Лютого 38 німецьких літаків бомбили бойові порядки 5-ої ударної армії в районі села

25 лютого 38 німецьких літаків бомбили бойові порядки 5-ої ударної армії в районі села.

26 лютого 1944 року 5-а ударна армія перейшла в наступ. Протягом дня вона відбила 5 контратак ворога і заволоділа селом Леонтіївка.

Відбудова. Відродження

Окупанти підривають і спалюють промислові споруди, житло, готуючись до втечі. Заклали міни, бомби, снаряди, щоб затримати просування наших військ. Жах і мерзоту сіяли відступаючі фашисти. Все було розорено, розграбовано. Скільки всього необхідно відроджувати, зводити, будувати, створювати заново.

Весна 1944 року. Ще йшла війна. Але військові, які тимчасово знаходились в селі, по мірі можливостей виділяли колгоспові коней (вибракувані армійські коні), сприяли в ремонті того чи іншого реманенту (фашисти поспішно залишали, кидаючи всю техніку і все те, що не могло рухатись по розкислих ґрунтових шляхах). Цього було мало. Доводилось більш міцним жінкам надівати на себе шлейки і тягти борону, щоб хоч трохи загорнути в землю зерно, яке вручну розсипали старі діди й бабусі, бо молодих і дужих чоловіків не було, вони були на фронті.

Яким міг бути врожай. Але він був. На пункт “Заготзерно” с. Малі Гирла тягнулися візки, запряжені коровами, жінки везли цей добутий потом і мозолями хліб.

Відразу розпочалась відбудова народногосподарських та соціальних об’єктів. Насамперед почали лагодити телефонний та радіозв’язок. Для цього використовували трофейні німецькі кабелі.

З березня 1944 року працювала сільрада, яка почала свою роботу з перепису населення (до Леонтіївської сільської ради входили села Леонтіївка, Бажанівка, Анастасіївка та Михайлівка). Головою сільської ради була Тіменко Марія Андріївна, а потім її змінив Молчанов Григорій Якович.

Для відбудови народного господарства введено самооподаткування. Всі жителі села вносили по 20 карбованців з двору. Роботи було багато, але люди працювали зранку до пізнього вечора.

Завгосп займався закупівлею тварин в інших областях: телят, лошат, щоб розводити в господарстві.

У полі та на тваринницьких фермах працювали переважно жінки, старики і діти.

(Див. Додаток с.35)

Збирати і молотити зерно комбайном – це була виснажлива праця. Пшеницю збирали у снопи, а потім від стогу до стогу жінки та підлітки котили комбайн руками. Так про це розповідає Ткаченко (Бережна) Любов Федорівна, 1927 року народження.

Техніка нікчемна, часто доводилося ремонтувати. Були поля, що заросли високими бур’янами і окопи на цих же полях, і розкладені трупи в бур’янах. Були й морози ранньої осені, бо працювали до тих пір, поки плуг міг брати землю. Радчук Ніна Карпівна, 03.01.1915р.н. на той час працювала бригадиром на тракторній бригаді.

Одним із першочергових завдань, поставлених перед нашим народом у 1944 – 1945 роках, була відбудова зруйнованих фашистами медичних, освітніх закладів. Люди розбирали завали і ремонтували, споруджували лікарні, школи.

Відновив роботу фельдшерсько-акушерський пункт села. Заклад був напівзруйнованим, інструментарій розграбовано, та Погоріла Віра Дмитрівна, Хімчук Майя Терентіївна та Кучеренко Олександра Лаврентіївна знайшли вихід зі скрутного становища і надавали необхідну медичну допомогу жителям села.

У селі запрацював магазин. У ньому працювала Печериця Уляна Федорівна, 24.07.1903 року народження.

У селі школа була зовсім зруйнована, дітей вчили в уцілілих жилих будинках. Працювати доводилось у дуже складних умовах: не було програм, підручників, зошитів, будь-якої наочності. Замість парт учні сиділи за довгими дошками, на принесених саморобних стільцях. Писали на газетах, на будь-якому папері. Але вчились наполегливо, крім цього ще й працювали в позаурочний час на колгоспних полях. У школі працювали Шишко Олександра Денисівна, Шрам Єфраксинія Іванівна, Дяченко Галина Омелянівна.

Ось так, не шкодуючи сил, здоров’я і навіть життя, працелюбний народ підіймав його з руїн. Нехай у пам’яті нащадків не згасає ваш героїзм та мужність, стійкість та відданість рідній землі.

З Волги – на Далекий Схід

Іван Гнатович Іващенко, 14.03.1922р.н., уродженець села Леонтіївка, у 1938 році закінчив 7 класів Золотобалківської семирічної школи і працював у колгоспі “Калінін” до військового призову. У серпні 1941 року виїхав до міста Мелітополь на формування.

Перше бойове хрещення одержав за оборону міста Мелітополь. У бою його легко поранило в ногу. Після цього частина, в якій служив Іван Гнатович, відступала аж до Волги. Після жорстоких та виснажливих боїв частину відправили на формування і за наказом Верховного Головнокомандуючого відправили на Далекий Схід, де вона влилася у 40-у стрілецьку дивізію, яка стала на охорону державного кордону від японських самураїв.

Після початку війни з Японією, Іващенко Іван Гнатович брав участь у звільненні Північної Кореї і міста Пхеньяна у складі Першого Далекосхідного фронту.

По закінченню воєнних дій він ще певний час служив у Кореї. Демобілізувався у листопаді 1946 року. Нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями. Повернувшись додому, працював у колгоспі до виходу на пенсію. Проживає зараз у селі Михайлівка.

Радісний день

9 травня 1945 року – День Перемоги над фашистською Німеччиною. Це – свято загальнонаціональної гордості, а разом з тим загальнонаціональної скорботи за втраченими долями, за нездійсненими надіями.

Однією з найбільших трагедій є війна. Якою б не була вона за кількістю жертв чи масштабами руйнувань, війна завжди відлунюється тяжким болем у людських душах.

Будь-яка війна – це катастрофа для людства, це ганьба цивілізації, це насилля над людиною. Вона є трагедією як для переможених, так і для переможців, бо нехтує найбільшою цінністю на землі – людським життям.

Засуджуючи війну, ми не приховуємо гірку правду. Неналагоджене життя, невпевненість у завтрашньому дні, страшні злидні, самогубства, відчай – це жахи, які залишає по собі кривава м’ясорубка. Попереду – ніч і темрява. І тільки маленький вогник кращих людських якостей може зруйнувати самотність і відчай. Ми не зможемо зупинити війну, але ми можемо ненавидіти її і протиставити їй непереможну людську гідність.

Голод 1946 – 1947 років

Початок відбудовчого періоду співпав з голодом 1946 – 1947 років. Трагедія повторювалась.

Хліб завжди був і є основним продуктом харчування. Тому в народі він святий. Його так гарно називають: паляниця, хлібина, коровай, калач... І місце хлібові в господарстві відведене найпочесніше: на столі, на вишиваному рушнику, під іконами. Лежав він високий, білий та пишний, і був гордісю господині, показником її вміння випікати хліб, бо не кожній це вдавалося. Найбільшою бідою для людей був неврожай на хліб.

А 1946 року був великий неврожай, почався голод, люди пухли, вмирали. Врятувало їх те, що домішували до борошна лободу, картоплю, буряк, листя липи, жолуді.

Спогади Ляховець Феодори Денисівни, жительки села Леонтіївка, 28.11.1902 року народження

Сільськогосподарський податок нещадно душив нас. Вирощувати городину, мати сад, виноградник, тримати птицю, худобу було вкрай невигідно. Зима була малосніжною, а весна і початок літа – найпосушливішими. Зерно в колгоспі не видавалось зовсім. Ходили по полях і зрізували та збирали колоски. За це багато жителів села були ув’язнені від семи до десяти років з конфіскацією майна. Голод було подолано лише після жнив 1947 року, коли зібрали новий урожай. Хліб одержали ті, хто виробив мінімум трудоднів (на трудодень отримали по 1 кг зерна). Жертвами голоду ставали ж хворі, вдови з дітьми, інваліди війни, люди похилого віку.

Рівень життя та побуту населення

Ціною незвичайних зусиль жителів села на кінець четвертої п’ятирічки вдалося досягти рівня довоєнного виробництва. Але в селі збереглося встановлене ще до війни обмеження у пересуванні жителів. Люди не мали паспортів для того, щоб влаштуватись на роботу в місті, або переїхати; потрібна була відпускна довідка з колгоспу.

У 1951 році у Леонтіївці отримали високий врожай городніх культур: по 400ц огірків з 1 га, по 108ц помідорів з 1 га, колгосп став учасником другої районної сільськогосподарської виставки, що відбулася 21 жовтня 1952 року.

Держпоставки – достроково

Трудящі села Леонтіївка взяли на себе зобов’язання достроково розрахуватися з державою по всіх видах продукції тваринництва.

Ініціаторами виступили Микола Горлов і Сергій Брага, які першими виконали держпоставки продукції тваринництва. Брага Сергій Іванович здав державі у рахунок 1952 року 40,7 кг м’яса (кроликами). Приклад передовиків наслідують Лук’янов Іван, Яценко Сергій, Ляховець Федора – вони також розрахувались з державою по здачі молока, м’яса і інших продуктів.

Газета “Ленінський шлях”  2 вересня 1951 року

Будівництво Каховської ГЕС

Вересень 1950 року – Радою Міністрів СРСР прийнято рішення про будівництво Каховської ГЕС. Перш за все, передбачалось створення на Дніпрі могутньої греблі з електростанцією, Каховського водосховища (моря) і Південноукраїнського каналу. Його води потрібні були для зрошення посушливих таврійських степів. План Каховської ГЕС не давав відповіді на питання: чи доцільно, економічно вигідно розпочинати будівництво, в ході якого буде затоплено тисячі гектарів родючих чорноземів і багатющі дніпровські плавні, будівництво порушить екологічну рівновагу великого регіону, а люди змушені будуть переселитися з насиджених місць.

У зв’язку з будівництвом Каховської гідроелектростанції рівень Дніпра підніметься і вода затопить нинішні береги, де розташовані поселення.

1951 року розгорнулося будівництво Каховської гідроелектростанції. Активну участь в її спорудженні взяли комсомольці і молодь Леонтіївки. В селі створили механізований лісгосп, завданням якого було викорчовувати дерева і підготувати чашу майбутнього Каховського водосховища до затоплення. Із зони затоплення були переселені всі жителі села. Для них до 1957 року спорудили житла в селах Золота Балка, Михайлівка та Осокорівка. У 1960 році жителі села на новому місці почали користуватись електроенергією Каховської ГЕС.

Дніпровські плавні

Плавні – це не безмежні ліси північного чи західного районів України. Дніпровські плавні – це порівняно невелика територія з безліччю річок, озер, боліт, де єдиним способом пересування влітку були човни, де гарячої пори роїлися мільярди комарів та іншої нечисті, від якої не було життя. Єдиним продуктом харчування була риба та в деяких місцях ягоди. В плавнях населення садило городи, пасло худобу.

Спогади Ляховця Олександра Федоровича

Одного серпневого дня, рано-вранці, я з двома товаришами були вже на річці Татарка, що до появи Каховського водосховища протікала неподалік села Леонтіївка. Сіли в човен і потихеньку попливли вниз за течією, спішити було нікуди.

По той бік річки кілька чорногузів походжали понад берегом, вихоплюючи з води жаб чи в’юнів, як циркачі, підкидали їх вгору, ловили в повітрі, і здобич враз опинялась у животі. А окремо походжали дві чаплі. Це були гурмани, ловили тільки срібненьку рибку або золотистого карасика. А вода тихо-тихо пливе, жодного подиху вітру...

Проїхавши з кілометра півтора, повернули на річку Басарка. Глибина тут метра два, ширина – чотири чи п’ять. Круті береги. Тут у норах жили соменки.

З річки Конки виїхали в Глуху Підпільню. Тихо їдемо, понад берегом. Розбуджені невеликі щуки, що спали біля самого берега, спросоння кидаються вглиб річки.

В’їжджаємо в Межовий жолоб. Річка неширока і покручена, як гадюка. По обидва боки ростуть могутні верби. Високо вгорі, розправивши свої метрові крила, плавно планує плавневий орел.

Нарешті добралися до Скарбного. Це була широка і могутня річка зі швидкою течією.

Їдемо далі. Посередині Скарбного грає риба. А он, вдалині над поверхнею води з’явилась голова якогось чудовиська. То – господар глибин і швидкої течії – сом.

Ось і острів Комаров. Швидко наловили риби. Де пообідати? Вирішили на стрілці Скарбного з Бочками. У Скарбного швидка течія. У Бочках – зовсім тиха. Швидко зібрали хмиз, почистили рибу. Розпалили вогонь. Риба зварена. Затовкли старим салом і часником. Додали лавровий лист, сіль, кріп. Поруч були городи золотян. Там росли смачні огірки, помідори, зазеленіла своїми косами цибуля. Ну що ж? Прийшлось трохи “позичити” з цього городу смачної чистої в екологічному розумінні продукції.

Так, все це було колись. Не вернеться. Під товщею вод Каховського водоймища поховане навіки неоціненне багатство.

Леонтіївська Мадонна

Інна Іванівна волею своєї долі приїхала на роботу в Леонтіївку у 1950 році. Народилася Рубцова Інна Іванівна 28.11.1929 року у місті Фергана в сім’ї військового (Батько Рубцов Іван Іванович, 1910 року народження). Мама померла, коли їй було два роки. Виховала друга дружина батька Рубцова Галина Василівна, а допомагала їй бабуся – Кулик Марія Євстафіївна. Скільки всього пережито – словами не описати: холод, голод, війна (евакуація, місто Ульянівськ, жили на квартирі Грачова Миколи Івановича, він був майстром по золоту), розруха і відбудова технікуму після німецької окупації (у 1945 році батько проходив службу в Житомирі і там у 1947 році після закінчення школи поступила у фельдшерсько-акушерський технікум, директором працював Словак Ісак Мойсейович). Тяжка, інколи непосильна праця, збирання снарядів, - все це перенесли молоді дівочі плечі. Вже тоді батько розгледів у ній не лише красу й доброту, а це була її природна обдарованість, а й розум і вміння спілкуватись з людьми. І їй знову усміхалася доля – після закінчення технікуму у 1950 році, приїхала працювати за направленням в Нововоронцовський район, село Леонтіївку. Спочатку працювала акушеркою, а з 1951 року завідуючою сільської лікарні. Вона була здібним, енергійним спеціалістом.

Сьогодні, листаючи сторінки свого життя і переглядаючи фотографії, вона пригадує патріотичні піші походи по Михайлівці, Бажанівці, Анастасіївці, Леонтіївці і закінчуючи Нововоронцовкою, її можна було побачити у Великих і у Малих Гирлах. Тоді це було нормою, а якщо траплялося, що підвезуть кіньми від села до села, то це вже було щастям.

Життя йшло. На її шляху зустрівся гарний, добрий, красивий, культурний, інтелігентний чоловік – фронтовик Ляховець Михайло Федорович. Сталося так, що їхнє чисте і світле кохання супроводжувало їх все життя (вони одружилися 25.12.1950 року). І все в житті йшло паралельно: улюблена справа, домашні сімейні турботи.

Все як і повинно бути. Вдвох із коханим чоловіком вони виростили і вивчили двох дітей: Віктора і Зінаїду. Вони подарували подружжю Ляховців чотирьох онуків: два хлопчики і дві дівчинки. А онуки Сергій і Олександр – двох правнуків: Дмитрика і Катерину.

Сім’я – діти, внуки, правнуки. Що треба ще для жіночого щастя? При зустрічі Інна Іванівна посміхається, а очі випромінюють тепло і добро. Не віриться в її поважний вік.

***

у 1956 році село Леонтіївка Нововоронцовського району Херсонської області було навіки поховане під товщею води Каховського водоймища. Залишилась тільки висока могила. Біля неї жителі села зустрічаються кожного року. На цьому місці стоїть знак “Тут було село Леонтіївка”.