Номінація традиційних календарних зимових обрядів, віднесених до свят Різдва та Нового року, в говірках сіл Овруцького району Житомирської області

2.2 Номінація традиційних календарних зимових обрядів, віднесених до свят Різдва та Нового року, в говірках сіл Овруцького району Житомирської області

Різдвяні свята в українців належать до найурочистіших. Одним із атрибутів цього свята є коляда, яка формувалася в українських святах упродовж століть. Кожний край, навіть кожне село мали свої колядницькі традиції, які, звичайно, з плином часу поступово мінялись.

Найголовнішим святом у зимовому циклі часів язичництва було свято Корочуна. Точне походження цього слова невідоме. Проте згадки про нього в Іпатіївському та Новгородському літописах свідчать про те, що Корочун – давня назва Коляди. Вважалося, що природа в цей час завмирала, а сонце нібито з’їдав злий Корочун – темне слов’янське божество. Всесильна богиня неба Коляда народжувала нове сонце – маленького Божича. Язичники, намагаючись захистити новонародженого, виконували різні магічні дії, які стали основою народного свята Коляди. Ще й досі колядники ходять із сонцесяйною „звіздою”, що символізує небесне світло [Лахман 2001: 47]. До прийняття Володимиром християнства саме Різдво називалось Корочуном. Мабуть, таку назву воно дістало від того, що ночі ставали коротшими, бо свято припадає на час повороту сонця із зими на весну. Настає пробудження активних процесів у всій природі, а отже, і в організмі людини [Килимник 1959: 11].

Виходячи з поліського загальнообрядового контексту, зауважимо, що обрядові комплекси поліщуків мають чітко виражену структуру: початок і кінець торжества, що узгоджується із зустріччю і проводами [Кутельмах 1997: 199]. Власне така двочастинна структура характерна і для зимового обрядового циклу поліщуків, а зокрема і обстежених сіл. Він, порівняно з іншими циклами, зазнав найбільшої деформації.

Що ж лежить в основі обрядових дійств святкового комплексу?

Учені висловлюють думку про те, що в основі багатьох обрядів, а не лише поховально-поминального, є культ предків. Як зазначає Н.Н.Велецька, культ предків відігравав визначну роль в язичницькому світогляді та в генезисі язичницької обрядовості. Значення його залишалось досить істотним і в народній традиції християнської епохи [Велецкая 1978: 163].

Культ предків як частина світоглядного комплексу людини первіснообщинного ладу базувався на уявленнях про рід. До складу останнього входили не лише живі, а й померлі. А всяка втрата викликала у членів роду неусвідомлене, але необхідне і напружене бажання – заповнити втрату, воскресити того, хто відійшов, залишити його у своєму середовищі. Тому і смерть трактувалась як відхід в інший світ, що не порушувало зв’язків між членами роду. Вплив мертвих на життя живих трактувався двояко: як заступників родини або джерела шкідливого впливу [див. докл.: Конобродська 2001: 124]. Тому необхідно було задобрити їх, а вони в свою чергу подбають про добробут сім’ї, родючість ниви та плодючість худоби.

Отже, культ предків лежить і в основі календарних зимових обрядів. Завдяки вірі в безсмертя душі людина могла пережити факт смерті члена колективу і зменшити постійний і панічний страх перед нею. За народним світоглядом, люди не вмирали, а лише змінювали форму свого буття. Життя і смерть означали повсякчасний прихід і відхід членів роду в родинному колі. Збереження необхідної рівноваги в стосунках з потойбічним світом, від якого залежало земне благополуччя, набувало особливого значення в ті періоди життя, коли, за народним віруванням, душі предків ходять по землі. Саме тоді живі намагалися задовольнити потреби мертвих, а мертві, в свою чергу, мали перейнятися турботами роду, з метою уникнути негативного впливу та забезпечити прихильне ставлення духів померлих до родини. Свідомість того, що в потойбічному світі є приязні до неї істоти, сповнювала людей почуттям безпеки й задоволення [Толстая 2005: 446].

Зимовий цикл свят – це хліборобські свята, які зберегли багато старовинних народних звичаїв та вірувань. Усі ці вірування найтісніше пов’язані з життям, природою, засновані на пізнанні й освоєнні навколишнього середовища людиною. Всі обрядові дійства, які відбувалися в період святкового циклу, пов’язані з зустріччю нового сонячного року. Люди, життя яких було тісно пов’язане з навколишнім світом, вірили у можливість впливу на природу. В цей важливий момент, можна було здобути бажане щастя, багатство й мир на наступний рік. Треба було лише вміти їх закликати й замовити за допомогою системи обрядових дій, магічних актів, супровідних словесних формул. Цій універсальній мрії й бажанню були присвячені дійства, які відбувалися протягом святкового циклу [Сеньків 2001: 60]. Отже, головне спрямування різдвяного комплексу свят – досягнути доброго врожаю, приплоду худоби, добробуту в родині, а для цього треба було заручитися підтримкою духів.

Кожен комплекс має свій набір головних точок (дат, свят), своє характерне ритуальне наповнення. Так, у різдвяному комплексі однією з кульмінаційних точок був вечір у переддень Різдва, який на обстеженій територіїназивається \б’една кут`\йа (н.п. 1,2,3,4,8), го\лодна кут`\йа (н.п. 7), \посна ку\т`а (н.п. 1,2,3,7,8,9,10), \перша ку\т`а (всі н.п.) а у різних регіонах України мав назви Свят-вечір, Вілія, Коляда, Керечун-вечір, Коляда [Щербак 2003: 73]. Ось свідчення інформаторів: Перед розд\вом на \б’едну кут`\йу то \токо бу\ла \каша, во\да і о\л`ейа, \пот`ім в’і\мал`і і с\тав’іл`і на с\тол, поси\пал`і \сахаром; \в’ечор перед Розд\вом – кут`\йа го\лодна, а д\руга – ба\гата, а т\рет`а – і з\ноў го\лодна (н.п. 2).

У цей вечір приб’і\рал`і, \м’іл`і, шкреб\л`і, в’і\м’етал`і. Цілий день перед Різдвом займало приготування вечері. Готували уз\вар, гр`іб’і з часни\ком \туше<sup>и</sup>нийе, ка\пусту, ва\рен`ік\із г\рушам\і, з \йагодам\і, к’і\с`ел`, голуб\ци, \рибу (н.п. 1,2);. Їжа на \б’едну кут`\йу складалася переважно з плодів урожаю, який зібрали в минулому році. Це було спрямовано на те, щоб забезпечити добрий урожай в наступному. Адже в цей вечір, за народними віруваннями, на вечерю збирається весь рід – живі й душі померлих родичів. Тому треба їх задобрити з метою досягти їх прихильності і заступництва.

Як засвідчує матеріал, обов’язковою обрядовою стравою є кут`\йа. Назву страви фіксують етнографічні та лексикографічні джерела: кутя – грубо товчена в ступі ячмінна, пізніше – пшенична крупа; в повоєнні роки увійшов у побут рис [Возняк 1996: 330]; кутя – ‘обрядова каша з ячмінних або пшеничних зерен з солодкою підливою’; слово кутя в перекладі з грецької означає ‘зерно’ [ЕСУМ 1989: 163]; кутя – ‘їжа із рису чи іншої крупи з медом та родзинками, яку вживають на поминках’; цю страву вживають і в переддень Різдва [Фасмер 1967: 435]. Дослідниця обрядової їжі Л.Ф. Артюх зазначає, що деякі дослідники календарної обрядовоті вважають різдвяну кутю спадкоємицею давньогрецької панспермії – каші, звареної із зерна і бобових, фруктів і ягід – всього, що вироблялось у господарстві, і присвяченої культу предків [Артюх 1986: 69].

Кутю готували тричі таким чином, що зерно ячменю чи пшениці за\мочувал`і у во\д`е за \кол`к’іс` д`\н`оў до \св’ат, в’і\мочувал`і, тоўк\л`і у с\туп’і, а по\том уже ва\рил`і, як і багато століть тому. Інформатори наголошували, що ку\т`:а т\реба шоб \йашн`а бу\ла, а йак н`е\ма, то із пер\лоўк’і з\варимо, а н`е, то пшо\н`анойе, а так з пар\лоўк’і (н.п. 1,2,3,7,8;) ва\рил`і йач\мен` об\тоўкал`і да \тийе \вус`ік’і поодби\вал`іс` да гла\д`ен`ка бу\ла (н.п. 4); ку\т`:а з йач\м’ен`у у \нас (н.п. 5,9,10) Напередодні Різдва в обстежених селах готують \посну ку\т`йу. Її вживають з уз\варом, до неї додають мед або цукор. У досліджуваній мікрокультурі поси\пайут` \сахаром з о\л`ейем (всі н.п.). Меду і цукру надавали магічного значення на основі прямої аналогії – це символи солодкого життя й добробуту [Листова 1983: 165].

Кутю виймають з печі і ставлять на \покут`. Покуть – найпочеснішеіше місце в хаті: во\но у \том кут\ку д`е \лави с\ход`ац: под обра\зам’і. Шанобливе ставлення до цього місця йде з глибокої давнини. Під покутем або під порогом ховали покійників, які ставали охоронцями родини [Конобродська 1996: 144]

Зауважимо, що поки несуть кутю від печі на покуть у с. Гошів \кажут`: воро\б’еĭк’і, воро\б’еĭк’і, н`е \йежт`е мо\йе па\шен`к’і, н`і \жита, н`і пше\ници, н`і в\с`акоĭ паш\ници; з \печи в’і\майе, бе\ре у \рук’і і\д`е і кру\гом к\рутиц:а і ота\к’ійе сло\ва го\ворит` (н.п. 9); або з\вар`іш і не\сеш да вже д\руг’іĭ і\д`е да \ко-\ко-\ко да пос\тав’іш на \покут` (н.п. 7).

У культурній традиції сіл Овруцького р-ну зафіксовано і ритуал внесення в хату на Святвечір ко\лос`йа (н.п. 1,2) чи боро\ди (н.п. 4,7,9,10). чи сноп\ка (н.п. 5) чи ко\л`адки (н.п. 8): ўн`е\сут да пос\таўл`ат на \покут`, а \посл`е \нового \году йо\го пом\нут` да ў ш\маточку да йек \йедут на \пол`е, то зас`е\вайут \цим з`ер\ном.

Виникнення таких дій, на думку дослідників, зумовлене вірою людей в духів ниви, які під час обжинок ховалися в останній сніп. Звідси і його вшанування – сніп розташовували на найпочеснішому місті, на покуті. Засівання поля зерном з обжинкового снопа – ритуальні символічні дії, покликані відродити хлібного духа, дати йому нове життя. [Токарєв 1983: 14].

Хліб виступає не у власній ролі злакової рослини, а у вигляді знаків, які у традиційній культурі позначають певні духовні явища. Вони утворюють своєрідну систему. Процеси одухотворення починаються вже на полі, коли залишений обжинок уособлює тотем-козу-бороду. перев’язуючи його перевеслом, перетворюють у космічне антропоморфне втілення діда як наступний етап культу предків. Назва діда – кол`а\да, яка рідко, але вживається в досліджуваній говірці, підсилює космічну природу культу з введенням знака кола. У такому вигляді, перев’язаний перевеслом, він потрапляє у хату і вводиться у сакральні її частини – покуть, стіл, кутки, що пов’язані з культом предків. Освячений ритуалом, він переводиться у перевесла, якими, як освяченими круглими знаками світу, обв’язують дерева. Обрядовий хліб береже усю повноту пантеону предків і відчуття гармонії.

Назва \б’една кут`\йа пояснюється відсутністю \ситних, \жирних, мйас\них страв, ставили \тол`к\і \поснийе на стіл. Це, на думку деяких дослідників, ніби безкровна жертва богам рослинності (городина, садовина), яку людина використовувала, щоб задобрити душі померлих. А вони за це сприятимуть у новому році отриманню нового урожаю [Кожолянко 2002: 25]. Відсутність будь-яких м’ясних страв, як вважає Е.А. Рикман, свідчить про те, що не тільки тваринних, а й людських жертв у стародавньому українському культі не було. Замість жертв кривавих побутували дрібні жертви рослинного світу. Хоча це не аргумент – категоричність заборони може засвідчувати її жорсткість і неухильність у минулому після зміни ідеології та її моральних устоїв на тлі живучості, стійкості старих звичаїв та їх ідеологічної основи [Рикман 1983: 180].

Важливого значення надавали самій вечері на \б’едну кут`\йу. Вона нагадує поминальну вечерю на дєди. Після святкової трапези побутує звичай залишати тільки х\л`еб і кут`\йу. Це інформатори пояснювали так: по\м’ерлийе \род`іч’і пр`і\дут` (всі н.п.). На думку вчених, такі магічні дії пояснюються прагненням встановити контакт живих зі світом померлих предків з метою підтримання космічної рівноваги, календарного порядку і власного благополуччя [Толстая 2005: 446].

Навіть у такій редукованій формі це обрядове дійство підтверджує наявність у минулому доволі стійких поминальних мотивів у зимовому обрядовому комплексі. З ними пов’язана ціла система заборон на різні види робіт під час різдвяних свят: н`е ро\б’іл`і м’і – г\р`ех н`іх\то і \вуз`л`іка н`е заўйа\заў, н`е за\м’етал`і.

Остання заборона в поховально-поминальних обрядах поліщуків була пов’язана з тим, щоб не вимести з хати душі покійника, яка ще певний час перебуває у хаті. Не підмітали хати певний час і тоді, коли провели когось у далеку дорогу – щоб не замести його слідів. Звідси стає зрозумілим і заборона підмітати хату і виносити сміття під час святих вечорів. Враховуючи весь комплекс обрядово-звичаєвих різдвяних свят, маємо підставу твердити про наявність поминальних традицій у зимовому обрядовому циклі. Стає очевидним, що колись покійних родичів зустрічали на святвечір [Виноградова 1982: 196].

Вечеря напередодні Різдва є символічним образом багатства, яке закликали та заворожували в цей вечір. Саме обрядова їжа, яку вживали предки, мала здатність впливати на все, що з нею контактувало, і сприяти плодючості. Звідси і звичай да\ват` \курам, ху\доб’і кутю, к\лас`т`і г\роши під скатертину, що на столі, \с`ено [Листова 1983: 163].

У системі повір’їв досліджених сіл існує прикмета: \йесл``і \горшчіку \каша розва\рилас`а \так, шо аж \виперло за \горшчик, з\нач’іт` \буд`е в’е\л`ік’іt уро\жаt на у\с`е, а \йесл`i са\ма кут`\йа у\пала, \даже н`е під`н`а\ласа і т\рошк’і, з\нач’іт` \год \буд`е \мокриt і го\лодниt (н.п. 1,2,3). Гадаємо, що вона витворилась під впливом намагання людей дізнатись про урожай. На основі подібності (як зварилась кутя) люди судили про урожай в наступному році.

У культурній традиції сіл на місці, де має стояти горщик з кутею, робили ку\бел`це із сіна, рідше – з соломи. По закінченню свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для худоби, для гнізд-кубел домашньої птиці, де мали нестися й висиджувати молодняк: кури, гуси, качки.

Під час збору матеріалу було зафіксовано свідчення, які тісно пов’язані з символікою першого. Всі явища, дії, вчинки, які здійснюються вперше в новий відрізок часу, набувають вищого семіотичного статусу. Перше має не нумерологічне (порядкове) значення, а якісний зміст – йому приписували особливі властивості, завдяки яким воно виділяється із загальної маси явищ.

Визначальною рисою першого є його сакральність. Перше – це доля богів і предків, воно не належить людині. Тому перші плоди, перша приготована страва і т. ін. мають чітко визначену прагматику – вони використовувались в якості жертви. Наприклад: \верх вс`ег\да зб’і\рал`і ок\ремо, \верха н`е че\пал`і, \верх в’і\нос`іл`і \курам а\бо ху\доб’і. Пояснення таких дій інформатори трактують так: \курам, шоб н`ес`\л`іс`а \добре, а ко\рова, шоб розт`е\л`іласа \л`егко (всі н.п.). Жертву приносили звичайно ж душам, які перебували у деревах, збіжжі, городині, худобі та в хаті. Трава й сіно були місцем перебування святих родичів, тому \пук с`\ена, який склали під горщик з кутею, після свят од:а\вал``і ху\доб’і.

Сьомого січня на обстеженій території відзначають свято Різдва. На позначення його назви використовують такі одиниці: Розд\во (н.п. 1,2,3,4,5,6,10), Рож:ест\во (н.п. 8,9), Рожд`ест\во (н.п. 9), Кол`а\да (н.п. 1). Це перше з новорічних свят, яке має давню історію, і його, як свято народження Всесвіту, відзначали ще в часи, віддалені від нас не одним тисячоліттям. Сучасна українська назва не відображає його християнської сьогоднішньої суті. У давнину воно звучало як Родздво і означало народження немовляти – сонця з голови Лади, народженні Місяця (Василя) на Щедрий вечір та народження богині води Дани на Водохреща (Ордань) [Лехман 2001: 47]

Походження слова Коляда має різні тлумачення. Найпоширеніше з них пов’язане з латинським словом calendae – першим днем кожного місяця, назви Нового року у римлян і греків. Також є думка, що Коляда символізує коло сонця. Ця лексема вживається лише в сакральному значенні. Лексема коляда у досліджуваній говірці відома з такими значеннями:

1)  різдвяне свято, коли співають колядки;

2)  пісня, яку співають напередодні Різдва;

3)  винагорода колядникам за різдвяні пісні;

4)  різдвяний сніп [Жайворонок 2001: 54].

Важливим компонентом обрядів зимового циклу є колядування – обрядовий обхід (акціональний план обряду), а ко`ладка – обрядова пісня, яка виконується в день Різдва сільською молоддю, що ходить з цією метою з хати до хати і дістає за співи винагороду. Цей номен вживається в сакральному значенні, йому характерна моносемія. Взагалі, слово колядка зафіксоване у всіх слов’янських мовах із семантикою ‘крик, голос, гук’. Звідси випливає, що слов’янському колядувати відповідає кликати, а ті що співають обрядові пісні – ті, що кличуть [Петров 1966: 30].

Виконавців цих пісень називають ко\л`ад`н`ік’і (всі н.п.) ко\л`ад`н`ек’і (н.п. 2). Статево-віковий склад колядників різноманітний: колядувати ходять окремо дорослі і діти, змішані групи, часто окремо чоловічі і жіночі групи. Діти ходять (\б’егайут`) переважно вранці, а дорослі – увечері. Цей обряд проходить у три етапи:

1)  надвірні чи підвіконні пісні, в яких просять дозволу колядувати. Вони містять вступні формули: \пане гос\подар`у, доз\вол`т`е кол`адо\ват` (всі н.п.); позвол`т`е коледо\ват` (н.п. 8); доз\вол`т`е кол`а\ди кол`адо\ват`(н.п. 1-3).

2)  колядування в хаті чи під вікном;

3)  обдарування колядників.

Колядки, які виконували групи дорослих, у своїй композиційній будові в основному складаються зі вступу, величання і вимоги (прохання) винагороди та кінцівки (по коляді). Як зазначив В. Пропп: „Вимога подарунка – у жодному разі не жебрацтво і не злидарство. Це владна вимога послуги за послугу” .Дар, дарування як один з універсальних засобів регулювання стосунків всередині соціуму містить у собі уявлення про благо (добро) і є матеріалізацією цього добра. Момент обдаровування (винагороди) колядників у відповідь на їхні побажання є основним структуротворчим елементом календарного обходу. Змістовну основу колядування складає ідея дарообміну, тобто виділення обрядової страви для сакральних гостей („божественних посланців”) з розрахунку на їх допомогу і опіку. Колядників намагалися обдарувати якнайщедріше, але з-поміж різноманітності продуктів найбільш традиційним даром був обрядовий святочний хліб („щедрівний хліб”). Залежно від того, добре чи погано обдаровували господарі колядників, ті зичили їм добро чи проклинали [Рикман 1983: 74].

Дар – один із універсальних способів регулювання відносин між людиною, потойбічними силами і світом природи. Дар криє в собі уявлення про благо (щось добре) і є його матеріалізацією. Він сприймається не як втрата, а як заклад майбутнього прибутку і є знаком встановлення певних відносин між тим, кому дарують, і тим , хто дарує (реалізація опозиції давати: брати).

Обдаровуючи, дають гар\буз`ік’і, го\р`ехі, кан\ф’ети, коzба\су, х\л`еб, \йаблока, шо бу\ло, zс`е да\вал`і. Дари забирав маха\ноша (н.п. 1,3), а \пот`ім. ус`е д`е\л`іл`і.

За свідченням більшості інформаторів колядувати дозволяли всім: а ска\зати шо н`е, не \можна, т\реба шоб розре\шили кол`а\довати (н.п. 8); ну це ж г\рех н`е \мона от\казоват` (н.п. 10); отв’е\чал`і розре\шайомо, н`е з\найу шоб н`е розре\шали, вс`е за\ходили і розр`е\шали (н.п. 9). Рідко, але траплялось, що господар не дозволяв колядувати. Тоді в говірці с. Словечно проклинали: св’а\те рожд`ест\во, шоб \вашу \хату і \с`ен`і роз`н`ес\ло.

Залишки культу родючості можна вбачати і в переодяганні колядників: в тварин (козу, коня), птахів (півень); вимазування обличчя сажею. Так, наприклад, птах – форма прояву аграрного культу, він є посередником між світом живих і мертвих, до яких вона має донести прохання про урожай та благополуччя. Вимащення обличчя сажею – персоніфікація духів померлих [Пашина 1995: 75].

Отже, занепад первіснообщинного ладу, можливо, привів до зміни функції колядкової обрядовості, яка поступово перестає служити кликанню померлих. Люди звертаються до слова, пісні, оскільки вірять, що вступаючи в новий рік, вони допоможуть забезпечити їм добробут і благополуччя. Із зростанням людської свідомості ця аграрномагічна функція також згасає, а на зміну їй приходить величальна. Об’єктом величання в колядках і щедрівках стає переважно селянська родина, її члени, їх життя і праця, врода й характери.

Проаналізувавши обрядові дії, які відбувались під час Свят-вечора і Різдва, виділяємо їх вербальні компоненти та їх семантичні коди:

а) назви виконавців обряду – \пан гос\подар (‘хазяїн дому’), ко\л`ад`н`ік’і (всі н.п.) ко\л`ад`н`ек’і (н.п. 2) (хлопці і дівчата, що обходили будинки з обрядовою піснею колядкою в переддень Різдва’); ко\за, в’едм’ед`, \п’ев’ен` – ‘переодягнені колядники’, м’ехо\ноша (‘хлопець, який носить мішок для подарунків, що дають господарі колядникам’);

б) назви свят обрядового комплексу – Б’една кут`\йа (н.п. 1,2,3,4,8), Го\лодна кут`\йа (н.п. 7), \Посна ку\т`а (н.п. 1,2,3,7,8,9,10), \Перша ку\т`а (всі н.п.) Св’а\тиt \в’ечор, \Кол`а\да (н.п. 1,3) – вечір перед Різдвом; Розд\во (н.п. 1,2,3,4,5,6,10), Рож:ест\во (н.п. 8,9), Рожд`ест\во (н.п. 9) (‘свято 7 січня);

в) назви реалій обряду – \д`едух ко\лос`йа (н.п. 1,2), боро\да (н.п. 4,7,9,10), сно\пок (н.п. 5), ко\л`адка (н.п. 8) – ‘різдвяний сніп’, зв’ез\да (‘атрибут колядних обходів’), \м’ех (н.п.1,3,4) (‘сніп соломи, який розстеляли на підлозі’), кут`\йа (всі н.п.) (‘ритуальна страва святочного періоду’), уз\вар (‘напій із сушених плодів яблук і груш’), \в’ерх ку\т`\йе (‘верхня частина обрядової страви’), \в’ен`ік, об\руч (‘обід діжі’), \пук \с`ена (‘жмут сіна’);

г) назви обрядових ритуальних дій – кол`адо\ва\т` (н.п. 1-3) коледоват` (н.п. 5,7) (‘обходити будинки в переддень Різдва, виконуючи обрядові пісні – колядки’), но\с`іт` в’е\ч’еру (‘носити обрядову їжу рідним або хрещеним батькам’)‚ в’е\ч’ерат`(всі н.п.) (‘споживати обрядову їжу напередодні Різдва’), пер`еод`е\вац:а (‘переодягатись’), зап\рошуват` го\с`т`еt (‘ритуальне запрошення душ померлих родичів на вечерю’), но\с`іт` зв’ез\ду (‘обходити будинки із зіркою напередодні Різдва’);

д) назви міфологічних персонажів – \дух’і, по\мерлийе, \род`іч’і, д`е\ди – ‘померлі родичі’, мо\роз (‘міфологічний персонаж. якого закликали в хату на Багату кутю’), \дол`а(н.п. 1,3) (‘міфологічний персонаж, як уособлення щастя і добробуту людини’).

Новий рік за старим стилем – свято Щедрого вечора. Це свято повязане з давно минулим етапом розвитку людської цивілізації з культом Місяця. Власне, це свято народження Місяця, який мав назву Уаціля, що пізніше перейшло в сучасну – Василя .Прямою вказівкою на звязок із космогонічним уявленнями давніх українців є ліплені пироги, обрядова щедро вечірня страва. Точними вказівками є і щедрівки, у яких славиться господар, його багатство тощо, оскільки Місяць керує небесною й земною водою, від нього залежить родючість хлібів і худоби [Ярещенко 2003: 357].

Вечір напередодні Старого Нового року в досліджуваних говірках називають ш\чедриĭ \в’ечор, ба\гата кут`\йа (н.п. 1-3) або ба\гата кут`а. Інформатори пояснюють таку назву не великою кількістю страв, а тим, що ст\рави го\тов’іл`і \жирнийе, \ситнийе, а н`е \поснийе, за\тим во\на нази\валаса ба\гата. Ці ж вербальні одиниці використовували, коли говорили про обрядову страву – кут`\йу. Її вживали з молоком, а \мат`і мог\ла \к’інут` ту\ди і о\р`ех’і, \м’ед, \мак, а з\варена во\на бу\ла на \масл`і; тому й називали ба\гата кут`\йа, ш\чедра.

Це обрядова їжа мала здатність впливати на все те, з чим вона контактувала, сприяти родючості. Тому люди, накриваючи стіл скатертиною, клали під неї час\ник по кут\ках – це оберіг від злих духів; \с`ено або со\лому – в сіні ховається доля худоби; г\роши, щоб у сім’ї був матеріальний достаток.

По закінченню святкової вечері відбуваються різноманітні ворожіння господарів, пов’язані переважно з прогнозами аграрного і сімейного характеру: В них присутні ключові семантичні ознаки невербальних елементів, які в системі різдвяних свят як частини народної культури відбивають традиційні уявлення нашого народу про світ і, як правило, корелюються, вступаючи в бінарні опозиції:

-  господиня виймала стеблини з-під скатертини і за їх розміром визначали, кому судився довгий вік, а кому короткий (реалізація опозицій довгий: короткий, доля: недоля, життя: смерть);

-  господар або господиня ішли у хлів годувати худобу і спостерігали, куди корова стоїть головою: якщо на схід, то теля народиться вранці, якщо на захід – увечері (реалізація опозиції схід: захід, ранок: вечір); якщо вона повернута на північ – чекай приплоду вночі, а на південь – вдень (реалізація опозиції ніч: день);

-  родина чекала першого гостя, бо за народним повір’ям, коли до хати в цей вечір першим зайде чоловік, а ще краще – хлопчик, то ця господа буде щасливою. Жінка віщувала нещастя (чоловік: жінка як втілення опозиції щастя: нещастя). Хлопчик вважався посланником добрих духів та бога – Сонця;

-  господарі вірили, що якщо першим до хати зайде чоловік, то корова приведе бичка, коли ж прийде жінка – то теличку (як реалізація опозиції жіночий: чоловічий);

-  яскраві зірки на небі в Щедрий вечір пророкують добрий урожай, а затьмарені – неврожай (реалізація опозицій світло: тьма, урожай: неврожай, добробут: злидні);

-  сніг на новий рік віщує великий урожай лісових грибів та ягід, а коли снігу майже не випало – буде неврожай (реалізація опозиції багато: мало, добробут: злидні);

-  господиня під час варіння куті ворожила таким чином: якщо зварена кутя піднімалася над горщиком – виходила з верхом, це віщувало урожай сіна і зернових, протилежний результат – злидні в господі (реалізація опозицій верх: низ, повний: порожній, добробут: злидні);

-  члени сім’ї прогнозували погоду на цілий рік за погожим днем на Різдво (реалізація опозиції погода: негода) – ґрунтується на магії подібності.

Наведений матеріал демонструє набір бінарних опозицій, які є конкретнішими реалізаціями головного протиставлення позитивного: негативного щодо впливу на колектив чи людину, зумовленого прагматичними установками колективу. Тож ця головна опозиція, у конкретних умовах реалізуючись у серії часткових опозицій, зокрема доля: недоля, довгий: короткий, життя: смерть, ранок: вечір, день: ніч, щастя: нещастя, чоловік: жінка, світлий: темний, урожай: неврожай, багато: мало, добробут: злидні, верх: низ, повний: порожній, погода: негода, формує текст зимових календарних обрядів – систему різнопланових невербальних одиниць та їх номінацію.

Ще й досі на обстеженій території дотримуються звичаю від Різдва до Нового року н`е в’і\нос`іт` с\м’ет`:е з \хати (всі н.п.), а збирати його на купу і потім підсипати під дерева, щоб родив сад. Ці магічні дії спрямовані на те, щоб магічними засобами вплинути на весняне цвітіння дерев і забезпечити рясний урожай фруктів. У своїй основі цей культ має сільськогосподарське значення. Наші предки одухотворяли всю природу і вважали, що духи люблять дерева і живуть на них. В поховально-поминальних обрядах поліщуків ця заборона була пов’язана з тим, щоб не вимести з хати душі покійника, яка ще певний період після похорону перебуває у хаті. Не підмітати хати певний час і тоді, як провели когось у далеку дорогу, щоб не змести його слідів. Звідси стає зрозумілим і заборона підмітати хату і виносити сміття під час святих вечорів [Кутельмах 1997: 203].

Вранці 14 січня малі діти поси\пайут`, зас`е\вайут`, пос`е\вайут` (всі н.п). Досить архаїчною виявляється і функція хлопчиків – підлітків в обряді святкового засівання. Вона полягала у розсіванні, обсипанні зерном у хаті під час обходів дворів рано-вранці в перший день Нового року (день св. Василя). Посипання було прерогативою хлопчиків, тоді як щедрували і колядували діти обох статей, але переважно дівчата. Така регламентованість статі пос`е\вал`н`іков пов’язана з магією першого дня та з народним уявленням про полазника – першого відвідувача. Хлопчик символізував чоловіче начало, яке не тільки в українській, але і в багатьох інших культурних традиціях виступало як позитивне, продукуюче, на противагу жіночому – негативному (пор. бінарні опозиції в народній культурі: чоловіче : жіноче; верх : низ; лівий : правий, добробут : злидні та ін.). На ceмąнтичному, символічному рівні обрядів використовували такі якості дитячо-підліткової групи як ритуальна чистота (недозріла енергія). Обрядові функції дітей та підлітків мали застосування в обрядах, пов’язаних з магією очищення, стимуляції та оберегу, тобто виявляли опосередкований зв’язок з обрядами родючості та обрядами репродуктивного характеру.

Отже, враховуючи весь комплекс обрядово-звичаєвих різдвяних свят, маємо підставу твердити наявність поминальних традицій у зимовому обрядовому циклі поліщуків. Цей цикл має двочастинну структуру – зустріч і проводи. Вивчення проблеми дозволяє виділити дві основні функції ритуалів обходу: прихід душ померлих у свої домівки, щоб отримати спеціально приготовлену їжу і принести благополуччя дому і господарям (колядування і щедрування ввечері); прихід з метою вигнання і очищення дому після перебування в ньому померлих (новорічне ранкове посипання).

Аналіз основних зимових обрядів показав, що їх об’єднує в єдине ціле саме поминальний характер: майже все різноманіття обрядових форм, заборон і повір’їв групується навколо наступних етапів:

1.  приготування до зустрічі з незвичайними гостями (приготування обрядової їжі);

2.  запрошення їх до столу (звичай залишати вільне місце, не прибирати їжу після вечері);

3.  прихід переодягнених колядників (обдарування як акт годування);

4.  проводи та очищення дому.

2.1.1 Обряд запрошення міфологічного персонажа на Багату вечерю у говірках Овруцького р-ну Житомирської області

В реальній ритуально-магічній практиці не існує єдиного для всієї етнічної традиції типу обряду, оскілки у різних діалектних мікрозонах один і той самий обряд існує у різних варіантах. Часом деякі народні обряди здаються дивними та нелогічними. Але дослідник традиційної народної культури повинен дати пояснення їм і вказати на їх місце в системі народних обрядів, оскільки те незрозуміле без сумніву є результатом історичного розвитку життя народу, його світогляду. Те, що нам здається дивним сьогодні, було цілком природним і логічним для наших предків у давнину.

Культурна традиція обстежених сіл Овруцького р-ну передбачає ритуал: \мат`і в’і\ход`іла на \ул`іцу, с\тукала у ок\но і ка\зала мо\роз`е, мо\роз`е, хо\д`і до \нас \каши \йес`т`і або хо\д`і до \нас на св’а\ту ве\черу, шоб н`е мо\роз`іz н`і z\л`етку, н`і z\з`імку, а то поб\йемо (н.п. 1,2)

Вчені по-різному трактують цей обряд і його значення у комплексі різдвяних свят. Зазвичай його пояснювали як акт задобрення природних стихій та диких звірів з метою уникнення їх негативних шкідливих впливів. Але така думка в основному базувалась на народному розумінні і логічному аналізі словесних формул: шоб мо\роз н`е помо\роз`ів йач\мен`у, пше\н`іци і у\с`акой паш\н`іци (н.п. 2); шоб мо\розу н`е бу\ло ў\л`етку (н.п. 8); шоб н`е бу\ло мо\роза ў\л`етку, бо бу\вайе, то помо\роз`іт` кар\топл`у, в\с`е (н.п. 10).

На думку польського вченого В. Клігера (1926), обряд “запрошення мороза” становить собою пізнішу трансформацію первинного ритуалу “годування душ померлих”. Можливо, правило табуювання імен померлих родичів, яких потрібно було запросити і нагодувати у святковий період, стало причиною різних форм заміни імен. Така заміна у майбутньому привела до переосмислення обряду. Тепер вважається, що “мороза” кличуть, щоб не поморозив посівів, а “вовка” – щоб не завдавав шкоди худобі.

В основі таких прохань є уявлення про всесильність померлих, які нібито можуть керувати погодою, приносити урожай, засуху, удачу чи нещастя. На підтвердження цієї думки Л.Виноградова приводить приклади традиційних формул звернання до мороза, у яких відображаються прохання господарів не тільки не мо\роз`іт` , але і н`е \бит` г\радом, не під\точувати де\рева і \бут` в\с`ому \целому у \пол`і [Соколова 1982: 14]. До того ж, у словесних формулах сталою частиною, крім обов’язкового запрошення на вечерю, є прохання не приходити влітку чи увесь наступний рік. Таке ритуальне годування померлих у спеціально відведені дні і спроба знешкодити їх небезпечний вплив у наступному році і становило, на думку дослідників, основу первинного обряду [Виноградова 1983: 204].

Пізніше цю точку зору підтвердив і глибше дослідив В.Я.Пропп. Він вважав, що цей обряд в своїй основі становить залишки зв’язків із обрядом запрошення померлих родичів на спільну обрядову вечерю, який широко відомий в поминальні дні [Пропп 1963: 17]. Переконливі паралелі поминальних і різдвяних обрядів, повיязаних із організацією святкової вечері, дозволили дослідникам підтвердити висновок Д.К.Зеленіна про важливе значення культу предків та його вирішальний вплив на обряди, повיязані із святковою вечерею.

Характерною рисою досліджуваних мікрокультур є звичай закликати на вечерю саме мороза, оскільки на всій території України зафіксовано короткі заклинальні тексти, звернені до різних стихій (морозу, вітру, хмари); до тварин і птахів (вовка, ведмедя, лисиці); до нечистих сил (відьом, відьмаків), щедриків, хазяїна, дідів, батька і матері, діда і баби, душі, долі, померлих родичів, яких називали на ім’я [Виноградова 1983: 106]. Вони мають форму запрошення на ве\черу, на ку\т`:ю, на \кашу.

Як бачимо, персонажний план обряду досить різноманітний. Вимальовується архетип міфологічного персонажу, якого запрошують – це персоніфікована міфологічна особа, представник того світу, світу предків, які мають владу над надприродними силами, опадами, урожаєм, плодючістю худоби, а отже і всім тим, від чого залежить добробут родини [Толстая 2005: 467].

Крім міфологічних персонажів, яких з\вал`і, агентивний план обряду представлений і учасниками, які безпосередньо виконують основну обрядову дію, запрошують. Інформатори наголошували: \бат`ко з\ваў (н.п.9), \бат`ко в’і\ход`іў к\л`ікат` (н.п. 10), ха\з`айін \дому зап\рошував (н.п. 1,3), х\то с\тарший, \тей і з\вав (н.п. 4). Цей факт можна пояснити сакральністю моменту початку споживання їжі: саме батько запрошував до вечері всю сімיю, давав згоду її почати. З огляду на це, маємо справу з таким типом обряду, коли один виконавець суміщає всі функції, а інші члени сімיї є пасивними учасниками обрядодії.

Враховуючи спосіб пригощання та спільність споживання святкової трапези, Толстая у різдвяному комплексі свят виділяє чотири основні групи ритуалів, пов’язаних із запрошенням різноманітних міфологічних персонажів. Серед них обряд „запрошення мороза“ вважається найбільш автономним як у семантичному, так і в структурному плані. Він є важливою структурною складовою у різдвяному комплексі свят.

За народним віруванням мороз є протилежним вогню (реалізація опозиції холод: тепло), він дуже лютує на тих, хто не кличе його на кутю, і виморожує їм збіжжя на полі, простуджує худобу. У цьому обряді можемо простежити ті часи, коли первісна людина з покорою і страхом дивилася на все, що її оточувало, що було незрозумілим їй, сильнішим за неї. Вона думала, як захистити себе від нещастя, як жити у злагоді із невідомим. Тому люди споконвіків намагалася встановити контакт із джерелом таких згубних впливів, використовуючи при цьому систему обрядових дій, магічних актів, супровідних словесних формул.

На досліджуваній території ритуал запрошення міфологічних персонажів відбувається переважно 13 січня на Багату кутю: к\л`ікал`і мо\роз, мо\роз, хо\д`і кут`\йе \йес`т`і, а у\л`етку н`е бу\ваĭ ц\віту н`е т`е\раĭ. Шоб н`е бу\ло мо\роза ў\л`етку, бо бу\вайе, то помо\роз`іт` кар\топл`у в\с`е (н.п. 1,2,4,5,10). Хоч подекуди цей обряд відзначається циклічністю і повторюваністю перед Різдвом, Новим роком та Водохрещем: об’і\зат`ел`но на в\с`і т\р`і ку\т`:і з\вали мо\роза (н.п. 8,9).

Обряд має загальну семантику годування міфологічного персонажа. У звיязку з цим важливого значення набуває обрядова їжа, яку використовують для цього. Такою основною обрядовою реалією, з якою відбуваються всі магічні дії, є кутя (каша): хо\д`і ку\т`:е \йести (н.п. 1-4); при\ход` \кашу \йес`т`і (н.п. 1,5). Характерною рисою обряду в Овруцькому р-ні є те, що виконавець тримає в руках цілий горщик куті, а не її частину, оскільки по всій території України зафіксовані ритуальні дії і з окремою порцією (з відділеним верхом куті, невеликою порцією в мисці, ложкою куті). Як бачимо, обряд відбувається безпосередньо під час святкової вечері, яка є обов’язковим контекстом для його здійснення. Реалемний план обряду представлений ще й іншими обрядовими предметами: \горшчик, \миска, \ложка, ба\тог.

На обстеженій території на позначення вербальних одиниць акціональниого плану використовуються дієслова к\л`ікат, закл`і\кат`, з\ват`, гу\кат`, пригла\шат`, зі значенням ‘звати, запрошувати’. Вони вживаються як спеціальні номени.

В центрі обряду „запрошення мороза“ є акт піднесення обрядової страви тому, кого запрошують. Він набуває форми заманювання їжею. Семантика запрошення чітко виявляється і у супровідних ритуальних діях, які її підсилюють і можуть трактуватись, як елемент згоди і бажання господарів прийняти уявного гостя: бу\вайе откри\вал`і ок\но чи д\вери да це дав\но бу\ло (н.п. 1,2)

Але водночас у структурі обряду наявні вербальні, акціональні та предметні елементи, які спрямовані на те, щоб прогнати мороза і суперечать дії запрошення: стук , стрільба – \мат`і в’і\ход`іла на \ул`іцу, с\тукала у ок\но (н.п. 1), то гл`е\д`і вже \бах на дво\ре \вистрел`іл`і, шоб н`е мо\роз`іў з`ерно\вих (н.п. 4); у с. Виступовичі зафіксовано виконання обряду з використанням батога: ну йек ве\черайут, то бе\рут бато\га і гу\кайут мо\роза; вербальні одиниці містять наказ із погрозою: а ў Пет\роўку н`е і\ди, бо \буд`ем за\л`езним’і \пугам’і \б’іти (н.п. 8), бо \будем по гу\бам \б’іт` (н.п. 8); а то поб′йе\мо(н.п. 4); а на \л`ето н`е бу\ваĭ хвос\том н`е к’і\ваĭ, на \л`ето н`е на\ход` мо\роз (н.п. 2). Саме тому, як вважають деякі дослідники, маємо синкретизм мотивів запрошення і проганяння, який може бути наслідком пізнішого календарного чи структурного зсуву, а також концентрації великої кількості обрядових елементів у одному, звуженому ритуальному акті. Деякі вважають, що таке нашарування мотиву вигнання повיязане із повторюваністю обряду і у ті періоди, коли за народним віруванням гостей з того світу проганяють (наприклад, на Водохреща).

Чітко простежується у структурі обряду і мотив спільного споживання їжі. Якщо для померлих родичів їжу та посуд залишали на столі і передбачалось, що вони будуть вечеряти окремо, то міфологічний персонаж, якого запарошували на вечерю, мав споживати їжу разом із родиною. З цим, можливо, повיязана різна локалізація їжі: вона підносилась до межі або залишалась на столі.

Отже, головна мета обряду – спочатку задобрити, а потім залякати, відігнати того міфологічного персонажа, якого з\вут`, а також захистити себе, свою домівку, тварин і посіви від його можливого згубного впливу [Толстая 2005: 459].

Цікавим є і локус, у якому відбуваються всі ритуальні дії обряду кликання мороза. Учасники обряду і обрядові реалії (їжа, посуд та інші предмети господарського вжитку) можуть переміщуватися у просторі від столу до вікна (н.п. 1-3), до дверей, до порогу, на двір та до воріт (н.п. 4,5,8,910). І це не випадково. Дім – простір людини, в якому вона проживає, символ сімейного добробуту, затишку і благополуччя. А такі локуси як поріг, двері, вікно, двір, за народними віруваннями, є межею між світом живих і світом померлих. Дім асоціюється з внутрішнім світом людини і протиставляється зовнішньому світу, чужому (реалізація бінарної опозиції свій : чужий). Тому дім стає місцем виконання магічних ритуалів, які здійснюються з метою захисту від злих сил [Славянские древности 1995: 116].

Переміщення, яке символізує подолання межі між своїм і чужим світом (опозиція свій : чужий), здійснюється для того, щоб встановити контакт. Можливо це у даній ситуації через дар. Дар – одна із форм спілкування із духами та світом природи. Він сприймається як втрата, яка в майбутньому принесе прибуток (реалізація семантичної опозиції давати : брати). На дослідженій території обрядові дії відбуваються в основному на дворі: о\ц`е перед Ст\рим \Новим \годом тр¢і\нац:атого ′с¢ічн¢а х\то гос\подар в’і\ход`ів на \ул`іцу, с\тукав у ок\но, гу\кав мо\роз`е, мо\роз`е, хо\д`і до \нас \каши \йес`т`і, гл`ед`і шоб н`е \в’ім’ерзла оз`ім’і\на і на с\л`едуйушч’іt \год бу\ло уро\жайу, хо\т`ел`і йо\го задоб\рит` (н.п. 9).

За свідченнями носіїв культурної інформації, обряд не рідко відбувається і в хаті. Але навіть за такої умови мотив подолання межі знаходить своє вираження, бо учасники обряду к\л`ікал`і міфологічний персонаж біля локусів, які вважаються межею. Вони підходять до ок\на, до отк\ритих две\рей, стоять на по\роз`і.

Отже, мотив подолання межі між своїм і чужим локусом є важливим семантичним компонентом, який організує навколо себе як вербальні, так і невербальні одиниці культурного обрядового тексту.

Під час експедиції по Овруцькому р-ну у с. Бокиївщина було зафіксовано цікавий ритуал у формі діалогу між членами сім’ї, який не зафіксовано в жодному з обстежених сіл. Він відбувається на \багати \в’ечор : \мат`і поси\лала ко\гос` з д`е\т`ей на \ул`іцу, шоб гу\кал`і у ок\но ха\з`айко, о ха\з`айко, \д`е \вашийе \кури н`е\суц:а, а тей, хто под окном отвечає, да в\с`е у хл`е\ве, \кури н`е\суц:а, восноz\ном у ку\рат`н`іку. \Це щоб \кури н`е хо\д`іл`і по чу\жих хл`е\вах да н`е роск’і\дал`і \йаtца і н¢ес\л`іса у сво\йоt са\диб’і. Так за допомогою імітативних дій люди намагались привернути худобу до домівки, про що свідчить і пояснення інформатора.

Час запрошення мороза до святкової вечері на обстеженій території чітко окреслений. Завершені всі приготування до свят, їжа стоїть на столі і вся родина зібралась разом, щоб скуштувати святкової вечері. Саме тоді і наступає відповідальний момент для здійснення ритуалу. За свідченням інформаторів з\вал`і у\вечер`і або перед початком їжі або під час її: воснов\ном у\вечери \йек с`ед\айут до с\толу до сва\тойе ве\чери гу\кайут мо\роза, мо\роз, хо\ди ку\т`е \йес`т`і, а на \л`ето н`е бу\ваĭ, хвос\том н`е к’і\ваĭ (н.п. 2). Це зумовлено, на думку науковців, тим, що обрядову страву кутю могли подавати і на початку вечері, і у її кінці [Толста 2005: 447].

Обряд запрошення на вечерю міфологічних персонажів включає не тільки магічні дії, ритуал. Важливого значення набуває і вербальний текст. Адже вербальний (текст) і акціональний бік обряду (ритуал) становить органічне ціле . Тому необхідною умовою всебічного, ґрунтовного аналізу його є розглянути цілісність текст-обряд. Важливо дослідити цей обряд комплексно, як єдність функціонального, семантичного та структурного аспектів, на що Виноградова звернула увагу ще у 1982 році [Виноградова 1982: 196-206].

Структура формул зазивання мороза містить чотири компоненти.

Похожие работы

Лексика української мови на позначення обрядів, звичаїв

Скачать

41758

0

1

... ійний порядок відзначення яких-небудь подій, свят і т. ін., пов’язаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів тощо. Щодо походження слова звичай варто зазначити, що «Етимологічний словник української мови» вказує на спорідненість з дієсловом звикати, яке походить із псл. vyknonti, «набувати знань, навичок; учитися», споріднене з давньоіндійським відповідником. ...

«Українська демонологія та її персонажі»

Скачать

66388

0

0

... сукупність переказів про живу і неживу природу та людину розвивалась на базі давньої загальнослов’янської міфології і має з нею багато спільних рис. Але, не дивлячись на це, українська демонологія є своєрідним явищем, має низку специфічних персонажів, які не можуть бути зведені повністю до персонажів інших слов`янських демонологій. Етнографи вважають, що вірування народу в злих духів пов`язувались ...