Номінація традиційних календарних зимових обрядів, віднесених до свята Водохреща, в говірках Овруцького р-ну Житомирської області

2.3 Номінація традиційних календарних зимових обрядів, віднесених до свята Водохреща, в говірках Овруцького р-ну Житомирської області

В календарній обрядовості значну роль відіграє вода тому – без води життя просто неможливе. Вона була необхідна людині завжди: для приготування їжі, для худоби та зрошення посівів, для омивання тіла, для прання білизни.

Єдиним святом в українській обрядовості, де центральне місце займають обряди, пов’язані з водою, був день 19 січня – Водохреща. Оскільки зимовий цикл свят за своєю структурною будовою був двочастинним, то закликанням (перший етап) він не закінчувався. Акт зустрічі відбувався у святвечір, а з святом Водохреща пов’язувався акт проводів (другий етап).

За народними віруваннями свято Водохреща пов’язане з народженням богині води – Дани. Дана в уявленні праслов’ян – не просто вода, це – пасивна жіноча субстанція, жіночий початок Всесвіту [Знойко 1989: 149].

На думку академіка Марра, імя Дана утворилося з двох слів: да (середземноморське ‘вода’) і на – ‘неня’, ‘мати’, тобто – Вода-Мати. Це персонаж східнослов’янської міфології, богиня річок [Знойко 1989: 149]. Культ Дани датується доіндоєвроєвропейською добою. Цікаво те, що засівання вранці на свято Щедрого Вечора є жертовним обрядом на честь богині Дани – втіленої води. Він імітує дрібний дощик (появу самого божества) і провіщає господарю урожай [Знойко 1989: 219].

Водохреща – річне свято, яким закінчувався святковий цикл. На обстеженій території на позначення назви свята використовують такі одиниці: кр`еш\чен`йе (н.п. 1): у \нас воб\ше н`е водох\решча, ка\зал`і а кр`еш\ч’ен`йе ч’і йор\дана; креш\чен`:е (н.п. 1-4,7,8,10), хр`еш\ч’ен`:е (н.п. 2,4,8,9), водох\решча (н.п. 1,7), во\дохрешче (н.п. 4), во\дохришч’і (н.п. 9) ор\дан` (н.п. 2), йор\дан`, йор\дана (н.п. 1).

Найбільш значущим є переддень Водохреща (як і переддень Різдва, Старого Нового року), який багато в чому повторює різдвяно-новорічні звичаї. В цей день готували обрядову страву – кутю, яку в обстежених говірках називають \посна ку\т`а (н.п. 4,7), т\рет`а кут`\йа (всі н.п.), го\лодна кут`\йа (всі н.п.), вод`а\на ку\т`а (н.п. 2), \б’една ку\т`а (н.п. 4). Готують непарну кількість пісних страв: гр`іб’і, \р`ібу с\тав’іл`і ва\рен`ік’і з \маком, з \йагодам’і, н`е з \сиром, к\вас \вар`імо на у\с`е три кут`\йі, а у кzт`\йу н`і\чого н`е добаz\л`ал`і, х’і\ба \сахаром \сипал`і (всі н.п.).

Водохреща сприймали як рубіж, переломний час і як завершення святок. У повірях центральними є мотиви переходу від нечистого часу свят (страшного, нехрещеного, поганого) до нового періоду, коли з землі проганяють усіх злих духів [Славянские древности 1999: 668].

На території України поширеним є звичай проганяти кутю: у \нас йор\дан` стре\л`али, ко\ли с\в’ет`ат \воду на йор\дан`і, \кажут \це вже рос:т\рел`уйут` \руж:ам’і, з о\хот`н`ічого руж\йа на \ц`ому стаў\ку (тільки н.п. 4).

Він головним чином пов’язаний з проводами, коли покликаних родичів урочисто проводжали до місця їх сталого перебування, яке у фольклорних уявленнях найчастіше асоціювалось не з цвинтарем, а з річкою. Важливого значення набуває поняття водяний кордон. У слов’янській міфології річка (вода) відокремлює цей світ від того світу. Здавна вважали, що душа покійника потрапляє на той світ, перелітаючи через велику і глибоку річку, а коли перейде її – забуває все, що з нею трапилося на цьому світі [Славянские древности 1995: 539].

Отже, воду вважали посередником при переході душ померлих у потойбічний світ. Зауважимо, що М. Маковський, зіставляючи низку слів, виявляє звязок слова вода з умирати та очищатися: лат. Mano mery, manes ‘душі померлих’; da woel ‘поле, засіяне трупами’, також ‘ріка, море’, тох. wäl ‘вмирати’ [Сімович 2003: 273].

Головною і центральною подією свята є обряд освячення води, який міг відбуватись як у церкві, так і на річці чи біля криниці: \воду хр`ес`\т`іл`і чи у кри\н`іци, \посл`е то\го йек у \церкві одбу\лас` отп\рава; ту\ди шл`і з хо\ругвам’і, \поп ч’ітаz над кри\н`ічкойу мо\л`ітву, по\том ту\ди опус\каz хрес\та, б’і хрес`т`іz \воду. Інформатори свідчать, що якщо в селі не було церкви, то воду освячували на річці: там в’і\рубвал`і опо\лонку напе\ред, хрес\та з \л`оду, йо\го по\том пол`і\вал`і бура\ковим \соком, і шче \йолку св’а\т`іл`і (всі н.п.). Люди йшли до річки, а звідти намагалися повернутися додому якнайшвидше.

Померлих уже не кликали, а зчиняли галас і виставляли обереги, щоб ніхто з гостей не залишився. Рудименти цих оберегів збереглись і на обстеженій території, але відчутною є церковна інтерпретація:

1) хрестики на дверях будинків, хлівах, воротах: х\рес`т`ік’і рисо\вал`і на \каждих дв’е\рах к\реtдойу, уг\л`ом з \той сторо\ни \йек у \хату за\ход`іш, у х\л`еz; це шоб хво\роба z \хату н`е за\ход`іла, шоб \л`уд`і здо\ровийе бу\л`і, щоб б’і прег\рада бу\ла, шоб н`і\чого по\ганого у \хату н`е мог\ло заt\т`і (н.п. 1,3).

Хрест – один з давніх сакральних знаків у світових міфологічних і релігійних системах; головний символ християнства; культовий предмет, який має сакральні функції. Зазначимо, що в народній вишивці та різьбі по дереву він символізує світло (сонце). Саме тому, можливо, хрестики малювали на дверях (широко відомо, що темні сили бояться світла) на Водохреща [Славянские древности 1999: 651]. Це – захист від гостей з того світу. Його зображають крейдою, а інформатори пояснюють ці дії тим, що хотіли захистити домівку від відьом, не дати їм зайти до двору і нашкодити худобі.

2) гілки ялинки розміщують у хліві біля худоби: б\рал`і св’а\ч’енийе га\лузк’і, за\нос`іл`і z х\л`еz і там с\тав’іл`і, д`е ху\доба, во\но помо\гайе од \порч’і ху\доб’і (н.п. 1,3).

3) вода: пр`і\нос`іла z \хату \воду і хо\д`іла по \каждоt \комнат`і, кро\п’іла zс`е уг\ли колос\ком (всі н.п.). Для цього використовувались три колоски, які зв’язувались до купи. При опитуванні було з’ясовано, що це дійство виконувалось щоб:

-  у \хат`і н`е во\д`ілос` н`і\йак’е па\гане (н.п. 1-4, 8-10);

-  н`іх\то \порчу н`е \мог нас\лат` на \хату (н.п. 1-3);

-  н`і\йак’ійе z\рок’і н`е приста\вал`і до л`у\д`еt, шо жи\вут` у \ц`оt \хат`і(н.п. 1,3).

В науковій літературі обряд о\п:ирскуван`:а домівки святойу водойу пояснюється її властивістю нейтралізувати вплив нечистого духа, проганяти його як з тіла людини, так і з домівок [Славянские древности 1999: 670].

Взагалі, вода мала для стародавніх людей виняткове значення, подібно до того, як вогонь у всіх ритуалах очищення. Вода змиває бруд і гріх, очищує тих, хто зіткнувся зі смертю і з мертвими. Усі вчені виводять численні символічні значення слова на основі природних характеристик води, як-от: нефіксованої форми, здатності очищувати, причетності до народження живої природи. Пов’язана з поняттями добро : зло, семантична структура слів на позначення водної стихії містить постійні компоненти позитивна + негативна. Негативна семантика закладена в асоціаціях здатна руйнувати à смерть (вода як посередник при переході душ померлих у потойбічний світ). Позитивна семантика закладена у значенні води:

1) як однієї з перших стихій світобудови, джерела життя. Відгомін цього зберігся в колядках. У всіх же міфологіях вода – це пасивна первісна матерія жіночої істоти, із якої за допомогою плодотворного дотику істоти чоловічої виникли всі речі [Сімович 2003: 273];

2) як символу – архетипу чистоти: воду вважали і використовували як засіб перевірки чистоти (нечистоти) душі [Поріцька 1996: 67]. Широко застосовували воду і для того, щоб очиститись від хвороби: умі \вал`і \оч’і, ко\л`і бо\л`ел`і (н.п. 1-5,10), п’іл`і, йек бу\ло па\гано л`у\д`ін`і (всі н.п.). Освячену воду, за свідченням інформаторів, ніколи не виливали, а зберігали до наступного року, вона н`е \порт`ілася, с\в’етла була, н`е в’іпа\дала в о\садок, оста\валас та\ка йяк наб\рал`і – ні\йакого \запаха н`е бу\ло (н.п. 1).

 З метою очищення худобини (корови), воду давали тварині, коли її щось водило і вона минала свій двір при поверненні з пасовища, пр`і \порчах по\йіл`і \йейу, ко\л`і н`е і\д`е у с\вої д\вор(н.п. 1-3); покро\п’і кру\гом ха\з`аĭства і по хл’е\вах, і дл`а с`е\б’е, і уми\вал`іс`, во\на помоч\на на вс`е: і дл`а с`е\б’е, і дл`а ху\доб`і (н.п. 5).

У досліджуваній мікрокультурі зафіксована цікава обрядова дія з попелом, який збирали протягом різдвяних свят, і водою, освяченою на Водохреща. Попіл заварювали у воді, після чого в цій рідині купали дитя, коли воно злякається: \дуже ка\зал`і це помо\гало од \л`аку д`і\т`ат`і (н.п. 1,3). Пояснення цього обряду не знайдено в жодному з опрацьованому джерел.

Негативна символіка води криється в трактуванні її як середовища, в якому перебувають нечисті сили і душі померлих: злий дух, русалки, водяний дідько. У цьому значенні вода є небезпечною для людини, що і закріпилася в приказках нашого народу: Де вода, там і біда, Від води завжди чекай біди, Чорт вогня боїться, а у воді селиться. Щоб захиститися від нечистої сили, люди хрестилися, коли набирали воду з річки, а після Водохреща ще тиждень не прали білизну в ній: вже \пос`л`е кр`еш\ч’ен`:а, роботу роб л`ат` і с`т`ірайут` \кажут` т\реба шоб во\да з\б’егла (н.п. 2).

Ритуальне значення мала вода і в дівочих ворожіннях. Це пов’язано з осмисленням її як кордону між цим і тим світом, а також як середовища існування духів, які здатні розказати майбутнє. Актуальним є тут такі якості води як можливість отримати відображення від її поверхні, плинність води.

Ворожіння на Водохреща порівняно малочисельні, але архаїчні. Виокремлюється серед них три групи:

1)  ворожіння про життя – смерть;

2)  ворожіння, спрямовані на передбачення врожаю;

3)  ворожіння про майбутнє заміжжя [Валенцова 1995: 213].

Ці три групи пов’язані між собою: учасники зверталися до душ, щоб дізнатися, кого з членів сім’ї чекає смерть; хороший чи поганий буде врожай – від нього залежали життя / смерть; яке життя – щасливе і багате чи нещасливе і бідне чекає дівчину, коли вона вийде заміж. Прикладом ворожінь, які належать до першої групи зафіксовано таке: к’і\дал`і х\л`еб на \воду, йек пли\ве, то буд`еш \жит`, а по\тон`е, то с\коро пом\реш (н.п. 1,3,9) (реалізація опозиції життя : смерть). Можливі й інші варіанти: якщо хліб плаває – вийдеш заміж, потоне – залишишся в дівках (верх : низ, доля : недоля, заміжжя : дівування).

Вже саме внесення в хату ввечері води (її ставили під ліжко, к\лал`і на \чашку лу\ч’іну (н.п. 1-3)) мало визвати у тих, хто ворожить, сон, основний зміст якого створюють мотиви суджений прийде пити воду, дівчину напоїти, перевести дівчину через воду.

Зустрічаються у культурних традиціях і такий вид ворожінь, які вимагали застосування дзеркала.

Дзеркало – символ відображення і подвоєння дійсності, межа між цим і тим світом. Воно наділене здатністю відображати не тільки дійсну реальність, але й невидимий світ. У дзеркалі можна побачити минуле, теперішнє і майбутнє. Як і інші межі-кордони (вікно, поріг, поверхня води) воно вважається небезпечним предметом. Ворожать тільки дівчата, в нечистому місці (в бані, на печі, на перехресті доріг), в нечистий час (вечір, північ), дивляться у дзеркало ніби у той світ, чекаючи постаті судженого чи знака своєї долі (смерті) [Славянские древности 1999: 323]. В с. Словечно зафіксоване наступне свідчення: га\дала мо\йа под\руга, \йоt при\в’ід`іzс`а гроб, то во\на \хутко і у\мерла.

По завершенні святкового періоду із дому виносили всі символи різдвяних свят: сіно, яке залишилось на столі протягом цього періоду, різдвяний сніп; викидали сміття, яке назбиралося, та попіл – їх заборонялось виносити з хати протягом святкового циклу; хліб і залишки куті змішували із зерном та віддавали домашнім тваринам; знімали заборони на різні види робіт.

Отже, в основі свята Водохреща є магічний акт, мета якого – прогнати за межі свого простору душі померлих, які прийшли в цей світ ще напередодні Різдва. Більшість ритуально-магічних дій пов’язані з водою. Знак води за своєю семантикою антиномічний: ритуальне очищення, побажання здоров’я і віщування хвороб, смерті.

Вербальними компонентами, пов’язаними зі святом Водохреща, є:

1)  кр`еш\чен`йе (н.п. 1), креш\чен`:е (н.п. 1-4,7,8,10), хр`еш\ч’ен`:е (н.п. 2,4,8,9), водох\решча (н.п. 1,7), во\дохрешче (н.п. 4), во\дохришч’і (н.п. 9) ор\дан` (н.п. 2), йор\дан`, йор\дана (н.п. 1), \посна ку\т`а (н.п. 4,7), т\рет`а кут`\йа (всі н.п.), го\лодна кут`\йа (всі н.п.), вод`а\на ку\т`а (н.п. 2), \б’една ку\т`а (н.п. 4). – як найменування свят обрядового комплексу;

2)  гос\подар, ха\з`аĭка, д`ев\к’і, \сужениĭ, н`е\чиста \с`іла – як назви дійових осіб обряду;

3)  \в’ерх ку\т`\йе (‘верхня частина обрядової страви’), \в’ен`ік, об\руч (‘обід діжі’), \пук \с`ена (‘жмут сіна’), в’е\чера, ку\т`а, йор\данска во\да, \з`еркало, \р`ечка, кри\н`іца, х\рест, ко\лос`:е (яким оппирскували хату), лу\чіна, хл`еб, га\луз`:е йа\лини, воск, \поп’ел, с\м’ет`:е – як назви реалій обряду;

4)  \дух’і, по\мерлийе, \род`іч’і, д`е\ди – ‘померлі родичі’, мо\роз (‘міфологічний персонаж. якого закликали в хату на Багату кутю’) – як назви міфологічних персонажів;

5)  цей світ, той світ, межа – як назви одиниць локативного плану;

6)  прога\н`ат` ку\т`у, воро\жит`, га\дат`, ос\в’ачуват` \воду, в’е\ч’ерат` (всі н.п.) (‘споживати обрядову їжу напередодні Водохреща’), прога\н`ат` гос`\т`еĭ, кро\п’іт` \хату, о\п:ирскуват` \хату, \п’іт св’а\чену \воду, \міт` л`і\цо, \м’іт` \оч’і, мал`о\ват` х\р`ес`т`ік’і на дв’е\рах, в’ік’і\дат` с\м’ет`:е, в’і\нос`іт` \поп’ел, – як найменування акціональних елементів обряду.

Отже, поліфункціональність води, уявлення про неї як про місце існування великої кількості міфологічних істот, засвідчує дуже давнє, дохристиянське походження культу води і водної стихії. Номінація зимових календарних свят надзвичайно розгалужена. Вона часто перебуває в синонімічних відношеннях з невербальними одиницями обрядових текстів, оскільки предметно-дійовий склад обряду, його номінація та обрядова вербалізація виявляють ту саму міфологічну зумовленість та те саме ритуально-магічне наповнення, функціональне спрямування.

Розділ 3. Номінація традиційних календарних зимових обрядів сіл овруцького району житомирської області як одна із тематичних груп лексики говірки

Етнолінгвістичний аналіз культурного явища передбачає не тільки визначення його плану змісту, основних тем і мотивів, що формують культурний текст, виявлення систем різнопланових одиниць, а й ґрунтовний всебічний опис лесики, яка функціонує у його системі. Вивчення лексики за тематичними групами дає можливість повно і всебічно встановити зв’язок між словами і тими явищами, які вони позначають, виявити об’єм значення слова, їх вживання

3.1 Основні лексико-семантичні групи номінації традиційних календарних зимових обрядів сіл Овруцького р-ну Житомирської обл., її склад і семантична структура у відношенні до інших систем (діалектної та літературної мови)

Мова як суспільний продукт – це національний організм, який є не лише вмістилищем і виразником предметів і явищ об’єктивного світу, але і його творцем. Між ладом мови, вважав В. фон Гумбольдт, та успіхами в інших видах інтелектуальної діяльності існує безперечний взаємозв’язок. На його думку, криється цей зв’язок у животворному віянні, яке мовотворча сила через сам акт перетворення світу на думки, що здійснюється в мові, гармонійно поширює на всі його сфери. Хоч мова як загальнолюдський феномен – організм функціонально-універсальний, форми його вияву різні, і кожний народ у власній мовотворчості йде своїм шляхом.

Водночас мова як елемент і знаряддя культури є важливим джерелом для реконструкції давньої духовної культури: називає предмети, дії, реалії обряду, відтворює зв’язок між ними, дає уявлення людям про обряд, сприяє його передачі наступним поколінням.

Мова обряду специфічна, вона включає різні лексичні прошарки. Обрядовій номінації відводиться важлива роль. Під обрядовою номінацією слід розуміти лексику, яка обслуговує сферу народної культури (обряди, звичаї, вірування).

Тематична група лексики традиційних зимових обрядів становить цілісну систему. Водночас структура цього явища традиційної духовної культури розгалужена і неоднорідна. Всередині цієї системи можна виділити такі лексико-семантичні групи (ЛСГ):

1)  назви свят і ритуалів обрядового комплексу;

2)  назви дійових осіб обряду;

3)  назви обрядових дій;

4)  назви обрядових реалій;

5)  назви обрядового локусу;

6)  назви обрядового часу

7)  назви міфологічних персонажів.

Першу лексико-семантичну групу в досліджуваній говірці складають такі слова: Анд\реĭ, Кал`і\та, Б’една кут`\йа (н.п. 1,2,3,4,8), \Посна ку\т`а (н.п. 1,2,3,7,8,9,10), \Перша ку\т`а (всі н.п.) Св’а\тиt \в’ечор, \Кол`а\да (н.п. 1,3) – вечір перед Різдвом; Розд\во (н.п. 1,2,3,4,5,6,10), Рож:ест\во (н.п. 8,9), Рожд`ест\во (н.п. 9) (‘свято 7 січня); С\тариĭ \Новиĭ год, \Новиĭ год, Вас`і\л`а, Кр`еш\чен`йе (н.п. 1), Креш\чен`:е (н.п. 1-4,7,8,10), Хр`еш\ч’ен`:е (н.п. 2,4,8,9), Водох\решча (н.п. 1,7), Во\дохрешче (н.п. 4), Во\дохришч’і (н.п. 9) Ор\дан` (н.п. 2), Йор\дан`, Йор\дана (н.п. 1), Т\рет`а кут`\йа (всі н.п.), Го\лодна кут`\йа (всі н.п.), Вод`а\на ку\т`а (н.п. 2).

При дослідженні говірки села Словечно помічено існування варіантів найменування свят обрядового комплексу. Так, для номінації вечора напередодні Різдва інформатори використовують такі назви як \вечор, Све\тий \вечор, \Бедна кут`\йя, \Посна кут`\йа.

Андрія – с\вато коржа, Анд\рейа.

Різдво – Розд\во, Рожд`ест\во.

День 13 січня – ба\гата кут`\йа, ш\чедра кут`\йа, ба\гатиї \вечор, Ш\чедри \вечор.

День 14 січня – с\тариї-\новиї год, \Новії год, Вас`і\л`а.

День 18 січня – го\лодна кут`\йа, пос\на кут`\йа.

Водохреща – кр`еш\чен`йе, ор\дан`, йор\дана, водох\решча.

Вцілому ж, період цих свят у с. Словечно називається \кол`ади, розд\ванийе п\раз`н`ікі, кол`а\да.

У зимовій обрядовості назви виконавців різних обрядових дій становлять окрему розгалужену у своїй структурі ЛСГ, яка представлена такими групами номінативних одиниць як-то: \пан гос\подар (‘хазяїн дому’), гос\подар, госпо\дин`а, ха\з`айін, ха\з`аĭка, \бат`ко, с\таршиĭ у с`ем\йе; д`в\к’і, х\лопци, \пан Кор\жинск’іĭ, \пан Кочер\жинск’іĭ, ко\л`ад`н`ік’і, ко\л`ад`н`ек’і (н.п. 2) (хлопці і дівчата, що обходили будинки з обрядовою піснею колядкою в переддень Різдва’), шчедро\вал`н`ік’і (хлопці і дівчата, що обходили будинки з обрядовою піснею на Багату вечерю), пос`е\вал`н`ік’і (хлопці і дівчата, що обходили будинки з обрядовою піснею вранці на Старий Новий рік); ко\за, в’едм’ед`, \п’ев’ен`( ‘переодягнені колядники’); м’ехо\ноша (‘хлопець, який носить мішок для подарунків, що дають господарі колядникам’), \сужениĭ, удо\ва, со\бака.

У складі цієї ЛСГ виділяємо такі дрібніші підгрупи номенів:

1.  назви господарів дому (пан-гос\подар, ха\з`айка, госпо\дарка, д`евка (в значенні дочка) та ін;)

2.  тварин, які беруть безпосередню участь в обрядових діях: ко\рова, со\бака, \кури, ко\за, сви\н`а;

3.  „гостей”, які відвідують хату в певний період.

Вони можуть виступати в образі реально існуючої особи: ко\л`ад`н`ік’і, шчедро\вал`н`ік’і, пос`е\вал`н`ік’і, х\лопци, д`евк’і (форма множини цих іменників є показником колективного характеру виконання обрядів). З іншого боку ця підгрупа має велику кількість номінативних одиниць на позначення уявних, ірреальних учасників обрядодій. Наприклад: \дух’і, по\мерлийе, \род`іч’і, д`е\ди (‘померлі родичі’), мо\роз (‘міфологічний персонаж. якого закликали в хату на Багату кутю’), ку\ма, \вітер, х\мара, \вовк, вед\мідь ли\сиця, \відма, відь\мак, \щедрик, ха\з`айін (в значенні ‘мороз’), \д`ід, \баба, ду\ша, \гос`т`і, \духі, по\мерлийе; \дол`а (н.п. 1,3) (‘персоніфікований персонаж, уособлення щасливого життя людини’); \сужени-\р`ажени.

Лексико-семантичну групу назв обрядових дій у досліджених говірках утворюють такі номінативні одиниці: ку\сат` кор\жа, \йез`д`іт` на кочер\з`е, п’ект`і кор\жа, бек’ето\ват`, \мазат`, балувац:а (н.п. 1,2), ш\коду ро\бит` (н.п. 1-4,8-10), ш\коду тво\рит` (н.п. 1-4), \дурос`т`і ро\б’іт` (н.п. 1,2), страш\не ро\б’іт` (н.п. 1) (‘бешкетувати’); об\йазоват` д`е\рева, л`а\кат` д`е\рева, п’ідси\пат` см’е\т`:ем, ва\рит` кут`\йу, хо\д`іт` в \гос`т`і, кол`адо\ва\т` (н.п. 1-3), коледоват` (н.п. 5,7) (‘обходити будинки в переддень Різдва, виконуючи обрядові пісні – колядки’), обда\ровуват`, но\с`іт` зв’ез\ду (‘обходити будинки із зіркою напередодні Різдва’); но\с`іт` в’е\ч’еру (‘носити обрядову їжу рідним або хрещеним батькам’)‚ в’е\ч’ерат` (всі н.п.) (‘споживати обрядову їжу напередодні Різдва’), пер`еод`е\вац:а (‘переодягатись’), зап\рошуват` го\с`т`еt , к\л`ікат` мо\роза, закл`і\кат` мо\роза, з\ват` мо\роза, гу\кат` мо\роза, пригла\шат` мо\роза (‘ритуальне запрошення душ померлих родичів на вечерю’),стре\л`ат мо\роза с\тукат` у ок\но, за\добрит`, ос\в’ачуват` \воду, св’е\т`іт` \воду, кро\п’іт` \хату, о\п:ирскуват` \хату, наб’і\рат` \воду, \п’іт` св’а\чену \воду, \міт` л`і\цо, \м’іт` \оч’і, мал`о\ват` х\р`ес`т`ік’і на дв’е\рах, с\тав’іт` хрес`т`ік’і, зб’і\рат` см’ет`:е, в’ік’і\дат` с\м’ет`:е, в’і\нос`іт` \поп’ел, годо\ват` ху\добу, воро\жит`, га\дат`, к’і\дат` \чобота, ши\бат`туф\л`а, п’ек\т`і пам\пушк’і, годо\ват` со\баку, с\лухать под ок\ном, но\с`іт` \воду \ротом, об\хопл`уват` \тин, обх\ватват` шта\х’ети, ха\пат` д\рова, ха\пат` бл`ін\ца, гу\кат` \дол`у, д`і\в’іц:а в з`еркало, в\нос`іт` \д`еда, в\нос`іт` \бороду, в\нос`іт` кал`і\ту, в’і\нос`іт` \д`еда, прога\н`ат` гос`\т`еĭ, прога\н`ат` кут`\йу, рос:т\рел`уват кут`\йу, прога\н`ат` по\мерлих.

У досліджуваній говірці група назв обрядових реалій представлена такими номенами: корж, кал`і\та, кочер\га, к\вач, со\лома, \с`ено, \з`еркало, \чобот, \туф’ел` ба\лабушк’і, пам\пушк’і, д\рова, мл`ін\ци, бл`ін\ци, з`ер\но, ста\кан, \в’ен`ік, \д`едух ко\лос`йа (н.п. 1,2), боро\да (н.п. 4,7,9,10), сно\пок (н.п. 5), ко\л`адка (н.п. 8) – ‘різдвяний сніп’; зв’ез\да (‘атрибут колядних обходів’), \м’ех (н.п.1,3,4) (‘сніп соломи, який розстеляли на підлозі’), кут`\йа (всі н.п.), \каша (‘ритуальна страва святочного періоду’), уз\вар (‘напій із сушених плодів яблук і груш’), \в’ерх ку\т`\йе (‘верхня частина обрядової страви’),, об\руч (‘обід діжі’), \пук \с`ена (‘жмут сіна’); \горшчик, \мיіска, \ложка, ба\тог, в’е\чера, \ложка ку\т`е; йор\данска во\да, св’а\та во\да,, \р`ечка, кри\н`іца, х\рест, ко\лос`:е (‘три зв’язані колоски, якими оппирскували хату’), лу\чіна, хл`еб, га\луз`:е йа\лини (гілка ялини чи сосни, яку освячували на річці разом із водою), воск, \поп’ел, с\м’ет`:е, г\ребен`, по\дарк’і, со\к’іра, г\роши, час\ник.

Номінація на позначення реалій захисту дому від н`е\чисто= \с`іли включає такі одиниці: во\да, х\р`ес`т`ік’і, га\луз`:е, ко\лос`:е. Менш поширеною є номінація обрядового одягу: \чобот (со\пог, \туфл`а), ко\жух, \пойас.

Серед номінації обрядових реалій слід виділити і назви дарів (да\ри, по\даркі). Дар – це предмет, який один субєкт своїм волевиявленням передає назавжди іншому. Загальне розуміння цього явища містить вислів „do ut des”(даю тобі, щоб ти дав мені). Колядники, виконавши обрядову пісню, чекали від господаря винагороди. В язичницьких віруваннях переодягнені колядники символізують душі померлих. Тому господар дому намагався якомога краще обдарувати їх, а вони в свою чергу, мали посприяти добробуту в сімї і господі. Колядники отримували о\р`ехі, кан\ф`ети, піро\гі, \йаблока, гар\буз`ікі, ков\баси, пізніше стали давати ко\пеїкі.

Їжа є одним із суттєвих компонентів матеріальної культури. Вона посідає чільне місце в системі традиційної зимової календарної обрядовості, де символіка ритуальних страв виступає на перший план, а її побутове, повсякденне призначення зведені до мінімуму.

Значення обрядової їжі було особливо велике тоді, коли її повязували з переломними моментами року: на рубежі старого і нового року (Різдво, Новий рік, Водохреща).

Витоки символіки обрядової їжі сягають у далеке минуле словян язичницького та християнського періодів.

В назвах їжі можна вважати обрядовими лише ті елементи, які стосуються безпосередньо обрядових дій, без яких обряд не може існувати. Серед назв їжі можна виділити (залежно від особливості функціонального навантаження, ритуального призначення та послідовності використання) такі підгрупи:

а) назви страв;

б) назви напоїв;

в) назви обрядового печива.

Їжа в зимовій обрядовості виконувала магічну функцію, її наділяли надприродними якостями: сила плодючості, цілюща дія. Оскільки те, що відбувалось на межі року, мало здатність впливати на наступний рік, то люди намагалися створити достаток у всьому. Вони ставлять у с. Словечно на Бідну, Багату і Голодну кутю по тринадцять страв. На Свят-вечір готуються такі страви: кут`\йа, гр`і\бі з часни\ком, ка\пуста, голуб\ци, \рибу, ва\р`ен`ікі з \йагодамі, ка\пус`н`ік, та ін.

Головною обрядовою стравою є кутя – обрядова каша з ячменю або пшениці та з солодкою підливою [Лексіка Полесся z просторы і часe 1974: 92]. Вважали, що вона мала здатність сприяти родючості, плодючості, здоровю. Тому залишки куті віддавали худобі. На позначення цієї лексеми можуть вживатись варіативні номени: кут`\йа, ку\т`:а, \каша. Цей термін не обмежений рамками зимової календарної обрядовості і використовується, наприклад, в родинній (обрядова страва на хрестинах, яку бють у горщику хрещена мати і батько) та поховальній обрядовості як поминальна страва на похоронах.

Поряд зі стравами на святу вечерю готували і напої: кі\с`ел`, уз\вар, квас. Їх готували обовязково з фруктів урожаю минулого вже року: груш, яблук, ягід, слив.

Назви обрядового печива представлені такими номінативними одиницями:

-  \корж (ка\лач, кал`і\та) – хліб у вигляді кільця (формою нагадує сонце), який використовують під час „кусання коржа” на Андрія;

-  пам\пушкі – обрядове печиво, яке використовувалось під час ворожіння з собакою. Дівчата приносили в роті воду і випікали спеціальні пам\пушкі (ба\лабушкі), які розкладали на підлозі, впускали голодного собаку і дивилися, чию з них він першу схопить – та й заміж піде першою.

-  бл`ін\ци (мл`інци); дівчина намагалась схопити перший бл`і\н`ец, вибігала на вулицю, до чужої хати, ставала під вікном і слухала розмову в хаті: якщо почує слова на зразок: на, візьми, бери, скоро, йди, біжи і подібне, то це віщувало швидке заміжжя;

-  піро\гі; пиріг у с. Словечно є ознакою достатку на столі на Щедру вечерю.

Отже, їжу широко використовують в обрядах зимового циклу, але спостерігається тенденція до зміни її значення і функцій:

1)  їжа перетворюється в їжу для задоволення і стає центром будь-якого свята;

2)  до складу обрядових трапез входять нові страви, внаслідок чого ритуальна страва втрачає своє магічне значення, а лексеми, якими вона називається, або перестають функціонувати, або переходять з розряду специфічно обрядових до розряду загальновживаних.

В обрядовій номінації досліджуваної говірки наявні діалектизми, хоч кількість їх невелика.

Лексичні діалектизми – це слова діалектного вжитку, що позначають поняття, для вираження яких у загальнонародній мові вживаються назви, утворені від іншої непохідної основи. Напр., ко\л`і то\вар н`е̮t\д`е до\дому і ско\т`іна завер\тайе ку\дис`, то да\вал`і све\ту \воду по\піт` лексеми то\вар, скот, ско\т`іна (синонімічні за значенням) вживаються на позначення худоби. Ці лексичні одиниці функціонують не лише на території середнього Полісся, а й у деяких південно-східних і південно-західних говорах.

Семантичні діалектизми – слова загальновживаної мови, які в місцевих говорах відрізняються значенням і сферою вживання. Наприклад, лексема \д`еука: \мат`і пе\че мл`ін\ци, то д`еука у\хопіт` о\д`ін да бе\жит` під чи\йес` ок\но с\лухат` – вживається у значенні дочка, верх – у значенні верхня частина куті, димар (верх од:айут` \курам, шоб \добре, йоtца н`есл`і; кла\дут` с`т`ек\ло на̮\верх, шоб̮\дим і\шоz у\хату).

Отже, лексико-семантичні групи номінації традиційних зимових обрядів села Словечно представлені назвами дійових осіб обряду, обрядових дій і реалій. Структура кожної з груп розгалужена. В цілому наявна номінація, яка поширена і в літературній мові. Зрідка трапляються діалектизми, які виявляють паралелі і в інших українських говорах.

Похожие работы

Лексика української мови на позначення обрядів, звичаїв

Скачать

41758

0

1

... ійний порядок відзначення яких-небудь подій, свят і т. ін., пов’язаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів тощо. Щодо походження слова звичай варто зазначити, що «Етимологічний словник української мови» вказує на спорідненість з дієсловом звикати, яке походить із псл. vyknonti, «набувати знань, навичок; учитися», споріднене з давньоіндійським відповідником. ...

«Українська демонологія та її персонажі»

Скачать

66388

0

0

... сукупність переказів про живу і неживу природу та людину розвивалась на базі давньої загальнослов’янської міфології і має з нею багато спільних рис. Але, не дивлячись на це, українська демонологія є своєрідним явищем, має низку специфічних персонажів, які не можуть бути зведені повністю до персонажів інших слов`янських демонологій. Етнографи вважають, що вірування народу в злих духів пов`язувались ...