Міністри домовилися про підготовку Тегеранської конференції глав урядів їхніх країн

7.   Міністри домовилися про підготовку Тегеранської конференції глав урядів їхніх країн.

46. Тегеранська конференція

28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегерані відбулася перша зустріч «Великої трійки» — Й. В. Сталіна, Ф. Д. Рузвельта й У. Черчілля

Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США й Ан­глії проходила на території радянського посольства в Теге­рані.

Конференція прийняла ряд дуже важливих узгодже­них документів.

1.   Воєнні рішення Тегеранської конференції спрямо­вувалися на прискорення закінчення війни. Було визначено початок операції «Оверлорд» у Нормандії — в травні 1944 р. (Проте: операція почалася 6 черв­ня.). Тоді вже ста­ло ясно, що Радянський Союз може наодинці розгроми­ти Німеччину.

2.   До цих рішень, розроблених штабами союзників, була додана «Декларація трьох держав» (прийнята в кінці конференції). В ній підкреслювалося, що наступ союзних армій буде нещадний — зі Сходу, Заходу й Півдня — і триватиме до беззастережної капітуляції Німеччини.

Декларація проголосила взаєморозуміння «Великої трійки», твердий намір їхніх народів спільно працювати як під час війни, так і в мирний час. «Ми, — говорилося в Декларації, — від'їжджаємо друзями за духом і метою».

3.   Щодо повоєнної долі Німеччини Рузвельт знову ви­сунув «проект Моргентау» — про розчленування Німеч­чини на 5 держав. Черчілль пропонував з частин Німеч­чини й сусідніх країн створити Дунайську федерацію. Сталін висловився проти, виступаючи за єдину, демокра­тичну й миролюбну Німеччину. Вирішили ще повернути­ся до цієї проблеми.

4.   В «Декларації трьох держав про Іран» союзники до­мовилися зберегти його суверенітет, вивести радянські й англійські війська з країни після війни, надати Ірану фі­нансову й економічну допомогу.

5.   «Велика трійка» обмінялася думками про Польщу. Ра­дянський Союз пропонував установити західні кордони Польщі по річках Одеру й Нейсе, а східну — по «лінії Керзона». Питання про уряд Польщі залишилося відкритим.

Сторони в принципі домовилися про передання Ра­дянському Союзові областей Кенігсберга й Мемеля, а та­кож частини італійського військово-морського флоту.

6.   Радянська делегація в таємному протоколі зазначи­ла, що після капітуляції Німеччини СРСР вступить у вій­ну проти Японії.

Міжнародне значення Тегеранської конференції було величезним. Її рішення передбачали не тільки прискорен­ня закінчення війни в Європі, а й перспективи розвитку європейських країн у мирний час.

47. Ялтинська конференція, її основні рішення.

Успішний наступ союзників та розпад фашистського блоку набли­зили поразку Німеччини. Для того, щоб остаточно підтвер­дити плани її розгрому й виробити спільну політику у повоєнній Європі, Рузвельт, Черчілль та Сталін зустріли­ся на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945 p.). Головним питанням була координація військових зусиль та узгодження воєнних планів до безумовної капітуляції Німеччини.

«Велика трійка» узгодила практично усі питання щодо Німеччини. Було вирішено знищити її збройні сили, покарати воєнних злочинців, ліквідувати нацистську партію, скасувати гітлерівські закони та установи, зму­сити Німеччину сплачувати репарації.

Для втілення цих рішень союзники домовилися оку­пувати Німеччину. Кожній з трьох держав, а також Франції, надавалися свої зони окупації: східна частина Німеччини -СРСР, північно-західна - Англії, південно-західна - США.

Обговорювалося також польське питання. Було ви­рішено, що східний кордон Польщі проходитиме по «лінії Керзона», а на заході та півночі вона отримає «суттєве прирощення території». Польський тимчасовий уряд ви­рішено було реорганізувати та ввести до його складу де­мократичних діячів з самої Польщі та з еміграції.

В ході Ялтинської конференції Сталін, Рузвельт та Черчілль уклали таємну угоду: Радянський Союз обіцяв всту­пити у війну з Японією не пізніше як через три місяці після закінчення війни в Європі за умови збереження попереднього становища Монгольської Народної Республіки, передання СРСР Південного Сахаліну та Курильських островів, створен­ня радянської воєнно-морської бази в Порт-Артурі (Китай).

Важливе місце в роботі Кримської конференції було відведено обговоренню питання про створення Організації Об'єднаних Націй. Глави трьох великих держав ухвалили проект Статуту цієї міжнародної організації. Було вирішено включити до числа її фундаторів Україну й Білорусію.

На конференції були прийняті «Декларація про звільне­ну Європу», заява «Єдність в організації миру, як і у ве­денні війни», вирішено утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США та англії (НМЗС) для вирі­шення проблем повоєнного мирного врегулювання.

48. Потсдамська конференція.

17 липня 1945 p. у передмісті Берліна - Потсдамі - розпочалася ос­тання конференція в історії антигітлерівської коаліції. Її склад та позиції дещо відрізнялися від попередніх. Радянський Союз представляв Й.Сталін, Англію на початку конференції - У. Черчілль, згодом К.Еттлі (якій переміг на виборах у Великобританії), делегацію США очо­лював новий президент країни Г.Трумен (Т. Рузвельт помер 12 квітня 1945 p.).

Конференція тривала з 17 липня по 2 серпня 1945 p. Були розроблені принципи політики союзників щодо Німеч­чини: 4Д= демілітаризація, демократизація, декартелізація й де­нацифікація. Було вирішено розпочати підготовку мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками в Європі, для чого було створено Раду міністрів закордон­них справ (РМЗС) США, СРСР, Англії, Франції та Китаю. Після дебатів вдалося врегулювати питання про нові кор­дони Польщі. Був утворений Міжнародний трибунал для покарання головних воєнних злочинців.

За підсумками конференції Німеччину було поділе­но на чотири зони окупації, кожна з яких відповідно кон­тролювалася командуванням військ СРСР, США, Англії та Франції. Були зафіксовані нові німецькі кордони.

СРСР підтвердив свій намір вступити у війну з Японією.

Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання».

Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості: вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насампе­ред великих держав — на момент укладання відповідних угод. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.

49. Геополітичні наслідки Другої світової війни.

Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.

По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими.

По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.

По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.

Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.

50. Головні характеристики міжнародних відносин в повоєнний період.

Міжнародні відносини у повоєнний період розвивалися в ключі геополітичних змін. Переважно характер міжнародних відносин визначався встановленням біполярної системи міжнародних відносин на полюсах якої були США та СРСР.

Головні характеристики МВ повоєнного періоду.

1.  холодна війна – як результат протистояння двох наддержав в умовах можливості застосування ядерної зброї. Гарячі війни перемістилися на “околиці світу”, але провідні держави прямо чи опосередковано участь у них все одно брали.

2.  створення системи військових союзів та коаліційна дипломатія – відбувалося групування держав навколо полюсів сили. Було створено НАТО та Організацію Варшавського договору. Підписано цілий ряд невійськових угод, що створювали політичні блоки держав, при чіткому розмежуванні їх на східні та західні.

3.  військова психологія в міжнародних відносинах – в умовах холодної війни, в умовах протистояння двох військово-політичних формувань кожна сторона розглядала іншу як потенційного ворога;

4.   виникнення руху неприєднання як наслідок краху колоніальної системи, проголошення нових незалежних держав та їхньої реакції на біполярну структуру МВ;

5.   Ідеологізація міжнародних відносин – коли кожна з сторін розглядала опонента через призму власної ідеології (комуністичної, антикомуністичної, антиколоніальної).

51. Докорінні зміни у повоєнному світоустрої після Другої світової війни.

Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.

По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими. Загальноєвропейський ВВП за час війни скоротився на 25%.

По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.

По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.

Важливим важелем у міжнародних відносинах почала відігравати ядерна зброя. Саме вона стала причиною того, що між двома військово-політичними блоками почалася холодна, а не традиційна війна.

Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.

Міжнародні відносини у повоєнний період набули ідеологічного забарвлення і своїх опонентів країни сприймали як потенційного ворога.

52. Радикальні зміни у системі міжнародних відносин повоєнного періоду.

Після Другої світової війни система міжнародних відносин зазнала суттєвих змін. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.

По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими.

По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США остаточно відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.

По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.

Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.

53. Сучасна міжнародна система (полі та монополярність в світі).

Наприкінці 80-х - на початку 90-х pp. відбулися фун­даментальні зміни у системі міжнародних відносин. З історичної арени зійшла одна з домінуючих наддержав - Радянський Союз. Було зруйновано дво­полюсну структуру повоєнних міжнародних відносин.

У той же час поліцентричний баланс сил, що діє у багатополярній системі міжнародних відносин замість балансу сил двох наддержав являє більш складну й менш стійку систему. Через нестійкість поліцентричної системи можливе формування моноцентричної системи МВ, з США у ролі центру сили. США нині є єдиною супердержавою і до того ж активно претендує на світове лідерство.

Значно посилилися дезінтеграційні процеси, що спричинило розпад слідом за СРСР, СФРЮ та Чехословаччини.

Для міжна­родних відносин 90-х pp. характерними є такі тенденції:

q  на зміну біполярній структурі міжнародних відносин прийшла більш складна структура, посилилася взаємо­залежність країн;

q  перенесення центру протистояння з лінії Схід -Захід на лінію Південь - Північ. Поглибилася міжнарод­но-політична диференціація у «третьому світі»;

q  подальше зміцнення міжнародних позицій високорозвинених демократичних держав, трьох центрів - амери­канського, європейського та японського, «великої сімки», або більш широкого кола провідних держав;

q  зміни існуючих регіональних комплексів, створен­ня нових регіональних та субрегіональних комплексів на основі інтеграційних процесів (ЄС, Північна Америка), у той же час можливим є посилення відцентрових тенденцій, розпад ряду країн, як це відбулося з СРСР, Югославією та Чехословаччиною, ця тенденція може по­ширитися на Росію.

54. Основні тенденції розвитку повоєнних міжнародних відносин.

Міжнародні відносини у повоєнний період розвивалися в ключі геополітичних змін. Переважно характер міжнародних відносин визначався встановленням біполярної системи міжнародних відносин на полюсах якої були США та СРСР.

Головні характеристики МВ повоєнного періоду.

1.  холодна війна – як результат протистояння двох наддержав в умовах можливості застосування ядерної зброї. Гарячі війни перемістилися на “околиці світу”, але провідні держави прямо чи опосередковано участь у них все одно брали.

2.   створення системи військових союзів та коаліційна дипломатія – відбувалося групування держав навколо полюсів сили. Було створено НАТО та Організацію Варшавського договору. Підписано цілий ряд невійськових угод, що створювали політичні блоки держав, при чіткому розмежуванні їх на східні та західні.

3.  військова психологія в міжнародних відносинах – в умовах холодної війни, в умовах протистояння двох військово-політичних формувань кожна сторона розглядала іншу як потенційного ворога;

4.   виникнення руху неприєднання як наслідок краху колоніальної системи, проголошення нових незалежних держав та їхньої реакції на біполярну структуру МВ;

5.   Ідеологізація міжнародних відносин – коли кожна з сторін розглядала опонента через призму власної ідеології (комуністичної, антикомуністичної, антиколоніальної).

Наприкінці 80-х років почали проступати нові тенденції у розвитку МВ. Кінець “холодної війни” і розпад СРСР поклали край біполярній системі МВ. Явно почали проступати дві суперечливі тенденції: інтеграційна – як наприклад створення ЄС і дезінтеграційна – розпад Чехословаччини, Югославії, і серйозні внутрішні проблеми в Росії, Туреччині і ряді інших країн.

55. Створення Ліги арабських держав

Після краху мандатної системи й утворення неза­лежних арабських держав посилилися доцентрові тенденції в міжарабських відносинах. Цьому сприяла й консолідація арабських країн у зв'язку з загос­тренням палестинської проблеми.

Спочатку ініціаторами об'єднання виступили пред­ставники Хашимітів — правлячої династії в Йорданії та Іраку. Проте їхні плани «Великої Сирії» та «Родючого півмісяця» були відкинуті іншими арабськими країнами. Ініціативу об'єднання взяв на себе Єгипет.

Восени 1944р. в Александрії на установчій конференції арабських країн було підписано так званий Александ-рійський протокол, що передбачав створення Ліги арабських держав.

Статут Ліги, підписали в Каїрі 22 березня 1945 р. Єгипет, Сирія, Йорданія, Ірак та Ліван (Ємен підписав Статут у травні). Статут зафіксував цілі й завдання орга­нізації: розвиток відносин між арабськими країнами на основі поваги до незалежності й суверенітету, співпраця в галузі економіки, соціальній та культурній сферах. Перед­бачалася також координація зовнішньополітичних курсів арабських країн.

Принципами діяльності ЛАД проголошувалися: добро­вільність відносин між державами, взаємна повага до суверенітету й незалежності, суверенна рівність держав, заборона використання сили для розв'язання суперечок, повага до існуючих в країнах режимів.

З самого початку існування ЛАД центральною проб­лемою в її діяльності стала палестинська проблема. На сьогоднішній день ЛАД об'єднує 21 країну (Алжир, Бахрейн, Джібуті, Єгипет, Йорданію, Ірак, ЙАР, Катар, Кувейт, Ліван, Лівію, Мавританію, Марокко, НДРЙ, ОАЕ, Оман, Саудівську Аравію, Сирію, Сомалі, Судан, Туніс).

56. Особливості повоєнного врегулювання в Європі

Згідно з рішеннями Потсдамської конференції було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) п'яти великих держав для підготовки мирних угод з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фін­ляндією.

Першій сесія РМЗС (з 11 вересня до 2 жовтня 1945 р. в Лондоні). Істотним результатом роботи сесії стала принципова домовленість про те, що в основу мирних угод з Бол­гарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією будуть по­кладені угоди про замирення.

Робота Лондонської сесії РМЗС закінчилася фактично безрезультатно, бо не було підписано протоколів, які б зафіксували узгоджені рішення.

Для того, щоб перебороти суперечності, в Москві, фор­мально поза межами РМЗС, з 16 по 26 грудня 1945 р. пройшла нарада міністрів закордонних справ СРСР, США та Великобританії.

На нараді було узгоджено процедуру підготовки мир­них угод, запропонованих Потсдамською конференцією.

Основна робота з підготовки мирних угод розгорнула­ся на другій сесії РМЗС (в Парижі з 25 квітня до 16 травня і з 15 червня до 12 липня 1946р.)

Першою проблемою була економічна. В пропозиціях США й Великобританії містилися умови щодо «свободи торгівлі» та «рівних можливостей». Західні країни наполягали на виплаті репарацій переможеними країнами в доларах США, що означало узалежнення торгівлі й економіки цих країн від західних держав у цілому й від США зокрема. Радянський Союз як держава, що зазнала найбільших збитків від переможених країн, претендував на переважну частину репарацій. СРСР висловив готовність отримати репараційні виплати у вигляді товарів.

Питання про режим судноплавства Дунаєм розгляда­лося з ініціативи СРСР як справа власне придунайських держав, яку не можна вирішувати, в мирних угодах з ними.

Обговорювалося питання колишніх італійських колоній (Лівії, Еритреї, Сомалі).

ý  З 25 липня по 15 жовтня 1946 р. в Парижі відбувалася мирна конференція представників 21 держави.

Серед територіальних проблем конференція розгляну­ла претензії Греції на 1/10 болгарської території. Створена конференцією комісія ухва­лила постанову РМЗС про збереження існуючого болгаро-грецького кордону.

Широко обговорювалася на конференції й проблема репарацій.

ý  Паризька конференція, підтвердивши переважну біль­шість узгоджених у межах РМЗС рішень, не виконала, проте, одне з головних завдань - подолання суперечнос­тей, що містилися в цих рішеннях.

Для цього було скли­кано третю сесію - РМЗС, що пройшла з 4 листопада по 12 грудня 1946р. у Нью-Йорку. Територіальні пункти угод відновлювали довоєнні кор­дони європейських держав з невеликими змінами. Узгоджено було позиції з репараційного питання.

Нью-Йоркська сесія Ради міністрів за­кордонних справ завдяки взаємним компромісним пос­тупкам сторін ухвалила остаточно узгоджені рішення за всіма статтями проектів мирних угод з країнами - ко­лишніми союзниками гітлерівської Німеччини.

ý  Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1947 р, в Парижі й набрали чинності 15 вересня 1947 р. Структура договорів була схожа для всіх країн. Вони складали з т.зв. блоків:

1.   Територіальні постанови.

2.   Політичний блок. – Зміст блоку - підготовка країн до демократичних перетворень і заборона нацистських організацій в цих країнах.

3.   Військовий блок. – Було вирішено, що протягом 3 місяців, війська, що окупували ці країни, мали бути виведені. Для кожної країни окремо визначалися кількість і якісний склад збройних сил.

4.   Економічний блок. – переважно стосувався репарацій.

15 травня 1955 року міністра закордонних справ СРСР, Великобританії, Франції та США підписали Державний договір про відновлення незалежної і демократичної Австрії. Кордони встановлювались на момент 1 січня 1938 року. Австрії заборонялося мати зброю масового знищення.