Структура й історичне коріння зимових календарних обрядів

1.3 Структура й історичне коріння зимових календарних обрядів

Обрядова структура народного календаря становить цикл, який умовно можна поділити на такі компоненти:

1)  святковий (різдвяний) комплекс;

2)  період масниць;

3)  ранньовесняний комплекс (Великий піст, Сорок Мучеників, Благовіщення та ін);

4)  середньовесняний комплекс (Великдень, Юріїв день, Микола весняний, Вознесіння та ін);

5)  пізньовесняний комплекс (троїцько-купальський період);

6)  літній (жнива, Ілля, Іван-Головосік та ін.);

7)  осінній період (Семена, Різдво Богородиці, Покрова, Дмитра, Михайла та ін.);

8)  зимовий комплекс (Андрія, Сави, Варвари, Миколи зимового та ін.) [Щербак 2003: 72].

Кожен комплекс має свій набір головних точок (дат, свят), своє характерне ритуальне наповнення та свої семантичні домінанти (склад основних, ключових мотивів та вірувань).

Деякі дослідники календарної обрядовості зазначають, що наш цикл зимових свят подібний до циклу грецьких та римських: Врумалії – святкували з 24 листопада до 17 грудня на честь Діоніса, бога врожаю, і відповідали нашим святам Андрія та Катерини; Сатурналії –відзначали з 17 до 24 грудня на честь бога Сатурна. Вони відповідали нашому святу Корочуна, яке пізніше замінили святом Різдва. Воти – з 24 грудня по 1 січня (відповідали нашим Маланкам, Щедрому Вечору та Василеві). Останніми святкували Календи (перший день місяця, року) – це наші щедрівки, Голодна кутя та Водохреща [Килимник :66].

Народний календар можна розглядати на трьох рівнях змісту:

1)  міфологічному;

2)  магічному;

3)  демонологічному.

На рівні міфологічного змісту кардинальним для календарної обрядовості й народного календаря слід вважати уявлення про необхідність ритуального зміцнення і магічного стимулювання природного порядку (прихід весняного тепла, початок вегетації, збереження родючості землі після збирання урожаю і т. ін.) та збереження рівноваги в стосунках з потойбічним світом, від якого залежить земне благополуччя. Звідси те виняткове значення продукуючої магії, яка покликана забезпечити родючість землі, худоби і людини та поминальні обряди, спрямовані на задобрення предків та захист від них, а також особлива міфоритуальна роль тих періодів, коли за народним віруванням, душі предків ходять по землі (святки, масниця, великодній тиждень, русальний тиждень).

Стосовно третього семантичного компонента календарних вірувань зазначимо, що він визначає річний розклад з’яви, активізації та зникнення міфологічних персонажів та роль ритуалів-оберегів. “Повсякденне життя можна уявити як поступовий перехід світу від одного стану до іншого”, – зазначає А.К. Байбурін [Ярещенко 2003: 72].

Зимовий комплекс свят розпочинається зі свята Андрія. В українців кожна пора року має свята пошани Сонця: свято Коляди приурочене зимовому сонцестоянню і його відзначають 7 січня, Купайло святкують через півроку – 7 липня, весняні становили цілу систему від Колодія й до Ярила, вершиною яких є Великдень. Свята для четвертої пори – осені – мають невиразний характер. У звичаєвій системі українців є свято Калити, яке В. Щербаківський ще у 1920-х роках відносив до свят сонячного циклу. Воно за змістом, образно-композиційною структурою уособлює ті природні зміни, які відбуваються із сонцем наприкінці року [Мицик 1992: 37].

Християнська ідеологія послідовно викорінювала, піддавала забуттю слов’янський світогляд із його космогонічними устремліннями, звичаями і святами, уславлення Сонця – джерела світла і життя. Отож день святого Андрія завдав чимало духовних збитків старовинному святу Калити.

Хоч позабувалося багато дечого із його ритуальних дійств, але головний звичай – кусати калиту – залишився й досі.

Збирались дівчата разом у хаті на свято, яке починалось із випікання калити. Її пекли з прісного тіста у вигляді тонкого коржа круглої форми (в давнину його випікали на честь сонячного божества Корша або Хорса) з додаванням меду, маку, щоб Калита була смачною [Мицик 1992: 38]. Дрова в печі на це свято розкладали тільки навхрест: це символ сонця, вогню. Вогонь здійснює священний акт – випікає калиту.

Після того, як спекли корж, до хати заходили хлопці. Вони готували Квача. Калиту підвішували до стелі і закріплювали на сволоку, так щоб можна було підтягувати чи опускати, залежно від зросту того, хто буде кусати. Хлопці з Квачем стояли на чатах під Калитою. Хтось із молоді сідав на кочергу та їхав кусати Калиту. При цьому решта юнаків і дівчат намагалися розсмішити головного учасника дійства. Коли він піддавався на пересміхи – його вимащували сажею за допомогою квача, а ні – успішно кусав калиту. Отже, в іграх всі скуштовували її, а що залишалося – ділили між усіма присутніми. Коли хлопці розходились, дівчата ворожили, долю вгадували. Відомі такі найпоширеніші способи ворожіння:

–  випікали „балабушки”, впускали голодного собаку і дивилися, чию собака з’їсть першою, та дівчина піде цього року замі;

–  кидали взуття через хату і дивились, в який бік воно впаде носком-туди й заміж підеш;

–  обхоплювали руками пліт (паркан) і рахували охоплені кілки – якщо до пари, буде цей рік в парі;

–  виходили опівночі на подвір’я та слухали, з якої сторони пес загавкає – звідти сватів чекати;

–  слухали під вікном розмови в хаті; якщо звідти почують сядь, сідай – значить заміж у цьому році не вийде, а якщо з хати когось посилають за чимось, кажучи іди – значить піде заміж цього року;

–  брали декілька оберемків рубаного дерева та вносили до хати, потім рахували поліна, чи до пари [Виноградова 1986: 17].

Хлопці тим часом бешкетували на селі.

За часом сучасне новоріччя збігається із прадавнім святом слов’ян різдвом Всесвіту – народженням небесних світил Сонця, Місяця і богині води Дани [Ярещенко 2003: 353]. Отже, Різдво – перше з новорічних свят. У давнину це свято означало народження з двох стихій води і вогню всього живого. Самі обряди і ритуали Різдва свідчать про його давню космогонічну суть. Так, для приготування святкової вечері брали 12 полін, які були жертвою 12 сузір’ям зодіаку, готували 13 страв. Основна обрядова страва Кутя – жертовна, на честь Коляди. На покуті ставили сніп жита.

За віруваннями наших пращурів, у ніч на Різдво активізувалися сили хаосу, всяка нечисть, яка може перешкодити визріванню світової сили. Тому колядники одягали на себе маски, щоб злі сили їх не розпізнали, ходили по хатах і співали величальні пісні Коляді, відганяючи темну нечисть. Ці магічні відлякування та величання і звуться колядками, у них збережено суть уявлень про оновлення світу, а сам процес колядування – імітація космічного акту народження сонця [Токарєв 1983: 186]. Колядники уособлюють предків роду, віщунів просвітлення, тому обрядова кутя, яка призначається і мертвим і живим, є жертвою, за допомогою якої можна здолати темні сили. Те, що у давнину Коляда виявлялась у двох іпостасях – Сонця і Місяця, свідчить про існування давнішого за сонячний – Місячного культу. У колядках та щедрівках зустрічається і прославлення триєдиної сутності Всесвіту – сонця, місяця, дрібного дощику (вогонь, земля, вода), і створення життя.

Структура різдвяного комплексу ґрунтується на космології язичників. Вони пов’язували світотворення з моментом, коли з 24 на 25 грудня починає збільшуватися світловий день. Виникнення і розвиток світу ділиться на три періоди – три свята: народження Сонця (7 січня за новим стилем); народження Місяця (14 січня); народження Води (19 січня) [Ярещенко 2003: 356]. За християнською традицією, це відповідно: Різдво Христове, Василя та Маланки; Водохреща.

Новий рік за старим стилем – свято Щедрого вечора. Воно пов’язане з культом Місяця, його народженням. Прямою вказівкою на зв’язок із космогонічними уявленнями давніх українців є ліплені пироги, обрядова щедра вечеря. Такими ж точними вказівками є і щедрівки, у яких прославляють господаря, його багатство. Оскільки Місяць керує небесною і земною водою, від нього залежить родючість хлібів і худоби.

Напередодні Нового року, на Маланки, розпочинаються символічні дійства з водою, провіщення майбутніх космічних подій — народження богині води Дани. Воду мають сотворити Зоря і Місяць.

Засівання вранці на свято Щедрого вечора — жертовний обряд на честь богині води Дани. Цей обряд імітує оранку. До наших днів дожив і обряд водіння кози — стародавнього тотему наших пращурів. Смисл цього обряду — символічна розповідь про язичницький обряд. Ватага парубків символізує собою процесію жерців, хлопець у вивернутому кожусі, із рогами на голові, грає козу. Старовинний обряд починався відразу, тільки-но ватага переступала поріг дому. Під супровід відомого „Ого-го, коза, ого-го, сіра” відбувається містерія зі смертю, спробами оживлення і, нарешті, воскресінням кози. Згадаємо, що коза була атрибутом бога Перуна, у зображеннях Перун мав козячі роги, що залишилися символом святості. Звичай колоти кабана або принаймні порося на Щедрий вечір теж зберігся від прадавньої доби: кабан був жертовною твариною [Рикман 1983 : 180].

Різдвяні свята тривають аж до свята Водохрещ (19 січня). Весь цей час від Різдва до Водохрещ не можна було нічого робити, лише ходити в гості, а жінкам дозволялося тільки готуватися до прядіння коноплі – мички микати.

Від давніх звичаїв слов’ян збереглося особливе ставлення до води. За традицією, на Водохреща з криги вирубували хрест, фарбували в червоний колір буряковим соком, прикрашали сосновими, ялиновими чи смерековими гілками, прибирали сухими квітами. Потім священик освячував воду в ополонках або в криницях. Ця вода – особлива: її використовували не лише для лікування хвороб, а й для різноманітних магічних обрядів. Після освячення воду несли додому, батько, як глава родини, окроплював цією водою хату і все господарство [Филимонова 1983: 139].

Цього дня старші ходили один до одного в гості, частувались голодною кутею, пирогами та іншими стравами.

Після Водохреща починалось послаблення морозів, оскільки минала половина зими. За три дні після свят жінки починали прясти, ткати, шити.

Побіжний аналіз зимового циклу календарної обрядовості дає підстави вважати, що в ньому збереглися звичаї багатьох племен, які свого часу утворили етнічну єдність – український народ: традиція ходіння з плугом – органічно перетворена і розвинена теорія народження життя від води і вогню в символічне розуміння народження життя від світла у вигляді плуга й зораного поля; традиційне дійство з козою – залишок культу тварини (тотемізму), прославлення господаря дому у щедрівках та колядках, присвячене народженню Місяця, традиційні обливання водою напередодні Нового року (Маланки), пов’язані з культом води, які, на думку пана А. Ярещенка, є своєрідним містком до наступного свята – Водохреща [Ярещенко 1983: 357].

Розділ 2. Номінація традиційних календарних обрядів села словечно у системі різнопланових одиниць цілісного культурного тексту як реалізація елементів плану змісту

Однією із найважливіших форм духовної культури народу є звичаї і обряди, які акумулюють в собі мало чи не всю суму його стародавніх вірувань. Це твердження стосується і традиційних календарних зимових обрядів. Вони, як важлива складова частина духової культури народу, дають багато відповідей на питання походження явищ, процесів, що мають глибокі витоки. Важлива культурна інформація, що криється у зимовій обрядовості відкриває широкі простори для розуміння світогляду, вірувань та духовної культури наших далеких пращурів.

Оскільки явище традиційної народної духовної культури є способом реалізації релігійних почуттів, однією з форм людської поведінки, у яких реалізована модель світу, будемо розглядати його як цілісний культурний текст, в комплексі з одиницями реалемного, акціонального, агентивного, локативного, темпорального та ін. планів, а системний опис діалектної лексики здійснюватимемо у складі тематичних груп [Конобродська 2003: 32]. Лише застосування такого комплексного етнолінгвістичного аналізу дозволяє проаналізувати певне культурне явище повно, в єдності всіх його невербальних і вербальних компонентів та просторової варіативності.

Обрядова структура народного календаря становить сукупність восьми комплексів свят (докладніше див. розділ 1.3.). У центрі нашого дослідження будуть зимовий та різдвяний періоди свят. Вони тісно пов’язані, а їх цілісне вивчення необхідне і важливе для розгляду міфологічної основи тексту.

Кожен комплекс має свій набір головних точок (дат, свят), головними з яких у зимовому є свято Андрія, а в святковому – Різдво, свято Василя та Водохреща. Докладніше зупинимось на кожному з них.

Похожие работы

Лексика української мови на позначення обрядів, звичаїв

Скачать

41758

0

1

... ійний порядок відзначення яких-небудь подій, свят і т. ін., пов’язаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів тощо. Щодо походження слова звичай варто зазначити, що «Етимологічний словник української мови» вказує на спорідненість з дієсловом звикати, яке походить із псл. vyknonti, «набувати знань, навичок; учитися», споріднене з давньоіндійським відповідником. ...

«Українська демонологія та її персонажі»

Скачать

66388

0

0

... сукупність переказів про живу і неживу природу та людину розвивалась на базі давньої загальнослов’янської міфології і має з нею багато спільних рис. Але, не дивлячись на це, українська демонологія є своєрідним явищем, має низку специфічних персонажів, які не можуть бути зведені повністю до персонажів інших слов`янських демонологій. Етнографи вважають, що вірування народу в злих духів пов`язувались ...