Українська мова на Донбасі – актуальний стан та сподівання

1.3 Українська мова на Донбасі – актуальний стан та сподівання

За радянських часів українську мову на Донеччині було витіснено зі шкіл та вищих навчальних закладів (ВНЗ) на користь російської. У 1990 році на Донеччині з посеред 1300 шкіл тільки 103 сільські школи, в яких навчалося 3% всіх учнів, залишились при українській мові викладання. З набуттям незалежності Українською державою число шкіл з українською мовою викладання поступово зростає. Зараз у 42% шкіл та 24% ВНЗ викладання іде українською мовою. Планується, що у 2005 році чисельність шкіл з українською мовою викладання відповідатиме етнічному складу населення (нині українців 52%).

В інформаційному просторі Донеччини діє біля 110 телерадіокомпаній. За даними, отриманими внаслідок їх моніторингу, ефір заповнений на 35% українською мовою та 65% російською, хоча експертні оцінки дають ще більший відсоток російської мови.[30]

Людський досвід безперечно доводить, що мова об’єднує народ у націю та укріплює державу. Без своєї держави рано чи пізно занепадає й мова. Без мови втрачає суверенітет держава. Крім інших функцій, які звичайно притаманні мові даного народу, в українській мові особливо важлива ще одна – державотворча[31].

На думку В. Білецького, професора Донецького технічного університету та директора Українського культурологічного центру в Донецьку, східна частина України, хоча дуже повільно, все-таки повертається до української мови. Білецький наголошує на те, що за даними опитувань, переважна частина батьків вважає, що їх діти повинні володіти українською мовою. При тому науковець вважає, що шлях Донбасу до української мови веде саме через двомовність, в рамках якої українська поступово поширюватиметься. Суттєвий крок у напрямку реальної двомовності, на думку проф. Білецького, у Донбасі вже зроблено[32]. Академік Іван Дзюба, який родом із Донеччини, пише, що не може не дивувати асоціяція Донеччини з російськомовною культурою, яка, на перший погляд переважає. Однак він наголошує на тому, що слід також спростувати міф про цілковиту зрусифікованість та навіть деукраїнізацію Донбасу, оскільки він паралізує українство та його розвиток у східних регіонах. Донбас все-таки є органічною частиною України, внесок якої помітний не тільки в економічному, але і духовному сенсі. Безперечно, Донеччина дала світові чимало видатних українських письменників, поетів, критиків, а її фольклор, живопис, музика та театральне мистецтво збагатили творчу силу цілого українського народу[33]

Спираючись на думку соціологів, можна говорити, що зведення масштабів українства на Донбасі до визнання української мови як рідної було б надто великим звуженням дискурсу. Адже деякі соціологи відкинули „рідну мову” як критерій у своїх дослідженнях на тему національної свідомості жителів Донбасу. Замість неї вони воліють вживати критерій мови, яку люди вибирають для спілкування, рівень фактичної двомовності населення та політичні фактори (наприклад, чи вважають люди, що Україна повинна бути самостійною державою?).

Такий метод приніс соціологам більш об’єктивні дані, які показують приналежність більшого числа жителів Донбасу до української культури. Більше того, 94% етнічних українців та 83% етнічних росіян сказали, що їхні діти та онуки повинні володіти українською мовою[34].

В. Білецький наголошує також на потребі самовідтворення українських еліт для того, щоб запевнити успішний розвиток україномовного суспільства на Донбасі. На думку В. Білецького, хоча з труднощами, процес самовідтворення українських еліт на Донбасі все-таки здійснюється, оскільки є сподівання на позитивні тенденції зростання нових політичних еліт, молодіжних творчих осередків, так званих "нових українців" регіону з числа українських бізнесменів, господарників, керівників-новаторів, до яких, здається, належать і деякі службовці[35].

1.4 Донеччина як частина суцільної Української геополітики

Концепція «двох Україн» виникла як частина ширшого політичного та академічного дискурсу як в Україні, так і за її межами. Цей дискурс супроводить українську державу від самого її виникнення, віддзеркалюючи ситуацію ідеологічного, культурного та лінгвістичного розколу всередині недоформованої ще української нації. Побудова нової держави, яка в Україні природно пов’язана з формуванням нації, передбачає виникнення певної символіки, тобто одвічної території, на якій народжувалася нація, особливої ролі столиці, державних кордонів тощо. Ця символіка передбачає також ієрархію регіонів країни, з посеред яких одні видаються вже дозрілими до бажаного рівня національної самосвідомості, тоді як іншим ще залишається дозрівати.

В останні десятиліття Україну драматично поляризовано вздовж символічної осі Схід-Захід. З появою нової національної географії західна Україна, яка у попередній системі сприймалася як периферія радянської імперії, тепер стала відома як начало антикомуністичного опору та демократичного відродження в країні, носій європейських цінностей. Водночас переважно російськомовна східна Україна, яка з перших літ СРСР вважалася його індустріальною потугою і була носієм адміністративного та інтелектуального потенціалу радянської системи, великою мірою з цією системою самоототожнюючись, виявилася раптом маргіналізованою на новій символічній карті країни. Тетяна Журженко вважає, що сьогоднішня геополітика України складалася споконвіку та за різних історичних обставин. Тому і формування модерної української нації по-різному відбувалося на сході і заході країни. Галичани, користуючись відносно ліберальними умовами австрійського законодавства та конфронтації з польською владою, змогли розвинути почуття непохитної національної самосвідомости. Це почуття стало базою для масового національно-визвольного руху, а у післявоєнні роки – для течій, спрямованих проти комуністичного режиму. Подібного масового національного руху ніколи не існувало у центрі та на сході країни. Попри те, саме ця частина України виявилась “ненькою” чималого числа інтелектуалів, відданих ідеї національного відродження. Університетські центри сходу, хоча були покликані русифікувати імперську периферію, все-таки підготували ґрунт для модерного українського націоналізму. Проте регіональний варіант української ідентичності, що народився на Сході, не відмовлявся від прихильності до російської мови й культури, а опісля – певної лояльності щодо радянської системи[36].Як вважає багато українських інтелектуалів та західних аналітиків, вищезгаданні регіональні особливості обумовили одну з головних проблем незалежної України, тобто неможливість мобілізувати на підтримку так званої “національної ідеї” великою мірою етнічно змішане русифіковане, чи, скоріше, совєтизоване населення східної України. Факт, що саме східноукраїнська посткомуністична номенклатура сформувала олігархічну еліту й отримує головні прибутки від створеної нею системи корупції та беззаконня, не допомагає виправити репутацію Донбасу. Однак те, що чинний при Л. Кучмі режим мав східноукраїнське коріння, зумовлено лише тим, що місцеві еліти, володіючи значними ресурсами, не могли не вкладати їх у політичну владу для того, щоб добитися доступу до перерозподілу власності. На думку Т. Журженко, політичні еліти вміло вживають аргументи, які стосуються різниць між сходом та заходом країни у політичній боротьбі[37].

На заангажованість політичних сил у намаганні збільшити прірву між україномовною та російськомовною частинами населення та створенні міфу про дві України, тобто проєвропейський захід та проросійський схід, наголошує і Микола Рябчук. Засобами утримання цього міфу є наголошування на (до речі, безперечні) різниці між заходом та сходом, як наприклад те, що захід насправді ніколи не засвоїв комуністичної ідеології, а східна Україна не має досвіду польського та австро-угорського впливів, різний досвід під час Другої світової війни тощо. Інші відмінності стосуються віросповідання, мовного питання, соціологічної структури населення, чи навіть таких справ, як архітектура міст кожного з регіонів. Кожен, хто відвідає Львів та Донецьк, відчуватиме, на думку Рябчука, екстремальність різниці між заходом та сходом країни. Тому саме багато спостерігачів висловлюють думку, що західна Україна надто відрізняється від східної, щоб існувати у рамках однієї держави[38].

Щодо історичних відмінностей, то і Т. Журженко вважає, що досвід Другої світової війни насправді був різним для українців заходу й сходу. Перші боролися одночасно проти нацистської та радянської окупації за національну незалежність України, тоді як другі боролися за визволення радянської України проти нацистів разом з росіянами. Відверто кажучи, східну Україну радянська армія визволяла, а західну завойовувала. Отже, навіть з точки зору відносно недавніх історичних подій, антирадянський варіант української історії не зовсім прийнятний для східної України. Авторка констатує, що було зроблено дуже мало задля загальнонаціонального примирення[39].

Т. Журженко наважується ствердити, що не згадану раніше “національну ідею” саму по собі відкидають східні українці, а її антиросійський зміст. На її думку, їм заважають не психологічні комплекси залежності й неповноцінності, а радше спільна радянська історія з її сподіваннями і провалами, перемогами й злочинами, — історія, в якій українці були не жертвами нав’язаного їм із зовні режиму, а активними її діячами. Як вважає дослідниця, Україна опинилася у полоні дилеми, що “Схід” не може цілком екстерналізувати радянський досвід, тимчасом як “Захід” не бажає прийняти його як легітимну частину національної історії. Факт, що Україна у сьогоднішніх своїх кордонах є продуктом совєтської зовнішньої політики, додає драматизму цій ситуації[40].

Парадоксальним вважає Журженко те, що зародкова політична нація, яка в 1991 році порвала з комуністичною ідеологією та совєтською системою, сама була її продуктом. Ідеться не тільки про індустріальну, комунікаційну, культурну інфраструктуру модерної нації, а й певні елементи так званої “совєтської ідентичності”. І якщо західні українці її відкинули як штучну імперську вигадку, то для східних українців вона певним чином співвідносилася з ідеями багатокультурності і позаетнічної, політичної концепції громадянства[41].

До речі, згадану вище багатокультурність та багатонаціональність Донбасу піддав різкій критиці Леонід Талалай, підкреслюючи, що вона є штучним витвором радянської системи. За його статтею, багатонаціональна традиція Донбасу існує по сьогоднішній день, хоча справді Донбас таким не був до часу як добровільного так і примусового переселення туди різних народів та здійснення асимілятивної політики з метою витворення нового ідеологічного субетносу[42].

Завершуючи свою статтю, Т. Журженко стверджує, що українське суспільство, розділене суперечливими інтерпретаціями національної історії, потребуватиме часу, терпеливості й політичної волі обох “Україн”. Для цього, однак, слід визнати за східними Українцями право на іншу, дещо відмінну версію національної ідентичности[43].

Внаслідок детального аналізу явища, попри згадані ним різниці між регіонами, і М. Рябчук заперечує існування „двох Україн” доводячи, що, ніхто не в змозі сказати де насправді кінчиться „Захід”, а де починає „Схід”. Україну русифікували та радянізували поступово протягом 300 років. Тому західна та східна частини країни вже настільки злилися в одне ціле, що інколи у Львові зустрічається стільки реліктів радянської системи, що й українства та про європейських поглядів у Донецьку. Скоріше, захід та схід співіснують як можливі напрямки, у яких просуватиметься держава, тобто повернення до Європи, або до чогось на кшталт СРСР, що зараз наймається популяризувати Росія. Однак амбівалентність громадської думки в усіх регіонах країни настільки велика, що несправедливо приписувати якусь конкретну думку заходові, сходові чи будь-якій іншій частині країни. Тому М. Рябчук вважає метафору, яка стосується „двох Україн”, лише тимчасовим, а не геополітичним явищем[44].

До цієї думки приєднується і Сергій Шангін, автор статті у газеті „Дзеркало тижня”[45], в якій нагадує, що мовне питання в Україні вирішене хоча справедливо, тобто визнаючи українську як єдину державну мову, однак лише на конституційному рівні. Автор статті вважає, що зрусифікованість Донбасу свідчить не стільки про сильний вплив російського чинника, скільки про тимчасову недостатність українського начала. С. Шангін не сумнівається в тому, що навіть млява державна політика у мовному напрямі не в змозі зіпсувати корисного для становища української мови на Донбасі впливу, який має саме час. Цей підхід можна віднести і до загалу проблем, пов’язаних з українством на Донбасі.

Свій внесок до дискусії мав і Роман Шпорлюк, висловлюючи зауваження, що протилежності, які на думку багатьох становлять базу для існування поняття “двох Україн”, насправді є природними для багатьох регіонів країни, а не лише сходу. Р.Шпорлюк згадує про столичне місто Київ, яке в багатьох відношеннях досить “західне” (наприклад голосує, як Львів), і водночас є доволі “східним” (наприклад, розмовляє тою самою мовою, що й Донецьк, тобто російською). На думку Р. Шпорлюка, Київ уже уособлює таке майбутнє України, в якому чимало людей підтримуватиме українську незалежність і західну ліберальну демократію, зберігаючи водночас прихильність до російської мови. Попри те, Київ, на відміну від Донецька, не наводиться як приклад для обгрунтування тези про “дві України”[46].

Те, що чітка відповідність між мовно-культурною ідентичністю та політичними орієнтаціями відсутня і усередині самих регіонів країни, констатує і М. Рябчук в одній зі своїх попередніх праць. Як і Р. Шпорлюк, М. Рябчук вважає Київ найяскравішим прикладом переважно російськомовного міста, яке за своїми політичними вподобаннями виявляється, як правило, ближчим до “націоналістичної” Галичини, аніж до переважно україномовних містечок і сіл довколишньої Київської области. Рябчук констатує, що політичний вибір в Україні залежить не тільки від мовно-етнічного чинника, а й від чинника суто громадянського[47].

Р. Шпорлюк наголошує на тому, що щойно за радянських часів Донецьк і Львів опинилися вперше в своїй історії у межах однієї держави, позаяк Донбас був приєднаний до УССР 1918 року московським урядом. До того часу величезна частина українських земель до приходу більшовиків перебувала у складі Російської імперії понад сто років або і довше.

Р. Шпорлюк вбачає одну із причин, чому Україна не схожа на середньоєвропейські держави, в тому, що її громадянське суспільство ще не зорганізувалося в загальнонаціональну силу — від Ужгорода і Львова до Луганська й Донецька, охопивши всю територію краю[48].

Без огляду на те, які сильні б не були аргументи на підтримку поняття “двох Україн”, слід пам’ятати про те, що в 1991 році більшість жителів східної України проголосувала за незалежність держави. Це свідчить про те, що вже тоді українська нація, як на заході, так і на сході, перебувала в процесі формування. Треба сказати і про те, що як Львів так і Донецьк, попри всі свої відмінності, погоджуються зі своєю приналежністю до України і, отже, визнають Київ своєю спільною столицею.

Очевидно, ні мовні, ні інші культурні відмінності не зумовлюють розпад держави. Тому варто навести слова Джорджа Шефліна, про те, що нації є водночас і “громадянськими”, і “етнічними”: “Так звані великі громадянські нації Заходу... не позбавлені й певних етнічних ідентичностей; просто вони там інституціалізовані через державу та громадянство (громадянське суспільство)”[49]. Доцільні у тому контексті і слова Юліана Бачинського, який ще у 1895 році написав, що “Боротьба за політичну самостійність України не відноситься виключно до українців-народу, а взагалі до всіх, що замешкують Україну, без огляду на те, чи це автохтон-українець, чи колоніст: великорос, поляк, жид чи німець. Спільний інтерес зукраїнщить їх, змусить їх усіх стати українськими “патріотами”[50]. Отже, як зазначив Р. Шпорлюк, будівники демократичної, прозахідної України мають бути достатньо мудрими, щоб не відступити від засад 1991 року, які підтверджують загальну тезу, що “національність є рядом інтерактивних процесів, котрі включають етнічність, державу та громадянство; всі ці чинники формують ідентичність” (Шельфін), — і не поставити мовні, етнічні та регіональні відмінності вище від ідеалів громадянської та демократичної держави. Вони мусять протидіяти спробам ототожнювати певні політичні орієнтації — демократію чи совєтизм, “Європу” або “Євразію” — з певною етнічною, мовною чи регіональною групою[51].