2.2.2 Творчість М. Шашкевича

М. Шашкевич за своє коротке та важке життя не встиг написати багато. Але і те, що ним написане – переважно вірші, показує, що він мав поетичну обдарованість. Вірші його – в основному пісні; їх меланхолійний настрій – щирий. Їх тон м’який та ніжний, навіть занадто м’який для їх іноді досить похмурого змісту. Наслідування пісень і, мабуть, вплив польського віршування приводить Шашкевича до того, що він – не так радикально, як Шевченко, – відмовляється від того регулярного чергування наголосів, що творить суть «тонічного»віршування.

Поезія Шашкевича, до якого дійшли в останні роки його короткого життя і твори Квітки, Метлинського, ба й Шевченка, не могла зробитися популярною на Великій Україні через те, що „галицька поезія спиралася на місцеву мову” [13, 279]. На відміну від харків’ян, письменників з новоколонізованої території з її на великому просторі майже єдиною мовою, галичани користувалися західноукраїнською мовою з її різноманітними діалектами. Лише тепер, з розвитком уживання діалектів у модерній поезії поезія Шашкевича (і інших представників галицької романтики) могла б знайти розуміння на Великій Україні. Свого часу її популярності перешкоджали насамперед діалектні форми. Тематика поезії Шашкевича неширока. Поруч із національними мотивами, чуємо постійно ноти смутку та туги і т. д. Характерно, що поезія Шашкевича значною мірою символічна. Ця символіка не дуже складна та не дуже глибока, але типово романтична. Серед краєвидів Шашкевича зустрічаємо й улюблену в романтиків ніч.

Невелика обсягом, але різноманітна проза Шашкевича. Цікаво, що вона значно ближче підходить до норми літературної мови пізніших часів. Знаходимо в нього і статті; м. ін. надзвичайно цікава «Старовина», романтична пропаганда зацікавлення старовиною, в якій, і Шашкевич бачить «лице столітей» та «дух предків»; пише він переказ казки, і прозаїчні байки (14) і дитячі побожні пісеньки, і матеріали для читання до «Читанки». Шашкевич дав і кілька зразків «високого»прозового стилю – в проповідях, спробах перекладу Євангелії (Іоанна, Матвія), в «Псалмах Русланових».

Почавшись ще перед Київською романтикою, романтична поезія західних земель скоро ввібрала в себе живі води поезії найбільшого поета української романтики – Шевченка. На відмінній долі галицької та підкарпатської романтики можемо бачити, наскільки політичні умови впливали там на розвій літератури. Літературна Галичина через кілька десятиліть стає в рівень з літературою наддніпрянською; Підкарпаття на довгі десятиліття взагалі випадає з історії української літератури.

 

2.3. Київський осередок романтиків

Наступним осередком романтичного руху став у першій половині 40-х років Київ. Університет, заснований 1834 р., почав збирати в своїх стінах українську молодь. Перший ректор, філософічний романтик М.Максимович (з 1834 р.), зумів використати своє становище для оживлення діяльності на полі українознавства. Михайло Максимович (1804 – 1873), що почав свою наукову діяльність у Москві як природознавець та романтичний філософ, прибічник романтичної філософії Шеллінґа, в Києві показав себе невтомним дослідником української старовини та передусім етнографії, над якою він старанно працював у Москві. Його збірки пісень 1827, 1834, 1848 р. належать до найліпших та мали великий вплив на романтичну літературу.

У 40-х роках у Києві зійшлися Костомаров, що став там професором університету, Куліш, Шевченко, який уже був автором «Кобзаря»(1840) та славетним поетом, та кілька студентів, що не залишили визначного сліду в історії української літератури, але серед яких були цікаві та оригінальні постаті, зокрема М. Гулак (1822 – 1899) та В. Білозерський (1825 – 1899). «Київська молодіж... була глибоко просвічена Святим Письмом, – це була молодіж високої чистоти духовної», – писав пізніше Куліш [2, 151]. Християнство киян сполучалося з філософською романтикою: на цьому шляху їхнім провідником був проф. Академії, раніше і університету, росіянин П. Авсєнєв (1810 – 1853), що зокрема, захоплювався християнською містикою та романтичною психологією (Шеллінґ, Новаліс, Шуберт й ін.). Він часто зустрічався з Білозерським, Гулаком, О. Маркевичем, позичав їм книжки, але найбільше впливав на них особистими розмовами. До філософської романтики приєднувалось читання романтичної літератури, і зокрема української народної словесності (збірки Максимовича, Срезневського) та слов’янофільської літератури.

На противагу романтичному захопленню старовиною харків’ян, що не дуже придивлялися до майбутнього та не бачили в ньому нічого, крім неясного українсько-слов’янського «відродження», для киян якраз майбутнє стає основним мотивом світогляду.

Природним було утворення організації з цією платформою – «Кирило-Мефодіївського братства», – ідея належить, мабуть, Гулакові. Товариство – романтично-християнське з таємничими обрядами, абеткою, іконами, обручками, проіснувало недовго. Вже на початку 1847 р. членів його заарештовано. Але короткий період його існування приніс чималі літературні та ідеологічні плоди.

Київська романтика ще прожевріла ціле десятиліття. Центром її до 1850 р. був професор теорії літератури М. Костир, а в 1850 – 1854 його наступник, А. Метлинський, що перейшов сюди з Харкова. Але їх слухачі, що групувались навіть у гуртки коло Костиря, нічим себе на полі української літератури не виявили.

Ідеологічну програму кирило-мефодіївців подав твір, якого автором був Костомаров: «Книги битія українського народу». «Книги» написані в біблійному стилі, як писалися подібні історіософські твори на Заході та в слов’ян. «Книги» подають спершу картину світової історії як накресленого Богом шляху до спасіння. Слов’яни зображуються в другій половині «Книг» як спадкоємці «царства Божого»; але й вони не виправдали себе, сварячись між собою та переймаючи все з Заходу. Ширше змальована історія України та її поневолення. Вихід у тому, що «істий слав’янин» (в іншому місці «істий українець») «не любить ні царя, ні пана, а любить і пам’ятає одного Бога – Іісуса Христа». «Книги»закінчує романтична картина «відродження», або «повстання з мертвих»України: «Лежить в могилі Україна», «І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх...»[2, 169].

Не лише ідеологічно, а й літературно цей твір кладе підвалини для якогось нового майбутнього. Він продовжує традицію харківських романтиків, щодо української мови: «Книги» розраховані, безумовно, і на читача «з народу», але замість «простацької» мови Квітчиних листів, будуються на «високому» біблійному стилі.

Але українська мова нового типу вже існувала і поза харківською романтикою. І власне поетичні твори чимало сприяли як не виробленню світогляду братчиків, то його укріпленню, сприяли і їх вірі в майбутнє України. Це була поезія геніального поета – Тараса Шевченка. Куліш писав пізніше: «На Шевченка взирало браттє, як на якийсь небесний світильник, і се був погляд правдивий...» «Муза Шевченка розривала завісу народного життя» – пише Костомаров: «І страшно, і солодко, і болісно і чарівно було заглянути туди!.. Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп вже кілька віків замкнений багатьома замками, запечатаний багатьома печатями»[14, 57]. Поетичні якості поезій Шевченка без сумніву почасти зумовлені його глибинними зв’язками з народною поезією. Бо він не просто переспівує народні пісні, а творить пісні, в єстві своєму народні.

Схожість з народними піснями не є в Шевченка якимось рабським копіюванням. Він вільно творить у стилістичних формах народної пісні. Вже перейняття форм народної поезії, до того перейнятих Шевченком, не в класицистичному дусі, не «салонізованих» – цілком у напрямі устремлінь романтики. Але Шевченко переймає від романтики ще й поетичні форми, що в загальній свідомості тоді були ознаками романтичного стилю: баладу та романтичну (байронічну) поему. Обидві форми є ударом по теорії жанрів класицизму. Балада, оповідання про якусь, здебільшого трагічну подію, найчастіше фантастичного та історичного характеру, поєднує в собі епічні, ліричні та драматичні (розмови) елементи, руйнує суворий поділ жанрів у поетиці класицизму. В українській поезії балади Шевченка не є вже чимось новим. Спочатку він пише довші балади («Причинна», «Тополя», «Лілея», «Русалка», «Чого ти ходиш на могилу»). При цьому, Шевченко від звичайного типу балади-оповідання переходить до оригінально збудованих балад, де головна дійова особа розповідає про свою долю («Лілея», «Русалка»), а поруч із цим утворює чудові коротенькі балади, що помітно наближаються до народної пісні.

Тематика поезій Шевченка наскрізь романтична, і може найбільш романтичне в ній те, що вона наскрізь національна, українська. Степ і море, здебільшого степ, у якому віє вітер та буйне схвильоване море, могили, в яких заховане минуле України, буряна ніч, пожежа. Пейзаж здебільшого рухливий, «динамічний»; вітер – знову романтичний образ. До цього приєднуються люди: бандурист – улюблена тема українських романтиків; філософія поезії розвинена Шевченком детально в його віршах до поетів – Котляревського, Гребінки, Гоголя. Далі – козак як борець за волю; селянин, у якому живе в потенції той самий козак; дівчина; мати, що сумує над долею своїх дітей; гнобитель люду (часто чужинець), – це все теми, узяті з народної поезії або власного життєвого досвіду Шевченка, але вони набули в нього символічного характеру, є образами України, і ця символічна двозначність усіх постатей теж типово романтична. Шевченко знає й загально-романтичні теми – фантастику (русалки, жінку, що обертається на рослину), божевілля («Відьма», «Сова» і т. д.). Власне, в своїх поемах Шевченко має виключно романтичну тематику «романтики жаху»; шлях його героїв – шлях до загибелі: самогубство («Катерина»), божевілля («Відьма», «Сова», «Марина»), розбійництво («Варнак»), Сибір («Варнак», «Петрусь»), дітозгубство («Титарівна»), отруєння чоловіка («Петрусь»), зґвалтування дочки («Княжна»), самотність («Сотник», «Москалева криниця»), катування, пожежі, вбивство власних дітей, страта («Гайдамаки», «Єретик») і т. д.

«Слава», що може ще ожити, – про неї мріяли й інші українські романтики. Але в Шевченка «Слава»зв’язана з тією вічною «Правдою»(або «правдою і волею»), що „для нього в кожному разі лежить у майбутньому” [21, 345]. Бо й про українське минуле ніхто з романтиків не відважився сказати стільки гірких слів, як Шевченко. А в сучасності: «Скрізь неправда, де не гляну»; «Розбійники людоїди правду побороли»; Шевченко сам «карається»«за правду на світі». І його поривання ніяк не до минулого, і вже ніяк не до сучасності, а лише до майбутнього.

Найглибший слід поруч із Шевченком залишив українській духовній історії першої половини XIX ст. Панько (Пантелеймон) Куліш (1819 – 1897). Але в київські часи його постать як письменника ще не виступала ясно. Пізніше Куліш справляв на своїх сучасників враження людини, що постійно змінює свої переконання, погляди, заняття, пристрасті. Проте вже в творчості його молодших років лежать основи його пізнішого розвитку, в якому з погляду нашого часу більше сталості, ніж змін. Доля Куліша – доля типової романтичної людини. Його «мінливість» є лише виявом романтичного прагнення «повноти», всебічності, він є представником того романтичного тину, який прагне досягнути ідеалу всебічності шляхом постійного руху, постійних змін [8, 243]. Цей шлях веде часто до катастроф, трагедій. Але Куліш вийшов з усіх змін тим самим невтомним працівником, ентузіастичним провідником своїх ідей, якого, правда, часто ніхто не хотів слухати, пророком, за яким ніхто не йшов. Але ані працювати, ані проповідувати, ані писати Куліш ніколи не переставав.

Справді визначний твір молодих років Куліша – це його історичний роман «Чорна Рада» (вийшов повністю 1857 р.). Він збудований на поважних історичних студіях та за допомогою мистецьких засобів, з якими Куліш зазнайомився в творах основоположника історичного роману Вальтера Скотта. Роман – великою мірою спроба «скоригувати» ідеалізований образ козацтва з «Тараса Бульби» Гоголя, козацтва як одностайної маси, що живе єдиним ідеалом національної та релігійної боротьби. Куліш робить спробу замінити величні, але неіндивідуальні образи Гоголя, у якого живіше змальовано як людину, може, лише романтичного Андрія, конкретними. А власне завдання Куліша те саме, яке виконав своєю поезією Шевченко: замість ідилічної, невиразної постаті України дати, може, не такий мальовничо-солодкий, принадний, але живіший, повнокровніший образ. Як у сучасному, так і в минулому, Україна зовсім не є єдиним цілим. Різноманітна, почасти й негативна дійсність, яку змальовує Куліш, є повновартісною. Куліш хоче дати не величний монумент, а образ безпосередньої життєвої повноти: були і в минулому різні українські характери, різні класи, з різними інтересами, пориваннями, ідеалами. Змалювати такий образ, передусім «живий», було те, здається, свідоме національне завдання, яке поставив собі Куліш.

Роман має чимало романтичних сторінок – двобій, викрадання панночки, нічне переслідування, ефектні масові сцени, в’язниця. Але все це змальоване дуже природно, так що читач зовсім не помічає їх традиційного характеру. В плані мови твору ми маємо те саме прагнення, що спільне для всіх романтиків – витворити мову для «повної літератури». «Чорна Рада» – найвизначніший поруч із віршами Шевченка крок романтики до такої мови [12, 67]. Лише сфера релігійних міркувань залишається почасти поза межами української мовної сфери, – без церковнослов’янських текстів з біблії дійові особи Куліша не можуть обійтися.

Специфічне в ідеології Куліша не дуже ще ясно виступає для нас у його ранній період. Але два мотиви помітимо зразу: перший – для всіх романтиків характерний та в Куліша, без сумніву, ще підсилений Шевченком – прагнення зрозуміти українське сучасне й минуле як життя широке, всеохоплююче, всебічне. Не чутливо-солоденький або велично-монументальний образ України хоче мати Куліш, а сповнений життя образ суцільного організму. До романтичного захоплення приєднується (теж романтичне) прагнення глибини, що бачить єдність не в речах, а за ними.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало лише короткий час. Зустріч у ньому Куліша, Костомарова та Шевченка з іншими «братчиками» може здаватись лише випадковою. Проте «київська романтика» має свої виразні риси, що сполучують у єдність і геніальні пророцтва Шевченка, і «Книги битія», і перші літературні спроби Куліша. Це романтична ідеологія, забарвлена в цьому колі виразно соціально та політично, та – відповідно до духу романтичного світогляду – «месіаністично». На місце програми, оберненої до ідеалізованого минулого «Історії Русів»та народного побуту, стає помалу програма, звернена цілком до української сучасності та українського майбутнього. Ця програма великою мірою овіяна духом соціального християнства та політичного слов’янофільства. Але головна його риса – уявлення про Україну як живу народну цілість, життєві сили якої не втрачені та не завмерли. Замість ідилічного образу перед киянами стає постать України як цілісного організму з реальними потребами, прагненнями, інтересами – та навіть – у минулому та в сучасності – протиріччями інтересів.


Висновки

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів.

Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов’язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський, М. Костомаров, О. Корсун, М. Петренко і С. Писаревський та ін. Поетичну творчість цього гуртка поетів характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх прагненнях слов’янофільство. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народности і слов’янського братерства. Послідовниками «Руської трійці» в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович на Закарпатті.

Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830–40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, професорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов’янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою – «Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його баченням майбутньої України. Так само, як харківський осередок романтиків не був обмежений тільки Харковом, причетними до київського осередку були українські романтики з інших міст України й Росії.

Третім етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу «Основа» (1861 – 1862) письменників і діячів, між якими були: кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш і Т. Шевченко. До цього ж етапу пізнього романтизму зараховуються: О. Стороженко, автор багатьох повістей і оповідань з фантастичними сюжетами й мотивами, ліричні поети Я. Щоголев, Ю. Федькович. Наявні елементи романтизму у ранніх поетів другої половині XIX століття.

В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії – національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб’єктивно-ліричний у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів. В порівнянні з російським, український романтизм вирізняється історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й національними мотивами, неособистої печалі в ліриці та нахилом до форм пісенної творчості в стилі. В цьому український романтизм має більше спільних рис із польським романтизмом.

Відкриваючи значення й вагу народної поезії і народного мистецтва для розвитку й зростання літератури та історичних пам’яток і досліджень для національного самовизначення, український романтизм спричинився одночасно з цим до вироблення й усамостійнення української літературної мови й до удосконалення поетичних засобів. Проте, обмежуючись здебільш жанрами балади і ліричної поезії, українські романтики не збагатили своїми творами інших жанрів: романтичної поеми, історичного роману і драми. Винятком були ранні поеми Т. Шевченка і «Чорна Рада» П. Куліша. Історичні драми М. Костомарова «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841) залишилися тільки слабими спробами. Позитивним фактором було те, що українські теми й сюжети у творах російських, польських і українських романтиків вплинули деякою мірою на ознайомлення з Україною, українською історією й культурою в західній літературі й науці.

Романтизм став важливим етапом розвитку національної самосвідомості, значною мірою сприяв становленню української літературної мова та національної літератури. Він заклав підвалини для розвитку не лише реалістичної, але й модерної літератури наступних десятиліть, зокрема неоромантизму.


Література

 

1.  Берковский Н. Я.Эстетические позиции немецкого романтизма // Литературная теория немецкого романтизма: Документы.– Л.,1934.

2.  Бовсунівська Т. Феномен українського романтизму. – Київ,1997.

3.  Вальо М., Літературно-критичні ідеї “Русалки Дністрової” і розвиток літературно-наукової думки на західноукраїнських землях у 30-40х рр. 19 століття// Шашкевичіана. Нова серія. Випуск 1-2. – Львів-Броди-Вінніпег, 1996.

4.  Возняк М. Століття “Зорі” Маркіяна Шашкевича//Діло. – 1934. – 5травня.

5.  Головацкий Я. Воспоминание о Маркияне Шашкевиче и Иване Вагилевиче // Литературный сборник. – Львов, 1885.- Вып.1/3.

6.  Горинь В., Естетичні погляди “Руської Трійці”(До генези українського романтизму)// Шашкевичіана. Нова серія. Випуск 1-2. – Львів-Броди-Вінніпег, 1996.

7.  Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ-Львів, 1913.

8.  Єфремов.С. Історія українського письменства. – К., 1995.

9.  Історія філософії України. Хрестоматія. – К.,1993.

10.  Кирилюк Є.П. Український романтизм у типологічному зіставленні з літературами західно- і південнослов’янських народів(перша половина 19 століття). Сьомий Міжнародний з’їзд славістів. – К., 1973.

11.  Кирчів Р.Ф. Етнографічно-фольклористична діяльність “Руської Трійці” – К.,1990.

12.  Комаринець Т.І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму. – Львів, 1973.

13.  Нахлік Є.К. Нова література в Західній Україні // Історія української літератури 19 століття. Кн.1. – К., 1995.

14.  Пириходько П. Шевченко й український романтизм 30 – 50 pp. XIX ст. – К., 1963.

15.  Розумний Я. Маркіян Шашкевич – символ національного відродження // Сучасність . – 1992. – №6.

16.  Сініцина А. Джерела і особливості українського романтизму // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. — Івано-Франківськ, 1999. – Вип. 3. – Ч. 1.

17.  Українська літературна енциклопедія. – К., 1990.

18.  Українські поети-романтики 20-40х рр. 19 століття. – К., 1968.

19.  Українські поети-романтики 20-60х рр. 19 століття. – К., 1987.

20.  Франко І., Твори: у 50-ти томах. Том 29. – К.,1980.

21.  Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. – Нью-Йорк 1956.

22.  Шамрай А. Харківські поети 30 – 40 років XIX ст.: харківська школа романтиків. – X., 1930.


Информация о работе «Романтизм як стильова течія української літератури першої половини 19 століття»
Раздел: Зарубежная литература
Количество знаков с пробелами: 67047
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
22964
0
0

... , в ній чується відлуння тих же принципових питань індивідуального і громадського життя, які хвилюють душу сучасної цивілізованої людини". Слід також завважити, що творення нової парадигми української літератури відбувалося паралельно з намаганнями означити й теоретично обґрунтувати цей процес, зокрема, у працях М.Максимовича, М.Цертелєва, О.Бодянського, Ф.Євецького, М.Шашкевича, І.Вагилевича, М. ...

Скачать
35342
0
0

... трагедія цих двох людей - це трагедія всієї української землі, пограбованої, сплюндрованої, вкрай змученої безкінечними ординськими розбоями. Розділ 3. Козацька вольниця у творах українських поетів-романтиків Єдиним твором на історичну тематику в доробку поета є «Палій». Герой його – білоцерківський полковник Семен Палій (40-ві роки ХVІІ ст. – 1710), відомий своїми конфліктами з Мазепою та ...

Скачать
21873
0
0

... потворні прояви буття. Де панують агресивні інстинкти, як-от класові, там вона самознищується. Літературна дискусія. Українське письменство пережило свій розквіт поза лініями, постійно прокреслюваними компартією, всупереч «політиці в галузі літератури», бо формувалось у роки національного відродження початку XX ст. та в період національної революції 1917 р. Тому в такій, занадто суперечливій, ...

Скачать
56905
0
0

... цього вимагає: «Давайте нам пиесы Котляревского, комедии Основьяненка, нашего народного писателя, — и мы вам скажем душевное спасибо!» В актуальних питаннях розвитку української літератури на народно-національній основі Гребінка поділяв погляди прогресивної літературної громадськості. Підтвердженням цього були насамперед його «Малороссийские приказки». У «Предуведомлении» до збірки Є. Гребінка ...

0 комментариев


Наверх