Ленінське

2.1 Ленінське

Де зараз розкинулися мальовничі села Шевченківської сільської ради, до Великої Жовтневої революції не було жодного будинку. Вся ця земля належала княгині Святополк-Мирській, маєток якої знаходився у селі Золота Балка.

І лише після революції в цих багатих степах почали виникати поселення. Так, у 1923 році з’явилося село Хрещенівка, в якому налічувалося 94 двори з 524 жителями. Тоді ж виникло село Покровка з 28 дворами і 161 жителем. Уже пізніше у 1927 – 1928 роках з’явилась Петрівка і Шевченівка, а також виселок Ленінський.

До 1929 року жителі цих населених пунктів вели одноосібне господарство. На обробіток землі не вистачало тяглової сили. Всі будинки були покриті соломою, не було електроосвітлення, радіо, кіно. На всі села була лише одна початкова школа і два вчителі.

У 1929 році тут почалася колективізація. Більшість селян вступали до колгоспу добровільно, бо розуміли, що громадський обробіток землі дасть більшу користь.

За ініціативою комуніста Мамалиги Н. Є. у Шевченівці в 1929 році було засновано першу артіль “Робоча бригада”, до складу якої ввійшло 50 сімей. Ця артіль мала 25 коней, декілька плугів. Пізніше колективне господарство дістало назву артілі імені Т. Г. Шевченка. Головою її було обрано К. Г. Колінька. Першими активістами по зміцненню господарства були П. П. Свинаренко, Н. Є. Мамалига, П. К. Горб, І. Є. Бондаренко та інші.

Пізніше організувались колгоспи і в Шевченівці, і в Хрещенівці, і в Петрівці.

Усі ці села до 1933 року відносились до осокорівської сільради, відстань до якої була п’ятнадцять кілометрів. Згодом створили Шевченківську сільраду. До неї ввійшли Шевченівка, Хрещенівка, Петрівка та виселок Ленінський. Тоді ж було засновано партійну та комсомольську організації.

Колгоспний лад швидко почав зміцнюватись. На ланах з’явилися трактори та інший сільгоспінвентар. Різко підвищилась врожайність, помітно зріс добробут у трудящих, їх культурний рівень, велася робота по ліквідації неписьменності. У Петрівці та Хрещенівці було збудовано початкові школи та семирічну – у Шевченівці.

У той час були вже медпрацівники, агротехніки, ветпрацівники. В кожному селі зводились клуби, жителі мали змогу дивитися кінофільми, займатись в гуртках художньої самодіяльності.

У 1941 році мирну працю людей порушили німецько-фашистські загарбники. Разом з тисячами радянських громадян на боротьбу з ворогом піднялись і жителі сіл Шевченківської сільради, 37 чоловік з них загинули в боях.

З серпня 1941 року по березень 1944 року села знаходились під фашистським ярмом, колгоспне господарство було зруйноване, школи та приміщення складів – спалені. Немало юнаків та дівчат було вивезено до Німеччини.

Минав час. Поступово заліковувались рани, нанесені війною, відроджувалась економічна могутність господарства. У 1950 році два колгоспи було об’єднано в одну сільгоспартіль “Маяк” з центром у Хрещенівці. У ньому налічувалося 4661 гектар орної землі. Виросли нові тваринницькі комплекси, олійний цех. Є тракторний та автомобільний парки. На ланах широко застосовуються передові технології, добрива.

ІІІ Розділ

Зустріч з леонтянами 2006р.

До рідного порога

Село Леонтіївка, що розкинулося на самому березі Дніпра так, що заливи доходили аж до селянських дворів, перестало існувати у п’ятидесятих – тоді, коли збудували Каховську ГЕС і води рукотворного моря покрили його разом з іншими прибережними селами. Його жителі розбрелися по всіх усюдах – хто в сусідні села переселився, а хто подався у світи, відірваний насильно від рідного порога, шукаючи кращої долі.

Серед останніх був Георгій Іванович Ткаченко, представник великого роду Ткаченків. Його доля закинула в столицю України. Став робітником. Одружився, і нині гілка роду, що веде від Сергія Степановича, справедливо вважає себе киянами.

Зате сам Сергій Степанович не забуває, звідки пішов у світ, його тягне до отчого порога, до тієї землі, що давала йому сили й снаги з перших кроків на ній.

Кожного року, коли Леонтіївні збираються останньої неділі травня на традиційну зустріч (Див. Додаток с.36 – 39), він поспішає сюди, щоб зустрітися зі своїми земляками, торкнутись серцем рідної землі, ставши на пагорбі над Дніпром., поглядом, затуманеним тихою сльозою, долинути до того місця на водному плесі, де колись стояла їх дідівська хата. Там, у цьому тихому й гарному колись селі, народжувались, жили, ділячи між собою радощі і горе, помирали три покоління Ткаченків. Тут продовжували б свій родовід і представники четвертого покоління, до якого належить Сергій Степанович, якби їх не відірвали силоміць від рідної землі.

Життя кожного з поколінь цього великого роду представляє в собі інтерес хоча б тим, що їх доля і історія є маленькою часточкою історії нашого краю.

Син

Найбільш болючі спогади Сергія Степановича пов’язані з війною. Тоді він був уже підлітком. І перед тим, як наші мали форсувати Дніпро, фашисти налагоджували біля села Михайлівка переправу. Вище рвали лід (був лютий), а їх, хлопчаків, змушували витягувати кригу, щоб не порвала понтон. Витягували голими руками, і ті, зранені гострим льодом, синіли від невимовного холоду.

Але найважче, найболючіше згадувати не те. Довелося йому разом із ровесниками пережити трагедію – 5 лютого, за кілька днів до визволення рідного села їх попхали у товарні вагони і повезли у Німеччину. Опинились вони аж у Хемніці, далі у Радеберзі. Працювали на залізобетонному заводі. Обірвані, взуті у колодачах з дерев’яними підошвами, як проходили по бруківці, то їх вицокування роздавалось далекою луною. Чи то час давався взнаки, бо йшлося до капітуляції Німеччини, чи просто живою залишалась доброта й після такого довгого часу тотальної жорстокості, але деякі німкені тихцем кидали їм хліб, підгодовуючи виснажених голодом і працею хлоп’ят з невідомої України...

Дуже багато жаху довелося пережити напередодні самого визволення. Особливо як бомбили американці місто. “Заховаємось у підвалі, перехрестимось, пообнімаємось та й чекаємо... Може, прийде смерть, а може, й обмине...”.

Радеберг визволяли американці. Проте ніхто не поспішав переправляти хлопців додому. Різні перевірки, пересортування. Тут у німецькому місті 17 червня 1945 року йому виповнилось 18 років. І звідти його мобілізували на військову службу.

Служив в артилерії до 1951 року. Повернувся додому – а тут руйнація, затоплювати село будуть.

А скільки у неволі ходив снив рідним селом, вулицею, хатою, як мріяв, що колись повернеться сюди!

Назавжди...

Самому довелося розбирати будинок з тесаного каменю, збудований дідом за 1000 золотих. Душа не витримувала. Вирішив податися подалі, аби не ятрити собі серце. І подався. Аби потім чи не щороку повертатися. Роки трохи пригасили біль від утрати. Але щем у душі залишився назавжди. Поки буде жити, кличе і буде кликати до себе те місце, де народився і виріс, де стільки пережив. Кличе батьківський поріг, якого вже немає. Кличе людська пам’ять.

Висновок

У моїй пам’яті часто зринають спогади бабусі про села, які знаходились поруч із нашою Золотою Балкою: Леонтіївка, Анастасіївка, Бажанівка, Гирла Великі і Малі...

Тему моєї роботи підказали ще статистичні дані на території України щорічно зникають 74 села. Була замітка, що Чернігівська обласна рада у 2005 році зняла з обліку 5 населених пунктів області через те, що у них ніхто не проживає. Основним чинником є складна соціально-економічна ситуація, високий рівень безробіття, демографічна криза.

Мене зацікавила стаття в газеті “Вісті” за 14 квітня 2001 року Іллі Миколайовича Довгого з с. Михайлівка, який багато років працює в українському товаристві охорони пам’яток археології козацької доби на території Нововоронцовського району, “Леонтіївка – відлуння козацької вольности”, в якій він розповів про заснування села. (Див. Додаток с.40, 41) Особливий науковий інтерес для наукових працівників представляли малюнки геральдичних знаків (Див. Додаток с. 42), відтворені з уламків посуду, знайденого на місці села Леонтіївки. (Див. Додаток с. 43)

Я зустрічався з нашими односельцями, які проживали в с. Леонтіївці: Ляховці Михайло Федорович та Олександр Федорович, Інна Іванівна, Ткаченко Любов Федорівна, а вони в свою чергу розповідали спогади іще старших людей, яких вже немає з нами. Їхні розповіді були про розвиток життя селян, їх боротьбу з фашистами, відбудову села, а також його затоплення.

Вересень 1950 року – Радою Міністрів СРСР прийнято рішення про будівництво Каховської ГЕС. Перш за все передбачалось створення могутньої греблі з електростанцією Каховського водосховища (моря) і Південноукраїнського каналу, його води потрібні були для зрошення земель посушливих таврійських степів. План Каховської ГЕС не давав відповіді на питання: чи доцільно, економічно вигідно розпочинати будівництво, в ході якого буде затоплено тисячі гектарів родючих чорноземів і багатющі дніпровські плавні, будівництво порушить екологічну рівновагу великого регіону, а люди змушені будуть переселитися з насиджених місць.

Жителі з великою радістю, з захопленням розповідали про своє село, яке, як вони вважали, належало до тих рідкісних навіть на Україні сіл, в якому можеш прожити ціле життя й так до кінця не знатимеш усього. Не збагнеш цього дивовижного світу з його травами, вітрами, барвами дня і ночі, дощами, звуками весен та тишею зим.

Тому у кожного з наших співвітчизників чути голос смутку за своїм рідним гніздечком, своїм селом. Але як не сумно, це вже наша історія. Багато людей залишили свої насиджені місця і назавжди покинули свою маленьку Батьківщину, а дехто оселився у сусідніх селах: Золота Балка, Михайлівка, Осокорівка.

Про це йдеться в першому розділі моєї роботи.

Але на території нашого району є села, які зникли з карти, як неперспективні: Фирсівка, Ленінське, Майське, Ганнівка.

Та навіть якщо взяти наше село Золота Балка, скільки стоїть пустих будиночків, які залишили люди у пошуках роботи, кращого життя. В нашому селі у 2005 році народилось лише п’ятеро дітей, а померло дванадцять чоловік. Зменшується кількість учнів у школі з кожним роком. І страшно уявити, що буде з нашим прекрасним селом через якісь 10 – 20 років.

І саме в цьому я вбачаю актуальність своєї роботи. І в майбутньому я планую продовжити роботу над темою затоплених сіл, а ще більше уваги звернути на неперспективні села нашого району.

Люблю тебе, моє диво-село! Люблю, коли пестять тебе промені сонця, мов матуся дитя своє люблю. Люблю тебе завжди... і вірю, що буде щасливою твоя доля!

Література