Дохристиянські вірування давніх слов’ян

2. Дохристиянські вірування давніх слов’ян

Культура давніх слов’ян відображалася у системі найдавніших народних уявлень та вірувань, що складалися з елементів анімізму, тотемізму та фетишизму.

Анімізм (від лат. Animula- душа) – віра у наявність душі чи духу в явищах природи, речах та предметах навколишнього світу. Анімізм полягає в ототожненні живої природи з неживою. Слов’яни вірили у наявність душі в дерев, тварин, птахів, природних стихій – грому, блискавки, вітру, померлих людей та тварин. Звідси – персоніфікація. На основі анімічних вірувань пралюди пояснювали різноманітні фізичні стани – хвороби, сон, який уподібнювався до сакрального екстазу, відриву від всього земного. Тінь уявляли другою суттю людини, душею.

Тотемізм – сукупність уявлень та вірувань у надприродний зв’язок між людьми та окремими видами рослин та тварин. Тому окремі представники рослинного чи тваринного світу вважалися предками того чи іншого племені. Кожне плем'я мало свого тотемного предка, який міг вважатися одночасно охоронцем та оберегом людей цього племені. Вважалося, що людина після смерті набуває рис свого тотема. Людина повністю ототожнює себе із навколишнім світом, повністю відображає його. Тотем (за Фрезером) становить собою клас матеріальних предметів, до яких примітивна людина ставиться з особливою повагою. Зв'язок цей двобічний – тотем заступається за людину, остання відплачує тотему тим, що утримується вбивати свій тотем. Давніми тотемами-тваринами були ведмідь, вовк, лисиця, коза. Тотеми-птахи – лебідь, лелека, зозуля. Тотеми-дерева – дуб, ясен липа, явір, сосна та ін.

Фетишизм – система уявлень про надприродні властивості предметів та речей та поклоніння їм. Він ґрунтується на системі прадавніх уявлень. Люди не розмежовували світу матеріального і духовного. В їхній уяві предмет з дерева зберігав дух дерева, кістка тварини – дух тварини. Для людини доісторичної епохи предмет був космосом. Фетишами як об’єктами поклоніння були мерлих чи вбитих тварин, коштовні камені, амулети, талісмани, які приносили успіх чи були оберегами. Фетишизм (за Тейлором) – поклоніння предметам, навіть шматку дерева чи каменя. Звідси він переходить в ідолопоклонство. Вірування, якими давні люди намагалися пояснити природу, світ породили різноманітні культи, що стали для них своєрідною первісною релігією.

Культ – інститут вшанування та поклоніння речам, явищам, істотам, божествам. З уявленнями про існування душі у кожній речі був пов’язаний культ предків. Вважалося, що душі предків не покидають землю після смерті, а поселяються в лісах, гаях, де перевтілюються у тварин і приходять до живих. Світ мислився паралельним. Були свої та чужі. Коли ховали людину, то робили все, аби її задобрити. Межею між світами вважалася річка. Покійника пускали за водою. Межею був і вогонь (ритуал спалювання), поріг як символ початку і закінчення хати (поклоніння порогам, поховання в порогах первісних людей).

Культ вогню - до вогню ставилися по-особливому як до небесної сили. Родинне та домашнє вогнище охоронялося, пізніше хатня піч зайняла особливе місце у людському житті. Люди поклонялися вогню) приносили йому в жертву півня. Вважалося, що вогонь має очисну силу, тому хати підкурювали, робили певні дії з вогнем над хворим. Був культ вогняного напитку, який викликав марення та галюцинації. Медвяний напій та мед вважалися напоєм безсмертя.

Культ води - теж мав неабияке значення. Вода вважалася небесною стихією. Мала очисну силу. Могла допомагати і шкодити. Існувало особливе ставлення до всіх водоймищ. Біля них здійснювалися різні обряди та ритуали, приносилися різні жертви, аби вода не приносила людям лиха.

Культ грози – це поєднання води і вогню. Вважалося, що небо гнівається. Тому багато обрядів мали на меті задобрити небо.

Культ землі – виник у час переходу від мисливства до землеробства. Земля вважалася одухотворена (вона і мати, і годувальниця). Її не можна було надаремно копати, оскверняти (плювати). Традиція ховати померлого в землю – підкреслює особливе ставлення до землі. На чужині земля з рідного поля булла оберегом. Якщо людина помирала на чужині, то шматок рідної землі кидали їй в могилу.

Були й культи орача, зерна та хліба (пекли круглий хліб, подібний до сонця), культ дерев, тварин та рослин (у старих деревах живе дух. Здійснювалися певні обряди поклоніння, а пізніше – оргії). Культ змія (зображення змія знаходили на місці поховань, тому змій = смерті). Культ небесних світил пироги та вареники виготовлялися на знак поклоніння місяця. Вважалося, що зорі передають людям різні повідомлення. Було поклоніння предметам (особливо яйцю як першопочатку). Усі ці культи співіснували одночасно. Їх можемо назвати ритуальною магією.

Усі божества давньослов'янського пантеону з'явилися на тлі існування культів і були пов'язані з ними. Релігію давніх племен називали поганством чи язичництвом. Першими божествами були Білобог та Чорнобог, що уособлювали світлу та темну сили. Найдавнішим божеством, яке давні племена вважали творцем світу вважався Род, що поєднував усіх предків і мертвих, і живих, і ненароджених. Жіночим божеством булла Берегиня, що втілювалася в образі Рожаниці чи Звізди, які асоціювались із народженням і мали зв'язок із зірками. У наших предків існувала культура вшанування Роду. На дверях зображалося дерево. Народжений хлопчик позначався листочком, а дівчинка - квіточко, на померлих членах родини ставився хрестик. Із розвитком народної свідомості форма первісної релігії змінилася генотеїзмом – віру в існування багатьох богів із одним верховним богом на чолі. Місце верховного бога займав Сварог – бог неба, зодліаку. Небесним знаком цього бога був плуг (сузір'я Оріон), який ритуально вшановувався в обходах будівель. Сварог вважався богом ковальства та шлюбів. Дажбог вважався сином Сварога й уважався божеством сонця. Існувало багато божеств пов'язханих із колообігом сонця (Сімаргл (символ чорного пса, що охороняє посіви) – уособлював сонце у сімох знаках зодіаку, Хорс (воїн-змієборець), Ярило (пшениця - символ запліднюючої сили), Купайло (покровитель тілесної любові).

Вололс або Тур (божество худоби, золота і достатку). Хоча він і вважався найгрізнішим, але на зміну йому прийшло ще грізніше і сильніше божество – Перун (володар вогню і блискавок), бог війни та охоронець військової дружини. Ідол Перуна мав людську подобу – тулуб виготовлявся із дерева, ноги – із заліза, голова – зі срібла, вуса – із золота. В Густинському літописі йдеться про те, що в руках цього ідола був коштовний камінь – рубін чи карбункул, біля нього завжди палало дубове вогнище – живий вогонь., якщо він згасав, то його охоронці каралися на смерть. Перунові приносили жертви, вепра, бика або червоного півня. У нього були слуги – Вернигора і Вернидуб (пізніше вони стали казковими персонажами у фольклорі). Символи Перуна – калина, дуб, цвіт папороті. Дерево, у яке вдарив Перун, не можна використовувати для будівництва. З нього можна робити музичні інструменти. Поганським богом був Стрибог або Посвистач (бог кровопролиття і музики). У «Слові про Ігорів похід» - це родоначальник всіх вітрів. Саме від цього Бога пішло слово страта. У давніх слов’ян було божество пов'язане із сонячним колообігом, яке уявлялося старцем із чотирма обличчями під одною шапкою, повернутими у різні сторони світу. У 1848 р. в річці Збруч біля с. Личківці на Тернопільщині знайдено ідол Світовида, названий Збруцьким ідолом. Біля нього було знайдено місце жертвоприношень.

·           Див – божество страху,

·           Лада – богиня кохання та шлюбу,

·           Дана – богиня води,

·           Мокоша – богиня рукоділля, прядіння, ткацтва, пологів та породіль,

·           Мара – богиня зла та ночі, що душить людей, п’є їхню кров.

У с. Звенигороді знайдено капища, які свідчать про людські жертвоприношення. У деталі не буду вдаватися. Кого це питання цікавить , можете ознайомитися із працею Тимощука Б.О. Язичницькі святилища Галицької Русі // Історико-філологічний вісник українського інституту. – М., 1997. За своєю природою поганство – жорстоке…

Є окрема наука – демонологія, яка займається вченням про духів-демонів, які шкодять або сприяють людині в її справах. Серед найпоширеніших демонологічних образів є – блуд, вихор, дика баба, русалка, вій, вовкулака, відьма, домовик, польовик, чугайстер. Окультуренням вважається розшарування населення на верству чаклунів-відунів, на військову верству, яка мала воєнні доми (чоловічі). Пізніше виникли жіночі доми. І там, і там збиралася неодружена молодь з нагоди якогось свята. За словами М. Грушевського, їхні сходини мали оргаїстичний характер. Слугували для зближення парубків і дівчат. Весна вважалася найкращою порою для оргій, які проходили у формі гри (ігрища). Це свідчить про те, що суспільство на початковому (примітивному) етапі розвитку мало свій рівень культури, певні правила, які не сприймаються сучасниками. На думку М. Костомарова – це виходило за рамки благопристойності. Почуття сорому переважно розвинуто християнством. У язичництві видно не просто вільні стосунки, а священне блудодійство. В язичництві чітко визначені ознаки релігійного комплексу: віровчення, ідеї, уявлення, почуття, емоції,переживання, відносини ще з богами та іншими силами, різноманітна культова діяльність.