Органи місцевого самоврядування як суб‘єкти АП

6. Органи місцевого самоврядування як суб‘єкти АП

Юридичною базою нормативно-правового регулювання місцевого самоврядування служить Конституція України (розділ XI) та Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. Цей закон визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Територіально основою МС є село(селище), місто.

Суб’єктами МС є територіальні колективи громадян. які мешкають на території відповідних адмін-територіальних одиниць та вибрані ними органи МС.

МС може здійснюватись як безпосередньо територіальною громадою шляхом референдуму, зборів, а також через вибрані нею органи - місцеві Ради та їх виконавчі органи, домові, вуличні, квартальні комітети які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Основними органам МС є відповідні Ради, які обираються громадянами, що мешкають на території відповідної адмін одиниці.

Види органів МС

Територіальна громада - це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Органи самоорганізації населення є різновидом представницьких органів, що створюються частиною жителів, які тимчасово або постійно проживають на відповідній території в межах села, селища або міста. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів та майна.

Основними представницькими органами місцевого самоврядування є виборні органи ради, які складаються з депутатів і відповідно до закону наділяються правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення. Загальний склад ради - це кількісний склад обраних до відповідної ради депутатів згідно з законом.

Сільські, селищні та міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їхнього імені і в їхніх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування. До складу сільської, селищної, міської ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на чотири роки.

Головною посадовою особою територіальної громади села (або добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста є відповідно сільський, селищний та міський голова.

Сільський, селищний та міський голова обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки і здійснює свої повноваження на постійній основі. Він очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної чи міської ради, головує на її засіданнях. Сільський, селищний та міський голова у межах своїх повноважень видає розпорядження.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських та районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Районні та обласні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст у межах повноважень, визначених чинним законодавством, а також переданих їм сільськими, селищними та міськими радами.

Голова районної, обласної ради обирається відповідною радою з числа її депутатів таємним голосуванням у межах строку повноважень ради. Він працює у раді на постійній основі, не може мати інший представницький мандат, суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, у тому числі на громадських засадах (крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час), займатися підприємницькою діяльністю та одержувати від цього прибутки. В межах своїх повноважень голова районної, обласної ради видає розпорядження.

Законом встановлена обов'язковість актів і законних вимог органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Зокрема, акти відповідних рад, виконавчих органів цих рад, сільського, селищного та міського голови, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

На посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія Закону України "Про посадових осіб органів місцевого сапмврядування". Вони прирівнюються до відповідних категорій посад державних службовців. Умови оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування визначаються КМУ.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, позабюджетні цільові (у тому числі валютні) та інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад, сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Місцеві бюджети є самостійними, вони не включаються до Державного бюджету України та інших бюджетів.

Необхідно зазначити, що правовий статус органів місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначається окремими законами. Так, спеціальний статус міста Києва як столиці України, особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті визначаються законом "Про столицю України - місто-герой Київ" від 15 січня 1999 р. Столичний статус міста покладає на органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади додаткові обов'язки та гарантує цим органам надання з боку держави додаткових прав.

Особливістю правового статусу органів місцевого самоврядування є те, що вони відділені від держави, не входять у систему державної влади, взаємодіють з органами виконавчої влади на підставі норм чинного законодавства.

7. Інші юридичні і фізичні особи як суб'єкти АП

До кола суб'єктів АП, крім вищеназваних, відносяться й інші юридичні та фізичні особи, які відповідно до чинного законодавства наділені певним обсягом прав і обов'язків у сфері виконавчої влади, можуть брати участь (безпосередньо або через своїх представників) в адміністративно-правових відносинах і реалізувати свої права та законні інтереси, а також нести обов'язки у сфері управління.

Найчисельнішими серед інших суб'єктів АП є різні державні і недержавні організації, зокрема, підприємства і установи різних форм власності. В адміністративно-правових відносинах вони виступають як юридичні особи.

В адміністратвно-правових відносинах інтереси підприємств і установ, як правило, представляє їх адміністрація (насамперед -керівник).

Адміністрація державних підприємств та установ, як уже зазначалось, є органом безпосереднього оперативного управління діяльністю трудових колективів вказаних об'єктів, не має зовнішніх юридично-владних повноважень, а здійснювані нею в межах наданої компетенції виконавчо-розпорядчі функції носять переважно внутрішньо-організаційний характер. Адміністрація на чолі з керівником нерозривно поєднана з відповідним підприємством, організацією чи установою, які вона представляє, у сукупності є юридичною особою і виступає суб'єктом адміністративного права, проте не відноситься до системи органів виконавчої влади. До складу адміністрації крім керівника входять його заступники (перші заступники), головні спеціалісти, керівники управлінь, відділів, лінійних та функціональних служб, а також інших структурних підрозділів.

Тема 5. Державна служба в Україні

1. Сутність та соціальне призначення державної служби.

2. Загальна характеристика правового інституту державної служби.

3. Поняття і види державних службовців

4. Адміністративно-правовий статусу державних службовців

5. Адміністративно-правове регулювання проходження державної служби

1. Сутність та соціальне призначення державної служби

Саме слово “служба” вживається в різноманітних значеннях. Під службою розуміється і вид діяльності людей, і відомчий підрозділ (державна служба охорони МВС), і самостійне відомство (Державна митна служба).

Державна служба може бути розглянута в наступних аспектах:

соціальному – це професійне здійснення за дорученням держави суспільно корисної діяльності особами, що займають посади в державних організаціях:

політичному – як діяльність спрямовану на реалізацію державної політики, досягнення вироблених всіма політичними силами державно-політичної мети і завдань в суспільстві та державі;

соціологічному – це практична реалізація функцій держави, компетенції державних органів;

правовому – юридичне встановлення державно-службових відносин, при реалізації яких і досягається практичне виконання посадових обов’язків, повноважень службовців та компетенції державних органів.

Державна реформа, що включає в себе й адміністративну реформу, що проводиться сьогодні в Україні спрямована, насамперед, на створення державного механізму, спроможного ефективно вирішувати задача і функції, що стоять перед сучасною демократичною правовою державою. Ключове місце в процесі реформування системи державного управління належить інституту державної служби, що продовжує і завершує організаційне оформлення державного механізму, а головне - робить цей механізм спроможним практично вирішувати будь-які питання сфери державного управління.

Ще недавно в законодавстві було відсутнє поняття “державна служба”. Широкого розповсюдження набула точка зору, що під державною службою малося на увазі виконання службовцями державних організацій (органів, підприємств, установ) трудової діяльності, передбаченої займаними посадами, спрямованої на здійснення завдань і функцій держави і оплачуваної нею. При цьому державними службовцями вважались усі службовці в будь-якій державній організації. Головною ознакою, що дозволяв віднести людину до категорії державного службовця було джерело його доходів: державна служба в усіх її проявах фінансувалася з державного бюджету.

У вузькому сенсі державною службою слід вважати не будь-яке виконання адміністративних (організаторських, управлінських) функцій в тій чи іншій державній організації, а тільки діяльність людей, які працюють у державних органах.

Таким чином, з урахуванням легалізованого на сьогоднішній день визначення державної служби необхідно розрізняти службовців, що працюють у державних органах, (державні службовці) і службовців державних підприємств, установ, організацій.

З прийняттям Закону України “Про державну службу” була створена національна система державної служби. У законі легалізовані ключові поняття, що належать до інституту державної служби, такі як “державна служба”, “посада”, визначені основні принципи, на яких будується державна служба в Україні. На підставі Конституції України і ЗУ “Про державну службу” прийнята велика кількість нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері державної служби. На сьогоднішній день стоїть завдання щодо подальшого підвищення ефективності функціонування державного апарата, забезпечення професіоналізму державних службовців. Безсумнівно, що подальший розвиток інституту державної служби повинен ґрунтуватися на накопиченому за останні роки досвіді правового регулювання і функціонування державної служби, теоретичного його осмислення, вирішення ряду проблемних питань, що виникли.

Державна служба – досить складний комплексний інститут і його діяльність регламентується нормами декількох галузей права (конституційного, адміністративного, трудового, фінансового, податкового та ін).

Розглядаючи державну служба як один із видів платної суспільно-корисної діяльності законодавець, у ст. 1 Закону України “Про державну службу”, дає її визначення як професійна діяльності осіб, які обіймають посади в державних органах і їх апараті щодо практичного виконання завдань та функцій держави і одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Державна служба - це спеціально організована професійна діяльність громадян з реалізації конституційних цілей і функцій держави.(Концепція адм реформи).

Термін державна служба означає “бути на службі у держави”, що ж це означає:

державна служба є професійною діяльністю (але професійною діяльністю є і діяльність викладача, інженера);

державна служба знаходить своє зовнішнє відображення у зайнятті державної посади (але не завжди особа, яка займає державну посаду є державним службовцем, наприклад, ректор ВУЗу, керівник державного підприємства);

державна служба знаходить своє відображення у заміщенні особливої категорії державних посад – ці посади визначені законом, і їх особливість полягає у забезпеченні виконання повноважень державних органів. (це вже суттєво відрізняє державну службу від служби в державних установах, підприємствах);

державна служба виражається у відповідальній діяльності щодо реалізації службових обов’язків, що визначаються характером даної державної посади державної служби (це найбільш суттєва ознака);

державна служба передбачає виконання особою, що займає державну посаду, таких обов’язків які забезпечують реалізацію повноважень, якими наділений даний державний орган;

державна служба передбачає грошове утримання за рахунок державного буджету.

Ознаки державної служби:

1) передусім, це різновид суспільно-корисної, державної діяльності;

2) така діяльність здійснюється на професійній основі певною категорією осіб, які займають посади в державних органах та їхньому апараті (насамперед, в органах державної влади). Державна служба нерозривно пов'язана із заняттям посади в апараті державних органів. Тобто, посада є невід'ємним елементом державної служби: поза посадою така служба неможлива. Професійна основа такої діяльності крім іншого передбачає необхідність володіння комплексом спеціальних (професійних) знань і навичок, а також неможливість поєднання її з іншими видами подібної діяльності, зокрема, з приватнопідприємницькою діяльністю;

3) вона спрямована на практичне виконання завдань і функцій держави (тобто, ця діяльність нерозривно і органічно пов'язана з функціонуванням держави, з реальним втіленням в життя її завдань і функцій);

4) особи, які здійснюють таку діяльність, одержують заробітну плату за рахунок державних коштів (насамперед, з державного бюджету).

Під функціями державної служби слід мати на увазі основні напрямки практичної реалізації правових норм інституту державної служби, які сприяють досягненню відповідної мети правового регулювання державно-службових відносин і виконанню державною службою своєї соціальної ролі і державно-правового призначення.

Основні напрямки державної політики у сфері державної служби:

• визначення основних цілей, завдань та принципів функціонування інституту державної служби;

• забезпечення ефективної роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції.

Для проведення єдиної державної політики та функціонального управління державною службою діє Головне управління державної служби України, яке має свої територіальні підрозділи, яке є органом управління державною службою в державних органах та їх апараті.

Ч. 1 ст. 9 Закону України “Про державну службу” визначає сферу державної служби. Однак правовий статус Президента України, Голови ВРУ і його заступників, голів постійних комісій ВРУ і їхніх заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, Голови і членів Конституційного Суду України, Голови і судів Верховного Суду України, Голови й арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України і його заступників регулюється Конституцією і спеціальними законами України. Таким чином, політичні посади в державних органах не входять у державну службу, до якої належать адміністративні і патронатні посади.

Крім того слід зазначити, що регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.

З урахуванням різноманітних функцій, що стоять перед сучасною демократичною соціальною правовою державою (ст. 1 Конституції України) і виконуваних різноманітними органами держави, державну службу можна підрозділити за певними ознаками. Кожний вид державної служби, визначається специфікою завдань і функцій, що стоять перед відповідним державним органом і має своє правове оформлення, що характеризується особливими ознаками і спеціальним правовим статусом, установленим відповідними нормативними актами.

Відповідно до конституційного принципу поділу державної влади державну службу підрозділяють на службу в органах

законодавчої;

виконавчої;

судової влади.

На підставі аналізу норм чинного законодавства (комплексний критерій) можна виділити:

- цивільну;

- мілітаризовану службу.

При цьому цивільна служба поділяється на:

загальну ( слід мати на увазі здійснення загальних, традиційних, “стандартних” для всякої сфери діяльності державно-службових функцій, що не відрізняється галузевою специфікою (діяльність службовців у міністерствах, державних комітетах, місцевих державних адміністраціях).

спеціальну державну службу (це реалізація особливих встановлених у нормативних актах повноважень службовців, що займають посади в державних органах, що мають яскраво виражену галузеву компетенцію, що накладає відбиток на практичну діяльність службовців (в судах, дипломатичній службі). Спеціальна служба потребує додаткової регламентації законами України.

Мілітаризована служба має ряд особливостей, що можна виділити при аналізі нормативно-правових актів, що встановлюють правове положення цих видів державної служби і відповідних державних службовців. На думку Д. Н. Бахраха, для мілітаризованої служби характерні такі, особливі від цивільної служби, ознаки:

фаховим обов’язком службовців цей категорії є захист життя і здоров’я людей, забезпечення безпеки громадян і встановленого порядку управління, прав людини і громадянина, громадських інтересів, матеріальних цінностей, охорона суспільного порядку і правопорядку - навіть за умови ризику для життя, у багатьох випадках із зброєю в руках;

надходження на державну службу мілітаризованого характеру здійснюється особами, які як правило, досягли вісімнадцяти років;

наявність спеціальних особливих дисциплінарних статутів, положень про дисципліну, обумовлених специфічними особливостями посадових функцій мілітаризованих службовців;

ці службовці мають особливі умови вступу на службу, її проходження, присвоєння спеціальних звань, проведення атестації і припинення державної служби, для них установлюється спеціальна форма одягу і знаки розрізнення;

наявність встановлених у спеціальних адміністративно-правових нормативних актах особливого правового статусу мілітаризованих службовців (права, обов’язки, відповідальність, спеціальні пільги і т.д.);

встановлений ряд обмежень, що складаються в забороні користуватися деякими конституційними правами громадян; дається ряд пільг, обов’язкове державне страхування;

особливий порядок притягнення до юридичної відповідальності.

Аналізуючи принципи державної служби слід звернути увагу на те, що у світлі Конституції України і подальшого реформування системи державної служби в країні Концепція адміністративної реформи дещо по іншому визначає базові принципи державної служби ніж вони визначені у ЗУ “Про державну службу”.