Номінація традиційних календарних зимових обрядів, віднесених до свята Андрія, в говірках сіл Овруцького р-ну Житомирської обл

2.1. Номінація традиційних календарних зимових обрядів, віднесених до свята Андрія, в говірках сіл Овруцького р-ну Житомирської обл.

В Україні кожна пора року має свята пошани Сонця. Так, свято Коляди приурочене зимовому сонцестоянню і відзначається через п’ятнадцять днів після найдовшої ночі – 7 січня. Купайло святкується через півроку – 7 липня, на п’ятнадцятий день після найкоротшої ночі. Натомість весняні святкування – вшанування сонця мали цілу духовну систему – від Колодія й до Ярила, вершиною яких є Великдень – великий день Весни.

У звичаєвій системі українців цикл зимових свят розпочинає свято Калити. Ще у 20-х роках ХІХ ст. утвердилась думка про належність його до свят сонячного циклу. Неодноразово дослідники звертали увагу на те, що доісторичні люди, які встановили на пошану сонця свято Купала (розквіт животворних сил Сонця) та Калити (напад на нього „нечистої сили”), без жодних засобів наукового спостереження, чуттям вгадали місяці найбільшого і найменшого напруження сонячної енергії. Якщо поглянути на конкретні дані, то бачимо, що липень серед усіх місяців має найбільше світлових годин – 307,6, а грудень – у сім разів менше 43,7.

Беручи до уваги той факт, що в основу циклічності календарних обрядів покладено обертання Землі навколо Сонця, то стає зрозумілим витіснення культу Місяця культом Сонця.

Помічено, що час проходження головного світила через зодіакальні сузір’я в уяві наших предків був пов’язаний із якимось особливим образом Сонця. Зрозуміло, що в основу витворення цього образу та його буття було покладено життя людини: народження, юність, одруження, змужніння, старість тощо, адже за моделлю людського життя людство складало уявлення про всі явища природи.

Отже, в процесі розвитку на різних його стадіях, перевтілюючись у різні образи, Сонце мало і різні назви: Сонце весняного рівнодення – Сонце періоду змужніння – символізувало бога Ярила; вогняне Сонце літнього сонцестояння – бога Семиярила, або Сімаргла; свято одруження Семиярила з богинею води Даною відбувалось в ніч на Івана Купала; Сонце осіннього рівнодення символізувало бога Світовида; бог зимового сонцестояння – Коляда [Ярещенко 1983: 354].

Рік доходить до краю, світла меншає й меншає. В цей період найбільшого занепаду природи люди не впадають у відчай. Сповнені життєвого оптимізму, вони возвеличують Сонце і його силу, все добре й світле, що витворено предками у віках і передано в духовний спадок нащадкам.

Тринадцятого грудня на обстеженій території святкують Анд\рейа (всі н. п,), яке супроводжується гулянням молоді: спо\чатку д`еz\к’і соб’і\рал`іс`а і пек\л`і кор\жа з \белоt му\к’і, \м’і ро\б’іл`і йо\го к\руглим ú шоб \можна бу\ло привйа\зат` на моту\зок, вс`е\ред`ін`і \д`ірка, та\кого йек кала\ча. \В:ечер`і привйа\зал`і до с\тол`і. Х\лопци \д`ес` zза\л`і кочер\гу, по\том ква\ча, нама\тал`і т\рапку на \палку і б\рал`і вед\ро з розко\лоченоt \сажей. На \тоt кочер\з`е \йез`д`іл`і.\Йеду \йеду анд\рейа \бачу чи \йакос`. \М’і стойі\мо, \рожи \корчимо, шоб засм’е\йаzса і йек \вон засм’е\йіц:а так з\разу тим ква\чем ш\мах та\ко п’ід \носом і zс`о, \чорне л`і\цо.

Своєрідним символом його можна вважати обрядове печиво, яке місцеві жителі називають \корж (н.п. 1,2,4,5,7,9,10): у \нас пек\л`і \корж, \мі так йо\го нази\вал`і, н`і\йак по дру\гому н`е ка\зал``і, \корж і в\с`о (н.п. 1); \робл`ат` кор\жа да \медом по\мажу`’ ну да на моту\зок да чеп\л`айут за б\рус (н.п. 2); м’і пек\ли кор\жа та\кого к\руглого з \жит`н`ойе му\к’і пек\ли (н.п. 10); рідко його називають кал`і\та: кал`і\ту пек\л` і (н.п. 8). Воно є обов’язковим атрибутом різноманітних ігор та магічних ритуалів: йек моло\дим \буў то на гу\л`анку хо\дили да \д`еўк’і кор\ж’і пек\ли, \корж вон не \тоўстиĭ \буў а цеп\л`али йо\го на с\волок і с`е\дали на кочер\гу і \йехали на кочер\з`е до кор\жа / шоб уку\с`іт`, а там сто\йіт` з ква\чем да по гу\бах (н.п. 9).

Центральним обрядом свята було ку\сан`:а кор\жа, а для позначення обрядової дії інформатори використовують такі одиниці акціонального плану: ку\сат` кор\жа (всі н.п.), ку\сат` кал`і\ту (н.п. 8).

Взагалі, свято Андрія на досліджуваній території проходило в такі етапи:

1)  випікання коржа;

2)  приготування до гри кусати коржа;

3)  гра;

4)  ворожіння дівчат, бешкетування хлопців.

Всі обряди, за винятком ритуальних бешкетувань та деяких ворожінь, відбувалися у хаті.

Хата – простір людини, в якому вона проживає, символ сімейного добробуту, затишку і благополуччя, локус багатьох календарних і сімейних обрядів. Цікаво, що дослідники відзначають подібність структури дому в своїх основних частинах структурі зовнішнього світу – макроуніверсуму, і елементи дому можуть бути ототожнені з елементами зовнішнього світу (небо – стеля, земля – підлога, сакральні локуси – покуття, поріг, піч протиставлені профанним). Водночас хата протиставлена зовнішньому світу за ознакою ‘внутрішній, замкнений, безпечний, свій, засвоєний’ і ‘чужий, небезпечний простір’ і асоціюється з внутрішнім світом людини (реалізація бінарної опозиції свій : чужий). Вона стає місцем виконання або об’єктом різних магічних ритуалів, які здійснюються з метою захисту від злих сил [Славянские древности 1995: 116]. Можливо тому, всі дії, пов’язані з коржем, здійснюють у хаті.

Корж виготовляли з прісного тіста у вигляді тонкого (бо, як кажуть, рік зтоншився) коржа. За формою він круглий і плоский: \корж \мазаниĭ \медом чи \цукром, шоб со\лодк’іĭ \буў, \тонк’іĭ, к\ругли і \дирка вс`е\ред`ін`і прокру\т`іл`і (н.п. 4). У давнину, як вважає пан В.Мицик, його випікали на честь сонячного божества Корша або Хорса. В його основі лежить корінь –кор-, той же, що й у слові коровай [Мицик 1992:38]. Отже, корж треба зробити так, щоб він був за формою, як сонце: \корж та\к’іĭ в’е\л`ік’іĭ за\мес`імо, к\руглиĭ \йек на \варен`ік’і да об\режомо да по\мажомо \медом (всі н.п.) – з отвором всередині. Тісто замішували з житнього борошна, а у випіканні намагалися брати участь усі дівчата, що сходились до хати в цей вечір.

Готовий корж чіпляли на мотузці до стелі: у с\тол`і бу\л`і пос\в’ети а\бо \в’ешалк’і з \д\корж вон не \тоўстиĭ \буў а цеп\л’али йо\го на с\волок і с`е\дали на кочер\гу і \йехали на тоĭ кочер\з`е до \того кор\жа, шоб уку\с`іт` (н.п. 1,9). Готували ква\ча: з\роб’імо \в’ехт`а у \сажи да йім \пацкайемо (всі н.п.).

Акт кусання коржа на дослідженій території відбувався так: дівчата і хлопці по черзі їхали верхи на кочерзі, щоб без допомоги рук і не розсміявшись відкусити шматок печива. Того, кому це не вдалося, чекала жартівлива кара – квачем обмащували обличчя сажею. Весь ритуал супроводжувався танцями, сміхом, жартами: у\с`е стойі\мо круго\вуйу, ж\д`ем ко\го об\мазат` \сажоĭ, ро\гочомо, тан\цуйемо, теĭ \йед`е на кочер\зме да \каже йа ўку\с`у, а теĭ \каже йа ўп’і\шу, теĭ по\ка \рота ро\з`:ав’іў то вже за\мазал`і \сажой вс`е / гу\л`ал`і, а вже ва\чера пос\л`еĭ, \пот`ім до\дому \посл`е в’е\ч’ери (н.п. 4).

Акт підвішування коржа не випадковий. Він осмислюється як магія, яка забезпечує інтенсивний ріст рослин. А оскільки коржа виготовляли із зерна жита і пшениці, то це, можливо, сприяло, за народним віруванням, урожаю зернових. У цих діях особливого значення набуває символіка руху вгору певної реалії, що є реалізацією опозиції верх : низ.

Кочерга, на якій їздили учасники гри, є предметом, який у народній культурі був наділений магічними якостями через те, що перебував у тісному контакті з вогнем та піччю, а також зроблений з металу. Метал вважали оберегом (на основі таких якостей, як твердість, міцність) від нечистої сили [Славянские древности 1999: 199]. Ніч же напередодні свята Андрія – час, коли нечиста сила ходить по землі.

Маємо непоодинокі відомості про те, що практикувались дівочі воро-жіння на Андрія.

Ворожіння – ритуал, спрямований на встановлення контакту з неземними силами з метою отримання знань про майбутнє. За своїм функціональним спрямуванням до ворожінь належали і прикмети – випадкові знаки, які люди використовували для прогнозування майбутнього. Це, наприклад, ворожіння, пов’язані з випадковою зустріччю, з поведінкою тварин, зі сновидіннями. Вони могли здійснюватись в хаті, бо не передбачали посередництва духів, нечистої сили. Водночас для ворожіння – справи нечистої і небезпечної – вибирали нечисті місця, де зазвичай перебували духи (сіни, баня), і локуси, що вважалися межею між своїм і чужим світом (піч, поріг, тин, ворота, перехрестя, річка).

Звичайний ритуал ворожіння включає три етапи :

-  підготовчі дії;

-  отримання знака;

-  тлумачення.

На дослідженій території зафіксовані різні види ворожінь.

Ворожіння про майбутню долю з балабушками. Це маленькі пампушки, тісто для яких замішували на воді, яку приносили дівчата в роті. Намічені кожною дівчиною пампушки розкладали на підлозі, після чого до хати впускали голодного собаку й уважно стежили за його поведінкою. Черговість, з якою пес поїдав балабушки, за народними уявленнями мала визначати й черговість вступу до шлюбу учасниць ворожіння: па\чут пам\пушк’і да со\баци да\дут` да ко\тора ў\хоп’іт` вже чи\йу пам\пушку то та ху\чеĭ \замуж ви\ход`іт` (всі н.п. ). Недоторкані пампушки віщували, що сподіватися швидкого весілля марно; ті ж, які пес намагався загребти у земляну долівку, чи заносив під стіл, начебто віщували смерть. Цікаво, що спогади про подібні ворожіння нерідко супроводжуються коментарем інформаторів на зразок”Так воно і сталося”,-або:”Так воно і збулося”,- що підтверджує стійкість традиційних вірувань у визначенні долі.

Гукати долю: ідо\мо у два\нац:атиĭ \час да гу\кайомо сво\йу \дол`у, гур\том. В’і\ход`іл`і, од\на к\л`іче, д\руга: \дол`а мо\йа \д`е \ти \ход`і а\гу( н.п. 1,2). З якого боку загавкають собаки, туди, за народними повірями, дівчина і заміж піде.

Доля — у східних слов’ян, переважно в українців, персоніфікація індивідуальної долі людини, яка вважається частиною загального добробуту, щастя. Доля з’являється у у кожної людини при народженні и супроводжує її протягом всього життя.

Ворожіння із взуттям: во\рожат`, \хочут` вз\нат` чи \замуж поĭ\д`еш і ку\ди, ши\байе га\лошу ч’і \тухл`а да через \хату чи через х\л`еў да ку\ди упа\д`е, ту\ди поĭ\д`еш \замуж у ту с\торону (всі н.п.).

Символічне наповнення ворожіння – подолання межі свого і чужого простору. Привертають увагу елементи, наприклад, дах будинку, які розкривають давні уявлення, що ґрунтуються на протиставленні понять домівка : поза домівкою, двір : поза двором. Отже, якщо чобіток перелетить через хату, це віщувало заміжжя, а відтак – переселення з батьківської домівки, протилежний результат віщував дівування і життя на старому місці.

Ворожіння із тином: об\хапвал`і шта\х’ети на ти\ну, йак\шо до \пари, то у \пари \буд`еш (всі н.п.). Дівчина обхоплювала руками тин і рахувала кількість кілків: парне число віщувало заміжжя (реалізація опозиції парне : непарне). Це й принцип лежить в основі ворожіння з украденими дровами в оберемку: і д\рова на ба\ремок на\бери н`е л`і\чи да \л`ічат чи по\ пари/ то у \пари \буд`еш (всі н.п.).

Ворожіння, в основі яких є акт витягування певного предмета. В окремих склянках розміщували хліб чи зерно (символ щастя), копійки (символ багатства), обручку (символ заміжжя). Учасник, якому зав’язали очі, сам витягував предмет – знак долі. Різновиди цього виду ворожінь і зараз існують на дослідженій території у дещо трансформованому вигляді: у три склянки наливають солону, солодку і просту воду; дівчина вибирає склянку (солодка вода – добре і багате життя в наступному році, солона – бідне, звичайна – життя сповнене невдач). У зерно кладуть три персні: золотий, срібний, мідний; учасник відшукує ритуальний предмет, який є провісником долі.

Загалом андріївські ворожіння належать до одного з найкраще збережених у народній пам’яті фрагментів традиційної духовної культури. Можливо, це пояснюється тим, що охоронцями даної інформації виступають жінки [Курочкін 1997: 335].

Розповідей про андріївські бешкетування молоді в лосліджуваній мікрокультурі не зафіксовано. Воно переважно є елементом різдвяного циклу свят. Тому вважаємо доцільним дослідити це питання в наступному розділі.

Отже, обрядовий текст свята Андрія представлений такими різноплановими одиницями:

-  ха\з`аĭка, ха\з`айін, д`в\к’і, х\лопци, \пан Кор\жинск’іĭ, \пан Кочер\жинск’іĭ – як назви дійових осіб обряду;

-  Анд\реĭ, Кал`і\та – як назва свята обрядового комплексу;

-  корж, кал`і\та, кочер\га, к\вач, со`лома, \з`еркало, \чобот, \туф’ел` ба\лабушк’і, пам\пушк’і, д\рова, мл`ін\ци, бл`ін\ци, з`ер\но, ста\кан, \в’ен`ік– як назви реалій обряду;

-  во\рожит` на жен`і\хов, га\дат`, з\ват` \дол`у, гу\кат` \дол`у, \йез`д`іт` на кочер\з`е, ку\сат` кор\жа, ч’еп\л`ат` кор\жа, годо\ват` со\баку, к’і\дат` \чобот, ши\бат`туф\л`а, обх\ват ват` шта\х’ети – як назви одиниць акціонального плану;

-  \хата, д\вор, \с`ен`і, перех\рес`т`а, \п’еч, под\ворок, д\вор – як назви одиниць локативного плану.

Отже, християнська ідеологія намагалася викорінити, піддати забуттю слов’янський світогляд із його космогонічними уявленнями, звичаями і святами уславлення Сонця – джерела світла і життя. День святого Андрія приніс чимало духовних збитків старовинному святу Калити. Хоч багато дечого з його ритуальних дійств забулося, але визначальний звичай – кусат` коржа – залишився й досі, а його номінація належить до активного словника говірки.

Похожие работы

Лексика української мови на позначення обрядів, звичаїв

Скачать

41758

0

1

... ійний порядок відзначення яких-небудь подій, свят і т. ін., пов’язаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів тощо. Щодо походження слова звичай варто зазначити, що «Етимологічний словник української мови» вказує на спорідненість з дієсловом звикати, яке походить із псл. vyknonti, «набувати знань, навичок; учитися», споріднене з давньоіндійським відповідником. ...

«Українська демонологія та її персонажі»

Скачать

66388

0

0

... сукупність переказів про живу і неживу природу та людину розвивалась на базі давньої загальнослов’янської міфології і має з нею багато спільних рис. Але, не дивлячись на це, українська демонологія є своєрідним явищем, має низку специфічних персонажів, які не можуть бути зведені повністю до персонажів інших слов`янських демонологій. Етнографи вважають, що вірування народу в злих духів пов`язувались ...