископу Ісайї, котрий заступив Леонтія, вдалося винищити геть кумирів язичницьких богів, шанованих тамтешніми поселянами.

Ініціаторами й організаторами опору християнству виступали насамперед служителі язичницького культу - волхви. Вони, зокрема, були призвідцями заворушень у Суздальській землі, що мали місце 1024 року. Вони звинувачували місцеву знать ("стару чадь") у приховуванні хліба від голодних, ганили християнську віру. Невдовзі від болгар, тобто з Волзької Болгарії, було доставлено жито й заколот припинився. Тим часом князь Ярослав Володимирович (Мудрий), який перебував тоді в Новгороді, особисто очолив каральний загін дружинників і вирушив на Суздальщину, де жорстоко розправився з бунтівниками. Як повідомляє літописець, князь, захопивши волхвів, одних відправив у вигнання, а інших стратив. Отже, конфлікт 1024 року набув очевидного релігійного забарвлення.

До волхвів, які вирушили в мандри вздовж Волги, а потім берегами річки Шексна дісталися Білоозера, пристало три сотні людей. У місці їх зосередження саме в цей час перебувала військова дружина, очолювана київським урядовцем Янем Вишатичем. Янь вирішив спіймати волхвів призвідців заворушень. Проте, підтримувані місцевим населенням, волхви сховалися в лісі. Тоді Вишатич повернувся в місто до білоозерців і зажадав від них, аби вони самі спіймали втікачів, погрожуючи в разі невиконання цього наказу на півроку стати тут на постій зі своїм військом. Зрештою бунтівників було схоплено. Скидається на те, що традиційне язичництво зазнавало певної еволюції. Вчення волхвів увібрало в себе окремі елементи християнства й виявляло певну спорідненість із єретичними теоріями середньовіччя.

Дослідники розходяться в думках щодо визначення світоглядного змісту народних рухів, очолюваних волхвами.

Є вагомі підстави взяти під сумнів і поширену у вітчизняній історіографії точку зору, згідно з якою Церква в тогочасному суспільстві виключно допомагала експлуататорським класам тримати народ у покорі й сама була гнобителькою. Церковна організація провадила гнучку соціальну політику, спрямовану на захист найбільш знедолених категорій населення давньоруського суспільства. Доступними їй методами вона виступала проти свавілля феодалів, жорстоких утисків народу та інших крайнощів суспільного життя того часу. Ця її діяльність (хоч і не завжди результативна) об'єктивно сприяла пом'якшенню класових суперечностей збереженню соціального спокою, певна річ, відносного.

Церква як надрегіональний інститут підтримувала в населення різних земель Русі усвідомлення спільної релігійної приналежності та політичного підданства, розчиняючи тим самим рудименти родоплемінних принципів, що зберігалися в повсякденному житті тогочасного суспільства. Вона сприяла утвердженню єдиних для всього населення Давньоруської держави морально-етичних норм, християнської обрядовості та культури. Із запровадженням християнства руська культура через контакти з Візантією знайшла точки дотику з біблійними й елліністичними витоками, подолавши відтак локальну обмеженість, і набула свого універсального виміру. Християнство підняло планку морально-етичних вимог, суттєво змінивши їхню соціальну природу в давньоруському суспільстві, що сприяло його вдосконаленню та подальшому розвиткові.

Отже, запровадження християнства на Русі за Володимира Святославича мало багатогранні й далекосяжні наслідки. В некролозі на смерть князя, вміщеному в "Повісті минулих літ" під 1015 роком, його автор чітко усвідомлював, "скільки добра він зробив у Руській землі, охрестивши її, і до бога привів [її]. А ми, християнами будучи, не воздаєм [йому] почестей за те, що він [нам] дав. Бо коли б він не охрестив нас, то й нині пробували б ми в обмані диявольському, як ото і прародителі наші, ми загинули б. А коли б мали й ми старання, і молитви приносили богові за нього в день смерті його, [то] бог би, бачачи ревність нашу до нього, прославив би його. Нам бо належить бога молити за нього, бо через нього бога ми пізнали".

І справді, Володимиру Святославичу належала вирішальна роль у справі запровадження християнського віровчення. Він розумів, що християнізація підданих його І країни відкриває шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в тогочасному християнському світі, уможливлює закріплення за її володарем нових знаків влади та титулатури.

Устремління київської влади до константинопольської моделі та спроби перейняти її символіку засвідчують, зокрема, дані нумізматики. На златниках і срібляниках Володимира князь зображувався в імператорських регаліях, з короною на голові та з хрестом у правиці. Зображення Христа й напис "Володимир на столі" надавали владі київського князя сакрального характеру. В середньовічній символіці влади хрест наділявся синтезуючою силою, що поєднувала земне і небесне. Процедура вінчання на царство візантійського імператора передбачала передачу йому хреста, якого він мав тримати в правій руці, з рук патріарха. Проте не варто перебільшувати вплив візантійської моделі влади на київську. Боротьба за почесне місце Київської Русі в ієрархії християнської ойкумени тривала і по смерті Володимира, очолювана, зокрема, його сином Ярославом Мудрим. Надзвичайно важливою за цих обставин акцією Ярослава та його пресвітерів було посмертне охрещення князів язичницької епохи. 1044 року в Десятинній церкві відбулися урочистості, пов'язані з охрещенням останків загиблих під час усобиць князів Ярополка і Олега Святославичів. (Канонізація цих язичників із правлячої династії, схоже, відбулася всупереч волі митрополита та константинопольського патріархату.

Церква суттєво розширила межі великокнязівської влади, витворивши ідеальний образ християнського володаря та пов'язану з цим систему поглядів на прерогативи монарха, засоби і форми здійснення його влади. Розвиваючи східнохристиянську концепцію верховної державної влади, вона сприяла утвердженню в давньоруському суспільстві нової політичної моралі. її діяльність позитивно вплинула на розвиток суспільної думки, давньоруської писемності, літератури та культури.

Питання влаштування церковної організації на Русі є дискусійним, оскільки можливості його розв'язання обмежені вкрай слабкою насиченістю джерельної бази. Перше пряме свідчення про київську митрополію осередок організації руської православної Церкви з'явилося майже через півстоліття після офіційного проголошення християнства державною релігією Русі. Розпливчастість наведеного фрагмента "Повісті минулих літ", на жаль, не дозволяє однозначно тлумачити дату й місце влаштування митрополичої кафедри в Київській Русі.

Такий авторитетний дослідник історії Церкви, як Є. Є. Голубинський, вважав, що митрополича кафедра на Русі після свого утворення перебувала в Переяславі й тільки 1037 року перенесена до Києва [7, 102]. Ця точка зору була особливо поширеною у вітчизняній історіографії дожовтневого періоду. У новітній літературі питання про виникнення церковної організації на Русі найбільш грунтовно вивчив відомий польський історик А. Поппе.

Конкретно-історичні обставини, що зумовили вибір саме Переяслава для влаштування там резиденції руських митрополитів, залишаються нез'ясованими. Причину його влаштування у віддаленому од київського центру Переяславі дослідники не зрідка вбачали в необхідності налагодження матеріального забезпечення причту руського митрополита.

Ранніх літописних свідчень про церковне будівництво в Переяславі не збереглося. Маємо лише скупе повідомлення Никонівського літопису, вміщене під 1008 роком, про зведення тут кам'яної церкви "Воздвижения Чесного Хреста". І все ж за Переяславом дуже швидко закріпилося значення авторитетного церковного центру Русі. Навіть після переміщення митрополії до Києва 1037 року Переяславу продовжували підпорядковуватися в церковних справах кілька центрів Північно-Східної Русі.

Виникнення церковної організації на Русі відбувалося за обережних пошуків взаємоприйнятних шляхів співробітництва між християнською Церквою і державою. З'ясувалося, що безпосереднє підпорядкування митрополичої кафедри константинопольській патріархії ні в чому не обмежувало влади руського князя. Митрополія могла, хоч і формально, вільно провадити церковноадміністративну діяльність, створюючи єпископські кафедри й призначаючи на них сановників. За правління Володимира Святославича єпископські кафедри були влаштовані тільки в Новгороді та Білгороді (поблизу Києва), а вже потому в Чернігові.

Після смерті 1015 року Володимира Святославича та розгрому Святополка в Києві утверджується Ярослав Мудрий. За його правління до стольного града Русі, що прикрасився новими пам'ятками зодчества, було перенесено митрополичу кафедру.

Головним і найвеличнішим храмом Києва став Софійський собор. Іларіон - сучасник і ймовірний організатор його побудови і розпису - передає свій захват від цієї споруди такими словами:

"Церква дивна і славна всім навколишнім країнам, подібної не зустріти в жодній країні від Сходу й до Заходу".

Собор був монументальним втіленням політико-ідеологічних уявлень давньоруського суспільства про місце Києва і правлячого великокнязівського дому в системі тогочасної цивілізації.

Церква в Київській Русі формувалася як державний інститут. Подібно до всіх інших східних Церков, вона була автономною в своєму внутрішньому релігійно – канонічному влаштуванні. Проте не могла провадити незалежну від державної влади політику. Пристосовуючись до конкретно- історичних умов ранньосередньовічної Русі, православна Церква будувала свою організацію за феодально-ієрархічним зразком, наслідуючи в загальних рисах структуру державного устрою Київської Русі. Шляхи формування державно-адміністративного устрою і організаційної структури Церкви загалом збігалися. Так, у пору існування відносно єдиної державної структури Русі в країні функціонувала єдина загальнодержавна митрополія та кілька єпископій у найбільших містах і землях, що відповідало рівню суспільно-політичного і економічного розвитку Київської Русі, її єдиновладній формі правління з системою намісників у великих містах.

Слід вважати, що тоді Церква ще не мала власних постійних джерел прибутків. У ранньофеодальну добу історії Давньоруської держави головною формою матеріального забезпечення Церкви була десятина.

Зміни в державному устрої Київської Русі, в свою чергу, зумовили еволюцію структури релігійної організації. Церква вигідно скористалася з соціально-політичної ситуації, що склалася в країні по смерті Ярослава Мудрого 1054 року. Тоді на великокнязівському столі в Києві утвердився його старший син Ізяслав. Святослав і Всеволод Ярославичі посіли князівські столи відповідно в Чернігові та Переяславі. Цей "тріумвірат" Ярославичів являв собою своєрідну, хоча й досить умовну форму державного устрою, за якого верховна влада належала групі князів-родичів, пов'язаних між собою васально-ієрархічними стосунками. Колишня територіальна єдність "Руської землі" була порушена Церква чутливо реагувала на найменші зміни в структурі державної влади. Як наслідок утвердження нової форми державної влади в столицях давньоруських князівств улаштовуються єпископські кафедри, що були ідеологічною опорою місцевого земельного нобілітету (знаті). Соборні храми давньоруських міст - центрів феодальних земель-князівств були монументальними символами їх осібності й величі. Прагнучи піднести престиж свого князівства до значення Києва, місцеві правителі не зрідка змагалися з його шедеврами культової архітектури, намагаючись втілити в місцевому будівництві кращі його зразки. Так, засобом політичного суперництва між спадкоємцями Ярослава Мудрого і Всеславом Полоцьким стала збудована ним у Полоцьку Софія.

У XII — на початку XIII ст. літописи згадують про єпископські кафедри в Смоленську, Рязані, Турові, Галичі, Перемишлі та деяких інших центрах. Важливо відзначити, що єпископські кафедри відкривалися також у містах, що розташувалися в прикордонних із кочовим "Полем" областях. Такими центрами на південному порубіжжі Київської землі в різні періоди давньоруської історії були Юр’їв, Святополч та Канів. Потужні переселенські хвилі захопили й прибили сюди наприкінці X - XI ст. чимало іноетнічного люду, а також вихідців із північних та північно-східних земель Русі. Тамтешні церковні ієрархи відігравали значну роль у справі налагодження добросусідських взаємин із кочовиками, виступаючи за збереження на цих землях миру та спокою. Місцеві єпископії активно впливали на формування господарської й суспільно-політичної єдності цієї поліетнічної області, що сприяло аккультурації (культурним взаємовпливам) слов'янства та інших етносів.

Церковна організація, що склалася впродовж кількох століть на давньоруських землях, віддавна розглядалася константинопольським патріархом як непорушна цілісність. .

Монастирі. Особливе місце в структурі давньоруської церковної організації посідало чорне духівництво. Інститут чернецтва на Русі склався в процесі християнізації країни.

IX - XIII ст. стали перехідним етапом у розвитку християнства на території сучасної України, як і по всій Східній Європі. Нова доба його утвердження почалася в другій половині XIII ст., коли внаслідок внутрішнього духовного розвитку суспільства, а також глобальної для країни катастрофи - навали орд Батия і загибелі держави східні слов'яни вже остаточно навертаються в християнство, а прадідівські божества та звичаї виступають переважно як релікти.

Таким чином, пристосування прадавніх язичницьких культів східних слов`ян до нових форм економічного й суспільно-політичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального суспільства і його держави. Протягом усього кількох років з часу проведення уніфікації і об`єднань язичницьких культів на основі традиційних вірувань східних слов`ян , відбулося перегрупування політичних сил в середині панівної верстви Київської Русі , загадом завершилося її станове оформлення та консолідація. Язичництво , нехай і реформоване в політеїзм, уже не відповідало соціальним і політичним вимогам та претензіям правлячої верхівки, що прискорeно феодалізувалася. Збереження язичництва перешкоджало рівноправним відносинам Київської Русі з християнськими державами середньовічного світу

Розділ ІІІ. Зміна світобачення та соціального сприйняття

З метою розкриття цієї проблеми постає аналіз світобачення і світосприйняття слов’ян-язичників доби класичного або ортодоксального християнства та зміна, що відбувається у світогляді вчорашніх язичників після хрещення.