Причини виникнення голодомору

2.1 Причини виникнення голодомору

Якщо в гітлерівській Німеччині соціально-біологічна селекція здійснювалася за расовою ознакою, то у Сталінському СРСР – за ідейно класовою. Більшовики говорили прямим текстом, що їх мета – формування нового типу людини, Вони не приховували, що займаються селекцією нового типу населення і прагнуть витворити єдиний «совєтський народ» (зросійщений етнічний сурогат).

На початку ХХ століття українці пройшли нелегкий шлях до національного самовизначення. Під час Лютневої революції 1917 року в Україні піднялася потужна хвиля українського національно-визвольного руху, результатом якого стало проголошення 7 (20) листопада 1917 року Української Народної Республіки (УНР). Перша у ХХ столітті українська державність була визнана рядом держав, у тому числі Німеччиною (Берестейський мирний договір 9 лютого 1918 р.), Польщею (Варшавський мирний договір 22 квітня 1920 р.) та Радянською Росією (Прелімінарний мирний договір 12 червня 1918 р.).

Від самого початку свого існування УНР зазнавала тиску з боку більшовиків, які постійно організовували внутрішньодержавні заколоти та зовнішню агресію. Тричі (у грудні 1917 — лютому 1918 рр.; наприкінці 1918 — червні 1919 рр.; наприкінці 1919 р.) більшовики приходили в Україну. Остаточно територія України потрапила під контроль більшовицького режиму Росії в 1920 році.

Боротьба за суверенну Українську державу не припинялася. В еміграції діяв державний Центр УНР, інші організації. Боротьба за українську незалежність ішла і на території УСРР. Тому Україна, навіть у формі Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), викликала особливе занепокоєння Кремля. Потужну національну еліту, економічно незалежне і національно свідоме селянство в Москві розглядали як реальну загрозу існуванню СРСР. Українську інтелігенцію влада вважала апріорі вороже налаштованою.

Іншою проблемою для керівництва режиму було економічно незалежне селянство. Більшовики у власній системі політичного контролю та примусу особливе місце відводили контролю над розподілом продовольства. В.Ленін у своїй праці «Чи втримають більшовики владу», яку написав за місяць до Жовтневого перевороту 1917 року, наголошував: «хлібна монополія, хлібна картка… цей засіб контролю і примусу до праці сильніший від конвенту та його гільйотини». Для більшовиків голод став інструментом тримання населення в послуху. Але на перешкоді стояло селянство, особливо заможне, що постачало свою продукцію в міста і тим самим робило більшовицький контроль за розподілом продовольства неефективним. Тому В.Ленін і Й.Сталін послідовно проводили політику ліквідації економічно незалежного селянства «як класу».

Отже, в Україні режим мав дві цілі:

— знищення всіх, навіть потенційних, проявів національно-визвольного руху;

— знищення селянства як класу.

Обидві цілі злилися воєдино, адже згідно з переписом 1926 року селяни становили 80,8% населення України. При цьому серед українців частка селянства становила близько 84%. Упродовж століть селянство було ядром української нації. Режим узяв курс на розмивання національної ідентичності та обмеження економічної самодостатності своїх громадян.

Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років під прикриттям сфабрикованих справ «Спілки визволення України», «Українського національного центру», «Української військової організації» та інших відбулися масові арешти української інтелектуальної еліти. У 1930 році було припинено діяльність Української автокефальної православної церкви.

У селі політику більшовицького режиму СРСР було реалізовано у формі розкуркулення та депортації заможних селян, прискореної суцільної колективізації та встановлення обов’язкових обсягів хлібозаготівель. Усе це зруйнувало традиційні форми сільськогосподарського виробництва і призвело до катастрофічного падіння продуктивності праці, позбавило українських селян необхідних для нормальної життєдіяльності запасів зерна. В результаті у 1931 році продовольче становище різко погіршилося, що вже навесні 1932 року призвело до голоду.

Як свідчать архівні документи і очевидці тих часів, в Усіх регіонах України, крім прикордонних, здійснювалися подвірні обшуки. Коли не могли знайти хліба, у так званих боржників конфісковували будь-які запаси їжі, заготовлені до нового врожаю, – м’ясо, сало, картоплю, соління, сухарі, фруктову сушню тощо. Таким чином, штучно мінімізувалися харчові компоненти життєздатності людини майже до нуля. А далі її чекала голодна смерть, або виживання за рахунок споживання дикорослих рослин (якщо такі були). Однак останній шанс на виживання був надто проблематичний для мешканців південного регіону України. Так, один житель с. Крюківки, що на Чернігівщині, згадував жебраків, які приходили з південних країв України і розповідали: «На Поліссі голод легше переносити. Тут хоч рослинами різними живитися можна, а у нас степ голий».

У 1932-1933 роках український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор. Його витоки слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. Сталін говорив про успіхи міжз'їздівського періоду, з підкресленим натиском відзначав, у контексті з цифрами про зростання національного доходу і промислової продукції. Включення до традиційного переліку успіхів нового елементe даних про зростання населення – мало на меті покласти край різного роду чуткам у країні і за кордоном про величезні втрати людей від голоду.