Романтичні тенденції поезії А. Метлинського

2.1.3 Романтичні тенденції поезії А. Метлинського

Амвросій Метлинський (псевд. Могила, 1814 – 1870), проф. літературознавства в Харкові та Києві, за молодих років (до 1850 р.) поет, автор праць з філософії культури та літератури, в яких він поєднує філософію Гегеля з романтичними мотивами: завдання мистецтва – витворення ідеалу краси з окремих рис, розкиданих у світі; людина стоїть на межі «матеріального та духовного світів», слово є єдністю обох світів (матеріального – звуку та духовного – думки), тому воно впливає на обидві сторони людської природи; захоплюючи таким чином єство людини в цілому, поезія справляє таке сильне враження на людину та людство [12, 55]. Надаючи такого великого значення словесній творчості, Метлинський, природно, не ставиться до своєї поетичної творчості як до забавки, а висловлює в ній свої найглибші думки, бажання чи побоювання.

Для поезії Метлинського характерний похмурий сумний колорит. Його улюблений краєвид – ніч, як і в Боровиковського, – але ніч з бурею, громом, блискавкою, пожежею. Поруч із цим краєвидом є й інший: степ з могилами: «на гробовищу в ніч глупу». Ці могили, повні трупом, є для Метлинського ще свідками тієї минувшини, що ніби мусить заснути навіки: гетьман виходить із могили, прислухається:

На сторожі моє ухо,

а все тихо, а все глухо...

Чи козак і кінь умер?

Чи орел без крил, без пер? [19, 163].

Ніби єдине, що ще на Україні живе, є для Метлинського слово, поезія: тому дальший його улюблений образ – образ бандуриста; але – це він – «Останній бандурист» лише висловлює надію, що поезія не вмре з ним. Метлинський звертається – сам чи через своїх героїв – з закликами надзвичайно патетичними до читача, до природи, до Бога. Бо він ніби не має певності, що його хтось ще почує.

Поезія Метлинського – наскрізь філософська поезія, найбільше історично-філософська. Щоправда, вона належить до того типу, де кожна думка виступає в вірші лише в конкретній формі – в образі. Тому вірші Метлинського не багаті на абстрактні слова, а навпаки, в романтичній традиції сповнені таких слів, як: козак, гетьман, могила, гайдамака, бандурист, бандура.

Форма його поезії часто фантастична, «вільна», без певного сюжету та з частими змінами ритму. Мова Метлинського, здається, більш далеко відходить від народної, ніж мова всіх українських романтиків.

Лише поодинокі здрібнілі слова (хмарка, дірка, ніченька і т. п.), майже зовсім немає виразів з народних пісень (є, наприклад, «могила з вітром говорила», «ворон кряче» і т. п.).

Словник Метлинського не багатий, але це перша спроба утворити мову нову, мову для освіченої людини. Спроба ця не вдалася, тому слова Метлинського забулися і тому часто здаються нам незвичайними та «негарними».

До того і вірш Метлинського „не може імпонувати сучасному читачеві: ритм віршу в нього мінливий, часто неправильний, рими одноманітні, здебільшого граматичні” [8, 211]. Навряд чи вірші Метлинського можуть ще бути улюбленими тепер. Але історичне їх значення безсумнівне.

2.1.4 Романтична поезія та драматургія М. Костомарова

У тих самих напрямах і формах, як і в А.Метлинського, витримана й невелика віршована спадщина славного історика Миколи Костомарова (псевдонім Ієремія Галка, 1817 – 1885), лише тональність їх зовсім інша: оптимістична віра в майбутнє українського народу. Костомаров не поділяє ані сумних прогнозів Метлинського, ані його легковажної віри в «білого царя». Щоправда, образи сучасності в Костомарова майже ті самі: могила, в якій спить «мати ріднесенька»; або похмура ніч. Але співець викликає матір з могили, з темного лісу виходить «якась молодиця», муза поетова, яка вимагає від нього співів «для всього роду,... для всій родини». Костомаров так само, як і Метлинський, бачить у «співі», в поезії, чи не найбільшу тепер силу, що може відродити український народ. Відродження це Костомаров бачить у широких рамках відновлення всього світу:

Прокинуться всі народи,

завіт вічний приймуть,

ворогів тисячолітніх

вороги обіймуть...[19, 150].

Це насамперед слов’янські народи, – у Костомарова сильніше, аніж у кого іншого з харківських романтиків озивається – не чужа й іншим харків’янам – ідеологія слов’янофільська.

Окрему, хоч і невелику групу віршів Костомарова, складають його філософські вірші. Не лише історіософії платить данину поет, а й філософській романтиці. Ось, наприклад, «поезія ночі», що розвиває улюблену романтичну думку протилежності між «вічною», але до людини «байдужою», природою та мінливим, але високим своєю свідомістю, світом людини.

Мова Костомарова нагадує своїм змістом мову Метлинського: це так само спроба витворити „мову освіченого товариства” [8, 212]. Він зустрічається з тими самими труднощами, що й Метлинський. Але Костомаров ширше використовує словник та фразеологію народної пісні Він переспівує народну казку, наслідує мову пісень у любовних віршах. Поруч із цим зустрічаємо переспіви цілих пісень, у них мало «цитат», але є наслідування духу пісень.

Але й наслідування народних пісень не врятовує Костомарова від мовних помилок та важких виразів. Дуже характерні в прагненні утворити «повноцінну літературу» драматичні спроби Костомарова.

Він за короткий час своєї письменницької діяльності пише українські драми «Сава Чалий»(1838), «Переяславська ніч»(1839) та починає ще кілька драматичних творів, перекладає російською Шекспіра. Шекспір і є головним керманичем Костомарова в драматичній поезії. Іноді він використовує мотиви драм Шіллера.

Трагедії Костомарова сповнені драматичного напруження і – в романтичній традиції – закінчуються загибеллю героїв.

Конфлікти в п’єсах Костомарова – не лише зовнішні конфлікти, але й внутрішні, в душі героїв: Костомаров, може навмисне, уникав майже всякого побутового елементу. Історичне тло йому дати не вдалося (або він і не прагнув до цього).

Що історична правда підірвана тими «мутними джерелами», з яких він черпав («Історія Русів», підроблені «думи»), – це не таке важливе, бо трагедії його – «високі трагедії», з абстрактними героями, яких промови часто – по-шекспірівськи – цілком відриваються від конкретної дії.

І слабкість драм Костомарова не в цій абстрактності, а в тому, що він „не знаходить у конкретній дії вразливих, яскравих формул, тих летючих слів, якими пишається кожна трагедія Шекспіра” [21, 271].

Зате Костомаров робить свою мову досить різноманітною, заводячи і «високий стиль» (з слов’янізмами), і вульгарний, у масових сценах; несправедливо закидали Костомарову «котляревщину» – лайки та вульгаризми типові і для його зразків у Шекспіра; тут роль, функція їх зовсім інша, аніж у Котляревського.