Загальна характеристика правового інституту державної служби

2. Загальна характеристика правового інституту державної служби

Правовий інститут державної служби являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини, що складаються в процесі організації системи державної служби, статусу державних службовців, гарантій і процедури їх реалізації, а також механізму проходження державної служби. Таким чином, правовому регулюванню підлягають три групи суспільних відносин:

а) формування системи державної служби;

б) створення статусу державного службовця та гарантій його реалізації;

в) механізм проходження державної служби.

Інститут державної служби складається з правових норм, що встановлюють різноманітні за характером і значимістю державно-службові відносини. Він об’єднує як матеріальні, так і процесуальні норми. Матеріальні норми визначають статус державної служби в цілому як інституту, її принципові риси. До матеріальних норм належать: поняття державної служби, поняття посади і класифікація посад, правовий статус державного службовця (права, обов’язки, обмеження, пільги, гарантії і компенсації, відповідальність), способи заміщення посади, випробовувальний строк, атестація, принципи добору і розстановки державних службовців, підстави припинення державної служби, управління державною службою. Процесуальні норми регулюють відносини по реальному виконанню положень, що містяться в матеріально-правових нормах.

Правовий інститут державної служби носить публічний і комплексний характер. Комплексність інституту виявляється в тому, що він складається з норм різноманітних галузей публічного права: конституційного права, кримінального правом, але особливо тісно пов’язаний із трудовим правом. Проте в основному даний інститут складається з норм адміністративного права.

У правових нормах, що регулюють державну службу, виявляються особливості адміністративно-правового регулювання управлінських суспільних відносин, що, у свою чергу, обумовлені специфікою державно-управлінської діяльності і предметом адміністративного права. Функціонування державної служби здійснюється при використанні традиційних адміністративно-правових методів правового регулювання, які полягають у:

зобов’язанні до виконання визначеного порядку дії

уповноваженні на виконання певних дій у відповідних умовах і належним чином, які передбачені різноманітними правовими нормами (у більшій мірі адміністративно-правовими) тобто наданні суб’єкту державно-службових відносин (держ службовцю) можливості вибору одного з установлених варіантів посадової поведінки, що передбачена правовими нормами, у даному випадку державний службовець може вибрати за своїм розсудом, але у точній відповідності до закону один із декількох методів і форм діяльності;

наданні можливості діяти (або не діяти) за своїм розсудом, тобто чинити або не чинити встановлені адміністративно-правовою нормою дії.;

забороні виконання визначених дій.

При недотриманні цих приписів державними службовцями законодавець встановлює можливість застосування до них заходів державного примусу: дисциплінарного, адміністративного, кримінального.

Згодом, очевидно, правовий інститут державної служби може сформуватися в підгалузь АП зі своєю загальною частиною, що регулює основні питання організації і проходження державної служби й особливої - регулюючі окремі види державної служби (у митних органах, у судах, у міліції і т.д.).

3. Поняття і види державних службовців

В юридичній літературі не раз робилися спроби визначити поняття “державного службовця”. У результаті більшість авторів дійшли висновку, що це термін слід трактувати як в широкому так і у вузькому розумінні. В широкому розумінні державний службовець – це професійний працівник будь-якої державної організації: органу, установи, підприємства, а у вузькому – це професійний працівник органів державної влади.

На законодавчому рівні визначення державного службовця дається через визначення самої державної служби. Тобто державний службовець – це особа, яка здійснює професійну діяльність, обіймаючи посаду в державних органах і їх апараті щодо практичного виконання завдань та функцій держави і одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Таким чином законодавець закріпив поняття державного службовця у вузькому розумінні.

Належність особи до державної служби визначається через факт зайняття нею певної державної посади.

Посада - це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу і його апарата, на яку покладено нормативними актами коло службових повноважень (ч. 1 ст. 2 ЗУ “Про державну службу”).

Посада:

є первинним, неподільним компонентом управлінської структури, деякою мірою відособленим;

її можна розглядати як мінімальну межу диференціації управлінських функцій і як засіб стабілізації, формалізації діяльності службовця.

найпростіша клітина апарату, призначена для одного робітника, що визначає його місце і роль в управлінському ансамблі;

це стабільний комплекс прав і обов’язків, орієнтований на одну людину;

утвориться в розпорядницькому порядку. Правовими актами компетентного органу визначається її назва, місце в службовій ієрархії (тобто визначення тим, кому підпорядкована, хто їй підпорядкований), порядок заміщення;

вона включається в штатний розклад і єдину номенклатуру посад;

є юридичний опис соціальної позиції особи, що займає її;

за допомогою посад забезпечується персоналізація державних функцій і повноважень, чіткий поділ праці в апараті органу держави, індивідуалізація відповідальності державних службовців.

Класифікація державних службовців:

в залежності від принципу розподілу державної влади:

державні службовці органів законодавчої, виконавчої та судової влади;

в залежності від особливостей державної служби:

цивільні та мілітаризовані державні службовці;

в залежності від обсягу повноважень:

- посадові особи (керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативне-дорадчих функцій.)

- особи, що не є посадовими;

Розглянемо цю класифікацію більш детально. Слід зазначити, що таке визначення є досить неконкретним і нечітким. Визначальними критеріями є організаційно-розпорядчі та консультативно-дорадчі функції. Організаційно-розпорядчі функції – це повноваження щодо безпосереднього управління людьми, ділянками роботи, виробничими або технологічними процесами. Ці повноваження проявляються у правах і обов’язках щодо підбору і розстановки кадрів, прийому і звільнення з роботи, в плануванні діяльності підприємства, установи, організації і керівництва ними (Постанова Пленуму ВСУ “Про судову практику в справах про хабарництво” від 7 жовтня 1994).

Нормативне визначення консультативно-дорадчих функцій – відсутнє. Але лексично це може означати наступне: “консультант” – спеціаліст, що дає поради, “радник” – той, хто дає настанови.

Стосовно визначення консультативно-дорадчих функцій в сенсі ЗУ “Про державну службу”, то нам пропонують розуміти ці функції як повноваження щодо розробки проектів нормативно-правових актів і рішень, що видаються посадовими особами, які здійснюють організаційно-розпорядчі функції. Однак такі функції виконують помічники, радники, секретарі Президента, Голови ВРУ, членів уряду.

в залежності від категорії посади:

1-7 категорія;

в залежності від рангу:

1-15 ранг

в залежності від характеру та обсягу повноважень, що визначають роль і ступінь участі державних службовців у здійсненні державно-владних повноважень:

• керівники;

• спеціалісти;

• технічні працівники.

Керівник – це державний службовець, який займає державну посаду, пов’язану з безпосереднім здійсненням завдань та функцій державних органів. До цієї категорії державних службовців можна віднести: керівників державних органів та їх заступників; керівників структурних підрозділів та їх заступників; осіб, які наділені повноваженнями приймати рішення і давати вказівки підлеглим їм службовцям.

Слід мати на увазі, що кожний керівник несе персональну відповідальність за:

виконання завдань і функцій державного органу, підрозділу і організацію діяльності підлеглих державних службовців;

дотримання державної та службової дисципліни;

дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина у сфері діяльності державного органу;

якість і ефективність державної діяльності у дорученій сфері.

Хто в кожному випадку є керівником. Можна визначити тільки згідно з структурою державного органу.

Розрізняють:

- безпосереднього керівника – керівник відділу є безпосереднім керівником своїх підлеглих (спеціалістів);

- керівника вищого рівня – керівник управління безпосереднім керівником своїх підлеглих (керівників відділів) і керівником вищого рівня їх підлеглих (спеціалістів);

- керівника вищого рангу – голова ДМСУ.

Спеціаліст – це державний службовець, який має необхідну професійну освіту і сприяє виконанню завдань і функцій державного органу в межах займаної посади. До цієї категорії належать державні службовці, наділені повноваженнями здійснювати державні владні функції, але не мають права здійснювати службові юридично-владні дії як засоби управління людьми. Їх повноваження пов’язані з підготовкою проектів рішень, юридичних актів, плануванням, обліком, контролем, опрацюванням питань, які вимагають спеціальних знань.

Технічні виконавці – службовці, службова діяльність яких не пов’язана з діями, що тягнуть юридичні наслідки або впливають на зміст рішень державного органу. Їх правомочність визначається завданнями забезпечення службової діяльності керівників і спеціалістів шляхом створення матеріальних, інформаційних, дорадчих та інших умов, необхідних для виконання останніми службових функцій. До них можна віднести: секретаря-референта, інженера, діловода, бухгалтера.

Представники влади - це ті державні службовці, які мають право ставити юридично-владні вимоги, давати вказівки, робити приписи та застосовувати заходи адміністративного впливу щодо органів та осіб, які не зв’язані з ними службовими відносинами і не знаходяться в їхньому підпорядкуванні, - тобто щодо так званих третіх осіб (це працівники міліції та різних державних інспекцій, судово-прокурорські працівники, працівники державної податкової адміністрації тощо).

Надзвичайно важливим і складним є питання розмежування понять “державний службовець” і “державний політичний діяч”. Визначення поняття і сутності державного службовця ми тільки що з’ясували. Що ж стосується визначення поняття “державний політичний діяч”, то чинне законодавство про державну службу відповіді на нього не дає. В адм науці з цього приводу висловлюються різні міркування. Їх узагальнення дає підстави стверджувати, що до цієї категорії слід віднести посади Президента України, народних депутатів України, Прем’єр-міністра, членів КМУ, перших заступників міністрів, Голови та членів КСУ, Голови та суддів ВСУ, Голови та арбітрів ВГСУ, Генерального прокурора України, Голови та перших заступники НБУ, АКУ, ФДМУ, Держ комітету телебачення і радіомовлення України, голів та перших заступників обласних державних адміністрацій.

Слід пам’ятати, що політичний характер зазначених посад не зводиться до факту обов’язкової належності вищезазначених осіб до певної партії. Специфіка статусу державних політичних діячів виявляється в наступному:

особливий порядок призначення чи обрання на посади державних політичних діячів, який регламентується насамперед Конституцією України;

специфічний порядок звільнення з посад зазначених осіб і припинення їх повноважень;

особливий вид відповідальності – політичної, яка носить відкритий публічний характер (усунення з посади, оголошення резолюції недовіри, відставка, не обрання повторно як опосередковане “притягнення до відповідальності”, процедура імпічменту).

Державний політичний діяч – це особа, яка набула цього статусу в результаті обрання народом України або призначення всенародно обраними носіями влади за особливими процедурами на певний термін, приймає у межах своїх повноважень нормативні рішення, ґрунтується на власних політичних пріоритетах і несе політичну відповідальність за свою діяльність.