2.3 Літературне життя Донбасу в ХІХ – поч. ХХ ст.
Початок наступної хвилі бурхливого розвитку письменства на Донбасі припадає на ХІХ століття. Цей період асоціюється з декількома видатними письменниками, які походили з Донбасу, або присвятили йому своє творче зусилля. Щоб проілюструвати цей період, зупинимося на найбільш значущих постаттях.
Безсумнівно одним із видатних донбасівських письменників-романтиків цього періоду був Михайло Петренко, який народився та жив у Слов’янську в ХІХ столітті. Сьогодні М. Петренко особливо відомий як автор пісні “Небо”, яка стала популярною по всій країні[89]. Відомо, що М. Петренко любив своє місто, якому присвятив цикл віршів “Слов’янськ”. З цим містом пов’язано багато різноманітних вражень з його життя, які не могли не мати впливу на пізнішу творчість автора. Ідеться про його радісне дитинство на Донбасі та пережиту тут першу, нещасну любов[90].
Хоча народився він на Харківщині, а не на Донбасі, Борис Грінченко, все-таки присвятив регіонові величезний шматок свого життя та, звичайно, чималу частину своїх прозових і поетичних творів та нарисів. Зв’язки Б. Грінченка із Донбасом почалися, коли він став вчителювати в школі Христі Алчевської в селі Олексіївка на Луганщині та відбиваються в його творчості[91]. Вважається, що період, який Б. Грінченко провів на Луганщині, був часом його формування як письменника та який вплинув на багато написаних ним творів.
Саме тут він розвивав свій педагогічний талант та продовжував літературну, громадську та наукову діяльність, назавжди вписуючись в картину регіону[92].
Іншим відомим донбасівським поетом був Микола Чернявський, який збагатив дискурс цього часу завдяки поєднанню в своїй поезії різних напрямів, тобто романтичного, реалістичного та модернізму.
У своїй творчості він також звертався до новітніх тоді течій як імпресіонізм та символізм. Багато місця у творчості М. Чернявського зайняв рідний край, тобто степовий Донбас. Прикладом були “Донецькі сонети”, які вийшли в 1898 році в Бахмуті та, ймовірно, були першою художньою книжкою, надрукованою на Донбасі. Творчість М. Чернявського насичена не лише духом степового краю, але теж сучасним його життям. У своїх віршах (н.пр. “Шахтар”) поет звертається до сюжетів пов’язаних з працею шахтарів. Доля М. Чернявського виявилася трагічною, позаяк його було арештовано НКВС та сфабрикованими звинуваченнями засуджено на смертну кару, яку було здійснено у січні 1938 року[93].
Спиридон Черкасенко, який народився на Миколаївщині, потрапив на Донбас у зв’язку з роботою на посаді вчителя з 1895 року. На Донбасі він активно увійшов у тутешній літпроцес, пишучи та друкуючи в часописах свої вірші, оповідання та драматичні твори. Познайомлення С. Черкасенка з тяжкою працею шахтарів спричинило його зацікавлення цією тематикою та присвячення своєї творчості саме їй. Класові суперечності, які тоді охопили Донбас не залишили письменника байдужим до долі шахтарів того часу (нюпрю вірш “Шахтарі”). Дуже цікавий вірш “Монолог”, зміст якого можна б віднести і до сьогоднішніх часів, а особливо до подій кінця 80-тих років на Донбасі. С. Черкасенко є одним із перших, які приділили шахтарям та їхнім справам стільки уваги та які у своїх творах так глибоко аналізували їхнє життя, досліджував шахтарське суспільство Донеччини[94].
“Велетнем із Донбасу” назвали Микиту Шаповала, автора багатьох статей та книг, кількох поетичних збірок та підручників. Крім письменства, М. Шаповал займався дослідженням соціологічних тем та громадською діяльністю. Спектр його діяльності виходив далеко поза рідний Донбас і став всеукраїнським. М. Шаповал добряче розумів, як важливо було для України мати свідому інтелігенцію та працював на те, особливо в рамках часопису “Українська хата”[95]. І в його творах зустрічаються згадки про Донбасівські сюжети, які він зрештою дуже добре знав, виховавшись в Бахмутському повіті та почавши працювати на шахті ще молодим хлопчиною[96].
Так і почалися 20-ті роки ХХ-го століття, які на Донбасі виявилися дуже бурхливим періодом з огляду на тяжку ситуацію з суспільно-економічного боку. Все-таки саме у ті тяжкі часи, у вересні 1923 року в Бахмуті вийшов перший нумер місячника “Забой”, який видавався як додаток до відомої вже газети “Всеросійська кочегарка”. Протягом короткого часу на сторінках “Забою” стали друкуватися дебютуючи тоді поети, наприклад Володимир Сосюра, Павло Безпощадний, Григорій Баглюк та інші. У наступні роки до гуртка, який створив довкола себе “Забой”, прибуло ще багато інших талановитих письменників із Донбасу. На жаль, русифікація, яку в другій половині 1930-тих років було посилено на Донбасі, спричинила поповнення змісту “Забою” текстами багатьох російських письменників. Боротьба радянської системи проти “Забою” продовжувалася та прибирала дедалі серйозніших мірил. В 1933 році було знищено україномовний тираж журналу та заарештовано головного редактора, Григорія Баглюка та його заступника, Василя Гайворонського. Г. Баглюка було відправлено до Воркути де його розстріляно в 1938 році[97].
Серед письменників, які пов’язані з Донбасом та які дебютували в 1920-ті роки, називається декілька дуже відомих сьогодні прізвищ. Одним із них є прізвище Павла Байдебури, який в своїй творчості присвятив Донбасові багато уваги. Про Донбас він писав як для дорослих (історичний роман-трилогія про Донеччину), так і для дітей (книга “Діти шахтарів”)[98].
Серед цих письменників числився також Григорій Баглюк, поет і прозаїк, про якого я згадав раніше при нагоді журналу “Забой”. Г. Баглюк починав свій робочий шлях як шахтар. Однак він дуже цікавився літературою та скоро став відомим серед “забойців” поетом. У статтях та нарисах Г. Баглюк описував життя трудового Донбасу. Рідному краю присвятив також свої романи[99].
Якщо розглядати період 20-тих та 30-тих років ХХ століття, Донецька тематика найчастіше звучала у творах Сави Божка, Льва Скрипника та Володимира Сосюри. С. Божко розпочав свій писменницький шлях історичним романом “В степах”. Соціологічні міркування, які С. Божко вмістив у своєму романі, стали основою для розкриття ним картини становлення Донеччини як промислово-вугільного регіону України. Згодом С. Божко почав писати на шахтарську тематику, причому робив це у дуже цікавий спосіб, за допомогою багатопланового погляду на долю гірників в контексті суспільно-політичних проблем Донбасу. У 1930-тих роках С. Божка почали цькувати та врешті звинуватили його в участі в антирадянському націоналістичному підпіллі. Його відправили у в’язницю, з якої звільнили в 1943 році під час Другої світової війни. У повоєнні роки до письменства його так і не пустили і йому залишилося працювати на шахті аж до смерті в 1947 році[100].
Коли б Лев Скрипник не помер в ранньому 36-річному віці, можливо, саме він міг би претендувати на звання “співця Донбасу”, завдяки його оповіданням, що оспівували рідну землю письменника. Душа Л. Скрипника, який народився в шахтарському селищі та провів молодість на Донбасі була дуже близько шахтарського життя та природи донецького краю. Життя Донбасу стало для Л. Скрипника об’єктом творчого зображення, відбитого в збірках оповідань. Л. Скрипник не підкорявся обмеженням, які наводила радянська влада, та віднайшов засіб для того, щоб передати красу рідного донецького краю саме у правдивому слові[101].
Звичайно, найбільш видатним з-посеред трьох згаданих мною авторів виявився Володимир Сосюра, якого згодом назвали “Співцем Донбасу”. В. Сосюра, автор 80-ти збірок поезії та автобіографічного роману “Третя рота”, народився в Дебальцевому в 1898 році. Його творчість була сповнена захоплення красою рідного краю та подіями, якими тоді жив Донбас[102]. Становлення В. Сосюри як митця припадає на перші пореволюційні роки. В 1921 році вийшла його перша збірка “Поезії”. Аж до смерті у 1965 році поет віддавався літературній праці, попри складнощі, які приносило життя та часи, у які поетові довелося жити[103].
Отже таким було становлення історії та літературного життя Донецького краю до дебюту неперевершеного досі донбасівського письменника, Володимира Сосюри. В описані вище часи йому довелося дебютувати та пробивати свій мистецький шлях, на якому неодноразово поет зустрічав смертельну небезпеку. Саме на житті та творчості В. Сосюри я хотів би зосередитися в цій праці.
Розділ 3. Володимир Сосюра
3.1 “А все ж я донецький поет...” (Донбас у творчості В. Сосюри.)
Донбасівці завжди пишалися тим, що на Донеччині народився та виріс такий великий поет. Ще більшою причиною пишатися є те, що до кінця свого складного життя В. Сосюра залишився вірним своєму улюбленому шахтарському краєві. Саме Донбасові поет присвятив чималу кількість творів, розміщених у виданих ним 80 збірках поезій.
Саме біографію та особистість поета розглядаю як визначальні моменти його творчості та водночас найбільш придатні для її вивчення, особливо коли йдеться про ліричні твори, які оспівують Донеччину, яка завжди була для поета найдорожчою. В наведених нижче фрагментах творів побачимо приклади біографічних та, в результаті, душевних зв’язків В. Сосюри з його малою батьківщиною.
“І сниться, все сниться й донині
берізки тонкий силует.
Хоч знаний я всій Батьківщині
А все ж я донецький поет.”[104]
Так писав В. Сосюра в одному із своїх найбільш популярних віршованих творів. Вірш цей написав В. Сосюра, вже будучи відомим по всій країні поетом, живучи в її столиці, Києві. Як видно, де б не кинула поета його складна доля, він так і залишався вірним своєму улюбленому Донбасові. З Донбасом В. Сосюра пов’язаний ще з дитинства, та згадки про дитинство проведене на Донбасі зустрічаються в багатьох його творах як ранніх, так і пізних періодів творчості. Нагадаймо ще один із рядків (із вірша "У гудках далина розцвіла..."), написаних в часи, коли поет вже мешкав в столиці:
”Київ, Київ, тебе я люблю, а ще більше люблю Третю Роту!»[105] Донеччина – рідний край Володимира Миколайовича Сосюри, позаяк народився він 6 січня 1898 року в місті Дебальцеве Донецької області. Дитинство і юність поет провів разом з батьками в селі Третя Рота, що на Луганщині. В. Сосюра виростав у великій сім’ї – в його батьків було десятеро дітей. За фахом батько поета, який помер рано, був креслярем, однак насправді займався різними професіями, часто переїздивши з одного місця в інше. Мати була робітницею. Сім’ї Сосюрив важко було жити, особливо з часу, коли помер батько поета. Молодий поет почав працювати рано, а його першим місцем роботи був Донецький содовий завод[106], згадки про який часто зустрічаються в творчості поета. Нелегким, а навіть, бувало, трагічним був життєвий шлях поета. Ще молодим хлопцем він пішов добровольцем до війська Української Народної Республіки. Тоді він уперше глянув смерті у вічі, перебуваючи у полоні червоних. Пізніше радянська влада намагалася сформувати образ В. Сосюри як палкого пропагандиста комуністичних ідей. Тому саме замовчувалися обставини вступу В. Сосюри до військ УНР, зате наголошувалося на тому, що поет служив на боці «червоних». Після воєнних заколотів влада не випускала поета із своїх рук, даруючи життя взамін за «патріотичні» радянські вірші. Поета було цьковано, а його слухняності влада домагалася такими заходами, як арештування і запроторення до таборів його дружини Марії Гаврилівни та доведення самого поета до психічних зривів. Як видно, нелегким було життя В. Сосюри. Терплячи величезний біль та журбу, поет сприймав страшну наругу, яка стосувалася не лише його, але і цілого українського народу. Одним із найбільш відомих віршів В. Сосюри, в якому поет передає красу свого краю та любов до нього, є вірш «Донеччино моя», в якому він наголошує на своїй близкості до рідної землі. Метафоризація мови, якою користується поет, емоційність зорових і слухових асоціацій є обумовленням фізичного відчуття змальованої картини. Сукупність художніх компонентів витворюють настрій ліризму, властивого В. Сосюрі, та передають любов поета до рідної землі. Це видно в багатьох творах В. Сосюри, але особливо у вірші «Донеччина моя»:
«Донеччино моя,
твоїх вітрів дихання
Я віддчуваю знов,
як в ті далекі дні,
Коли квітки в росі солодкого світання
Над голубим Дінцем всміхалися мені.
Немов душею п’ю твого труда весну я
У радості степів, у гомоні дібров,
І музику гудків твоїх я знову чую,
Донеччино моя, життя мого любов!”[107]
У цьому вірші бачимо все, що характерне для Донецького краю, тобто красу його природи, серед якої виростав поет, але теж і згадку про тяжку працю жителів регіону та його заводське життя (чого і стосується згадка про «музику гудків»). Далі поет продовжує:
“Донеччино моя, моя ти Батьківщино,
Тобі любов моя і всі мої чуття.
Я до твоїх грудей приникнув як дитина,
Щоб знов набратись сил для пісні і життя.”[108]
Як скоро побачимо, Донеччина виявиться одним із лейтмотивів творчості поета, присутнім з початку його творчості до самого кінця, без огляду на інші обставини, які могли мати вплив на творчість поета. Попри те, що дитинство поета, проведене на Донеччині та Луганщині, не було легким, однак все-таки в його віршах воно зображене як чудесний період у житті, про який у пам’яті поета залишилися лише приємні згадки. Так теж поет описує місця, пов’язані з його юнацькими літами:
“Які там милі срібні ріки,
А далі сині, як у сні...
Ні, без Донеччини навік
Зів’яли б всі мої пісні.”[109]
Або ще інший вірш:
“Далекий рідний мій Донбас
встає, мов із тумана...
я оспівав тебе не раз,
зоря моя рум’яна!
В твоїй колисці я гойдавсь,
Овіяний гудками
І за її краї чіплявсь
Маленькими руками.
Тобі одній згадок моря
І пісня, що не в’яне,
Моя рум’яна зоря,
Донеччина кохана.”[110]
В. Сосюра народився, за його власними словами, на станції Дебальцеве, якій присвятив один із своїх менш відомих, але дуже красивий твір: “Дебальцеве моє, колиско днів моїх, Це ти мені дало співучу, ніжну вдачу, І славлячи життя невиданий розбіг Я піснею тобі, Дебальцеве, віддячу...”[111]Вірш цей дуже цікавий, позаяк він показує вдачу поета, яка була насправді дуже ніжною та співучою - це помітно як у його творчості, так і дивлячись на його життєвий шлях та долю. В подальшій творчості, В. Сосюра прирівнював навіть життєвий шлях до “пісні життя”. Оскільки вірш цей з’явився у друку в 1973 році, він є ще одним з-посеред багатьох художніх виявів вдячності поета за те, що Господь дарував йому саме таку вдачу, хоч з її приводу доводилося поетові багато страждати. Безперечним є те, що саме ця велика любов до рідної землі, яка пробудилася у В. Сосюри дуже рано, змушувала поета вже змалку трохи по-іншому дивитися на світ та знаходити в буденному – незвичайне та в звичайному – особливе. Як наголошував сам поет у своїй автобіографії, його батько, Микола Володимирович часто міняв роботу і з ним мусила переїздити його сім’я. Саме чергова зміна роботи батька спричинила переїзд сім’ї Сосюрів у Третю Роту, якій поет присвятив особливо багато місця у своїх творах та особливо у своєму автобіографічному романі “Третя Рота”. В одному із віршів він писав про неї такими словами: “Шахтарське селище на Білій горі, Під нею заводу встають димарі, Їх хмари торкають верхами, За ними Лисиче садами буя, Й шумить Третя Рота – домівка моя, Я з вами всім серцем, я з вами..”[112]До речі, Третій Роті та іншим місцям, пов’язаним зі своїм дитинством, присвятив поет свій автобіографічний роман “Третя Рота”, який за допомогою епічних засобів передає те ж саме, що і ліричні твори поета.Не залишилась без згадки і Кам’янка, тобто містечко, в якому молодий В. Сосюра навчався в сільськогосподарському училищі. У вірші, який, до речі, затитулований “Кам’янка”, знайдемо дуже яскраве відображення ставлення поета до спогадів про це місце і час: “Хіба я Кам’янку забуду, де вчився і любив колись, де і тепер так юно й мило на школу дивиться блакить. І сад, що ми посадовили, Профшкільцям радісно шумить! Над Кам’янкою рідні зорі, Як і колись...”[113]Важливим мотивом багатьох ліричних творів В. Сосюри, пов’язаних з рідним Донбасом, є мотив любові. Ідеться про почуття, які поет переживав саме на Донеччині, та про жінок, які були об’єктами його любові. Як правило, поряд із любов’ю наявна у цих творах палкість, гарячість, туга та розлука:
“Твої губи – розтулена рана...
Ми хотіли й не знали – чого...
Од кохання безвольна і п’яна
Ти тулилась до сердця мого...
Ой ви, ночі Донеччини сині,
І розлука, і сльози вночі...
Як у небі ключі журавлині,
Одинокі й печальні ключі...”[114]
Або фрагмент ще іншого вірша:
“Там на березі трава
про любов шепоче...
Хвиля сріблом виграва,
Сяють очі...
Гей, поля, ви, поля,
Зорі над рікою...
Видно шахти здаля,
Ми в човні з тобою.”[115]
Так як я згадав вище, любов до рідного краю , тобто Донбасу та співвітчизників, немов червоною ниткою проходить через усю творчість поета. В ній В. Сосюра часто вказує на різні картини, які змалювало його життя, однак всі вони пов’язані з одним, улюбленим регіоном.
Прикладом цього є рядки вірша “Донечина”, в якому поет зображує рідний край як тло, на якому йому довелося пізнати воєнне та шахтарське життя:
“Як можна серце одірвати
од тих ланів, од тих стежок,
де слухав я громи, гармати
І шахти рідної гудок”[116]
Якщо ідеться про воєнний досвід поета, який ледь не позбавив його життя, дуже зворушливими є рядки з одного із найбільш відомих поем В. Сосюри “Червона зима”:
“І знов Донеччина...і вітер верби хиле... Й не віриться, що знов побачу я село, Давно покинуте, таке до болю миле... Але багато з нас додому не прийшло...”[117]Та ще один фрагмент цієї самої поеми, який зображує повернення поета з війни на рідну землю:
“Колеса тупо б’ють... по рейках перебої... Вже міст через Дінець давно прогуркотів... Стою біля дверей... і дихає сосною Квиління вітрове про весни юних днів...”
Велику частину своїх віршів В. Сосюра присвятив індустріальному Донбасові, тобто краю, в якому велетенською працею людських рук добувалося вугілля та вироблявся метал. Образ героя-трудівника, переданий В. Сосюрою в його творчості, насправді не є статичним, а скоріше нагадує мрійливого, задуманого романтичного героя-шахтаря, образ якого жевріє завдяки емоційності, з якою змалював його поет:
“Ось він стоїть, життя окраса,
на голубому неба тлі,
герой труда і син Донбаса,
хазяїн рідної землі.
В усмішку теплу склались губи,
І день в очах його розцвів.
Над ним димлять заводів труби,
Гудуть мотори літаків.
Смуглявий вид, широкі плечі,
І весь він, як життя могуть.
Йому пісні пташки щебечуть
І колоски привіти шлють.
Неначе вилитий з металу,
Він зорить в далі осяйні,І сонце, як вінок, поклало
Йому на каску промені.”[118]
Варто згадати про досвід поета стосовно співвітчизників-донбасівців, котрі працюють під землею чи теж на заводах. Адже В. Сосюра сам працював колись як на заводах, так і в забої, з лампочкою на шахтарській касці, що аж відбилося на його творчості:
“Там знав я од праці утому, Там ріс я і вперше любив, Шахтарської лампочки промінь Мені у забої світив, Немов каганець, крізь віконце Над сумом осінніх жоржин, Хай світить тепер, наче сонце, Мені у поезії він.”[119] Безсумнівно, трудова доля, яка була колись спільною для В. Сосюри та інших робітників Донбасу, спричинила його надзвичайно тепле ставлення до своїх земляків. Це ставлення зустрічаємо в творчості поета. Його виявленням були дуже сердечні, інколи навіть інтимні слова, якими поет звертався до своїх земляків, тобто “рідні мої”, “друзі любі мої”, “дорогі земляки-побратими” і.т.п. У своїй творчості поет не забуває і про те, що Донбас був колискою багатьох подвигів, патріотичних за змістом: “Тут голосом Ангеліної Паші неначе й досі вітер ще звучить. Тут на поверхню вийшла із забою Непогасима слава Мамая.”[120]Крім віршів, які стосувалися праці одиниць на благо індустріального Донбасу, було у В. Сосюри багато віршів які описували його могутність, точно передаючи гігантичність індустріального Донбасу: “Гудуть заводи, як жуки, біжать десь поїзди мостами, гримлять прощально раз у раз...
Там без кінця залізні гами До неба посила Донбас, І димарі в моїй уяві Встають, як привиди ласкаві, На фоні заводських заграв.”[121]Цікавими, з точки зору дослідника літератури є ліричні твори В. Сосюри, в яких поет описує конкретне місце, найчастіше місто, але читачеві легко здогадатися, що ідеться саме про Донбас. Таке зустрічаємо наприклад у поемі “Нальотчиця”: “Біля конторки хлопці п’яні, вгорі вагончики біжать; і труби в синім океані... Туди летить моя душа.”[122]Звичайно, ідеться тут про донбасівський краєвид (труби димарів на фоні синього неба) та життя найнижчих прошарків трудового суспільства тодішнього Донбасу. Або ще інший твір, “Місто”: “Од трамваїв синє-синє місто, золоті од ліхтарів сніги. Хто прийшов із геніальним хистом І зробив це розчерком руки?”
“Місто взяло в ромби і квадрати всі думки, всі пориви мої. Це ж мені заковано стогнати У його засніженій груді...”[123] Тут насправді можна лише здогадуватися, що авторові ідеться про Донецьк, або одне із інших донбасівських міст. Все-таки “розчерки руки”, чіткі геометричні фігури, трамваї та ліхтарі нагадують нам про те, що поетові ідеться про відносно нову метрополію. Коли ще згадати, що вірш було написано в 1923 році, я думаю, що можна припускати, що тут ідеться саме про Донецьк.Аналізуючи поетичні твори В. Сосюри, в яких наявні донбасівські сюжети, важко не помітити того, що вони, хоч об’єднані за темою, але мають і інший зміст, за якими легко поділити їх на категорії. Коли одні із віршів описують Донбас крізь призму спогадів про дитинство та юність, проведені там же, то інші роблять це саме на фоні любовних досвідів та сердечних страждань поета. Далі маємо твори, в яких Донбасівські сюжети зустрічаються на рівні з важким та інколи моторошним поетовим досвідом війни, який насправді є досвідом всього населення України, однак через схильність до автобіографічності, поет частіше показує картини бачені власними очами. Врешті, маємо картини Донбасу, часто індустріального, в композиції із портретами донбасівських трудівників, які, до речі, є виявами автобіографізму поета.Володимир Сосюра ніколи не відцурався своєї донбасівської малої батьківщини, а навпаки – завжди гордився нею та, вживаючи творчі засоби, зробив чимало для піднесення її рангу. Доказом його невмирущої та невпинної любові до Донеччини є фрагмент згаданого раніше вірша написаного В. Сосюрою вже в роки, коли він уже став славним поетом:
«Хоч знаний я всій Батьківщині А все ж я донецький поет.”
... рукопису рукою автора проставлено "Сюсюра"), дивом збережений в архіві Аркадія Любченка (Торонто, Канада). В цьому листі Ю. Луцький просив Ю. Шевельова за стильовими характеристиками віршів потвердити авторство Володимира Сосюри. Ми звернулися до Ю. Луцького й дістали від нього відбиток цього рукопису, а також англомовну статтю Ю. Луцького, якою він іще 1958 року (!) повідомив славістичний світ ...
... Философия культуры. – М.: NOTA BENE, 2001. – 349 с. 5. Додельцев Р.Ф. Концепция культуры З. Фрейда. – М.: Знание, 1989. – 60 с. 6. Киссель М.А. Джамбаттиста Вико. – М.: Мысль, 1980. – 197 с. 7. Культурологія. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник (М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семашко та ін.). – з вид. – К.: Знання, 2007. – 567 с. 8. Фрейд Зігмунд. Вступ до психоаналізу: Лекції ...
... антології української поезії «Золотий гомін» (1991, 1997), які репрезентують надзвичайно багату картину нашої лірики XX століття, цілу галерею талантів різних художніх систем, уподобань і напрямів. Словом, було знищено штучну «ідеологічну завісу» щодо розвитку української літератури на материковій Україні і в діаспорі, літературний процес почав розвиватися повнокровно, єдиним річищем, творячи нац ...
... і української лінгвістики належить Б. Грінченку, авторові чотиритомного «Словника української мови». Друкуються перші праці з національної історії — «Історія України-Руси» М. Аркаса, «История украинского народа» О. Єфименко та ін. Найвизначнішу роль у становленні й розвитку української історичної науки відіграли в цей час роботи М. Грушевського — «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована і ...
0 комментариев