Навигация
Соціально-політичне становище в країні
70124
знака
0
таблиц
0
изображений
1.1 Соціально-політичне становище в країні
Україна або Південна Русь має свою багатознаменну та повчальну історію - писав світоч наукового поля ХІХ ст. Микола Костомаров. Після розгрому Запорозької Січі, введення кріпацтва, ліквідації договірних відносин України з Росією політичне життя в Україні надовго, немов, завмерло. Про це яскраво висловлено в анонімному листі до редактора "Колокола". "Відтоді Україна мовчала, її народність була зневажена. Ім'я "хохол", яке москалі давали козакам від їхніх оселедців, зробилося синонімом дурня. Поетична мова України стала предметом глуму та посміху. Українська історія була або занехаяна, або подавалася в перекрученому вигляді, відповідно до благих цілей і видів уряду". А ще, Петро I своїм наказом далекого 1720 року заборонив усякі українські друки, — Котляревський відважно зламав цього наказа, і випустив твір свій друком на символічному рубіконі XVIII-XIX ст.. Дуже прикро, що згодом доведеться долати цензурні скорпіони на рідне слово [6, c.169].
За антиетнічним принципом розібрані українські землі з-поміж її ненаситних імперських сусідів. Переважна частка земель перебувала під підданством Російської імперії - Лівобережжя, Правобережжя, Південна Україна, а Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття — у складі Австро-Угорської імперії. На щастя вдавався культурний зв’язок просвітителів національного поступу із земель, де жили українці для втілення теоретичної аполоґетики на захист українського народу та за можливості формування політичних течій на відновлення згубленої державності та нівелювання решток автономій (характерно це в Російській імперії, що денонсувала принципи гетьмансько - царської «згоди» середини ХVII ст.). Він, бодай локально та хронологічно розрізнено, але скріпив живий ланцюг українського руху. Основним прикладом можна назвати діяльність напівлегального демократичного, просвітницького та літературного гуртка «Руську трійцю» (1833-1837рр.) на Галичині.
Ідеї соціального й національного визволення визрівали з поля нестерпної колоніальної політики. Економічні зиски імперії ставились вище за погляди українського селянства – провідника хліборобського промислу на своїх землях. Що в будь-яку мить могло акумулюватись несправедливим митом чи фінансовим податком. Негативна традиція чого була збережена ще з польських часів. Тож перша половина ХІХ ст. у світлі небайдужих до долі народу стихійно реагувала на подібні елементи неприязні.
Ланкою політичного вільнодумства укріпився Декабристський рух в Україні, який був продиктованим ненавистю до кріпосництва та воля до змін , вщент до використання революційних інструментів боротьби. Характерно, що його емісарами стали представники освічених кіл –дворяни чи офіцери, останні наситившись баченням суспільно-політичного , на їх думку , ліпшого життя в Західній Європі під час гоніння наполеонівщини після 1812р. по Європі. Що пробудило ідеї військового перевороту, який зазнав фіаско в грудні 1825р., ватажки покарані. Але ідейний матеріал «Руської правди» ґарантував республіканський тип правління, землю селянам, ліквідувати всі стани, демократичні свободи та ,головне, відміну кріпацтва. Все це живилось бажанням провідних течій Руху: «Північне товариство», «Південне товариство», «Товариство об’єднаних слов’ян». Після їх придушення царат почав широкі реакційні заходи: придушення лібералізму, сформувались стовпи державної сили для народного контролю. Їх складові були такі: православна віра, самодержавство, народність. Перші дві ланки попри утиски народних свобод через домінантність самодержавства були ще притаманні православ’ям на землях, наприклад, Наддніпрянщини, а останній пункт визначив великоросійську народність базовою й відвернення національного 1партикуляризму. Тому становище українства було складним , перебуваючи у тенетах імперського колоніального впливу, але живим, що зберігало традиції та плекало інтеліґентними провідниками спрагу до пертурбацій.
1ПАРТИКУЛЯРИ́ЗМ-прагнення окремих частин держави до відособлення, до недоторканності місцевих, приватних прав, привілеїв на шкоду загальнодержавній справі.
1.2 Причини зародження товариства
На початку 40-х років XIX ст. центральною точкою лінії українського національно-визвольного руху невипадково став центр держави Русі- Київ. Кількісну активність склали студенти і молоді викладачі Київського університету, що був заснований царатом в 1834 р. з метою цвітіння «великоросійськості» на українських землях. "Київ з його молодим університетом став осередком культурного життя де зустрічалися між собою спольщені українці Правобережжя зі зросійщеними українцями Лівобережжя. Тут, на перехресті ріжних культурних впливів, на ґрунті так багатому історичними споминами, прокидалася українська національна думка й поширювалася до ідеї слов’янської взаємності. Вплив польської літератури надавав їй радикальний відтінок" [5, с. 280].Вони організували тут Київський гурток молодих ідеалістів. Конспіративні зустрічі в подальшому стали формою практичної діяльності «братчиків» для обговорювання програмних документів, їх прокламації. Метою постало сприяння розвитку духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва. Все це підкріпилось захистом національної ідентичності, ґрунтовним адвокатом якої стала українська мова, докази маловартості чи діалектності якої нівельовувались яскравими зразками літературних творів.
На своїх засіданнях гуртківці обмірковували над майбутнім України, опрацьовували праці французьких філософів-утопістів, цікавилися процесами відродження сусідніх народів: поляків, чехів, хорватів, сербів, болгарів, словаків, словенців і плекали мрії “щоб усі слов'яни стали добрими братами” і “брат з братом обнялися і поговорили слово тихої любові во віки і віки”. Відводили активну роль освіченості населення на шляху до свого майбутнього блага. Щодо чого пізніше Куліш пропонував створення національних шкіл та церков.
Цей гурток став ідейним та організаційним попередником найбільш відомого українського політичного товариства кінця 40-х років XIX ст. - Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія, більш відомого як Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Іменник «братчики» інсценізував для духовної консолідації однодумців Т.Шевченко, а М.Грушевський історично оцінив його глибоку сутність для національного руху.
Коли аналізувати передмови створення товариства , варто зважити несприятливі моменти , за яких був змушений жити український народ у першій половині ХІХ ст.. А становище було одним із найскладніших в Європі. Рівень української асимільованості імперським централізованим жалом, що позначилось на консолідації , свідомості народу, формуванню політичної еліти.
Цікаво, що на той час переважна більшість українського панства одержала звання російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Царські адміністратори виганяли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Чим послабились культурні позиції українства. Що могло б відторгнути відродження нації. Винила потреба у формуванні української національної ідеї, створення національної політичної організації, що стало найголовнішим для подальшого існування українців як окремої етнічної спільноти, що має сконсолідуватися в єдину націю на всій етнічній території.
Не можна обійти повз існування також соціально-економічних передумов, насамперед наявність кріпосного права та панщини, необхідність ліквідації яких теж добре усвідомлювали учасники національного руху і укоренили програмно члени товариства. Цінність тих же ідей сповідували декабристи. Попри неоднозначність трактування ними сутності питань українства, відголоски «слов’янського» принципу збереглись. Про що дослідник О. П. Павелко зазначає: "Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об’єднаних слов’ян. Це яскраво підтверджує програмний документ Кирило-мефодіївців "Книги буття українського народу, де прямо вказується на «Товариство об’єднаних слов’ян» як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію"[15,с.51-52].
Отож, на середину 40-х років ХІХ ст. в Україні склалися об’єктивні та суб’єктивні передумови для виникнення першої нелегальної політичної організації, що стало кульмінацією національного Відродження. Відзначимо, що все це здійснювалось в моменти європейських політичних процесів, яким був характерний розвиток політичної, філософської думок. І природнім ставало створення моделей таємних організацій , боротьба яких точилась за національне та соціальне визволення. Апофеозом чого стала «Весна народів».
1.3 Ідейні натхненники товариства та Тарас Шевченко
Незгасимі світочі народницького руху в Україні живились спрагою до втілення історичної справедливості , етнічної злагоди у полінаціональній державі та відстоювання законних соціальних прав. Тому корифеями братства стали освічені, далекоглядні та патріотичні українці. Ті, яким було під силу взяти на себе обов’язок національного Відродження та скріпити його скелет культурним диханням, мудрими ватажками та демократичною душею. Власне, в демократизмі намірів проявлялись ідейні вимоги організації із послідовною українофільською позицією. Великою мірою вона була пройнята духом романтичної поетики, яку привив руху Шевченко, культурним розвієм Куліша, радикалізмом перевтілень Гулака та лояльності Костомарова.
Плеяду засновників склали, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, ад’юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський. До лав товариства приєдналися поет і з простонародною строю Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб, поміщик М. Савич. Як підрахували дослідники , то десь 100 осіб здійснювали зв’язки і мали дружні відносини з членами товариства. Тому їх теж можна долучити до числа «братчиків». Соціальною відмінністю стосовно масонів або декабристів позначились «братчики» даного товариства, у конґломераті якого були уже не представники великої родової аристократії, а основу нової організації складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних землевласників.
Хоч і товариство проіснувала лише понад рік, його діяльні співробітники спромоглись залишити міцний відбиток в історії як своєю причетністю до нього, так й іншими життєвими потугами на благо народу та приближення знаменних перспектив до визволення. Основними науковими осередками для росту ідей братства стали Київський та Харківський університети у сфері передової професури та викладачі, студенти, вчителі , що представляли різні соціальні верстви. Це, власне, засвідчило демократичний простір гурту. Хоча основну масу студентів і викладачів Київського університету св. Володимира складали вихідці з російського дворянства та правобережної польської шляхти, ті з них, хто не забув свого українського походження, чию пам’ять розбудила "Історія Русів", і чия свідомість формувалась під впливом "Енеїди" І. Котляревського та творів харківських романтиків, стали творити нову українську національно-політичну думку [5, с. 280].
У дельті Кирило-Мефодіївського товариства були : Микола Костомаров (1817–1885),який займав посаду професора історії у, нещодавно створеному, Київському університеті, живив ідеї слов’янської федерації вщент до створення загального слов’янського собору з практичними функціями. Правник та революціонер , що був службовцем канцелярії Київського, Волинського і Подільського генерал-губернаторства Микола Гулак (1817–1899), був одним із основоположників програмних документів організації, зокрема, статуту, співавтор «Книги буття українського народу», наступний член організації учителював у Полтавському кадетському корпусі Василь Білозерський (1825–1899). Їх можемо сміливо визнати «піонерами організації», її базовим інтелектуальним центром, а , головне, фундаторами. Набираючи обертів свідомі ідеї підхопив вчений, письменник та педагог Пантелеймон Куліш (1819–1897).Не лише літературним, а й революційно-пильним , романтичним сподвижником став Тарас Шевченко (1814–1861). Поміщик з Полтавщини, педагог та журналіст водночас Микола Савич (1808–1892),він був палким поцінувувачем ідей Великої Французької революції , мав освіту здобуту в Парижі, крім того, переймався емансипацією жінок у суспільстві. Історик й педагог Олександр Тулуб (1824–1872) . Педагог Дмитро Пильчиков (1821–1893). Певно одна з головних заслуг братства було залучення до своїх лав молодого цвіту –студентів. У коло ідейників вступили студенти Київського університету – етнограф-фольклорист Панас Маркович (1822–1867), поет- перекладач Олександр Навроцький (1823–1892). Відчайдушним був громадсько-культурний діяч та педагог Іван Посяда (1823–1894), а ще свою радикальнішу лепту вклав поет і публіцист, вчений Георгій Андрузький (1827– р. с. невід.). Останній член був наймолодшим , походив з родини дрібного поміщика та цікавився політично-правовими проектами стосовно держави та слов’янського співіснування. Висував ідеї республіканського устрою, поетично приголомшував громадськість бідною волею українців, видав вагому працю «Ідеали держави». Ці шановані персони стали живими каталізаторами братства, втілювачами його наснаги та ваги серед простолюду. Члени товариства мали своїми знаками персні з викарбуваними іменами цих святих та відповідною іконкою [14, c.209]. Звісно, що серед цих непересічних осіб примітними для мудрого ока стануть вчений М.Костомаров, М.Гулак , що являв у собі енциклопедиста ( математичні, літературні, історичні знання мав, оперував науковими догмами юриспруденції), П.Куліш, який був затятим поборником освіти, матеріального відзеркалення віри – будівництва храмів , спорудження шкіл. Але всі ці особи не хоч і мали багаті погляди на майбутнє України , її соціально-політичну долю доповнювали один одного та зробили потужні внески в ідеали визволення для майбутніх поколінь нації.
Окремої уваги заслуговує діяльність генія літературного слова Т. Шевченка та соратника ідей «братчиків». Тараса Григоровича без зайвих гіпербол можна вважати "батьком" української національної ідеї, що відбула своє формування у традиційній формі ,притаманній для цивілізованої Європи. Кобзарева поезія змогла не лише забезпечити "зв’язок часів", але й дала старт метаморфози української етнографічної маси, що фактично вичерпала свою політичну еліту і, наче , була приречена тотальній імперській асиміляції, в гонорову європейську націю, даючи для неї розуміння минулого і мудрі вказівки для побудови майбутнього, а ще щиру надію глибокі сподівання. Йому притаманна здатність до гострої критики української еліти того часу, задля відтворення надій на національний порятунок та консолідацію в честь народного визволення з кайдан, загнаних «ворожими іродами». Прагнува звільнити всіх та кожного українця перш за все могутністю рукописного слова, що проявило глибину його мудрості та формування постулатів державних поглядів.
Міцкевич з польського краю, Пушкін з великої Росії , Байрон з далекої Англії стали форпостом романтичних ідей у письменницькому світі. Шевченко ж прагнув злиття всіх слов’янських рік в єдине море. Він захоплювався героями слов’янських поступів та волів докласти зусиль для втілення такого ж сценарію для свого народу, у хаті якого «має бути своя правда і сила, і воля…». Вже перша збірка його поезій «Кобзар» (1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови. Вона засвідчила, що мова здатна передавати всі відтінки людських емоцій, служити точному формулюванню думки, а отже, може бути надійним фундаментом для створення літературних творів світового рівня у різних жанрах — від низьких (байка, комедія, сатира) до високих (трагедія, ода тощо). У своїй творчості Шевченко синтезував українські діалекти різних регіонів, говірки міста і села, чим збагачував арсенал української літературної мови, суттєво сприяв національній консолідації народу України.
Непересічне значення Великого Кобзаря полягає не тільки в утвердженні української мови й розширенні її потенційних можливостей, а й в утвердженні ідей демократизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обстоюванні його права на вільний суверенний розвиток [12, с. 280].
Певно, що Тарас став солдатом без зброї на фронті національної гідності українців, який для них же боронив демократичні вольності та муштрував злагоду з іншими народами на засадах паритету та християнської любові. Певно такий зміст думок адресував у посланні «І мертвим, і живим,і ненародженим …» прийдешньому люду.
Розділ 2. Ідейний ґрунт організації
Похожие работы
... Формування національної свідомості учнів у процесі вивчення доби національно-визвольних змагань 1917-1921 років Серед факторів, що найбільше впливають на формування національної свідомості учнів, важливе місце посідають гуманітарні предмети і насамперед історія України. У ході її вивчення формується історична свідомість людини, що є чи не найвизначальнішою складовою національної свідомості. ...
... ійська церква. Вона постачає Московському патріархатові більшість коштів на його потреби. Тому належить сказати: остаточна перемога нашої державності настане аж тоді, коли в Україні утвердиться помісна національна церква під омофором Києва. Національна ідея спрацювала на етапі проголошення самостійності України, і саме ця ідея в умовах державності мала б ще більше працювати. Але її не прийняли, ...
... іонери. Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип. В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера: прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, ...
... на Україні: («Тарас Бульба» М. Гоголя і «Чорна рада» П. Куліша в світлі історичної романтики Вальтера Скотта) // Пер. з англ. – К., 1993. – 290 с. 3. Бандура О. Вивчення роману П. Куліша «Чорна рада»: Хроніка 1663р. // Українська мова і література в школі. – 1992. – № 11-12. – с. 24-29. 4. Балтівець С. Психологічні особливості вивчення поезії П.Куліша // Дивослово. – 1995. - № 4. – с. 44-49. ...
0 комментариев