Навигация
Світобачення та світосприйняття
150563
знака
1
таблица
0
изображений
3.1 Світобачення та світосприйняття
За язичництва
Мораль вкорінена в релігії. Вона неминуче занепадає, якщо занепадає релігія, тому що тільки в ній знаходить свою основу.
Первісні релігії характеризуються, по-перше, відсутністю абстрактних уявлень про бога переважають конкретні образи, що пов’язують вищі сили з якимись окремими явищами природи, тваринами, предками. Ці вищі сили власне, ще не боги, а духи, виявляються не такими вже й вищими, вони досить близькі до людей, які можуть за допомогою певних культових дій впливати на них.
По-друге, це ранньоміфологічний характер релігійного досвіду і богоявлення, тобто ще не йде мова про слово, про откровення чи догмат, - люди можуть сприймати бога лише в міфологічних образах, та й досить примітивних, в приказках чи притчах.
По-третє, слід підкреслити родоплемінний характер релігійних культів. Кожний рід або плем’я мали свої уявлення про духів, своїх духів-оборонців, особливості культу тощо. Звичайно, культи споріднених племен могли мати спільні риси, мала місце і повна дифузія релігійних уявлень.
Ще одна особливість первісних релігій-це майже повне злиття культу і життя. Життя первісної людини і є її богослужінням, тобто кожна її дія відбувається згідно з релігійно освяченими обрядами та правилами, що є підгрунтям збереження первісної моралі.
Про звичаї язичників було відображено в "Повісті минулих літ". "Все эти племена имели свои обычаи и законы своих отцов, и предания, и каждые- свой нрав. Поляне имеют обычай отцов своих кроткий и тихий, стыдливы перед снохами своими и сестрами, матерями и родителями; перед свекровями и деверями великую стыдливость имеют; имеют и брачный обычай: не идет зять за невестой, но приводит ее накануне, а на следующий день приносят за нее- что дают. А древляне жили звериным обычаем, жили по-скотски; убивали друг друга, ели все нечистое, и брака у них не было, но умыкали девиц у воды. А радимычи, вятичи и северяне имели общий обычай: жили в лесу, как и все звери, ели все нечистое и срамословили при отцах и при снохах, и браков у них не бывало, но устраивались игрища между селами, и сходились на эти игрища, на пляски и на всякие бесовские песни, и здесь умыкали себе жен по зговору с ними; имели же по две и три жены" [25, 36].
Важливе місце в житті східних слов’ян посідали культові споруди: капища, святилица, - де стояли виконані з різного матеріалу зображення язичницьких богів.
В пошані у слов’ян були також священні дерева і дики тварини, насамперед могутні старі дуби й дикі кабани- вепри. Про полювання на вепра та урочисте споживання його м’яса розповідається в літописах і билинах [22, 20].
В суспільстві обов’язково мали бути особи, які досконало знали всі обряди і звичаї, пояснювали їх на молебнях та інших зібраннях громади, стежили за неухільним дотриманням прадідівських канонів, а також доповнювали традиції новими реаліями. Такі люди були і на Русі, їх називали волхвами, чаклунами й відунами.
Про існування волхвів в останні століття першого тисячоліття н. є. Свідчать також окремі поховальні комплекси, виявлені в різні роки на могильниках сучасних українських земель. Це так звані "скорчені поховання", в яких померлого було покладено на бік з підігнутими ногами (на відміну від звичайного захоронення, коли померлий лежить горілиць і з руками або розтягнутими вздовж тіла, або складеними на грудях чи животі).
Усе розмаїття елементів стародавнього язичницва; вірування, звичаї, наявність живих носіїв релігійних традицій тощо, - побажав використати для ідеологічної підтримки своєї влади великий князь Володимир Святославич відразу після утвердження на київському столі 980 року. Саме ним було створено пантеон богів, знаних і шанованих у різних землях держави. Створення такого релігійного осередку в політичному і економічному центрі Київської Русі мало на меті обгрунтувати територіальну єдність та неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих.
На чолі пантеону поставлено Перуна- володаря грому і блискавок, покровителя великого князя та його військової дружини, чим закріплювався принцип єдиновладдя. Перун був грізним божеством. Але водночас це був мудрий бог, адже його зображали з сивою (срібною) головою та золотими вусами. На посаді "першого серед перших" він змінив Рода.
Другим богом пантеону був Хорос. Окремі давні дослідники вважали, що це бог сонця і тепла.
Слідом за Хоросом називається Даждьбог- одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім’ям обожнювалося Сонце, яке, згідно з віруваннями наших предків, давало життя, живило все навколишнє природнє середовище. Тобто це був бог що дає добро. Крім нього, східні слов’яни знали ще й інших "сонячних" богів, але Володимир із якихось відомих тільки йому причин вибрав Даждьбога. Широкого розповсюдження на Русі також "сонячні" амулети- круглі підвіски з різноманітними візерунками чи зображеннями.
Антиподом Даждьбогу 980 року був Стрибог- бог, який знищує добро. В ньому ще уособлювалися холод, негода. За "За словом о полку Ігоревім ", Стрибог- дід, родоначальник усіх вітрів. П’ятим богом вважався Сімаргл (або Семуругл в інших писемних джерелах). Про нього дійшло досить мало відомостей, з наявної інформації дослідники трактують образ Сімаргла як крилатаго пса, охоронця зерна і посівів. Зогляду на такі функції він мав крила, гострі пазури та зуби.
Єдиною представницею жіночої статі в цьому поважному зібранні богів була Мокош. Вона вважалася заступницею дому, родинного вогнища, покровителькою ткацтва, прядіння, вишивання та інших занять[22, 31].
За ортодоксального християнства
Під впливом місцевих традицій ортодоксальне християнство в Східній Європі зазнало певних змін. У XII ст. краківський єпископ Матвій у листі до одного з апологетів західнохристиянського вчення Бернарда Клервоського писав: "Не бажає згаданий народ з грецькою, ні з латинською церквою бути одностайнім, але, відрізняючись од тієї і від іншої, таїнства жодної з них не поділяє [43, 115] . Звичайно, йдеться тут насамперед про масову релігійну свідомість та спробу ідеологічного обгрунтування необхідності хрестового походу католиків на східнослов'янські землі, що саме в ті часи планувався, адже у вищих та духовних колах, а також чернечих братіях вплив високоосвіченого і розвинутого візантійського духівництва був набагато сильніший, ніж серед простолюду. Проте відмінності також були.
На думку німецького дослідника Г. Підскальського, особливості теології Київської Русі виявились у відсутності традицій класичної античності, що була доступна руському читачеві переважно через збірки афоризмів на кшталт "Бджоли". Популярнішими стали інші твори: сказання, похвали, житія. Інша характеристична риса постає з відмінностей політичної та культурної ситуації, яка спричинювала на одміну від "наднаціональної позиції" візантійців підкреслено "національне" забарвлення всіх сфер життя русів. Третьою особливістю стала наявність так званого "двовірства", про що докладніше піде мова трохи далі. Фактично на Русі не було творів із раціоналістичною контраргументаціею язичницьких вірувань. Інші особливості були менш значні (квазіанонімність багатьох творів тощо).
До цього можна додати ще низку важливих фактів. Зокрема, аналіз джерел дозволяє припускати, що взаємовідносини константинопольського патріарха з новою паствою та кліром не завжди були чітко регламентовані за схемою: патріарх - митрополит – клір- миряни. Вкажемо хоча б на не санкціоноване Візантією поставлення Іларіона і Климента Смолятича на митрополичу посаду князями Ярославом Мудрим та Ізяславом Мстиславичем.
Таке ж небажання підпорядковуватись апаратові митрополита в Софії Київській містить у собі й "Слово о пришествіи мастеръ церковныхъ от Цараграда къ Онтонію и Феодосию", викладене там само. Згідно з цією оповіддю візантійська імператриця вела справи зі згаданою монастирською братією безпосередньо, а не через давньоруського митрополита, хоч останній перебував у цьому ж місті.
Наведені факти переконливо свідчать про можливість (і практикування) прямих контактів конкретних релігійних громад із патріархією, подеколи минаючи митрополита, а подеколи навіть ігноруючи його й звертаючись до світської влади з проханням допомоги чи заступництва.
Після охрещення православні церковнослужителі почали знайомити паству з основами нових релігійних знань. Неофіти дізналися, що, крім Бога-отця, сина і святого духа, існують ще й ангели, архангели, серафими та херувими. Крім них, були також люди, котрі з часом ставали святими. Першими з них стали князі-мученики, яких було забито за наказом їх старшого брата Свя-тополка, котрий сів на київському столі по смерті батька Володимира Святославича 15 липня 1015 року
Згодом були канонізовані й інші представники князівського роду, зокрема, Ольга та Володимир, які так багато зробили для утвердження нової віри в Київській Русі.
Святими по смерті ставали й окремі церковнослужителі. З-поміж них найбільш популярними були ігумени Печерського монастиря Антоній та Феодосій, якого канонізовано першим. Антоній після постригу на Афоні повернувся до Києва й заснував монастир, викопавши печеру та організувавши братію для спільного життя і молитви. Феодосій, переборовши опір рідної матері, став спершу ченцем, а згодом і визнаним релігійним діячем, до думки якого прислухалися навіть "сильні світу цього". В перенесенні останків Феодосія з печерної келії до монастирського Успенського собору брав участь і автор "Повісті минулих літ" Нестор Літописець, котрий сам і описав цю подію.
Перегодом святими стали варяги Федір та його син Іоанн християни ще за часів панування язичництва на Русі, які загинули 983 року.
Наприкінці першого століття після прийняття християнства тільки столиця держави Київ мала свій пантеон святих, йому відразу було надано загальнодержавного характеру. Згодом, у часи феодальної роздробленості XII - XIII ст., з'явилися й місцеві святі в окремих землях. Так, у Чернігові були канонізовані князь Ігор Ольгович та митрополит Костянтин. Першого 1147 року вбили повсталі кияни (перед тим князь був змушений відмовитися од великокнязівського столу й прийняти постриг у Феодорівському монастирі), другий заповів, щоб після смерті його тіло було викинуте за ворота міста на розтерзання звірам (аналогія - смерті перших християнських мучеників у імператорському Римі).
Інформація писемних джерел про поширення православ'я з центру на інші землі, певне пристосування візантійських релігійних канонів і обрядів до місцевих умов, а також про створення нових святинь на Русі підтверджується археологічними матеріалами. Зокрема, майже половина всіх досліджених на території південноруських земель залишків кам'яних храмів розташовані саме в Києві Тут число церковних споруд X - XI ст. майже дорівнює кількості аналогічних будівель ХП - ХШ ст.
Така ж закономірність (щоправда, в скромнішому числовому вираженні) простежується в Переяславі. В Чернігові до XI ст. відносяться два храми, а на територіях інших південноруських міст по одному. Значно збільшується число храмів, зведених на півдні Київської Русі, в XII — XIII ст., що було пов'язано як із поширенням християнства, так і з бажанням місцевих князів будувати престижні споруди у зв'язку з соціально-економічним зміцненням вотчинних володінь.
Крім залишків кам'яних споруд, у різних місцях виявлені речі культового вжитку: хороси, підсвічники, кадила, що засвідчує перебування тут за середньовіччя дерев'яних церков чи каплиць.
На Русі протягом кількох століть більше всього будувалося храмів на честь Богородиці, різних свят (Різдва Богородиці, Успіння, Покрова, Срітення, Введення), Христа і конкретних святих, які переважно були небесними патронами князя-засновника певної церковної споруди.
Співвідношення місцевих традицій і ортодоксального християнства простежується в певних рисах поховальної обрядовості перших століть II тисячоліття н.е. Зокрема, типовий для візантійського регіону звичай перезахоронения померлих через певний час на Русі зафіксовано лише в окремих монастирях Києва та Чернігова, а також у Василеві та його околицях на Дністрі. Східні слов'яни, з огляду на психологічну специфіку в ставленні до померлих, ховали їх раз і назавжди.
Певний вплив обрядовості з Візантії простежується в звичаї проживання чи захоронения в печерах, що його в кількох випадках зафіксовано на території Середнього Подніпров'я (Київ та його околиці, Чернігів, Монастирьок, Любеч), Середнього Подністров'я та Волині (Бакота, Ля-дава, Зимно, Нагоряни та ін.).
Незначне число випадків дотримання обрядовості ортодоксального візантійського християнства свідчить про те, що ні про яке засилля грецького кліру в східнослов'янських парафіях не може бути й мови. Додамо, що, на відміну од теплих, сухих та провітрюваних печер чорноморсько-середземноморського регіону, на основній частині сучасної України (як і всієї Східної Європи в цілому) печери будувалися під землею, були холодними, темними, задушливими. Проживання в них для ченців-аскетів, котрі присвячували себе тільки Богу, оберталося на справжнє подвижництво.
Така орієнтація Церкви на всіх рівнях передовсім на місцеве середовище спричинювала те, що духівництво було одним із поборників спокою та злагоди на Русі.
Церкві подеколи було навіть байдуже, має рацію чи помиляється в конкретному випадку той або інший світський феодал будь-якого рівня, котрий іде зі зброєю в руках на сусіда чи родича. Завданням її стало запобігання кровопролиття, отож духовні пастирі докладали значних зусиль для ліквідації суперечностей в ім'я злагоди і єдності князівських родин.
Слід зазначити, що позиція митрополита, єпископів і священиків визначалася тим положенням, яке Церква посідала в системі феодальної держави. Розуміючи, що за умов політичної нестабільності й постійної міжкнязівської боротьби земельні, фінансові та правові інтереси Церкви повсякчас ущемлюватимуться, духівництво було зацікавлене в збереженні єдності Русі. Доцентрові тенденції Церкви зумовлювалися також її положенням паралельної політичної структури, яка мала великі можливості в справі формування суспільної свідомості, розвиткові культури, виробленні й поширенні на певні життєві сфери церковної юрисдикції, здійсненні міжнародних зв'язків (насамперед з візантійською ойкуменою).
Як інститут, котрий відав управлінням культу, Церква володіла розгалуженою мережею установ, що опікувалися літургічною та іншими формами діяльності, місіонерством, виконанням християнських таїнств, віросповіданням та релігійно-пропагандистською діяльністю. За допомогою князівської влади вона справляла відчутний вплив на розвиток у Київській Русі феодальної суспільної свідомості, писемності, літератури, культури загалом у християнській релігійній формі. Водночас вона завдавала значних втрат старій язичницькій культурі Але що далі від центрів, то її вплив був усе менш дійовим[42, 134].
Проте населення Східної Європи в цілому й південноруських земель зокрема не могло в одну мить відмовитись од старих дідівських та батьківських язичницьких вірувань і "одноголосно" сприйняти нові духовні цінності. З цього погляду ситуація на Русі не була чимось новим - подібні явища зафіксовані в західноєвропейських країнах та й у Візантії вже після утвердження нової християнської державної релігії[17, 145-146]. А про те, як це відбувалося на Русі, красномовно свідчить хоча б літописне повідомлення 1071 року (більш як через 80 років після введення православ'я):
"У ті ж часи прийшов волхв, спокушений бісом, бо, прийшовши до Києва, він говорив: "Явилися мені п'ять богів, кажучи так: "Повідай людям, що на п'ятий рік потекти Дніпру назад, а землям переступати на інші місця, так що стати Грецькій землі на Руській землі, а Руській на Грецькій, і іншим землям переміститися"". Невігласи ж його слухали, а віруючі насміхалися, говорячи йому: "Біс тобою грає на пагубу тобі". Що й сталося йому, бо одної ночі зник він безвісти".
Певна річ, такі явища мали місце передовсім у народній культурі, не так тісно пов'язаній попервах з інноваціями.
З'ясувати цю ситуацію здатне розташування самої пам'ятки: вказані поселення та могильник знайдено поблизу місця, де підземна річка виходить на поверхню і, утворюючи гарну, оточену деревами невелику затоку, на дні якої ввесь час м'яко коливається білий пісок (аналогія - палаюче вогнище), вливається в річку Ласка - праву притоку Десни. Тут тривалий час стояла каплиця і жителі поблизьких сіл відзначали свято Маковея. Зіставляючи наявну археологічну інформацію з літописним повідомленням про будівництво храмів на місці язичницьких святилищ, можна з великою долею імовірності стверджувати, що в XI - XII ст., як і в давніші часи (поряд знайдено сліди слов'янського поселення третьої чверті І тисячоліття н. є.), населення шанувало цей чудовий куточок природи. Таке поклоніння деревам, озерам, ручаям, на думку відомого дослідника слов'янської міфології Є. В. Анічкова, було однією з форм релігійної свідомості. Святилище на березі Ласки могли відвідувати на початку II тисячоліття, тобто після введення християнства, й паломники-язичники з більш віддалених місцевостей, зокрема, представники заможних прошарків суспільства. Це паломництво сприяло торговельним оборудкам, обміну прикрасами, не типовими для сільської місцевості. Окремі з них згодом опинилися серед інвентаря в згаданих похованнях.
Таким чином за ортодоксального християнства існували свої правила та канони.
За доби Давньої Русі
Саме пристосування прадавніх язичницьких культів східних слов'ян до нових форм економічного й суспільно-політичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального суспільства і його держави. Протягом усього кількох років з часу проведення уніфікації і об'єднання язичницьких культів на основі традиційних вірувань східних слов'ян відбулося перегрупування політичних сил всередині панівної верстви Київської Русі, загалом завершилося її станове оформлення та консолідація.
Усе розмаїття елементів стародавнього язичницва; вірування, звичаї, наявність живих носіїв релігійних традицій тощо - побажав використати для ідеологічної підтримки своєї влади великий князь Володимир Святославич відразу після утвердження на київському столі 980 року. Саме ним було створено пантеон богів, знаних і шанованих у різних землях держави. Створення такого релігійного осередку в політичному і економічному центрі Київської Русі мало на меті обгрунтувати територіальну єдність та неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих.
На чолі пантеону поставлено Перуна- володаря грому і блискавок, покровителя великого князя та його військової дружини, чим закріплювався принцип єдиновладдя. Перун був грізним божеством. Але водночас це був мудрий бог, адже його зображали з сивою (срібною) головою та золотими вусами. На посаді "першого серед перших" він змінив Рода.
Другим богом пантеону був Хорос. Окремі давні дослідники вважали, що це бог сонця і тепла.
Слідом за Хоросом називається Даждьбог- одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім’ям обожнювалося Сонце, яке, згідно з віруваннями наших предків, давало життя, живило все навколишнє природнє середовище. Тобто це був бог що дає добро. Крім нього, східні слов’яни знали ще й інших "сонячних" богів, але Володимир із якихось відомих тільки йому причин вибрав Даждьбога. Широкого розповсюдження на Русі також "сонячні" амулети- круглі підвіски з різноманітними візерунками чи зображеннями.
Антиподом Даждьбогу 980 року був Стрибог- бог, який знищує добро. В ньму ще уособлювалися холод, негода. За "За словом о полку Ігоревім ", Стрибог- дід, родоначальник усіх вітрів. П’ятим богом вважався Сімаргл (або Семуругл в інших писемних джерелах). Про нього дійшло досить мало відомостей, з наявної інформації дослідники трактують образ Сімаргла як крилатого пса, охоронця зерна і посівів. З огляду на такі функції він мав крила, гострі пазури та зуби.
Єдиною представницею жіночої статі в цьому поважному зібранні богів була Мокош. Вона вважалася заступницею дому, родинного вогнища, покровителькою ткацтва, прядіння, вишивання та інших занять[22, 31].
Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Сприяло налагодженню і розширенню плідних зв’язків, побудованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами, зокрема з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом.
Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття у населення Давньоруської держави.
Похожие работы
... іювалася з молодістю, початком, активність, народженням, захід – зі старістю, завершенням, пасивністю та смертю. Слід також відзначити, що сприйнятті світу в цілому та простору зокрема слов‘янським населенням Київської Русі були характеризувалося особливостями його міфологічної свідомості. Ці особливості - анімітизм, анімізм та антропоморфізм. Анімітизм – це оживлення всього світу в цілому та ...
... у "iстинну вiру", проте його успiхи були вкрай незначними. Люди розбіглися по лiсах i дiбровах. Цей край залишався язичницьким принаймi до кiндя ХII столiття. Розділ ІV. Пережитки язичництва в Київській Русі після прийняття християнства Процес християнiзацiї держави йшов повiльно, а незрiдка й хворобливо, населення гостро реагувало на новi iдеологiчнi віяння, що розповсюджувалися по всiх ...
... зон України. Однак представники різних народів ще тривалий час зберігають власні поховальні звичаї. Отже, можемо говорити про вірування і уявлення населення Скіфії як складову частину духовного життя наших предків. Поховальні обряди скіфів нагадують традиції населення України епохи бронзи. Курганний обряд захоронення у скіфів не був єдиним. В Степу, Лісостепу, на Північному Кавказі, в Криму тощо ...
... і надається можливість свободи совісті, але у межах однієї обраної релігії. Свобода церкви - законодавчо закріплене й гарантоване державою право на вільну діяльність церкви та інших релігійних організацій в мелісах їх функціонального призначення, організаційно-управлінських потреб. Це надає можливість церквам, релігійним організаціям та установам автономно виконувати свою діяльність незалежно від ...
0 комментариев