Музичні інструменти

3.2 Музичні інструменти

Духові – найдавніший вид музичних інструментів, що прийшов у Середньовіччя з античності. Однак у процесі розвитку та становлення середньовічної західної цивілізації сфера застосування духових інструментів значно розширюється: одні, як наприклад, оліфант, є приналежністю дворів благородних сеньйорів, другі – флейти – знаходять застосування як у народному середовищі, так і у середовищі професійних музикантів, треті, такі як труба, стають виключно військовим інструментом.

Найдавнішим представником духових у Франції можна вважати фретель (fretel) [24:319], або «флейту Пана». Це багатоствольна флейта, яка складається з набору трубок (камишових, тросникових або дерев’яних) різної довжини, з одним відкритим, а другим закритим кінцем. Фретель часто згадується поряд з іншими видами флейт у романах ХІ – ХІІ століть, однак вже у ХІV столітті про фретель говорять лише як про музичний інструмент, на якому грають на сільських святах, він стає інструментом народним.

Флейта же, навпаки, переживає підйом: від простонародного інструменту до придворного. Найдавніші флейти були знайдені на території Франції у галло-романському культурному прошарку (І-ІІ ст. нашої ери). У більшості вони є кістяними. До ХІІ століття флейта зазвичай подвійна [Рис.3.1], причому трубки можуть бути як однакової, так різної довжини. Кількість дірочок на стовбурі флейти, можливо, змінювалася (від чотирьох до шести, семи). Грали на флейтах зазвичай менестрелі, жонглери, причому їхня гра передувала урочистій процесії або прибуттю якої-небудь високоповажної особи.

Менестрелі грали також на подвійній флейті з трубами різної довжини. На мініатюрному малюнку можливо побачити оркестр з трьох менестрелів: один грає на віолі, другий на подібній флейті, схожій на сучасний кларнет; третій б’є у квадратний тамбурин, що зроблений зі шкіри, натягнутої на рамку. [Рис.3.2 ] Четвертий персонаж наливає музикантам вино, щоб вони освіжилися. Подібні оркестри з флейти, барабану та скрипки проіснували у селах Франції майже до початку ХІХ століття.

У ХV столітті стали з’являтися флейти з вивареної шкіри. Причому сама флейта могла були у попереку як круглою, так і восьмикутної форми, і не лише прямою, а й хвилястою. [Рис.3.3] Довжина її 60 см, в найширшому місці діаметр складає 35 мм. Корпус з чорної вивареної шкіри, декоративна голівка розмальована. Така флейта слугувала прототипом для створення труби серпан. Флейти-серпани використовувалися на світських святах.

Інший тип духових музичних інструментів – волинки. Їх також було у середньовіччі декілька видів. Це шеврет (chevrette) – духовий інструмент, що складається з мішку з козячої шкіри, трубки для подання повітря та дуди. [Рис.3.4] Деякі джерела розрізняють шеврет і волинку, деякі ж називають шеврет «маленькою волинкою» [24:322]. Інструмент, що своїм виглядом нагадував шеврет, ще у ХІХ столітті зустрічався у селах французьких провінцій Бургундії та Лимузена.

Іншим різновидом волинки був хоро або хорум (choro). Це духовий інструмент з трубкою для подання повітря та дудою, причому обидві трубки розташовані у одній прощоні (вони нібито є продовженням одна одної). У середній частині хоро знаходиться резервуар для повітря, з виробленої шкіри, причому цілковито сферичної форми. Оскільки шкіри мішка починала вібрувати, коли музикант дув у хоро, звук виходив декілька різкий та дребезжащий.

Волинка (cornemuese), французька назва цього інструменту походить від латинського corniculans (рогатий) та зустрічається у рукописах лише починаючи з ХІV століття. [Рис.3.5]

Ріг та ріжок (corne). Усі ці духові інструменти, включно з великим рогом оліфантом, мало відрізняються один від одного за конструкцією та застосуванням. Виробляли їх з дерева, вивареної шкіри, слонової кістки, рогу та металу. Носили зазвичай на поясі. Діапазон звучання ріжків на широкий, однак мисливці ХІV століття грали на них невибагливі мелодії, що складалися з визначених сигналів. Мисливський ріг благородного сеньйора – річ дорогоцінна; так, Зігфрид у «пісні про Нібелунгів» носив при собі на полювання золотий ріг тонкої роботи [24: 324].

Окремо потрібно сказати про оліфант (olifant) – величезний ріг з металевими кільцями, що зроблені спеціально, щоб оліфант можна було прив’язувати до правого боку його власника. Виробляли оліфанти з бивнів слона. Використовували на полюванні та під час військових операцій для подання сигналу про наближення ворога. Вирізнявся оліфант тим, що належати міг лише поважному сеньйору, якому підпорядковувалися барони. Почесний характер даного інструменту підтверджується скульптурою ХІІ століття, з церкви абатства у Вазелі, де з оліфантом збоку зображений янгол, який сповіщає Різдво Спасителя. [24: 326] [Рис.3.5]

Мисливські ріжки відрізнялися від тих, що були у менестрелів. Останні використовували інструмент більш сучасної конструкції. Рис. 3.7 Дірочка на них були не лише уздовж дуди, але й на раструбі, що дозволяло модулювати звук, надаючи йому більшу або меншу гучність.

Також використовувалися труби (trompe) та вигнуті труби довжиною більше метру – бюзин (busine). Виготовлялися бюзини з дерева, вивареної шкіри, але частіш за все з латуні звук у них був різкий та голосний. А оскільки чути його було далеко, то використовувалися бюзини у армії для ранішньої побудки, ними подавалися сигнали до зняття лагерю, до відплиття суден. Вони ж повідомляли про прибуття королівських осіб.

Труба була виключно військовим інструментом . вона слугувала для підняття у війську бойового духу, для сбора війська. За розміром труба менше бюзини та являє собою металеву трубу (пряму або декілька разів вигнуту) з раструбом на кінці. Сам термін з’явився наприкінці ХV століття, але інструмент подібного типу (прямі труби) використовувалися у армії вже з ХШ століття. До кінця ХІV століття форма труби змінюється (тіло її вигинається), а сама труба обов’язково прикрашається вимпелом з гербом.

Особливий різновид труби – серпан (serpen) – є прототипом для багатьох сучасних духових інструментів. [Рис.3.8] Музикант тримав інструмент обома руками, причому ліва рука тримала вигнуту частину, а пальці правої руки перебирали отвори, що зроблені на верхній частині серпану. Звук у серпана був міцний, цей духовий інструмент використовувався як у військових оркестрах, так і на церковних богослужіннях.

Трохи осторонь у сім’ї духових інструментів стоїть орган (orque). Цей клавішно-педальний інструмент з набором десятків труб (регістрів), що приводяться у звучання повітрям у міхів, асоціюється у наш час лише з великими стаціонарними органами – церковними та концертними. Однак у середні віки більше застосування мав інший тип цього інструменту – ручний орган (orque de main). В основі це – «флейта Пана», що приводиться у звучання з допомогою зжатого повітря, який поступає у труби з резервуару з отворами, що закриваються клапанами. Однак уже в давнину, у Азії, Давній Греції та у римі, були відомі великі органи з гідравлічним управлінням. На Заході ці інструменти з’явилися лише у ХШ столітті, і то у якості подарунків, що дарували західним монархам візантійські імператори (Костянтин V Копронім відправив такий орган у подарунок Пипіну Короткому, а Курополат Костянтин – Карлу Великому і Людовіку Доброму) [ 24:328].

Зображення ручних органів з’являються у Франції лише у Х столітті. Правою рукою музикант перебирає клавіші, лівою натискує на міхи, що підкачують повітря. Сам же інструмент зазвичай знаходиться на грудях або на животі у музиканта. У ручних органів зазвичай вісім труб і відповідно вісім клавіш. Протягом ХШ – ХІV століть ручні органи практично не зазнали змін, однак чисельність труб могла змінюватися. Лише у ХV столітті у ручних органах з’являється другий рядок труб та подвійна клавіатура (чотири регістри). Труби завжди були металеві. [Рис.3.9]

Ручні органи отримали широке застосування у мандрівних музикантів, які могли співати, акомпануючи собі на органі. Звучали вони на міських майданчиках, на сільських святах, але іноді – у церкві.

Органи менші за церковні, але більші за ручні, моли ставитися і у замках або могли бути встановлені на вуличних помостах під час урочистих церемоній.

Барабани були відомі ще з часів Давнього Єгипту, але у часи Середньовіччя використовували їх мало. Лише з часів хрестових походів згадування про барабани (tambour) стає регулярним, причому починаючи з ХІІ століття під цією назвою фігурують інструменти різноманітних форм: довгі, здвоєні, бубни. До кінця ХІІ століття цей інструмент, який звучить у битві та на бенкеті, вже звертає на себе увагу музикантів. При цьому розповсюдженим він стає настільки широко, що у ХШ столітті трувери, що претендують на збереження у своєму мистецтві давніх традицій, скаржаться на те, що барабани витісняють інструменти більш благородні.

Бубни та барабани супроводжують не лише спів, виступи труверів, - їх беруть в руки також мандрівні танцюристи, актори, жонглери; жінки танцюють, супроводжуючи свої танці грою на бубнах. Бубен (tambour, basquei) при цьому тримають в одній руці, а іншою, вільною, у нього ритмічно б’ють. Іноді менестрелі, граючи на флейті, акомпанували собі на бубні або барабані, який вони закріплювали на своєму лівому плечі зо допомогою ременя. Менестрель грав на флейті, супроводжуючи спів ритмічними ударами у бубен, які він здійснював головою. [Рис. 3.10]

Іншим різновидом музичних інструментів, що були розповсюджені у середні віки у Франції, був тімбр (tymbre, cembel) - дві полусфери, а пізніше тарілки, з міді або інших сплавів, що використовувалися для відбивання ритму, ритмічного супроводу танців. [24: 332]

До тімбра слід віднести цимбал (cymbalum) – інструмент, що представляв собою кільце з припаяними до нього бронзовими трубками, на кінцях яких при струшуванні дзвенять дзвіночки. [Рис. 3.11] Цимбал був розповсюджений у Франції у часи раннього Середньовіччя та використовувався як у світському житті, так і у церквах – ним подавався сигнал до початку богослужіння.

До середньовічних ударних інструментів відносяться також дзвіночки (chochettes). Розповсюджені вони були дуже широко, дзвіночки звучали під час концертів, їх пришивали до вбрання, підвішували до стелі у приміщенні, - не кажучи про використання дзвонів у церквах. Дзвонами супроводжувалися і танці. Кількість дзвіночків могла варіюватися – зазвичай від п’яти до десяти та більше. Турецькі дзвіночки – військовий музичний інструмент – також народився у Середньовіччі.

У ХІІ столітті розповсюдження отримала мода на дзвіночки та бубонці, що були пришиті до одежі. Користувалися ними як жінки, так і чоловіки. Причому останні не розлучалися з цією модою до ХІV століття. Тоді було прийнято прикрашати одяг товстими золотими ланцюгами, і чоловіки нерідко прикріплювали до них дзвіночки. Така мода була символом приналежності до вищої феодальної знаті [24:334].

Серед усіх середньовічних смичкових інструментів віола (viule) – найблагородніший та найскладніший для виконавця. У ХШ столітті на віолі було п’ять струн, однак раніше існували трьох - та чотирьохструнні інструменти [Рис. 3.12] причому струни натягувалися як на «коник», так і саме на деку. Судячи з усього звучала віола не головно, але дуже мелодійно.

Один зі струнних інструментів Середньовіччя – крут (crout), який відрізнявся від віоли подвійним кріпленням струн на деці. Скільки б не було струн на цьому середньовічному інструменті (на найстаріших крутах – три струни), кріпилися вони завжди на «конику». Крім того сама дека крута має два отвори, що розташовані вздовж струн. Отвори ці сквозні та служать для того, щоб у них можна було встромити ліву руру, пальці якої поперемінно та притискують струни до деки, то відпускають їх. У правій руці виконавець зазвичай тримав смичок. [Рис. 3.13] Однак потрібно зазначити, що крут – це переважно англійський та саксонський інструмент. Кількість струн на круті з часом збільшується. Та хоч він вважається пращуром усіх смичкових інструментів, у Франції крут не прижився. Значно частіше після ХІ століття зустрічається у Франції рюбер або жиг.

Жиг (gigue, gigl), судячи з усього, придумали німці [24: 336], нагадує він за формою віолу, але тільки не має перехвату на деці. Жиг – найулюбленіший інструмент менестрелів. Виконавські можливості цього інструменту були значно бідніші, ніж у віоли, але він потребував і меншої майстерності виконання. Судячи із зображень, [Рис.3.14] музиканти грали на жизі, як на скрипці – приставив його до плеча.

Рюбер (rubure) – струнний смичковий інструмент. [Рис. 3.15] За формою схожий на лютню, рюбер має лише одну струну, що натягнута на «конику». У ХІІ – ХШ століттях рюбер – вже двострунний інструмент, що використовується у ансамблевій грі, причому завжди веде «нижню» басову партію. Жиг, відповідно - «верхню». Таким чином виходить, монокорд (monocorde) – струнний смичковий інструмент, що слугував у якимось чином пращуром контрабасу, - також є деяким різновидом рюберу, оскільки він також використовувався у ансамблі як інструмент, що завдає басовий тон. Іноді на монокорді можливо було зіграти і без смичка. Не дивлячись на широке використання та численні різновидності, рюбер не вважався інструментом, рівним до віоли. Його сфера – швидше, вулиця, народні гуляння.

Емблемою музики став все-таки струнний щипковий інструмент, ліра (lyre). Антична ліра – це струнний інструмент з трьома – сімома струнами, що вертикально натягнуті між двома стійками, що закріплені на дерев’яній деці. Струни ліри або перебирали пальцями, або грали на ній за допомогою резонатора-плектора. [Рис.3.16]

Ліру плутають у середні віки з сітаром (cithare), який з’явився також у античній Греції. Спершу це – шестиструнний щипковий інструмент. Можливо сітар у середні віки мав трикутну форму (точніше, мав форму букви «дельта» грецького алфавіту) та кількість струн на ньому коливалася від дванадцяти до двадцяти чотирьох. [Рис. 3.17] Однак головна відмінність сітара від інших струнних щипкових інструментів у тому, що струни натягувалися просто на раму, а не на деяку ємкість, що звучить.

Своє походження від сітара веде й середньовічний гітерн (guiterne). Форма цих інструментів також різноманітна, але зазвичай нагадує або мандоліну, або гітару (цитру). Згадування про подібні інструменти починають зустрічатися з ХШ століття, причому грають на них як чоловіки, так і жінки. Гітерн супроводжував спів виконавця, грали на ньому або за допомогою резонатора-плектра, або без нього. Струни на гітерні натягнуті прямо, але отвір (розетка) на корпусі є. Медіатором слугувала кістяна паличка, яку держали великим та указательним пальцями. [Рис. 3.18]

Гітерн міг бути й ансамблевим інструментом. Іноді гітерн, як і раніше, сітар, називався у середньовічній Франції ротом (rote), на ньому було сімнадцять струн.

У ХІV столітті згадується ще один інструмент, схожий на гітерн, - лютня (luth). [Рис.3.19] До ХV століття вже остаточно складається його форма: дуже випуклий, майже округлий корпус, з круглим отвором на деці до цієї ж групи інструментів належить мандоліна, мандора, які мали у ХV столітті найрізноманітніші форми.

Давністю свого походження може похвалитися і арфа (harpe) – її зображення зустрічаються у Давньому Єгипті. У греків арфа – лише варіація сітара, у кельтів вона має назву самбук. Форма арфи незмінна: це інструмент, на якому струни різної довжини натягнуті на раму у вигляді більш або менш відкритого кута. Давні арфи – тринадцятиструнні, настроєні у діатонічній гаммі. Грали на арфі або стоячи, або сидячи, двома руками та закріпив інструмент таким чином, щоб його вертикальна частина знаходилася на грудях виконавця. У ХІІ столітті з’являються і арфи малих розмірів з різною кількістю струн. [Рис. 3.20] Жонглери у своїх виступах використовували лише їх, та могли створюватися цілі ансамблі арфістів. Кращими арфістами вважалися ірландці та бретонці. У ХVІ столітті арфа практично зникла з Франції і з’явилася тут лише через декілька століть, у її сучасному вигляді.

Серед середньовічних щипкових інструментів є також псалтеріон та сифонія.

Античний псалтеріон (psalterion) – струнний інструмент трикутної форми, що віддалено нагадує гуслі. У середні віки форма інструменту змінюється, можуть бути і чотирикутні псалтеріони. Виконавець тримав його у себе на колінах та перебирав пальцями або плектором двадцять одну струну (діапазон інструменту – три октави). Винахідником псалтеріону вважався цар Давид, який за легендою, використовував у якості плектрума пташиний дзьоб. [Рис. 3.21] [24 : 344].

У середньовічній французькій літературі псалтеріони починають згадуватися з початку ХІІ століття, форма інструменту могла бути різноманітною, грали на них не лише менестрелі, але й жінки – благородні дами та їх свита. До ХІV століття псалтеріон поступово зникає, поступаючись місцем клавесину, однак клавесин не міг досягнути того хроматичного звучання, яке було характерно для псалтеріонів з подвійними струнами.

Деякою мірою походить на псалтеріон інший середньовічних інструмент, який практично зник вже у ХV столітті. Це сифонія (chifonie) – західний варіант російської колісної арфи. Однак, крім колеса з дерев’яною щіточкою, яка при обертанні ручки торкається трьох прямо натягнутих струн, сифонія обладнана ще клавішами, які також регулюють її звучання. Клавіш на сіфонії сім, та розташовані вони на кінці, протилежному тому, на якому обертається колесо. Грали на сифонії зазвичай вдвох, звук же інструменту був, за свідченням джерел, гармонійний та тихий. [24: 344] [Рис. 3.22] Найбільшого розповсюдження сифонія набула у ХІ – ХІІ століттях. У ХV столітті популярна була велика сифонія, на якій грав один музикант.

Висновки

 

Середньовічна музика була невід’ємною частиною повсякденного життя людей того часу. Музика звучала у церкві, була особливо популярна під час народних святкувань та свят.

Середньовічними теоретиками музика сприймалася не як мистецтво, а, передусім, як наука. Саме це обумовлює специфічні особливості музичної естетики середньовіччя на відміну від сучасної. Характерно, що музика відносилася саме до сфери математичних знань і її розуміли саме як науку про числа.

Найбільш видатні представники середньовічної естетики зруйнували традиційну схему, що господарювала багато століть, згідно якої музика включалася до теологічної системи світу. Однак розробити нові теоретичні принципи класифікації музики вони були неспроможні. Нова класифікація музики була вироблена лише у епоху Відродження, коли затвердилася нова естетична свідомість, нова естетична система.

Інтенсивний розвиток музичної естетики настає на початку ХІV століття, коли у боротьбі зі старою середньовічною ідеологією народжуються перші елементи естетичної свідомості Відродження. Характерно, що самі музиканти та теоретики цього часу відчувають, що їх музика – це нове мистецтво, Ars nova.

У церковній музиці відбувається також певний переворот. З’являються перші зразки музичного багатоголосся. Розвитку професійного церковного багатоголосся сприяли численні школи співаків при крупних європейських монастирях. Так час з середини ХІІ до середини ХІІІ століття у історії музики прийнято називати «епохою Нотр-Дам». У цей час Париж дійсно стає осередком нової готичної архітектури, нового університетського життя.

Також у церковній службі вперше застосовується вид релігійного театру як літургічна драма. Згодом вона ускладнюється, стають різноманітними костюми «акторів», створюються «режисерські інструкції» з точними вказівками тексту та рухів. Всім цим займалися самі священики. Процес внутрішньої трансформації літургічної драми поступово посилювався. Риси театрального дійства, вистави у ній неухильно росли, відштовхуючи на задній план та поглинаючи релігійно-догматичні та ритуальні аспекти.

Так з’явилися містерії – вид релігійного театру, що досягнув розквіту у ХІV – ХV століттях. Містерії були частиною міських пасхальних та різдвяних святкувань та зазвичай проходили на центральній площі.

Перші відомості про явища багатоголосся у західноєвропейській музиці з’являються у теоретичних трактатах з ХІ століття, але на практиці вони існували вже з ІХ століття. Головний голос багатоголосся називали vox principalis (лат «голос перший»), а другий vox organalis (лат «голос органальний» від грецького organon – «інструмент», тому що часто цей голос доручався інтрументу). За назвою другого голосу усі композиції такого роду отримали назву «органумів».

З кінця ХІ століття у Провансі стали з’являтися перші зразки музично-поетичної творчості трубадурів. Мистецтво трубадурів-лицарів активно розвивається близько двох століть. А до середини ХІІ століття уже відомі імена і найбільш відомих труверів (від франц. Trover – «вигадувати»), тобто поетів-музикантів з жителів міста.

У вишуканих та доволі складних піснях трубадури оспівували лицарське кохання, героїчні подвиги під час хрестових походів. Характерними піснями трубадурів стали: альба (від лат. Alba – «ранкова зоря»), написана часто у формі діалогу, малювала розлучення закоханих після побачення. Пастурела (від фр. Pastourelle – «пастушка»), писалася також у формі діалогу, в якому зображали зустріч лицаря з пастушкою. Сирвента (від лат. Servo – «служу») часто її змістом були випади проти особистих та політичних ворогів трубадура. Плач виражав скорботу трубадура за втратою близької людини. Тенсана (від лат. tensos – «суперечка») була диспутом двох трубадурів на ліричні, політичні або філософські теми.

Скоро провансальські трубадури отримали численних послідовників, з творчості яких плодотворним виявився німецький мінезанг – художнє втілення лицарської культури Німеччини та Австрії. У вишуканих творах мінезингери оспівували не лише прекрасних дам, але й впливових герцогів та навіть зводили один з одним рахунки. Вони служили при дворах властителів, приймали участь у численних музичних змаганнях, мандрували Європою.

Розквіт німецького мінезангу відноситься до ХІІІ століття. Але вже у ХІV століття на зміну мінезингерам приходять зв’язані цеховою організацією мейстерзінгери (нім. Meistersinger – «майстер співу»). Це вже новий етап у розвитку середньовічного вокального мистецтва. Він потребував нової системи запису музики. Такою системою стала мензуральна нотація (від лат. Mensura – «міра»). Ця нотація проіснувала до початку ХVІІ століття. Близько 1250 року були встановлені точні співвідношення між тривалостями окремих звуків у музиці. Основною причиною появи мензуральної нотації став розвиток багатоголосся, яке швидко розвивалося. При ньому важлива не лише мелодія само по собі, а й співвідношення декількох мелодій, їх спільне звучання. Щоб не отримувати різких, неприємних співзвуч і знадобилося точно розмірити тривалості звуків у кожному голосі.

Пісні трубадурів та труверів записувалися за допомогою вже сучасної для них чотирьохлінійної нотації. Ритміка спершу не записувалася взагалі, ритм пісень підпорядковувався ритму вірша та укладався в одну з шести ритмічних формул – модусів (від лат modus – «міра, спосіб, правило»). Всі модуси мали тридольну, за розумінням того часу «досконалу» структуру.

Жонглери, менестрелі, шпильмани, як їх називали у різних краях, довго залишалися єдиними представниками світської музики. Жонглер (від французького jongleur від лат. Joculator – «шуткар») – це мандрівний балагур, швидше народний умілець, ніж професійний музикант. Менестрель (від французького menestrel від лат. Ministeriahs – «той, що служить») – це блазень-музикант, що служить дворянину. Шпильман (від німецького Spielmann від Spielen – «грати» та Mann – «людина») людина, ремеслом якої була музика.

Роль мандрівних музикантів середньовіччя була у швидкому та широкому розповсюдженні світської музики у Європі. Жонглери могли виступати на різних святах, під час сільський обрядів та на бенкетах у феодалів. Допускали їх навіть до церкви, де вони могли приймати участь у духовних виставах.

Мандрівні музиканти відіграли провідну роль і у розвитку інструментальної музики в середні віки. Адже інструментальна музика, порівняно з вокальною, вважалася низькою. Як не божественну її намагалися не використовувати у церкві. Навіть у вираженні любовних почуттів надавали перевагу вокальному виконанню. Лише танцювальна музика залишалася суто інструментальною. Цікавим є з цієї точки зору середньовічний інструментарій. Найбільш благородними та піднесеними вважалися духові інструменти – різноманітні ріжки та труби. Адже про них згадується у Священного писанні та їх використовували у євангельські часи іудейські священики. Але найбільш простонародними були струнні інструменти (ребаб, фідель, вієла) – попередники сучасної скрипки. На цих інструментах гралди лише прості люди на сільських святах, супроводжуючи танці. Дворяни почали освоювати струнні інструменти, у першу чергу лютню, пізніше, вже у епоху Відродження. Між цими двома групами розташувалися численні флейти та сопілки.

Наприкінці ХІІІ століття музичне мистецтво Франції у значній мірі завдавало тон у Західній Європі. Музично-поетична культура трубадурів, як і важливіші етапи у розвитку багатоголосся, почасти вплинули на музичне мистецтво інших країн. В історії музики ХІІІ століття (приблизно з 1230-х років) отримало назву "Ars antiqua" («старе мистецтво»). Це визначення розповсюджується і на перші десятиріччя ХІV століття. Це визначення виникло коли музичні теоретики заговорили про «нове мистецтво» ("Ars nova") ХІV століття.

Середньовічна музика – це розквіт григоріанського співу, активна діяльність монастирських шкіл духовної музики та розвиток багатоголосся, творчість мандрівних співаків та виконавців на музичних інструментах, які переносили з замку до замку різні музичні новини, це розвиток світської музики, поетичної та вокальної лірики у творах дворян-трубадурів, це діяльність цехів музикантів-мінезингерів. Це перший важливий крок з «темного середньовіччя» до епохи Відродження.

Список використаної літератури

1.  Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса. — М.: Искусство, 1965. – 462 с.

2.  Боянус С.К. Средневековый театр. – Петербург: ACADEMIA, 1923. - С. 55-104.

3.  Бордонов Ж. Повседневная жизнь тамплиеров в ХІІІ веке. – М.: Молодая гвардия: Палимпсест, 2004. – 244 с.

4.  Брюнель-Лобришон Ж., Дюамель-Амадо К. Повседневная жизнь во времена трубадуров ХІІ – ХІІІ веков. – М.: Молодая гвардия: Палимпсест, 2003. – 416 с.

5.  Вейс Г. История цивилизации. - М.: Эксмо-Пресс, 2000. - Т. II. – 599 с.

6.  Виппер Ю.Б.. Драматургия: литература Западной Европы зрелого средневековья // Фундаментальная электронная библиотека «Русская литература и фольклор». - http://feb-web.ru/

7.  Гейзінг Й. Лицарський ідеал // Зарубіжна література. – 1997. - № 12. С.7-8.

8.  Гене Б. История и историческая культура средневекового Запада. – М.: Языки славянской культуры, 2002. – 496 с.

9.  Грубер Р.И. Всеобщая история музики. – Ч. І. – М.: Гос. муз. изд-во, 1960. – 488 с.

10.  Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. — М.: Искусство, 1972. – 318 с.

11.  Гуревич А. Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современников. — М.: Искусство, 1989. – 366 с.

12.  Гуревич А. Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. — М.: Искусство, 1990. – 396 с.

13.  Гуревич А.Я. Индивид и социум на средневековом Западе. – М.: РОССПЭН, 2005. – 424 с.

14.  Даркевич В. П. Народная культура средневековья: Светская праздничная жизнь в искусстве XI – XVI вв. — М.: Наука, 1988. – 341 с.

15.  Дживелегов А.К. Средневековые города в Западной Европе. – СПб.: Брокгауз-Эфрон, 1908. – 248 с.

16.  Добиаш-Рождественская О. А. Культура западноевропейского средневековья: научное наследие. — М.: Наука. 1987. – 352 с.

17.  Иванов К.А. Трубадуры, труверы и меннезингеры. – М.: Алтейа, 2001. – 360 с.

18.  Иванов В.Г. История этики средних веков. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1984. – 279 с.

19.  История западноевропейского театра /Отв. ред. А. Г. Образцова. – М.: Искусство. 1956. – 430 с.

20.  Из истории культуры средних веков и Возрождения: сборник статей. / Отв. ред. В. А. Каркушина. М.: Наука, 1976. – 316 с.

21.  Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. – М.: Прогресс, 1987. – 360 с.

22.  Карсавин Л.П. Культура средних веков. К.: Символ – Air land, 1995. – 208 с.

23.  Ле Гофф. Ж. Цивилизация средневекового Запада. — М.: Прогресс-Академия, 1992. – 376 с.

24.  Ле Дюк Виолле Э.Э. Жизнь и развлечения в средние века. – СПб.: Евразия, 1997. - 480 с.

25.  Ливанова Т. История западноевропейской музыки до 1789 года: В 2-х тт. – Т. І. - М.: Музыка, 1983. – 696 с.

26.  Мулен Л. Повседневная жизнь средневековых монахов западной Европы Х – ХV веков. – М.: Молодая гвардия: Классик, 2002. – 348 с.

27.  Обри П. Трубадуры и труверы. – М.: Гос. муз. изд-во, 1932. – 63 с.

28.  Петрушевский Д. М. Очерки из истории английского государства и общества в средние века. – М.: Соцэкгиз, 1937. - 224 с.

29.  Процюк Д. Б. Исполнительское искусство органиста. – СПб.: Композитор, 1997, - 123 с.

30.  Розеншильд К. История зарубежной музыки. – М.: Музыка, 1973. – 456 с.

31.  Рутенбург В. И. Городская культура: Средневековье и начало нового времени. — Л.: Наука, 1986. – 216 с.

32.  Рутенбург В. И. Итальянский город от раннего средневековья до Возрождения. – Л.: Наука, 1987. – 176 с.

33.  Сванидзе А. Средневековый город: вертикаль прогресса //Знание – сила. – 1995. - № 2. – С. 53-66.

34.  Смирнов С. 1250-й. Высокое средневековье // Знание – сила. – 1987. - № 7. - С. 54-63.

35.  Сказкин С.Д. Из истории социально-политической и духовной жизни Западной Европы в средние века. – М.: Наука, 1981. – 295 с.

36.  Фридман Б. Любовная лирика трубадуров. - // http://rednose.home.nov.ru./liter.htm

37.  Шестаков В.П. Музыкальная эстетика средневековья и Возрождения. - // http://early-music.narod.ru/biblioteka/estetika-shestakov-v1.htm

38.  Ястребицкая А.Л. Западная Европа XI-XIII веков: Эпоха. Быт. Костюм. М.: Наука, 1978. – 318 с.

Додатки

Рис. 3.1. Подвійна флейта

Рис. 3.2.Оркестр з трьох менестрелів

Рис. 3.3.Флейта

Рис. 3.4.Шеврет

Рис. 3.5.Волинка

Рис. 3.6.Янгол з оліфантом

Рис. 3.7.Ріжок менестреля