6 листопада президент США Д. Ейзенхауер також виступив із вимогою припинення воєнних дій.
22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.
В ході війни арабські країни підтримали Єгипет. Більшість їх розірвала відносини з Великобританією і Францією.
87. Шостиденна війна та її наслідки.Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної стабілізації в Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР посилював політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним» режимам арабських країн. США Зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані арабські режими.
Обидві наддержави були заінтересовані в гарантованому й стабільному каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.
Одним з винуватців війни на Близькому Сході виступив Ізраїль, який проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з Великобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі США, створював власну військову промисловість.
Водночас непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю займали арабські країни, які висунули гасло: «скинути Ізраїль у море».
СРСР закликав арабські країни створити спільний фронт проти Ізраїлю, ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.
Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше, в листопаді 1966 р., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії заявили уряди Алжиру, Кувейту, Ємену, Лівії та Судану.
Протягом п'яти днів війська 00Н покинули Єгипет, а їхні позиції зайняли єгипетські збройні сили. 22 травня президент Г. А. Насер оголосив про закриття Акабської затоки для ізраїльських та інших суден, що доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80 % свого імпорту нафти та інших життєво важливих продуктів.
Виведення з Сінаю військ 00Н і тимчасове закриття Акабської затоки, ланцюг ворожих Ізраїлю дій з боку арабських країн стали приводом для розв'язання воєнних дій.
Вдосвіта 5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет, Сирію та Йорданію. Війна була короткою, майже блискавичною й дістала назву «шестиденної». Ізраїльські винищувачі завдали бомбового удару по авіабазах Єгипту й Сирії, ліквідувавши майже всі бойові лггаки цих країн. Потім сухопутні війська Ізраїлю перейшли в наступ і окупували найважливіші стратегічні райони — Сінайський півострів на півдні, Голанські висоти на півночі, Західний берег річки Йордан на сході. її Незважаючи на ухвалення Радою Безпеки 00Н 6,7 червня резолюцій про негайне припинення вогню, ізраїльська армія продовжувала бойові дії. Радянський Союз зажадав від Ізраїлю негайно припиняти воєнні дії й вивести війська за лінію перемир'я. 10 червня радянський уряд інформував уряд Ізраїлю, що в разі продовження бойових дій СРСР спільно з іншими миролюбними країнами вживе необхідних заходів для припинення агресії.
10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем, утративши тим самим канал взаємодії з одною зі сторін конфлікту. Ввечері 10 червня бойові дії були припинені.
Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від нафтодобуваючих арабських країн для подолання економічних труднощів, викликаних війною й окупацією арабських територій. Арабські країни продовжили політику бойкоту Ізраїлю.
88. Кемп-девідський процес та його наслідкиЗ ініціативи президента Єгипту А. Садата протягом 1977 року відбулося ряд зустрічей з ізраїльськими представниками. Це було засуджено радикалами в урядах арабських країн (Алжир, Лівія, Сирія та Організація визволення Палестини навіть розірвали стосунки з Єгиптом і утворили Фронт стійкості і протидії), але поміркована більшість зайняла очікувальну позицію.
Проте це не зупинило А. Садата і 16—17 вересня 1978 р. в Кемп-Девіді відбулася зустріч президента США Д. Картера, президента Єгипту А. Садата і прем'єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна, де сторони підписали два документи — «Рамки миру на Близькому Сході» і «Рамки для укладення мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем» (Президент США - формально «свідок»).
«Рамки миру» передбачали розв'язання палестинської проблеми шляхом надання обмеженого самоврядування палестинцям Західного берега річки Йордан і сектора Газа. Ці території, однак, протягом п'яти років мали залишатися під управлінням ізраїльської адміністрації. Таким чином, автономія надавалася населенню, а не території. Не було вирішено питання про майбутнє Єрусалима й Голанських висот. Не згадувалася ОВП, право палестинського народу на самовизначення.
У відповідь арабські країни—члени Фронту стійкості й протидії прийняли рішення про розірвання відносин з Єгиптом і застосування проти нього економічних санкцій.
26 березня 1979 р. у Вашингтоні був підписаний мирний договір між Єгиптом і Ізраїлем. Президент Д. Картер знову виступив як «свідок». Договір складався з преамбули, дев'яти статей і додатків.
Договір передбачав відновлення суверенітету Єгипту над Сінайським півостровом після завершення виведення звідти ізраїльських військ, яке мало відбутися протягом трьох років. Для забезпечення виконання договору Єгипет, Ізраїль і США домовилися про розміщення на Сінайському півострові сил і спостерігачів ООН. Договір передбачав встановлення нормальних дипломатичних, економічних і культурних відносин між Єгиптом і Ізраїлем.
До договору додавалися роз'яснення про його пріоритетний характер порівняно з усіма зобов'язаннями Єгипту.
Наслідки Кемп-девідського процесу:
1) створення прецеденту мирного договору між арабською країною та Ізраїлем;
2) посилення позицій Ізраїлю;
3) посилення позиції провідних країн Заходу, зокрема США, на Близькому Сході і відповідно послаблення позицій СРСР;
4) єдність арабських країн була порушена;
5) Єгипет певний час перебував в ізоляції.
89. Сучасна політична ситуація на Близькому СходіЗараз на Близькому Сході склалася якісно нова політична ситуація, що відрізнялася від ситуації 70-х - 80-х pp. Її головні ознаки:
q розпад СРСР, та як наслідок - припинення радянсько-американського протистояння на Близькому Сході;
q нові коаліції, що виникають внаслідок війни у Перській затоці, нове перегрупування сил в арабському субрегіоні, зближення Єгипту, країн - членів РСАДПЗ та Сирії;
q зміни у балансі сил між Ізраїлем та арабськими країнами на користь Ізраїлю;
q зміни у ставленні Ізраїлю до проблеми близькосхідного врегулювання через зміну уряду;
q поширення відцентрових тенденцій в арабському світі, головним носієм яких є ісламські фундаменталістські організації та угрупування.
Процес мирних переговорів на новому етапі розпочався у жовтні - листопаді 1991 p. в Мадриді, де проводилися двосторонні переговори ізраїльської делегації з одного боку, спільної йордано-палестинської, сирійської та ліванської – з іншого.
Подальший прогрес було досягнуто в Норвегії у 1993 p. під час переговорів між представниками Ізраїлю й Організації Визволення Палестини (ОВП), де було досягнуто ряд домовленостей, зокрема введення палестинської автономії у секторі Газа та в районі міста Ієріхон. 4 травня 1994 p. в Каірі Голова Виконкому ОВП Ясір Арафат та прем'єр-міністр Ізраїлю І.Рабін підписали угоду про обмежену палестинську автономію, відому під назвою «Газа - Ієріхон - спочатку». У 1993 -1994 pp. відбувся процес нормалізації відносин між Ізраїлем та Йорданією.
За період до 1999 року мирний процес практично не рухався, було підписано лише дві угоди “Уайт Плантейшн” та “Уайт Плантейшн-2”, що передбачали виведення ізраїльських військ з території Палестини та звільнення палестинських в’язнів, палестинці мали б забезпечити боротьбу з тероризмом. Однак Ізраїль не виконував своїх обов’язків.
На якісно новий рівень переговори вийшли лише у 1999 році після приходу до влади прем'єр-міністра Ехуда Барака, лідера блоку “Єдиний Ізраїль”, перемігши ізраїльського “залізного прем’єра” Біньяміна Нетаніягу, що фактично заморозив мирний процес на Близькому Сході. Розпочалися активні переговори між ОВП та Ізраїлем, зараз навіть мова йде про укладання остаточної мирної угоди. Крім того здійснюється виведення ізраїльської армії з Лівану. Продемонструвала свою готовність вести переговори і Сирія.
Певну протидію Ізраїлю здійснює Алжир, який вимагає створення палестинської держави зі столицею в Єрусалимі, чого не може допустити Барак.
Але найбільшу загрозу мирному процесу на Близькому Сході становлять екстремістські елементи як з боку Ізраїлю (ізраїльські радикали, від рук яких загинув Іцхак Рабін), так і арабських країн (наприклад, ліванська організація “Хезболлах”, лідер якої закликає не піддаватися на “брехливі обіцянки миру” збоку Ізраїлю, а вдатися до рішучих дій).
Проте, незважаючи на це, події на Близькому Сході свідчать про те, що цикл насильства поступово замінюється на цикл мирного розвитку.
90. Ірано-Іракська війнаПричини:
1. суперечки з прикордонних питань;
2. розбіжності політичного, релігійного й національного характеру;
3. внутрішньополітичні, економічні й соціальні проблеми Ірану та Іраку;
4. співвідношення сил на Близькому та Середньому Сході.
Витоки відчуження між Іраком та Іраном походять з середньовіччя, з часів, коли їх прикордонні райони стали об'єктом боротьби між Османською та Персидською імперіями.
У березні 1975 p. було підписано так звану «Алжирську угоду» у формі спільного комюніке. Вона передбачала остаточне врегулювання усіх проблем, включаючи демаркацію сухопутних кордонів на підставі Константинопольского протоколу 1913 p. 13 червня 1975 p. в Багдаді було укладено Договір про державні кордони та добросусідські відносини. Він торкався проблем демаркації сухопутних й демілітаризації річкових кордонів, забезпечення безпеки на ірано-іракських кордонах.
У другій половині 70-х pp., й особливо після революції в Ірані у 1979 p. відносини між двома країнами значно погіршилися. Ірак, скориставшись революційними подіями у Ірані, вирішив повернути собі спірні території, які він віддав у 1975 p.
17 вересня Ірак проголосив, що він анулює «Алжирську угоду» та Договір 1975 p., a 22 вересня розпочав воєнні дії на іранській території. Конфлікт переріс у війну, що тривала вісім років (1980-1988). Обидві сторони зазнали значних матеріальних збитків.
Ірано-іракська війна негативно вплинула на ситуацію на Близькому й Середньому Сході. Ескалація військових дій, «танкерна війна» у Затоці, значне нарощування там іноземної військової присутності призвело до загрозливої інтернаціоналізації конфлікту.
Численні спроби врегулювання конфлікту здійснювалися ООН, Рухом неприєднання, Організацією Ісламська Конференція, Лігою арабських держав.
Нарешті, коли ситуація на фронтах зайшла у глухий кут, Іран погодився взяти резолюцію Ради Безпеки ООН № 598 за основу мирного врегулювання.
У вересні 1990 p., у зв'язку з необхідністю передислокації військ з ірано-іракського кордону на територію Кувейту, Ірак погодився на врегулювання усіх спірних питань з Іраном, прийнявши його умови.
91. Проблема безпеки Перської затоки в МВУ 70-ті - 80-ті pp. район Перської затоки формується як самостійний економічний, політичний, воєнно-стратегічний субрегіон, як самостійна частка близькосхідної регіональної системи. Це - один з найважливіших у економічному та стратегічному відношенні районів світу, де розташовано близько 60% світових розвіданих запасів нафти, та який задовольняє близько чверті світових потреб у рідкому палеві. Саме тому безпека Перської затоки є актуальною для світового співтовариства.
Проблеми безпеки Перської затоки доречно розглядати як систему трьох рівнів:
1) національний; 2) регіональний; 3) глобальний або міжнародний.
На сучасному етапі для країн Перської затоки особливе значення має як перший, так й другий рівень. Зумовлено це рядом важливих обставин:
1) наявністю внутрішніх загроз для існуючих там режимів
2) неврегульованими територіальними суперечками між країнами,
3) відсутністю балансу воєнно-політичних сил в регіоні,
4) історичною традицією вирішення суперечок воєнним шляхом.
Яскравим прикладом цього є ірано-іракська війна, загарбання Іраком Кувейта у 1990 p., що й спричинило кувейтську кризу.
Найпомітнішою спробою забезпечити безпеку в регіоні Перської затоки стало створення Ради співробіництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ).
РСАДПЗ було створено у 1981 p. у складі Бахрейну, Катару, Кувейту, ОАЕ, Саудівської Аравії, Оману (тобто усіх країн Перської затоки, крім Ірану та Іраку). Причини: Ірано-іракська війна (1980-1988), що продемонструвала неефективність існуючої тут системи безпеки, а також загроза поширення ідей ісламського фундаменталізму з боку Ірану.
Спільні цілі й головні форми діяльності організації: - інтеграція, координація й взаємодія на шляху до повної єдності; - поширення й зміцнення зв'язків; - уніфікація структур у різних сферах.
Головні напрями та принципи зовнішньополітичної діяльності:
- безпека й стабільність у регіоні забезпечується самими державами. Відмова від будь-якого іноземного втручання. Необхідно врегулювати міжнародні конфлікти у регіоні, запобігати присутності іноземних військово-морських флотів та іноземних військових баз;
- стабільність у регіоні пов'язана з встановленням миру на Близькому Сході та справедливим вирішенням палестинської проблеми;
- держави-члени РСАДПЗ підтверджують свою солідарність з Лігою арабських держав (ЛАД) та Організацією Ісламська Конференція (ОІК);
- держави-члени РСАДПЗ поділяють принципи руху неприєднання та ООН.
Після кувейтської кризи, в Перській затоці склалася якісно нова ситуація, розпочався процес формування нової системи регіональних відносин.
У нових умовах можливі декілька варіантів забезпечення регіональної безпеки:
- перегляд концепції РСАДПЗ (Рада співробітництва арабських держав Перської затоки), розширення її за рахунок інших арабських країн, зокрема Єгипту та Сирії;
- залучення до забезпечення безпеки в районі Перської затоки інших мусульманських країн, зокрема Ірану, Туреччини, Пакистану;
- залучення могутніх учасників системи безпеки ззовні, перш за все Сполучених Штатів, що передбачає збереження в Затоці значних ВМС США та будівництво відповідної військової інфраструктури;
- відмова від субрегіональної формули безпеки, розробка замість неї системи колективної безпеки за участю усіх країн Затоки, гарантом якої стала б ООН.
Кувейтська криза: коротка довідка2 серпня 1990 p. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські війська захопили Кувейт, окупували країну й згодом проголосили її іракською провінцією.
Ця криза була однією з найбільш серйозних з часів 2-ї світової війни. Її передумови закладалися ще під час холодної війни. Це криза існуючої у регіоні системи міжнародних відносин, а одночасно й криза усієї системи міжнародних відносин у тій її частині, яка стосується Перської затоки.
Слід відокремити три аспекти впливу кувейтської кризи на міжнародну ситуацію.
Перший торкається безпосередньо Кувейту й пов'язаний з нападом Іраку та анексією цієї суверенної арабської країни, що й привело до кризи, а також її наслідками для Кувейту.
Другий - регіональний, пов'язаний із впливом конфлікту на ситуацію на Близькому Сході, в зоні Перської затоки.
Третій аспект - це вплив кувейтської кризи на міжнародну ситуацію в цілому.
Ця криза співпала з початком нового етапу розвитку міжнародних відносин, одночасно відбулася низка подій: завершення конфронтації Схід-Захід, перетворення Заходу на системоутворююче ядро нового світового порядку, висунення на перший план протиріч по лінії Північ-Південь, вихід на міжнародну арену нових регіональних «центрів сили», які претендують на нову роль у міжнародних відносинах. Перська криза продемонструвала, що регіональні конфлікти починають самостійно впливати на міжнародну ситуацію.
Історичні коріння та причини кризи в Перській затоці.Кувейт з 1914 p. знаходився під протекторатом Великобританії. У 1961 p. Англія була вимушена погодитися на проголошення його незалежності. Проте Ірак висунув претензії на володіння Кувейтом на підставі «історичних» та «спадкоємних» прав, що спричинило кувейтську кризу 1961 p.
Демарш Іраку викликав засудження з боку інших арабських країн, а кризу було врегульовано арабською дипломатією. Кувейт було прийнято до Ліги Арабських Держав, а у 1963 p. - до ООН. У жовтні 1963 p. в Багдаді було укладено Договір між Державою Кувейт та Республікою Ірак про визнання Кувейту як незалежної держави та кордони.
У 70-ті - 80-ті pp., отримавши значні прибутки від нафти, Ірак визначається як регіональний «центр сили». Ситуація була сприятлива - Єгипет виявився тимчасово ізольованим в арабському світі після підписання у 1979 p. мирного договору з Ізраїлем, а можливості Саудівської Аравії були обмежені.
Саддам Хусейн планував активно використовувати «нафтовий фактор» для досягнення лідерства в арабському світі. Захопивши Кувейт, він одержав можливість додати до своїх 10% світових розвіданих запасів нафти ще 10% Кувейту, до того ж мав би можливість контролювати ще 25% світових розвіданих запасів нафти, які належать Саудівській Аравії.
Утворення антиіракської коаліції.Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза відрізнялася ступенем її інтернаціоналізації.
Свої війська до Перської затоки направила 31 країна. Загальна чисельність багатонаціональних сил становила приблизно 742 тис. чол., з них американський контингент - 430 тис., Туреччини - близько 100 тис., Саудівської Аравії -118 тис., Великобританії - 35 тис., Франції -10,5 тис., Єгипту -19 тис., Сирії -15 тис., ОАЕ - 40 тис., Оману -25,5 тис., Марокко й Пакистану - по 5 тис. чол.
Туреччина 21 січня 1990 p. відкрила другий фронту проти Іраку на своїй території.
Німеччина та Японія обмежили свою участь у конфлікті фінансовою допомогою.
Політика СРСР.Що стосується позиції СРСР, слід відокремити декілька етапів у його ставленні до подій у Перській затоці.
Перший етап - з початку іракської агресії 2 серпня 1990 p. до прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 p. резолюції № 678. Дипломатичне врегулювання, контакти з усіма сторонами конфлікту, в тому числі Іраком.
Другий етап - після прийняття РБ ООН резолюції № 678 і до початку воєнних дій у січні 1991 p. Активізація зусиль щодо політичного врегулювання конфлікту.
Третій етап - січень – лютий 1991 p. (від початку війни до сухопутних воєнних дій). План врегулювання під назвою «план Горбачова», місію Є.М.Примакова, радянсько-іракські переговори. Результати відсутні.
Роль ООН у врегулюванні кризи.Вирішення Перської кризи свідчить про значення розвитку превентивного механізму ООН щодо попередження регіональних конфліктів.
Рада Безпеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання.
2 серпня 1990р. резолюція № 660 засудила агресію й поставила Іраку вимогу негайно вивести війська з Кувейту.
6 серпня було затверджено резолюцію № 661 щодо економічних санкцій проти Іраку.
Резолюція № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною.
29 листопада 1990 p. ухвалена резолюція № 678 про використання сили в разі, якщо Ірак до 15 січня не виконає попередні резолюції.
17 січня почалися воєнні дії в повітрі, а 24 лютого – наступ на суші.
28 лютого 1991 p. Ірак беззастережно прийняв усі умови ООН.
92. Об'єднання НімеччиниУ 1949 p. було створено дві держави ФНР та НДР і протягом повоєнних років Німеччина була розколотою на дві частини.
Висувалося декілька ініціатив щодо об’єднання двох частин, але наприкінці 60-х pp. керівництво НДР відмовилося від тези про існування єдиної німецької нації, відкинуло можливість об'єднання навіть у історичній перспективі.
Восени 1987 p. ситуація в НДР різко погіршилася. Державна заборгованість становила більш ніж 20 млрд. дол. Катастрофічного масштабу набула еміграція кваліфікованих кадрів та молоді. Країну з населенням 20 млн. чол. залишило близько 3 млн. чол.
В країні розпочалися періодичні масові демонстрації, почалося створення нових політичних та суспільних організацій.
7 листопада уряд НДР подав у відставку, а 8 листопада пішло у відставку керівництво компартії. 9 листопада було вирішено відкрити кордони, зруйнувати Берлінський мур.
Сесія Народної палати НДР 2 грудня виключила з Конституції статтю про провідну роль робітничого класу та його партії в житті суспільства. Комуністична партія втратила монополію на владу.
20-21 грудня 1989 p. відбувся візит до НДР канцлера ФРН Г.Колля. Були досягнуті угоди щодо створення комісії з економічного співробітництва. Він запропонував провести в НДР вибори, після чого перейти до створення валютного, економічного та соціального союзів.
18 березня 1990 p. відбулися вільні багатопартійні вибори. Перемогу здобула зональна ХДС, що очолила «Альянс за Німеччину», створений за участю Г.Колля й матеріальної підтримки ФРН.
Отже, народ проголосував за возз'єднання з ФРН. 1 липня 1990 p. було здійснено економічну та соціальну унію НДР з ФРН.
Врегулювання міжнародно-правових аспектів об'єднання. Питання об'єднання Німеччини було пов'язане з інтересами 4-х держав антигітлерівської коаліції (CPCP, США, Великобританія, Франція). У березні 1990 р. були проведені переговори за формулою «4+2» керівників та міністрів закордонних справ для врегулювання зовнішніх аспектів німецької єдності. Було проведено 4 зустрічі міністрів закордонних справ у Бонні, Берліні, Парижі та Москві. У результаті було вироблено документ, що містив рішення з усього комплексу зовнішніх аспектів німецької єдності.
Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Договір складався з преамбули та 10 статей.
У статті 1 встановлювалися кордони об'єднаної Німеччини, які складалися з кордонів НДР та ФРН, й підтверджувався остаточний характер цих кордонів. Об'єднана Німеччина відмовилася від будь-яких територіальних претензій.
У статті 2 уряди НДР та ФРН підтвердили свої виключно мирні наміри.
У статті 3 проголошувалась відмова від виробництва, володіння та застосування ядерної, хімічної та біологічної зброї.
Згідно статті 4 радянські війська мають бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 p.
Згідно статті 5, протягом цього строку на території колишньої НДР та Берліну перебуватимуть лише німецькі формування територіальної оборони, не включені до структури НАТО.
Стаття 6 передбачає право Німеччини на участь у союзах.
Згідно Статті 7, з об'єднанням Німеччини мають бути вичерпані права й відповідальність чотирьох держав щодо Берліну та Німеччини в цілому.
Статті 8-10 регулювали умови ратифікації та набуття чинності договору.
У жовтні - листопаді 1990 p. було укладено низку радянсько-німецьких угод. Зокрема, Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво, Договір про розвиток широкомасштабного співробітництва в галузі економіки, промисловості, науки і техніки, Договір про умови перебування та планомірного виводу радянських військ з території Німеччини, Угода про деякі перехідні заходи.
ý Міжнародні наслідки об'єднання Німеччини: поява нової економічно могутньої держави з населенням 87 млн. чол.
93. Утворення НАТО, основний зміст Північноатлантичного договору.Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так І у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччині. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.
4 березня 1946 p. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та взаємну допомогу між Великобританією та Францією.
17 березня 1948 p. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт).
11 червня 1948 p. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту.
... транзитом через территорию данной страны. Встречаются крайне редко и используются преимущественно как средство торговой войны. По характеру: - сезонные – пошлины, которые применяются для оперативного регулирования международной торговли продукцией сезонного характера, прежде всего сельскохозяйственной. Обычно срок их действия не может превышать нескольких месяцев в год, и на этот период ...
... в Косово и в Афганистане греческие гуманитарные неправительственные организации, активно поддержанные греческим правительством, не пожалели усилий для помощи беженцам. Греция установила следующие приоритеты в своей внешней политике: - учреждение и обслуживание хороших двусторонних отношений с соседними странами на основе взаимопонимания, общих интересов и уважения к международному праву и ...
... Алжира с западными странами и, в том числе, с Францией. Первым символическим событием, ознаменовавшим потепление алжиро-французских отношений, стал визит А.Бутефлики во Францию в июне 2000 г. Террористические акты в США 11 сентября 2001 г. привели к адекватному осознанию международным сообществом и, в первую очередь, странами Запада реальных и потенциальных угроз радикального исламизма, что ...
... , где неустойчивая политическая экономическая среда. Они не дают права контроля над собственностью, а обеспечивают влияние на предприятие и получение доходов в форме дивидендов. 10. Транснациональные корпорации в мировой экономике. В функционировании рынка произошли большие изменения, во многом он утратил черты свободного и стал в определенной мере управляемым, так как значительная часть спроса ...
0 комментариев