Трагедія "Цар Едіп", як важлива частина античної літератури

1.3 Трагедія "Цар Едіп", як важлива частина античної літератури

В 405 г., приблизно за рік до остаточної поразки Афін у Пелопоннесской війні, Аристофан у комедії "Жаби" вивів, що в підземнім царстві за першість у трагічній поезії сперечаються померлий за піввіку до цього Эсхил та недавно померлий Евріпід. Не було до цього часу в живих й Софокла, але останній, у зображенні Аристофана, не втручається в загробну суперечку, мовчазно визнаючи Эсхила своїм учителем і старшим побратимом по мистецтву. За іншим античним свідченням, Софокл сам говорив про сильний вплив, ща здійснив на початку його творчого шляху "батько трагедії": тільки подолавши "пишність" Эсхила, а потім "штучність" власного стилю, він досяг повної волі у володінні матеріалом. [8,182]

Античним вченим були відомі 123 драми Софокла; таким чином, за своє довге творче життя (Софокл помер у 406 р.) поет виступив перед афінськими глядачами понад тридцяти раз, одержавши при цьому двадцять чотири перемоги й жодного разу не виявившись на третьому (тобто останньому) місці.

"Змістом кожної грецької трагедії,— підкреслював В. Г. Бєлінський,— є моральне питання". Чимало з них хвилюватиме людей протягом усієї історії. "Мета та засіб її досягнення" — одне з найважливіших питань у творах Ф. М. Достоєвського, воно стане найактуальнішим у нові часи. Одним з перших до нього звернувся Софокл. У трагедії "Філоктет" воно провідне.

Є, однак, істотна відмінність між релігійністю Эсхила й вірою Софокла. Перший бачив у долях своїх героїв чинність невідворотного закону слушної відплати, а в божественній волі - вищий моральний критерій. Софокл, навпаки, не намагався пояснити або обґрунтувати волю божества яким-небудь етичними міркуваннями; вона незмінно присутня у світі його героїв, більш-менш чітко різниться за всякою подією й в остаточному підсумку тріумфує, проявляючись у долі людей, але зміст божественного керування миром схований від смертних.

На думку Бородая Ю.М. саме відмова від етичного пояснення божественної волі, зростаюча увага до окремої людини, що перестала бути ланкою в ланцюзі подій, які розігруються в роді протягом декількох поколінь, визначили драматургічні принципи Софокла [3,41]. Він украй рідко поєднував три трагедії у зв'язані єдністю задуму й сюжету трилогії й увів третього актора. Це нововведення, ще слабке використовуване в ранніх трагедіях, надалі дозволило не тільки підсилити драматичну напругу в розвитку дії, але й збагатити зображення внутрішнього миру залучених у нього персонажів .

До фіванського кола міфів належить і інша прославлена трагедія Софокла - "Цар Эдіп". На відміну від міфу Эсхила, що створив на матеріалі цього, трилогію про долю трьох поколінь нещасного роду Гавкоту, Софокл тільки мимохідь згадує про родовий проклін Лабдакидів, зосереджуючи всю увагу на особистості й діяльності Эдипа. [8,12-13]

Аполлон передбачив фиванскому пану Лаю смерть від руки власного сина, і коли в Іокасти, дружини Лая, народився хлопчик, Лай велів кинути його в горах. Раб, якому це було доручено, пошкодувавши дитину, віддав його пастухові коринфського пана; той відніс підкидька своїм бездітним хазяям, пану Полібу й цариці Меропє, і хлопчик, що одержав ім'я Эдіп, виріс як їхній рідний син, не підозрюючи про своє дійсне походження.

Вже будучі дорослим, Эдіп, у свою чергу, одержав від дельфійського оракула Аполлона страшне пророцтво: йому призначено вбити батька й одружитися на матері. Прагнучи уникнути жахливої долі, Эдип не повернувся більше в Коринф і відправився в мандрівку по Греції. Одного разу в запалі дорожньої сварки він убив ударом ціпка невідомого подорожанина (це був Лай). Єдиний уцілілий слуга зі свити Лая приніс у місто звістку про загибель Лая від рук розбійників, тим часом як Эдіп, звільнивши Фіви від жінки-чудовиська, що терзала їхні землі. Потім одержав спустілий трон Лая й руку овдовілої цариці Іокасти.

Хоча час написання "Царя Эдіпа" невідомий, найбільш імовірним представляється його створення в 429-425 рр.: у трагедії неважко побачити відгук і на вразившу Афіни на початку Пелопоннесській війни чуму, і на падіння віри в богів і в божественну мудрість, характерне для перших військових років. [13,1]

1.3 Висновок

драматичний трагедія античний література

Найзначнішим нововведенням Софокла в жанрі трагедії вважається скорочення масштабів драми за рахунок відмови від форми трилогії. Наскільки відомо, три трагедії, що Софокл представляв на щорічному змаганні, завжди були трьома самостійними творами, без будь-яких сюжетних зв'язків між ними [10,3]. Трагедії Есхіла (за винятком трилогії, у котру входили "Перси") незмінно поєднувалися в трилогію в буквальному значенні цього слова — у драматичний твір у трьох частинах, зв'язаних спільним сюжетом, спільними персонажами і мотивами. Основну увагу привертала людина, її характер, рішення, вчинки. Нова техніка робила не другорядною божественну волю, яка у Есхіла втручається в дію, долаючи людські мотиви героїв, і особливо підкреслювала важливість людської волі. Софокл збільшив хор з дванадцяти до п'ятнадцяти чоловік, але хор відігравав другорядну роль і його пісні значно скоротились. Найбільше Софокла прославило інше технічне нововведення: поява третього актора (за деякими даними, перед 458 до н. е.). Арістотель свідчить, що Софокл впровадив театральний декоративний живопис "сценографію".

Давня грецька трагедія являє собою неповторне й специфічне породження еллінської культури, що відіграло свого часу велику роль у морально-ідейному вихованні людей. На думку літературних критиків Підлісної та Білецього, глибока життєва правда творів Есхіла, Софокла та Евріпіда виходить далеко за межі того історичного періоду, в якому вони виникли, і за межі самої Еллади. Трагедії цих визначних поетів стали надбанням усього людства. [2,612]

Гострі конфлікти й проблеми, драматичні колізії, щпре співчуття до страждань людини, могутні й благородні поривання людської душі, врешті, глибокий гуманізм, що їх знаходимо в давньогрецькій трагедії, привертали увагу й хвилювали людей всіх часів. [5,23]

Розділ 2. Образ ідеальної людини в трагедії Софокла "Цар Едіп"