Етносоціологічний феномен Донбасу

1.2 Етносоціологічний феномен Донбасу

Як вважає Г. Куромія, японський історик, який займається історією України взагалі та Донбасу зокрема,” на Донбасі віддавна побутує легенда, згідно з якою цей край почали заселяти втікачі Римської імперії, бо на них у цих диких, малообжитих і неспокійних місцях не поширювалася влада закону. І навіть коли людині виносили смертний вирок, Донбас дарував їй життя. Власне, в цьому, як не крути, а в промовистому (з психологічної та соціальної перспективи) факті багато правди. У Донбасі віддавна сусідували воля й сваволя, великі багатства й глибокі злидні, честь і безчестя. Те, що в іншому місці було очевидним, на Донбасі переставало діяти, а те, що було саме собою зрозумілим у Донбаському степу, в інших регіонах здавалося диким і незбагненним”[22].

На думку Г. Куромії, Донбас належить до регіону, який колись називали «Диким полем», тобто нічиєю землею, яка приваблювала шукачів свободи. Отже, «Дике поле» ставало вільним козацьким степом. Навіть після його завоювання, контроль метрополії над колишнім прикордонням залишався слабким, а дух свободи стійко тримався. Дослідник навіть вважає, що теперішнє національне відродження засноване на козацькому міфі, а Донбас у такому разі видається “найукраїнськішим” з усіх регіонів України. Варто навести ще один висновок Г. Куромії, позаяк він видається дуже важливим для зрозуміння як історії, так і сьогодення Донбасу. Ідеться про поняття “класу” і “нації” як дві важливі концепції політичного мислення, що сформувалися внаслідок реакції на просвітництво, та які не підходили і не підходять до реалій політики в Донбасі. Марксистам було дуже важко у Донбасі навіть у часи пролетарської революції і громадянської війни. Так само було й із національно-демократичними партіями у часи, коли вони розквітали в інших місцях після розпаду як імперської Росії, так і Радянського Союзу[23].

Спершу основна роль у визначенні постійного населення Донеччини належала українському та донському козацтву.

Вже в перші десятиріччя XVI ст. під впливом польсько-литовської війни виштовхнуте за Сіверщину її населення потрапляє на «Дике поле». Організація Запорозької січі та походи Д. Вишневецького (Байди) на дніпровські міста Кримського ханства у середині XVI ст. ще сильніше закріпили вплив українського і донського козацтв у регіоні. Його наслідком було поступове витіснення кримських та ногайських татар та поширення козацького впливу як на Подонців'я, так на північне Приазов'я. У ті часи українськими козаками формувалася сторожова служба Московської держави, завданням якої було захищати центральну владу від татар[24]. Однак Військо Запорозьке вело боротьбу не тільки проти турецько-татарської агресії, але й проти зазіхань на неї царського уряду[25].

Черговий етап заселення Донеччини відзначався поєднанням стихійної народної колонізації із намаганням Росії зміцнити свій вплив у регіоні. Народна колонізація помітно посилилась після Андрусівського перемир'я, внаслідок якого Україну було поділено по Дніпру між Польщею та Московією. Повернення польської шляхти на правобережну Україну спричинило великомасштабний перехід учасників національно-визвольної війни на лівобережжя. Для царського уряду ситуація, що склалася виявилася нагодою для заселення новозбудованих міст, розташованих на шляхах, якими татари добиралися до центральних районів Московії.

Ріст численності населення на Слобожанщині збільшував попит на сіль, що штовхнуло місцевих солеварів відшукати соляні джерела в різних місцях регіону. Позаяк бахмутські соляні джерела виявилися найбільш корисними, вони спонукали місцевих солеварів переселятися на р. Бахмут. В 1703 році там уже знаходились не тільки соляні варниці, але й поселення, що поклало початок місту Бахмуту.

Намагаючись більш надійно забезпечити південні кордони в XVIII ст., царський уряд розміщує вздовж кордону військові поселення, які формувалися не лише із служилих людей центральних районів Росії, але й з іноземців. До речі, так у 1754 р. між Бахмутом і Луганню виникло військово-землеробське поселення, зване Слов'яносербією. Якщо в другій половині ХУІІІ ст. на території краю числилось 114 поселень, то на початку ХІХ ст. їх було вже 493 (серед них 383 складали приватновласницкі). Села належали переважно місцевій чиновницькій та військовій верхівці, проживало в них по декілька тисяч кріпаків.

Більшість з них були вихідцями з різних районів України, серед них зустрічалися і колишні запорожці. Уряд також намагався поселити в регіоні служилих росіян, створюючи цілі однодвірські та розкольницькі слободи. Іноземці складали незначну частину населення. Найбільше їх проживало в згаданій вже Слов'яносербії, яку заселили українці та вихідці з Балкан. Помітну групу складали переселені до Азовської губернії наприкінці ХУІІІ ст. кримські християни (греки, вірмени, грузини та молдавани). Отже не дивно, що уже тоді населення регіону представляли понад 30 етносів, серед яких у 1779 р. українці складали понад 61,3% загальної чисельності населення. За ними йшли росіяни (20,5%), греки (7,3), вірмени (6,1), молдавани (2,5), а на решту припадало трохи більше 2% загальної кількості населення краю[26].

Однак, населення лишалося переважно українським доти, доки господарство країни було здебільшого зорієнтовано на хліборобство. Індустріалізація та комерційний розвиток, які розвивалися у дедалі швидшому темпі, спричинили різке збільшення чисельності представників народних меншин, особливо росіян та євреїв. Причиною виникнення таких обставин було те, що в основному промисел та комерція були пов’язані з неукраїнськими націями. Ця закономірність продовжувала існувати на протязі ХІХ та ХХ століть, а її наслідки відчуваємо донині[27].

У 1900 році більшу частину робітників у містах Донбасу складали росіяни (понад 55%). Попри те, що українці складали більшу частину загального населення регіону, вони становили лише одну третину робочої сили. В результаті шахтарські оселі та заводські міста Донбасу були неначе плямами зрусифікованості на карті України.

Після Другої світової війни відсоток українського населення Донбасу складав 55% та поступово зменшився до 50% у 1989 році. Водночас відсоток російського населення регіону збільшився з 36% у пісявоєнні роки до 43% у 1989 році[28]. Зараз Донбас відомий як один із „багатоетнічних” регіонів в Україні. За даними останнього перепису, на Донеччині, де мешкає 4,825 млн. чол., проживають представники понад 100 націй і народностей, хоча українці (56,9%) та росіяни (38,2%) разом складають суттєву більшість – 95,1%, греки – 1,6%, білоруси – 0,9%, татари – 0,4%, вірмени – 0,3, євреї – 0,2%, молдавани – 0,1, інші – 1,4%[29].