Розчленування Німеччини

1.   Розчленування Німеччини.

q  а) Ельзас-Лотарингія поверталася Франції з дати під­писання перемир'я 11 листопада 1918 р.;

q  б) Саарська область передавалася під контроль Ліги Націй в особі комісії з п'яти членів на чолі з французом строком на 15 років. Франція діставала у свою власність шахти (як компенсацію за руйнування шахт півночі під час відступу німецьких військ). Через 15 років мав відбу­тися плебісцит місцевого населення;

q  в) лівий берег Рейну й 50 км на правому березі оголо­шувалися демілітаризованою зоною, де не буде укріплень і збройних сил;

q  г) Бельгія анексувала дві невеликі німецькі округи — Ейпен і Мальмеді;

q  д) Північний Шлезвіг після плебісциту в березні 1920 р. відійшов до Данії;

q  е) Польща одержала Данцігський «коридор» (район Познані й частина Західної Пруссії), який давав їй вихід до моря. Данціг оголошено вільним містом під контролем Ліги Націй в особі верховного комісара. Відтак Східна Пруссія була відрізана від решти Німеччини, залишаючись її територією;

q  є) Польща одержала в жовтні 1921 р. за рішенням Лі­ги Націй ще південну частину Верхньої Сілезії (1/3 цього промислового району);

q  ж) Сілезький район Цешина, який до 1918 р. входив до складу Австро-Угорщини, з 1920 р. був поділений між Польщею й Чехословаччиною;

q  з) Мемельська область (130 тис. населення) спочатку була відтята від Німеччини без плебісциту й тимчасово управлялася міжнародною адміністрацією, а з 1923 р. пе­рейшла до Литви.

В цілому Німеччина втратила 1/7 своєї території та 1/10 населення. (+ мирні договори з союзниками Німеччини).

2.   Союзники Німеччини втратили:

Австро-Угорщина. Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія й Моравія ставали частиною новоутвореної держави Чехословаччина, Буковина передавалася Румунії. Закарпатську Україну було передано до складу Чехословаччини. Договором визнавалася незалежність Австрії, але заборонялося її об'єднання з Німеччиною.

Болгарія. Частина те­риторії Болгарії відійшла до Югославії та Румунії.

Угорщина. Відмовлялася від ряду територій та визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія була скорочена утроє, а населення - у 2,5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачува­ла репарації переможцям.

Туреччина втрачала 80% своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію.

3.   Розподіл колоній шляхом уста­новлення так званої мандатної системи (до речі, деякі делегати навіть не зрозуміли, що означає «мандат»). Лі­га Націй як «спадкоємниця» Німецької та Османської імперій надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатаріям».

Згідно з Версальським договором Німеччина віддава­ла свої «права та інтереси» в Шаньдуні (Китай) Японії. У зв'язку з цим Китай відмовився підписати Версальський договір. Громадськість США теж засудила це рішення Вільсона. Тільки в 1922 р. після Вашингтонської конфе­ренції Японія й Китай уклали угоду, за якою в 6-місячний термін Шаньдун був повернутий Китаю.

Італія отримала Південний Тіроль. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні по­зиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.

10 "Причини першої світової війни"

Перша світова війна стала результатом протиборства двох військових блоків: Троїстого союзу (Німеччина, Австо-Угорщина, Італія) й держав Антанти (Росія, Англія, Франція). На 1914 р. протистояння між цими двома військово-політичними угрупуваннями європейських держав украй загострилося. Балканський півострів став зоною особливої напруже­ності. Австро-Угорщина (за підтримки Німеччини) вирі­шила, завдавши одного удару по Сербії, остаточно укріпитися на Балканах. Приводом для оголошення війни стало вбивство у Сараєво 28 червня 1914 р. австрійсь­кого ерцгерцога Франца Фердінанда. Виникла нагода роз­громити Сербію. 23 липня Австро-Угорщина заявила Сербії запевне нездійсненний та принизливий ультиматум.

Росія, яка була не підготовленою до війни, радила Сербії піти на компроміс. Проте Австро-Угорщина й Німеч­чина не бажали мирного врегулювання конфлікту. 28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. ЗО липня 1914 р. російський імператор Микола II підписав указ про загальну мобілізацію. Німеччина 1 серпня оголосила війну Росії, а З серпня - Франції. Німецькі війська почали наступ на Францію через територію Бельгії. З вимогою поважати нейтралітет Бельгії й негайно вивести звідти німецькі війська виступила Англія. Не отримавши відповіді на свій ультиматум, вона 4 серпня оголосила війну Німеччині. До збройного конфлікту, що його було розпочато євро­пейськими державами, поступово було втягнуто 38 дер­жав, населення яких становило 1,5 млрд. осіб (87% населення усієї планети). Війна стала світовою.

11 "Створення Ліги націй та її діяльність"

Лігу Націй було створено на Паризькій мирній конференції за ініціа­тивою президента США В.Вільсона. Створення Ліги Націй було першою спробою утво­рення організації глобального характеру, яка б узяла на себе відповідальність за підтримання миру на земній кулі шляхом погодження дій її членів

Завдання: бороть­ба за мир, співробітництво й безпека народів.

Найважливіша мета - підтримання миру, збереження повоєнного статус-кво, виконання умов Версальського миру.

Статут: передбачав гарантії членам організації у збе­реженні їхньої політичної незалежності й територіальної цілісності проти зовнішньої агресії; передбачав ко­лективні дії усіх членів Ліги в разі порушення агресором статуту та розв'язання конфліктів; воєнні санкції, економічна та політична ізоляція поруш­ника миру; створення об'єд­наних збройних сил з контингентів країн-членів Ліги.

Слабкість Ліги націй як інструмента підтримання миру зумовлювалася самим статутом. Рішення ухвалювали­ся за принципом одностайності, за винятком питань процедурних і таких, що стосувалися прийняття нових членів. Обов'язкову силу мали тільки рішення з адміністратив­них питань, що стосувалися самої Ліги. Навіть санкції фактично були добровільними. Статут Ліги Націй був складовою частиною Версальсь­кого мирного договору Його підписали 44 країни. Але США, під впливом «ізоляціоністів» у конгресі, не ратифікували Версальський договір й не увійшли до складу Ліги Націй.

Головними органами Ліги були Збори представників усіх членів організації (Асамблея), Рада Ліги Націй у складі 5-ти постійних членів (США, Англії, Франції, Італії та Японії) й 4-х тимчасових. Відсутність ряду великих держав серед членів Ліги негативно позначилася на ефективності її діяльності.

СРСР було прийнято до Ліги Націй у 1934 p. та вик­лючено у зв'язку з радянсько-фінською війною 1939 -1940 pp. Німеччина вступила до Ліги Націй у 1926 p. й вийшла з неї 19 жовтня 1933 p., Японія вийшла з Ліги Націй 28 березня 1933 p.

Ліга Націй виявилася нездатною підтримати статус-кво, що склалося внаслідок першої світової війни, збе­регти Версальсько-Вашингтонську систему. Друга світова війна остаточно поховала Лігу Націй, хоча фор­мально вона проіснувала до 31 липня 1946 p.

12 "Завершення першої світової війни та її наслідки"

Після укла­дення Берестейського миру Німеччина розпочала новий наступ на Заході. Проте у червні 1918 p. країни Антанти за підтримки США вдалися до контрнаступу й почали звільнювати окуповані території. Водночас союзники роз­горнули наступ на Балканському півострові. Ця опера­ція змусила Болгарію 29 вересня вийти з війни, а наступ англійських війську Сербії, Месопотамії й Палестині при­мусив ЗО жовтня 1918 p. капітулювати Туреччину.

Революційні події В Австро-Угорщині спричинили відокремлення від усіх південнослов'янських провінцій. 4 грудня було утворене Королівство сербів, хорватів та словенців (з 1929 p. - Королівство Югославія). До Украї­ни приєдналася Північна Буковина, до Польщі - Галичи­на. ЗО - 31 жовтня спалахнули масові революційні виступи у Відні. Було сформовано Тимчасовий уряд Австрії. З ли­стопада австрійський уряд від імені Австро-Угорщини, яка фактично перестала існувати, підписав перемир'я з Антантою. 12 листопада Австрія проголосила себе рес­публікою.

Революційна активність зрос­тала й на території Німеччини. Утворювалися Ради (в Кілі, Бремені, Ессені, Кельні, Мюнхені, Шверині, Дрездені й т. ін.). 8 листопада у Баварії було повалено монархію й проголошено республіку. 9 листопада повстання охопи­ло Берлін.

За таких умов німецька делегація 11 листопада 1918 p. у Комп'єнському лісі підписала угоду про пе­ремир'я з державами Антанти. Перша світова війна завершилася.

Німеччина, визнавши свою поразку, зобов'язалася негайно вивести свої війська з окупованих західних те­риторій та лівого берега Рейну, передати державам Ан­танти військовий флот, озброєння та військове майно.

В результаті війни з 70-ти млн. чоловік, які воювали на її фронтах, близько 10 млн. було вбито й 20 млн. - поранено. Матеріальні втрати країн-учасниць склали 208 млрд. доларів.

Після завершення першої світової війни постало пи­тання мирного врегулювання повоєнних проблем.

13 "Основні проблеми міжнародних відносин після першої світової війни (мирне врегулювання, Російське та Німецьке питання)"

1. Надзвичайно гострі й тривалі суперечки викликала 5 проблема територіального розчленування Німеччини. З те­риторіальних питань було вирішено:

q  а) Ельзас-Лотарингія поверталася Франції з дати під­писання перемир'я 11 листопада 1918 р.;

q  б) Саарська область передавалася під контроль Ліги Націй в особі комісії з п'яти членів на чолі з французом строком на 15 років. Франція діставала у свою власність шахти (як компенсацію за руйнування шахт півночі під час відступу німецьких військ). Через 15 років мав відбу­тися плебісцит місцевого населення;

q  в) лівий берег Рейну й 50 км на правому березі оголо­шувалися демілітаризованою зоною, де не буде укріплень і збройних сил;

q  г) Бельгія анексувала дві невеликі німецькі округи — Ейпен і Мальмеді;

q  д) Північний Шлезвіг після плебісциту в березні 1920 р. відійшов до Данії;

q  е) Польща одержала Данцігський «коридор» (район Познані й частина Західної Пруссії), який давав їй вихід до моря. Данціг оголошено вільним містом під контролем Ліги Націй в особі верховного комісара. Відтак Східна Пруссія була відрізана від решти Німеччини, залишаючи-ся її територією;

q  є) Польща одержала в жовтні 1921 р. за рішенням Лі­ги Націй ще південну частину Верхньої Сілезії (1/3 цього промислового району);

q  ж) Сілезький район Цешина, який до 1918 р. входив до складу Австро-Угорщини, з 1920 р. був поділений між Польщею й Чехословаччиною;

q  з) Мемельська область (130 тис. населення) спочатку була відтята від Німеччини без плебісциту й тимчасово управлялася міжнародною адміністрацією, а з 1923 р. пе­рейшла до Литви.

В цілому Німеччина втратила 1/7 своєї території та 1/10 населення. (+ мирні договори з союзниками Німеччини).

2. Проблеми колоній були вирішені шляхом уста­новлення так званої мандатної системи (до речі, деякі делегати навіть не зрозуміли, що означає «мандат»). Лі­га Націй як «спадкоємниця» Німецької та Османської імперій надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатаріям».

Згідно з Версальським договором Німеччина віддава­ла свої «права та інтереси» в Шаньдуні (Китай) Японії. У зв'язку з цим Китай відмовився підписати Версальський договір. Громадськість США теж засудила це рішення Вільсона. Тільки в 1922 р. після Вашингтонської конфе­ренції Японія й Китай уклали угоду, за якою в 6-місячний термін Шаньдун був повернутий Китаю.

3. Проблеми репарацій: Франція вимагала від Німеччини сплатити всі збитки — до 800 млрд. марок, що означало б цілковите розорення Німеччини. Ллойд-Джордж запропонував зменшити їх до 100 млрд. марок. Конференція так і не встановила ні остаточного роз­міру, ні терміну виплати репарацій. Домовилися, що Ні­меччина спочатку сплатить 20 млрд золотих марок до 1 травня 1921 р. (2/5 цієї суми мала одержати першочер­гово Бельгія). Значна частина повинна була сплачуватися натурою (понад 2,7 млн. т суднового тоннажу, поставки вугілля тощо). Верховна Рада союзників на конференції в Спа в липні 1920 р. за участю Німеччини лише розподі­лила репарації по країнах: Франції — 52%, Англії — 22, Італії — 10, Бельгії — 8, Греції, Румунії й Югославії — 6,5, Японії — 0,75, Португалії — 0,75%. Проблема репарацій ще багато років остаточно не вирішувалася.

4. Поль­ське питання. Франція наполягала на відновленні кор­донів Польщі 1772 р., прагнучи зробити її сильною як сво­го союзника. Бальфур (Англія) осаджував французів: «Але ж тепер 1919 рік!» США підтримували Англію. Як уже зга­дувалося, Польща одержала частину німецьких територій. Польські війська окупували Східну Галичину (Західна Україна), в 1920 р. здійснили збройну інтервенцію проти України. Але поки що її східні кордони не були визначені.

5. Претензії Італії були більшими, ніж її внесок у вій­ну. Вона вимагала Далмацію, Істрію, порт Фіуме, протек­торат над Албанією тощо. Іта­лійський прем'єр Орландо, нічого не здобувши, на знак протесту у квітні покинув конференцію. Коли він у травні повернувся, союзники вже розподі­лили основні території. Італії відмовили навіть на Близь­кому Сході й віддали лише Південний Тіроль.

6. Претензії Японії були більше враховані, бо її деле­гація, користуючися моментом, теж загрожувала покину­ти конференцію. Від'їзд двох делегацій був дуже небажа­ним, тому Японія одержала все жадане, крім, як уже зга­дувалося, Шаньдуну.

7. Радянська проблема не потрапила до офіційного порядку денного, але сама конференція, її основні орга­ни весь час поверталися до цього питання. Росія — насе­лення 1/6 частини Землі — зробила найбільший внесок у війну проти Четверного союзу, втратила більше солдатів, ніж її союзники, разом узяті. Створення радянської дер­жави й ряду національних держав на території Росії вису­нули перед союзниками болюче питання щодо ставлення до Сходу. Паризька конференція перетворилася по суті на орга­нізатора антирадянської інтервенції: вона санкціонувала економічну блокаду радянської держави, схвалила захоп­лення Бессарабії румунськими військами, підтримала пе­ребування німецьких військ у Прибалтиці, визнала уряд Колчака, великі держави організували широку воєнну до­помогу антирадянським арміям і самі посилили збройну інтервенцію в Росії. Паризька конференція стала своєрідним штабом антирадянської інтервенції.

14 "Декрет про мир і мирна програма Вільсона (14 пунктів): порівняльний аналіз"

У січні 1918 p. президент США В.Вільсон виступив з миротворчими пропозиціями («14 пунктів»). Це була зов­нішньополітична програма Сполучених Штатів. Вона передбачала:

q  відкриту дипломатію;

q  свободу торгового судноплавства;

q  свободу торгівлі;

q  скорочення озброєнь;

q  врегулювання колоніальних питань;

q  евакуацію німецьких військ з території Росії, надан­ня їй можливості самостійно визначати політику, вступи­ти до співтовариства вільних націй;

q  звільнення й відбудову Бельгії;

q  повернення Франції Ельзасу та Лотарингії;

q  виправлення кордонів Італії відповідно до національ­них ознак;

q  автономію народам Австро-Угорщини;

q  звільнення й відбудову Румунії, Сербії та Чорно­горії;

q  самостійність турецьких частин Османської імперії, автономію для її національних частин;

q  утворення незалежної Польської держави з вихо­дом до моря;

q  створення загальної асоціації націй з метою надання взаємних та однакових гарантій політичної незалежності, територіальної цілісності як великих, так і малих країн.

Отже, у цій програмі засуджувалися несправедливі війни, національне гноблення, таємна дипломатія, про­голошувався принцип самовизначення націй. У 14-му пункті своєї програми В.Вільсон запропонував створити міжнародну організацію, яка могла б забезпечити повоєн­ний мир.

15 "Концептуальні підходи держав переможець до розробки мирних договорів з Німеччиною та її союзниками на Паризькій конференції"

Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеч­чиною. Його було підписано 28 червня 1919 p., у п'яті роковини сараєвського вбивства, у Великому Версальському палаці (Версальський мир).

За Версальським мирним договором з Німеччиною:

q  Німеччина визнавалася винною у розв'язанні світо­вої війни;

q  Вона втрачала свої колонії, деякі її території передавалися сусіднім державам;

q  накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти;

q  Ельзас та Лотарингія поверталися Франції, управління Саарською областю передавало­ся на 15 років Лізі Націй;

q  Данциг (Гданськ) було оголо­шено «вільним містом»;

q  Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеччиною (Познань, деякі райони Прусії й Померанії);

q  Данії передавався Північний Шлезвіг;

q  до Бельгії відійшли округи Ейпен, КДальнеді, Морене.

Порівняно з 1914 p. німецька те­риторія зменшилася на 12,5%. Загальна військова повинність у Німеччині скасову­валася. її сухопутна армія не повинна була перевищувати 100 тис. чол. й призначалася для підтримки порядку всередині країни. Німеччині заборонялося мати підвод­ний флот, великі надводні кораблі, військову авіацію та важку артилерію. Німецький генштаб розпускався. Німецька територія по лівому березі Рейну та смуга завширшки 50 км. по правому - оголошувалася Рейнсь­кою демілітаризованою зоною. Загальна сума репарацій була встановлена на Лон­донській конференції у 1921 p. й становила 132 млрд. золотих марок. Франція мала одержати 52% цієї суми, Великобританія - 22%, Італія -10%, Бельгія - 8%. З метою гарантії виконання Версальського догово­ру країни Антанти окупували Рейнську зону терміном на 15 років.

Мирні договори з союзниками Німеччини були укла­дені за зразком Версальського.

Сен-Жерменський мир­ний договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919р., колиш­ня Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія й Моравія ставали частиною новоутвореної держави Чехословаччина, Буковина передавалася Румунії. Закарпатську Україну було передано до складу Чехословаччини. Договором визнавалася незалежність Австрії, але заборонялося її об'єднання з Німеччиною.

Нейїський з Болгарією - 27 листопада 1919р., частина те­риторії Болгарії відійшла до Югославії та Румунії.

Тріанонський з Угорщиною - 4 червня 1920 p. вона відмовлялася від ряду територій та визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія була скорочена утроє, а населення - у 2,5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачува­ла репарації переможцям.

Севрський з Ту­реччиною -10 серпня 1920 p. втрачала 80% своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію.

Версальська система мирних договорів закріплюва­ла територіальні зміни, які відбулися в результаті пер­шої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні по­зиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.

16 "Мандатна система"

Проблеми колоній були вирішені шляхом уста­новлення так званої мандатної системи (до речі, деякі делегати навіть не зрозуміли, що означає «мандат»). Лі­га Націй як «спадкоємниця» Німецької та Османської імперій надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатаріям». Було встановлено три види мандатів:

Мандат «А» — колишні арабські частини Туреччини стали формально незалежними, передавалися «під опіку» великих держав.

Мандат «В» — колишні центральноафриканські коло­нії Німеччини потрапили під управління мандатаріїв, «опіка» для них була визнана недостатньою. Забороняла­ся торгівля рабами й зброєю.

Мандат «С» — колишні німецькі колонії в Південно-Західній Африці й на Тихому океані просто «приєднувалися» до територій мандатаріїв відкритою анексією як колонії.

Більшість мандатів розподілила Верховна Рада Антан­ти (крім Італії). Франція одержала мандати на частину То­го й Камеруну (другу частину віддали Англії), частину Французької Екваторіальної Африки; Англія — крім того, на всю Східну Африку, Золотий Берег тощо; Португалія — на Анголу, Кіонгу та ін.; Бельгія — на Руанду-Урунді та частину Конго; Південне -Африканський Союз — на Південне- Західну Африку; Австралія отримала в Океанії німецьку частину Нової Гвінеї та німецькі острови на пів­день від екватора; Нова Зеландія — острови Західного Са­моа; Японія — на північ від екватора острови Маріанські. Маршаллові, Каролінські та Тїалау.

17 "Російське питання на Паризькій мирній конференції"

Необхідно нагадати, що Паризька мирна конференція відбувалася з 18 січня 1919 року – по 21 січня 1920 року. Головними проблемами цієї конференції були питання мирного врегулювання після завершення 1СВ (Перша Світова Війна), підписання мирних договорів та повоєнного перерозподілу світу.

Як відомо, Царська Росія була однією з держав Антанти, що воювала проти країн Четверного союзу, але в лютому 1917 року в Росії відбувся переворот, було повалено монархію. Після цього в країні фактично утворилося двовладдя: з одної сторони – Тимчасовий уряд, який виступав за буржуазно-демократичні шляхи розвитку країни і був визнаний Антантою, а з іншої – Рада робітничих та солдатських депутатів, які виступали за більшовицький рух та створення в майбутньому радянської влади. Все це звичайно послабило позиції Росії в Антанті, і як наслідок послабило позиції Антанти у війні проти країн Четверного союзу.

Відомо, що радянську Росію на Паризьку конференцію не було запрошено і Радянське питання не стояло навіть на порядку денному. Але сама конференція весь час поверталися до цього питання. Росія - насе­лення 1/6 частини Землі - зробила найбільший внесок у війну проти Четверного союзу, втратила більше солдатів, ніж її союзники, разом узяті.

Антанта не визнавала радянський уряд, і тому вже під час конференції розгорнула воєнну інтервенцію в деяких регіонах Росії. Союзні держави здійснили блокаду радянської держави, боючись поширення більшовизму в своїх країнах.

Але све ж таки Вільсон (президент США) за допомогою Ллойда-Джорджа (прим’єр-міністр Англії) вирішив таємно втановити контакти з Леніним і відрядити в Москву секретну місію на чолі з Буллітом. Ленін визнав умови Вільсона важкими, але погодився з ними, вважаючи, що вони будуть основою для мирного договору з США та Антантою.

Незабаром відбулися серйозні зміни в міжнародній ситуації: в Москві утворений Комуністичний Інтернаціонал, в Угорщині проголошена Радянська Республіка, а в Росії по­чалися воєнні наступи Колчака та Денікіна проти радянської влади.

Тому, коли Булліт повернувся з Москви Вільсон та Ллойд-Джордж офіційно заявили, що нічого не знають про будь-які умови з радянською Росією і тепер вже й слухати не хо­тіли про будь-які переговори з радянським урядом.

Так, згодом паризька конференція перетворилася по суті на орга­нізатора антирадянської інтервенції: вона санкціонувала економічну блокаду радянської держави, схвалила захоп­лення Бессарабії румунськими військами, підтримала пе­ребування німецьких військ у Прибалтиці, визнала уряд Колчака, великі держави організували широку воєнну до­помогу антирадянським арміям і самі посилили збройну інтервенцію в Росії.

18 "Вашингтонська конференція та її рішення"

Вашингтонська конференція проходила з 12 листопада 1921 року до 6 лютого 1922 року. Основними проблемами, які мали бути вирішені на ній, були проблеми обмеження морського озброєння та проблеми тихоокеанського регіону. В цій конференції брали участь 9 країн: США та делегації Англії, Франції, Італії, Японії, Бельгії, Голандії, Португалії та Китаю. Всі ці країни вітали ініціативу проведення конференції, але кожна мала свої інтереси. Так, наприклад, Японія виступала за обговорення питань морського озброєння та зовсім не хотіла торкатися проблем тихоокеанського регіону, а саме проблем Китаю. Радянську Росію на конференцію не було запрошено, хоча все ж таки неофіційно прибула делегація від Далекосхідної Республіки, яка зіграла певну роль в розвитку конференції. Вона мала в своєму розпорядженні деякі секретні договори, які почала публікувати в пресі напередодні конференції. Це були документи про секретні спільні дії Японії з генералом Семеновим проти Радянської Росії, що свідчило про загарбницький характер Японії та матеріали таємних франко-японських переговорів про спільні дії, щодо витіснення США з Азії. Все це істотно загострило протиріччя в таборі колишніх соbuюзників.

Порядок денний Вашингтонської конференції містив два питання: