Жовтня 1955р. Держава В'єтнам за підтримки США була перетворена на Республіку В'єтнам на чолі з президентом Нго Дінь Зьємом

26 жовтня 1955р. Держава В'єтнам за підтримки США була перетворена на Республіку В'єтнам на чолі з президентом Нго Дінь Зьємом.

4 березня 1956 р. сайгонські власті провели сепаратні вибори в південно-в'єтнамські Національні збори, що зміцнило режим Нго Дінь Зьєма. У здійсненні цієї акції Сайгон дістав під­тримку західних учасників Женевської наради в тому числі й Франції, яка ще до проведення сепаратних виборів взяла на себе обов'язок надавати допомогу уря­дові Нго Дінь Зьєма.

Після того, як останні французькі солдати покинули в'єтнамську Григорію (26 квітня 1956 р.), Франція оголосила про припинення з 28 квітня 1956 р. діяльності в Південному В'єтнамі командування збройними силами Французького союзу і про свою відмову брати участь у роботі змивних комісій з вико­нання женевських угод. Припинення французької вій­ськової присутності у В'єтнамі фактично означало надан­ня поля діяльності Сполученим Штатам.

Главным центром приложения сил американского империализма в Индокитае стал Южный Вьетнам.

Уже в 1960 году численность американской военной миссии здесь достигала 2 тыс. Правительство США утвердило в конце 1961 года так называемый "план Стэйли-Тэйлора", предусматривающий "умиротворение" страны в течение 18 месяцев. Составной частью плана являлось создание широкой сети "стратегических деревень" – резерваций для местных жителей, с тем чтобы они не оказывали помощи патриотическим силам. С принятием "плана Стэйли-Тэйлора" численность вооруженных сил США в Южном Вьетнаме значительно увеличилась. К концу 1963 года их насчитывалось уже более 12 тыс.

С приходом к власти президента Джонсона начался новый этап американской агрессии во Вьетнаме. Потеряв надежду выиграть войну руками сайгонских наемников, правительство США расширило масштабы вооруженной интервенции.

Так возникла локальная война, которую с сентября 1965 года стали вести непосредственно американские соединения.

7 августа 1964 года конгресс США принял по просьбе президента Джонсона так называемую "тонкинскую резолюцию", которая предоставляла президенту неограниченные полномочия для ведения военных действий во Вьетнаме.

ý  Агрессия США началась в августе 1964 года с обстрела американскими кораблями и воздушной бомбардировки прибрежных населенных пунктов на территории ДРВ.

Война во Вьетнаме явилась составной частью сформулированной Джонсоном в июле 1966 года "тихоокеанской доктрины Джонсона". В ее основу были положены притязания США на право установливать угодные им порядки в странах этого региона.

Американская дипломатия прилагала большие усилия для интернационализации войны, однако ряд союзников США прямо или косвенно осудил американскую агрессию во Вьетнаме. Наиболее последовательно с осуждением американской агрессии выступала Франция. Главы государств и правительств (Индии и Югославии) во время встречи в Дели в октябре 1966 года потребовали прекращения бомбардировок ДРВ и решения вьетнамского вопроса на основе Женевских соглашений 1954 года.
Национальный фронт освобождения Южного Вьетнама и правительство ДРВ, со своей стороны, выдвинули

22 марта и 8 апреля 1965 года программу мирного урегулирования, которая предусматривала:

1)       признание за вьетнамским народом принадлежащих ему национальных прав,

2)       вывод американских войск из Южного Вьетнама,

3)       решение его внутренних проблем самим народом,

4)       мирное воссоединение страны на основе волеизлеяния населения Южного и Северного Вьетнами.

Администрация Джонсона отвергла эти условия. После начала американской агрессии помощь из СССР и других социалистических стран, направляемая на нужды укрепления обороноспособности ДРВ, значительно возросла. Страна получила большое количество самого современного вооружения и боеприпасов. Была создана мощная система противовоздушной обороны. Кроме того социалистические страны предоставляли крупные финансовые средства (десятки соглашений об экономической и военной помощи).

К концу 60-х годов стало очевидно, что выиграть войну во Вьетнаме США не удастся. В США нарастало движение против войны, которая отрицательно сказывалась на американской экономике.

31 марта 1968 года администрация США отдала приказ об ограничении бомбардировок территории ДРВ и выразила готовность вступить в переговоры с ее правительством. 13 мая в Париже начались официальные переговоры между представителями ДРВ и США о путях мирного урегулирования ситуации во Вьетнаме. 1 ноября 1968 г. США полностью прекратили бомбардировки ДРВ.

Угода про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Ця угода була підписана в Парижі 27 січня 1973р. представниками ДРВ, Республіки Півден­ний В'єтнам, США та сайгонського режиму.

Угода передбачала припинення вогню на всій території В'єтнаму, виведення американських та інших іно­земних військ із Південного В'єтнаму, гарантувала повагу США до незалежності, суверенітету, єдності й територіальної цілісності В'єтнаму, відмову США від втручання у внутрішні південнов'єтнамські справи, політичне врегу­лювання в Південному В'єтнамі шляхом переговорів між двома південнов'єтнамськими сторонами, створення Ра­ди національного примирення і злагоди, організацію вільних демократичних виборів, здійснення мирними засобами поетапного об'єднання В'єтнаму на основі консультацій та угод між Північним і Південним В'єтна­мом без втручання іззовні. США взяли зобов'язання зробити внесок у відновлення знекровленої війною еко­номіки В'єтнаму.

Міжнародна конференція з В'єтнаму, від­булася 26 лютого —2 березня 1973 р. в Парижі. В конфе­ренції брали участь представники ДРВ, Республіки Південний В'єтнам, США, сайгонського режиму, СРСР, Франції, Великобританії, КНР, Угорщини, Польщі, Ка­нади, Індонезії та Генеральний секретар ООН. Конфе­ренція прийняла Акт, у якому її учасники схвалили й узяли до відома Паризьку угоду з В'єтнаму та чотири протоколи до неї, зобов'язавшись поважати й беззасте­режно виконувати їх.

Підписання Паризької 1973 р. угоди означало поразку Сполучених Штатів. ДРВ надавала всебічну допомогу визвольним силам Південного В'єтнаму, де так і не встановився мир.

Після підписання Паризької угоди сайгонський режим за підтримки США переозброїв свою армію, здійснював курс на захоплення всіх визволених районів, проводив політику придушення прав і свобод південнов'єтнамського населення. Все це не могло не викликати зростання визвольної боротьби. 30 квітня 1975 р. сайгонський режим був повалений.

Кашмір дуже важливий для внутрішньої політики Делі, оскільки його відторгнення значно б посилило сепаратистські тенденції всередині держави. Пакистан не пов'язаний так щільно історично й еко­номічно з Кашміром, як Індія, хоча слід визнати, що за релігійною ознакою ця спірна територія є ближчою до Пакистану, ніж до Індії. Як відомо, Пакистан свого часу постав як релігійна держава, Індія ж завжди була проти територіального поділу за релігійною ознакою.

Події в Кашмірі почали розгортатися не з вторгненням 30 жовтня 1947 р. з пакистанської сторони гірських пле­мен, а з опублікуванням 12 травня 1946 р. меморандуму англійської урядової місії про індійські князівства і з оголо­шенням 3 червня 1947 р. плану лорда Маунтбеттена про поділ Британської Індії. Лондон був заінтересований у приєднанні Кашміру до Пакистану, і в цьому його ак­тивно підтримував Вашингтон. Така позиція Великобри­танії й США пояснюється прагненням установити конт­роль над районом, якому відводилося дуже важливе місце у військових планах західних держав в Азії. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років США й Великобританія приступили до складання планів створення в Кашмірі військових баз, спрямованих проти СРСР, а згодом проти КНР.

Пакистано-індійський збройний конфлікт через Каш­мір продовжувався понад рік, і лише 1 січня 1949 р. за посередництвом спеціальної комісії 00Н удалося досяг­нути угоди про взаємне припинення воєнних дій. Згідно з резолюціями Ради Безпеки 00Н від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. була встановлена лінія припинення вогню, яка розділила князівство Джамму і Кашмір, що не є єдиною географічною, етнічною чи релігійною общиною, на дві частини. До Пакистану відійшли контрольовані його збройними силами західні й північні райони князів­ства, що дістали назву Азад Кашмір. Дві третини кня­зівства під його історичною назвою відійшли до Індій­ської Республіки. Індія не виконала вимогу 00Н про­вести в Кашмірі плебісцит з питання його приєднання до Індії чи Пакистану, посилаючись на відмову останнього вивести свої війська з захопленої частини князівства, а також на те, що рішення про входження князівства Джамму і Кашмір до складу Індії було прийняте його правителем Харі Сінгом і юридичне князівство є не­від'ємною частиною Індії. Певно, не останній чинник відмови Індії від проведення плебісциту становила загро­за посилення сепаратистського руху в країні, здатного призвести до її розпаду. Всі подальші спроби 00Н урегу­лювати розбіжності між Індією і Пакистаном з приводу зобов'язань відповідно до резолюцій Ради Безпеки від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. виявилися неефектив­ними.

В 1951—1952 рр. індійський уряд створив Конститу­ційну асамблею штату Джамму і Кашміру для визначення його майбутнього, що викликало незадоволення Пакис­тану й різку критику з боку США. В лютому 1954 р. вказана Конституційна асамблея одностайно ратифіку­вала рішення про приєднання штату до Індії. Після під­писання в травні 1954 р. пакистано-американського дого­вору про взаємодопомогу в галузі оборони ставлення Заходу до кашмірського питання зазнало змін. З цього року США розпочали постачання озброєнь своєму союзнико­ві, що, на думку індійської сторони, «не могло бути роз­цінене інакше, як втручання в індійсько-пакистанський конфлікт через Кашмір, тимчасово врегульований у 1949 р.». Пакистан і Кашмір набували великої ваги для США як військовий оплот проти поширення комунізму в Азії. Ось чому при обговоренні кашмірського питання в Раді Без­пеки 00Н у 50-ті роки англо-американський блок під­тримував позицію Пакистану.

Відверто пропакистанська позиція англо-американського блоку в Раді Безпеки завела врегулювання кашмір­ської проблеми в глухий кут. Певно тому з середини 50-х до середини 60-х років Індія дотримувалася курсу на пос­тупове усунення 00Н від участі в кашмірському врегу­люванні, даючи згоду обговорювати спірні проблеми з Пакистаном тільки на двосторонній основі.

В 1959—1969 рр. взаємні пошуки Індією і Пакистаном шляхів до нормалізації відносин привели до досягнення двосторонніх домовленостей, що розв'язували ряд неврегульованих проблем. Серед них були численні прикор­донні питання, врегульовані в межах січневої 1960 р. індійсько-пакистанської угоди, а також проблема розпо­ділу між двома країнами водних ресурсів річки Інд.

Проте на рубежі 60-х років спостерігається нове загос­трення дещо приглушених у попередні роки суперечнос­тей між Індією і Пакистаном. Погіршення індійсько-китайських відносин Пакистан намагався використати з вигодою для себе. В січні 1962р. президент Пакистану відхилив індійську пропозицію вести переговори щодо йашмірської проблеми на основі визнання лінії припинення вогню в Кашмірі постійним кордоном між двома країнами, а 3 травня того самого року побачило світ спільне китайсько-пакистанське комюніке про згоду сто­рін провести переговори з метою визначення й уточнен­ня кордонів. Індійський уряд рішуче виступив проти не­законної з його точки зору демаркації кашмірських кордонів і заявив в 00Н про невизнання такої угоди. Він розглядав пакистано-китайське зближення як розвиток лінії на ізоляцію Індії в Азії й на провокування Па­кистану зайняти жорсткіші позиції з кашмірського пи­тання.

Воєнна акція Китаю проти Індії восени 1962 р. ус­кладнила її міжнародне становище й певним чином пос­лабила індійські позиції в індійсько-пакистанському протистоянні. Врегулювання спірних питань з Пакиста­ном з урахуванням домагань останнього висувалось Захо­дом як одна з умов надання Індії військової допомоги. І Вашингтон, і Лондон офіційно заявляли, що масштаби військових поставок та їхня тривалість визначатимуться тими зусиллями, яких Індія докладатиме до врегулювання індійсько-пакистанських розбіжностей. Під їхнім тиском наприкінці грудня 1962р. Індія розпо­чала прямі переговори з пакистанською стороною. Індія пішла на переговори, сподіваючись зменшити напру­женість відносин з Пакистаном і тим самим пом'якшити складне становище на своїх кордонах. Однак документ, оприлюднений за підсумками цих переговорів, засвідчив, що розбіжність точок зору Індії й Пакистану на кашмірське питання не дала сторонам змогу дійти згоди. Провал переговорів був значною мірою зумовлений тими рішучими кроками до взаємного зближення, які в цей період здійснювали Пакистан і КНР. На кінець 1963 р. центр міжнародної напруженості переміщається на індійсько-пакистанські взаємовідносини, в яких, утім, у наступні два роки спостерігалися періоди певного по­тепління.

Стан політичної напруженості між двома країнами переріс у готовність сторін використати військову силу для відстоювання своїх позицій. Уже у квітні 1965 р. сталися серйозні збройні сутички між військами Індії й Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського Ранну, які вдалося припинити за посе­редництва англійського уряду. ЗО червня 1965 р. була до­сягнута індійсько -пакистанська угода про припинення вог­ню, відновлення статус-кво й відведення збройних сил на позиції, які вони займали на 1 січня 1965р.

Припинення воєнних дій на Качському Ранні не привело до пом'якшення напруженості в індійсько-пакистанських відносинах. На початку серпня 1965 р. її центром стає Кашмір, внутріполітична ситуація в якому була вкрай нестійкою. Політичну нестабільність у Джамму і Кашмірі Пакистан використав для перекидання через лінію припинення вогню переодягнених у цивільне пакистанських військових з метою організації диверсій і заворушень. Індійський уряд заявив протест Пакистанові й групі спостерігачів 00Н у Кашмірі з приводу порушен­ня лінії припинення вогню і звернувся до Генерального секретаря 00Н із проханням втрутитись у справу. Власті Ісламабада, які подавали події в Кашмірі як боротьбу кашмірців проти «індійського ярма», відхилили звинува­чення Індії. В середині серпня вздовж усієї лінії при­пинення вогню точилися запеклі бої, хоча сторони утри­мувались від заглиблення на територію одна одної. Після переходу 25 серпня 1965 р. індійськими військами лінії припинення вогню в Кашмірі міждержавна прикордонна сутичка набрала форми повномасштабної війни, оскільки у воєнних діях з обох сторін були застосовані танки, важка артилерія та авіація.

На надзвичайних засіданнях Ради Безпеки 00Н 4 і 6 вересня 1965 р. були одностайно прийняті резолюції № 209 (1965) та № 210 (1965), які закликали обидві сторони до негайного при­пинення вогню і відведення військ на вихідні позиції. Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання припинення воєнних дій з питанням «гідного врегулю­вання кашмірського спору», що, звичайно, не могло не відбитися на позиції індійської сторони. 20 вересня 1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію № 215 (1965), що вимагала припинення вогню 22 вересня і по­дальшого відведення всіх збройних формувань на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р. В ніч на 23 серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припи­нений. У відносно швидкому погашенні воєнного вогни­щу на індійському субконтиненті важливе значення мав збіг у даному випадку інтересів СРСР і США. Сконцент­рувавши свої зусилля на досягненні негайного припи­нення вогню, вони діяли в одному напрямі, виходячи з того, що індійсько-пакистанський конфлікт торкався долі багатомільйонних народів і що він загрожував перерости в більш широке зіткнення з втягненням зовнішніх сил.

Важливий фактор нестабільності в цьому регіоні становила позиція китайського керівництва, яке в самий розпал воєнних дій між Індією і Пакистаном про­вокаційно проголосило свою цілковиту підтримку остан­нього в боротьбі проти Індії, погрожуючи відкрити «дру­гий фронт» на індійських кордонах. До того ж війська обох сторін не були відведені на позиції, які вони зай­мали до 5 серпня 1965 р.

В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посе­редника в урегулюванні індійсько-пакистанського конф­лікту взяв на себе СРСР. Уряди США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Па­кистаном і порадили їм прийняти запрошення радянсь­кого уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони прий­няли радянську пропозицію без будь-яких попередніх умов, і 4 січня 1966 р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л. Б. Шастрі і прези­дента Пакистану Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулю­вання міждержавного конфлікту. Вони закінчилися під­писанням 10 січня 1966 р. Ташкентської декларації, в дев'яти статтях якої були визначені невідкладні заходи з відновлення в регіоні нормального й мирного становища. Зокрема, сторони проголосили рішучість відновити нормальні й мирні відносини, сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву. На особливу увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації, де йдеться про відмову сторін від застосування сили та мир­не врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди.

Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для встановлення в Південній Азії тривалого й міцного миру. Проте пов’язуванні з ними надії не виправ­далися. На думку фахівців, головною причиною неефек­тивності їх утілення в життя було те, що досягнутий компроміс дістав неоднозначну оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості й чекали від них зовсім різних результатів.

Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й підтримка Пакистану з боку Китаю, який після 1965 р. активізував свої відносини з Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні зв'язки з Пекіном як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією. До зближення з Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не надали йому бажаної підтримки під час війни з Індією і відмовилися від нових поставок зброї. Після підписання Ташкентської декла­рації й відведення обома сторонами своїх військ США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.

За пропозицією президента США В.Вільсона, до статуту Ліги Націй було введено поняття мандату, тобто повноважень на управління тією чи іншою територією від імені Ліги Націй.

Згідно з мандатною системою, усі території були поділені на три групи мандатів: «А», «В», «С».

q  До групи «А» входили колишні володіння Османської імперії, статус яких наближався до статусу протекторату.

q  Група «В» охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Африці

q  Мандати групи «С» стосувалися Південно-Західної Африки та островів Тихого океану

До жовтня 1918 р. Сирія і Ліван входили до складу Османської імперії. В жовтні 1918 р. турецькі війська залишили Сирію і Ліван, але ще задовго до цього у відповідності з угодою «Сайкс—Піко» (1916) Великобританія і Франція підготували поділ арабських провінцій Османської імперії. Сирія і Ліван ввійшли до сфери впливу Франції.

У квітні 1920 р. на конференції в Сан-Ремо було прийняте рішення про передання Франції мандата на Сирію і Ліван.

ý  Остаточний крах мандатної системи на Близькому Сході відбувся після 2-ї світової війни.

В лютому 1946 р. Сирія і Ліван винесли питання про негайну евакуацію англо-французьких військ на обгово­рення Ради Безпеки 00Н.