Розвиток романтизму на українському ґрунті

1.2. Розвиток романтизму на українському ґрунті

Романтизм, як жоден інший літературний напрям, сприяв «пробудженню» молодих або відірваних від новішої європейської культури народів. Зокрема, визначну роль відіграв романтизм в пробудженні або відродженні слов’янських народів. Інтерес до народної поезії, до народного побуту та висока їх оцінка, інтерес до минулого та знову висока оцінка занедбаних, недооцінених сторінок минулого, інтерес до національно-своєрідного, любов до некультивованої природи – це ті моменти, які мусили звернути увагу представників східноєвропейських народів на їх старовину, на їхню народну поезію та народний побут, на їх власні країни. А вживання мистецьких засобів народної поезії в літературі мусило, зокрема, промовляти до серця представників тих народів, у яких ця поезія ще жила повним життям та запліднити і вивести на нові шляхи їх власну літературу. До впливів романтики в цьому напрямі приєднався і вплив передромантизму Гердера.

Тому не можна дивуватися, що романтизм – складними шляхами – вплинув й на українську літературу та що українська романтична література, порівняно неширока, наклала помітний відбиток на весь дальший літературний розвій та широко увійшла в народну свідомість.

З одного боку, світогляд романтизму мав надзвичайне значення для розвитку українознавчих студій у всіх галузях. Історичне минуле – різні епохи його – лише в світлі романтичного ставлення до минулого зробилися факторами національної свідомості. Тому студії минулого були в добу романтики складовою частиною національного руху. З іншого боку, народна дійсність явилася романтикам надзвичайно повною, високоцінною та багатою. Не лише збирання етнографічного матеріалу, але й використання його в різних сферах культури – передусім у літературі – стало також завданням національним. Народ та історія – основні теми української романтики – разом з тим – основні проблеми національного руху [2, 19]. Розвиткові української літератури дуже сприяв той факт, що її письменники, зокрема Шевченко, далеко тісніше були зв’язані з справжнім народним життям, аніж переважна більшість західних романтиків та й романтиків сусідніх народів. Отже, вони справді могли користуватися скарбами народної поезії ширше та вільніше, аніж це було в романтиці багатьох інших народів. Певні елементи романтичної поетики українські поети навіть не потребували переймати з романтичної теорії поезії, бо ці елементи, як це поетам почасти здавалося, а почасти й було насправді, можна було просто прийняти до літератури з народної поезії.

Складніше стояло питання про мову. Перші українські романтики були втрачені для української літератури, між ними – такий геніальний письменник, як Гоголь, бо вони писали російською мовою. Нечисленна література українською мовою, що існувала до 1825 р. та належала до травестійних ґатунків, не могла викликати у захоплених ідеологією романтики молодих письменників великого бажання розвивати саме її. Почасти не без підстав вони почували в цій літературі «глузування» з народу, народної поезії та й української мови. Але романтикам удалося це глузування з українського провінціалізму замінити «модою» на все українське. Лише дальше поглиблення романтичної ідеології привело молоде покоління українських романтиків до творчості українською мовою.

Романтизм на Заході прийшов до нової оцінки якщо не барокової літератури в цілому, то принаймні певних її представників, яких «романтизм» наново «відкрив», поруч із Шекспіром, між іншим, Якоба Беме, Фр. фон Шпе, Анґела Сілезія і т. д. Український романтизм був менш щасливий у цьому: йому не могла імпонувати література «чужою» церковнослов’янською (української редакції) або «мішаною», українськослов’янською мовою, якою була література українського бароко [10, 81]. Романтиків могли притягати або окремі літературні постаті (Сковорода), або ідеологічний зміст окремих творів. І не випадково якраз романтики відкрили для української національної свідомості (та й для науки) українські літописи епохи бароко та почасти оживили інтерес до Сковороди. Але характерно, що Куліш відкидав власне всю українську барокову літературу, як «академічну тьму», а інші представники романтизму, за невеликими винятками, як Максимович, так само ставилися до українського літературного бароко байдуже або вороже, цілком неісторично закидаючи йому невживання народної мови.

Розвиток українського романтизму є складним та зв’язаним з різними особистими змінами долі окремих письменників та з політичними умовами тієї важкої доби. Романтичний культ особистої приязні та романтичний індивідуалізм поруч із слабкостями зв’язків поміж окремими центрами українського життя привели до того, що романтичний рух розпадається на історію окремих гуртків, а почасти на біографії окремих осіб, як це було, до речі, і в романтизмі західному.

Зароджується українська романтична література та ідеологія на межі 20-х та 30-х років у Харкові, де літературний рух майже завмирає вже на початку 40-х років. У кінці 30-х років починається хоч і неширокий романтичний літературний рух в Галичині. В Києві в 40-х роках романтичний рух блискуче розвивається в лоні «Кирило-Мефодіївського братства», але його припиняє адміністративне переслідування. Жевріючи протягом дальших років та тримаючись на індивідуальній праці окремих письменників, романтичний рух знаходить ще наприкінці свого існування новий і останній осередок у Петербурзі під час існування «Основи» [8, 202]. Після цього часу на Україні вже немає ширшого літературного романтичного руху, хоч окремі романтики залишаються вірними своїй ідеології, змінюючи ті лише почасти під впливом зовсім нових часів.

Цікавість романтиків до історії та до народного побуту привела до праці над збиранням, виданням та обробкою історичного та етнографічного матеріалу. Одна за одною з’являються збірки української народної поезії, насамперед народних пісень: кн. М. Цертелева (1819; він – не романтик), М. Максимовича (збірне 1827, 1834, 1849 р.), І. Срезневського («Запорожская старина» 1833 – 1838), П. Лукашевича (1836); польські збирачі видають галицькі пісні – Вацлав з Одеська (1833) та Жеґота Павлі (1838 – 1840). Одночасно виходить українська «Русалка Дністровая» (1837). Романтичні видання закінчуються виданнями пісень А. Метлинського (1854) та «Записками о Южной Руси» Куліша (1856 – 1857) і деяких пізніших видань: приказки й прислів’я Номиса (1864), пісні Я. Головацького (1863 – 1865) збудовані головне на праці, яку провадило романтичне покоління [16, 37].

Коли видання творів народної поезії до певної міри підтримують діяльність романтичних поетів, постачаючи їм теми, мотиви та знайомлячи їх з народним світоглядом і засобами народної поезії, то ще більше значення мають праці історичні, які, по-перше, розкривають перед українським читачем хоча й неповний та недостатньо освітлений образ минулого України. Історії України Бантиш-Каменського (1822, перевидано 1830, 1842), Маркевича (1842), праці з історії Запоріжжя Скальковського (1840 р.), а головне – видання літописів – «Історії Русів» (1846), Самовидця (1846), Величка (1848 та далі), Граб’янки (1854), видання оповідань про Січ столітнього запорожця Коржа (1842) та численні видання актів, до яких спричинилися, зокрема, Максимович та Бодянський, є теж здебільшого плодом романтичного захоплення рідною історією, як, до речі, ще пізніші праці Костомарова.

Найменше відбилися романтичні погляди в літературі подорожей та в описах України. Зовсім не мають відбитку романтичного світогляду найважливіші твори цього характеру: Закревського опис Києва (1836) та описи окремих частин України Свіньїна (починаючи з 1829).

До важливих рис праці українських романтиків належало надзвичайно серйозне прагнення перебороти історично зумовлену «неповноту» української літератури. Свідоме плекання різноманітних літературних ґатунків та прагнення безпосередньо встановити зв’язок (шляхом власного вивчення та перекладів) з літературою світовою, належать до найважливіших заслуг українських романтиків перед українським літературним розвитком. Українська література часів романтики, незважаючи на вузькість своєї літературної продукції, вже наближається до ідеалу літератури «повної», тобто такої, що хоче задовольнити духовні потреби всіх суспільних груп. Ця перемога української романтики була лише тимчасовою: політичні умови зробили неможливим справжнє здійснення романтичної програми, а ідеологія та літературні погляди реалістів спричиняли нове звуження тематики української літератури.

Український романтизм має багато спільного з романтизмом загальноєвропейським. Але водночас це є глибоко національне явище, живлене українським корінням, українським світосприйняттям і українською історією. Окрім цього, “романтизм як етнокультурна домінанта першої половини 19 століття в Україні народився з власних національних джерел філософської думки, успадкувавши весь її попередній розвиток” [2, 17]. Як європейський романтизм вибудовував свої естетичні погляди на філософії Гердера, так український романтизм послуговувався філософією Сковороди. Для нього характерна значна сакралізація сфери естетичного. ”Поезія єсть винайдення іскри божества в дійствительності”[20, 399]. Якщо поезія сприймалася як божественне одкровення, то поет уявлявся пророком.

Цілком закономірно, що Французька революція не справила на східноєвропейські держави такого враження, як на інші європейські країни. На східноєвропейський романтизм значною мірою вплинув розвиток капіталістичних відносин, розгортання національно-визвольного руху, Вітчизняна війна 1812р. На відміну від романтизму європейського, український, як і російський, виступав не стільки проти норм буржуазного суспільства та просвітительських ідей, скільки проти феодальної дійсності. Східнослов’янський романтизм формувався в умовах впровадження капіталістичних відносин. До того ж на нього значною мірою, як і на західно- та південнослов’янський, вплинула розгорнена боротьба проти колоніального гніту, за національне самовизначення. Характерна для західноєвропейських літератур “світова туга” трансформувалася тут у “національну тугу”. Для творів українського романтизму характерне яскраве прагнення до всеслов’янського об’єднання. Українці виробили власний варіант “теорії нації”, розроблений Фіхте та Гердером, “заснований на загальнослов’янській спільності та етнокультурних традиціях”[2 ,19].

Центральною фігурою романтичної поетики стає людина. Людина сприймалася насамперед як витвір природи, а вже потім як продукт соціальної діяльності. Українським романтикам людина уявлялася сходинкою до божественного. Народ же в уявленні романтиків виступав певним об’єднанням всебічно розвинених особистостей. За таких умов вони вважали можливим існування гармонійного суспільства.

Жанрові пошуки романтиків зосередились на ліричних модифікаціях. “Лірика і була тим жанром, який в практиці романтиків підпорядковував собі всі інші жанри. Роман став ліричним, драма стала ліричною” [1, 35]. Романтики значно збагатили її можливості, “широко застосувавши суб’єктивно-ліричну типізацію, глибокий психологізм, контраст і синтез, двопланову конструкцію образу, асоціативність”[12, 9]. Істинним пізнанням вони вважали пізнання чуттєве, емоційне.

Таким чином, на українському ґрунті витворився літературний напрям, який водночас був глибоко національним і вписаний у загальноєвропейський контекст розвитку романтичної літератури.

Розділ ІІ. Літературні осередки романтизму