Скіфські поселення на території України. Їх внесок у культуру

5. Скіфські поселення на території України. Їх внесок у культуру

Геродот, який побував у Скіфії в V ст. до н.е., описав їх звичаї у своєму творі "Історія". Він сповіщає, що біля Меотіди (Азовське море) жили царські скіфи, а трохи північніше від Борисфена (Дніпро) і на схід — скіфи-кочівники. Скіфи ділилися на племена, але влада над ними належала одному родові скіфських царів, які ділили Скіфію між собою, пересуваючись за своїми численними стадами худоби з місця на місце у пошуках гарних пасовищ. У скіфському суспільстві була багата верхівка і маса бідніших, які пасли стада багатих скіфів, стригли овець, обробляли шкіри, хутра. Захоплених під час воєнних походів полонених скіфи перетворювали на рабів і використовували їх працю у сільському господарстві. Характер господарства скіфів впливав на всі сфери їх життя. Основу господарської діяльності скіфів становило скотарство. Релігія скіфів досягла розвинутого політеїзму. Скіфська релігійно-міфологічна система сполучала у собі елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, поєднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливом грецької міфології. На чолі Скіфського пантеону стояла богиня Табіті, яку Геродот ототожнює з грецькою Гестією. Табіті символізувала жіноче народжувальний початок в природі і була божеством світла і вогню. Життєдайні стихії — землю і воду — уособлювала богиня Апі. Своїм прабатьком і чоловіком богині Апі скіфи вважали Папая. Шлюб Папая і Апі — це союз неба і землі, джерело всього живого. Богинею життя і смерті була Аргімпаса, охоронцем худоби — Гойтосир. Найближчим до людей та їх охоронцем виступає Геракл, частково злитий з образом грецького міфологічного героя. Особливе місце у скіфському пантеоні належало богові війни Аресу. Тільки Аресу скіфи споруджували святилища, приносили пожертви.

Різноманітність форм скіфської релігії засвідчує широкий спектр їх релігійних уявлень: культ предків, героїв, вождів, поховальний культ, культ родючості. У скіфів, як і в інших індоіранських народів, існувала каста жерців і ворожбитів, становище яких було досить високе. Жрецькі функції виконували також царі - вони були хранителями успадкованих від предків реліквій. Скіфська релігія, в цілому, була давньоіранською, але з рисами релігійних уявлень до скіфського населення Причорномор'я. Це була племінна релігія, що вже переросла в етнічно-державну. У скіфських землях існували особливі, священні місця, де проводилися великі загальні свята. Найвідомішими серед таких місць була Плея ("Полісся") в пониззі Дніпра, де за легендою, жила напівжінка-напівзмія, прародичка скіфів, та Ексампай ("священні шляхи"), де у Гіпаній (Південний Буг) впадало, як пише Геродот, особливо гірке джерело. Своїм богам скіфи не мали звичаю ставити зображення, жертовники чи храми. Всім богам складали пожертви з домашніх тварин, яких душили, а потім варили. Лише грізному богу війни, якого Геродот називає іменем його грецького прототипа, - Аресу - споруджували вівтарі -величезні кургани з хмизу зі встановленими зверху старими залізними мечами, що слугували втіленням бога. "Цьому мечеві, - пише Геродот, - приносять щороку жертви з худоби й коней, і в більшій кількості, ніж іншим богам". У жертву Аресу приносили і військовополонених, поливаючи їхньою кров'ю меч. Скіфи шанували й оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя і безсмертя душі, багата уява і бурхлива натура скіфів породили складний поховальний обряд: пишний, урочистий і жорстокий - він ніби віддзеркалював характер самого народу. Поховання царів і знатних скіфів здійснювали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом з померлими клали вбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней. Могилу накривали дерев'яним настилом і насипали зверху величезний курган, оточуючи внизу насип кам'яними брилами. Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих воїнів і 50 коней та ставили їх навколо кургану.

Великий вплив на розвиток скіфської культури мала грецька колонізація Причорномор'я. Деякі скіфи їздили вчитися до Греції, і хоч греки вважали скіфів неосвіченими варварами, вже у VI ст. до н. е. античний світ знав двох славних скіфів. Відомим лікарем і мудрецем був Токсаріс, який жив в Афінах. Одним із семи мудреців іноді називали скіфа Анархасіса. Ось що розповідає про Анархасіса Діоген Лаертський: "Анархасіс, скіф, син Гнура і брат Кадуїда, скіфського царя, по матері ж еллін, і тому володіє двома мовами. Він склав вірші на 800 рядків про звичаї скіфські та еллінські у простому житті й на війні; а в красномовстві своєму він був такий, що започаткував приказку: "мовить, як скіф". Перед нами постать видатного мислителя, для якого над усе - істина і знання. Анархасіс мусив докладати значних зусиль, аби утвердити власну точку зору, бо він був не елліном, а варваром. Коли один афінянин докоряв йому, що він скіф, Анархасіс відповів: "Мені ганьба моя вітчизна, а ти ганьба своєї вітчизни". На запитання, що в людині гарне і погане одразу, він відповів: "Язик". Це він сказав, що виноградна лоза родить три грона: гроно насолоди, гроно сп'яніння та гроно огиди. Скіф Анархасіс користувався авторитетом у видатних античних вчених. На його судження ("у скіфів немає флейтисток, бо вони не мають виноградників") спирається Арістотель. До повчального спадку Анархасіса звертався Сенека; на значущість його вчинків посилався Цицерон. При потребі переконати сучасників у правоті обстоюваних ними. Одяг скіфів, який був пристосований до верхової їзди, прикрашався хутром, оздоблювався золотими нашивними платівками. У скіфських похованнях знаходили іноді велику кількість таких платівок. Основою скіфського мистецтва був так званий звіриний стиль. Зображення птахів, риб, оленів, вовків прикрашають зброю, кінську вузду, предмети побуту. Традиції скіфського звіриного стилю надовго пережили своїх творців і простежуються у мотивах давньоруського мистецтва. Зразки скіфського монументального мистецтва представлені зображеннями першопредка у вигляді суворого воїна.

Характерною рисою скіфської культури є так звана "скіфська тріада" - своєрідна зброя, специфічна кінська збруя та "звіриний стиль" в образотворчому мистецтві. Все це складає найяскравіший комплекс культури цього народу. Виступаючи складовою частиною скіфсько-сибірського звіриного стилю, притаманного раннім кочівникам євразійських степів, скіфський має певні особливості. Цей стиль з'явився в наших краях зненацька, що й породило проблему його походження, а разом з цим і самих скіфів та їхньої культури. Загалом, виникнення скіфського звіриного стилю відбиває формування нової ідеології, нової системи цінностей, нової системи мислення, пов'язаних, насамперед, з військовою звитягою. Образи хижих звірів і травоїдних тварин, хижих птахів, синкретичних та фантастичних істот на диво збігаються з формою виробу та його функцією, неначе підсилюючи її. У більшості випадків не образ наносили на готову річ, а робили її з самого початку у формі фігурки тварини чи її частини. Це, наприклад, бляшки для вуздечки у вигляді згорнутого в кільце хижака, тварини з підібганими ногами, голови тварини чи птаха, крила, лапи, дзьобу. Часто деталі основного образу, у свою чергу, теж оформлені у звіриному стилі. Скажімо, закручені роги оленя викінчуються орлиними головами тощо. Тут ми спостерігаємо чудернацьке плетиво образів, гармонійно вписаних один в один. Не викликає сумніву, що такі речі виконували і магічну функцію, яка начебто подвоювала основну. Особливо виразними є образи давнього часу (VII-VI ст. до н. е.), сповнені величезної напруги. Цього досягали рельєфністю фігур, підкресленням окремих частин - ока у хижого птаха, м'язів хижака чи травоїда. Цей динамізм лише частково зберігається в пізніші часи у так званих сценах мордування, що з'являються з V ст. до н. е. Вони передають несамовиту боротьбу звірів - реальних та фантастичних: пантера роздирає оленя, страшний крилатий грифон накинувся на коня, орел дзьобає козеня тощо. Інколи хижаки з обох боків нападають на травоїдну чи свійську тварину. Та, загалом, із цього часу образи втрачають напруженість через стилізацію зображення.

Деградацію скіфського звіриного стилю пов'язують з поширенням рослинного орнаменту, а також антропоморфних зображень, які стають провідними у ІV ст. до н. е. Багатьом із них притаманна реалістичність, за допомогою якої передаються сцени з життя скіфів. Вчені вважають, що більшість цих речей виготовлена на замовлення скіфів грецькими майстрами, які жили в північно-причорноморських колоніях і чудово знали скіфів. Скіфськими ж були сюжети і сам стиль. Завдяки зображенням на золотому і срібному посуді, пластинах, гребенях, пекторалях, гривнах, бляшках ми знаємо про життя скіфів, їх зовнішній вигляд. Про міцність і велич Скіфської держави свідчать скіфські кургани. Померлих знатних скіфів ховали під курганами, висота деяких із них досягала 20 м. У поховальну камеру клали тіло померлого, вбитих з цього приводу рабів, служниць, коней, а також предмети розкоші, зброю. Одним із найбільших скіфських курганів вважається Чортомлицькій поблизу м. Нікополя Дніпропетровської області. Його висота досягала 20 м, а окружність 350 м. У великих камерах-катакомбах були поховані цар, цариця, шість воїнів та 11 бойових коней. Біля похованих лежала велика кількість коштовних речей, мечі, сагайдаки зі стрілами, головні убори і одяг з золотими і срібними прикрасами, золотий, срібний посуд та інші предмети.

Розкопки скіфських могил дали достовірні свідчення рівня розвитку скіфського мистецтва. Для скіфів золото не було дорогоцінним металом чи символом знатності. Цей дуже пластичний матеріал використовувався для прикрас, творчості, мистецтва. На всіх знахідках — витончені композиції, багаті сюжети, що ніколи не повторюються. На весь світ відомі такі шедеври мистецтва, як золотий гребінь з кургану Солоха, на якому зображений бій скіфів з греками, золота оббивка горила з кургану Чортомлик, деталі кінської упряжі, одягу, головних уборів, металевий посуд. Шедевром скіфського мистецтва є золота пектораль, знайдена при розкопках Товстої Могили. Діаметр прикраси — 30 см, вага —1150 грамів. Три її яруси мають вигляд півмісяця, між витими джутами — чудові витвори образотворчого мистецтва. У середньому ярусі розміщені скульптурки птахів, рослинні мотиви. На двох інших — зображення сцен боротьби звірів та сюжети з скіфського життя. У центрі верхнього фриза — двоє роздягнених до пояса скіфів, які шиють сорочку із овечої шкіри, розтягнувши її за рукава. Біля них знаходяться горити з луками і стрілами. Праворуч і ліворуч від цієї сценки зображені тварини. Молодий скіф, присівши, доїть вівцю, інший — сидить біля неї, тримаючи в руках амфору. За своїми художніми якостями виріб не має собі рівних серед знахідок степової Скіфії. Тисячу років вони постійно з кимось воювали: то з кіммерійцями, то з фракійцями, то з сарматами, також із греками, сірійцями, мідійцями, готами і навіть єгиптянами. Їх воїн мав випити кров першого убитого ним ворога. Це було його бойове хрещення, ознака того, що він став повноправним скіфом. Хто не вбив чужинця, не допускався до святкової ритуальної учти.

Скіфи! Одне це слово від VII століття до н. е. і аж до III століття н. е. наводило жах на племена і народи Східної Європи та Близького Сходу. Найгрунтовнішу характеристику дав скіфам грецький історик Геродот. Він описав їх як своєрідний «караючий меч» для тодішнього світу. І водночас віддав їм належне як мудрому, працьовитому, лицарському народові, що прийшов у Північне Причорномор'я з неозорих просторів Азії. Їх коні летіли, мов стріли, а стріли несхибно влучали у ціль. Греки першими збагнули, що перемогти войовничих скіфів чи потіснити їх силою зброї із своїх володінь — марна справа. Знаючи про високий художній смак цього народу, який сформувався ще в далекому первісному середовищі індоіранських племен, греки вирішили «приручити» скіфів силою... мистецтва, прекрасного! І це вберегло квітучу Елладу од передчасної загибелі від скіфських мечів, кинджалів, списів, дротиків, бойових сокир. Чудового вершника, скіфа майже неможливо було вибити з сідла. Але коли він бачив, як працює в тому чи іншому грецькому полісі каменяр, кераміст, золотар, мозаїст,— він сам зіскакував з коня і клав зброю осторонь. Його погляд стежив за кожним рухом майстра, а чудовий витвір не раз зворушував воїна до сліз.

Скіфи були нащадками древніх цивілізацій. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися своїм богам і героям, приносили кровну жертву. Скіфи зреклися свого язичництва, щоб прийняти чужу віру. Але, познайомившись з античним мистецтвом, зажадали зобразити своїх богів — Ареса, Папая, Гой-тосіра, богинь Табіті, Апі, Аргімпаси — так само витончено й досконало, як греки Зевса, Аполлона, Афродіту. Оскільки скіфи були кочівниками, вони не прагнули втілити свої улюблені образи у скульптурах, мозаїках, в монументальному мистецтві взагалі. Їх способові життя найкраще відповідало мистецтво мініатюри — прикрашування зброї, домашнього начиння і особливо культових предметів, якими вони щедро обкладали покійників. Давньогрецький історик Геродот описав цей обряд. Уривки з нього наводить у своїй книзі «Скіфський степ» відомий український археолог-скіфознавець Борис Мозолевський. Перш ніж поховати свого царя у спеціально відведеному місці — у Придніпров'ї, на рівні Дніпрових порогів (Геродот називає цю степову місцевість Геррами),— скіфи возили його забальзамоване тіло по всіх скіфських племенах, де над ним здійснювали обряд пам'яті. У Геррах тіло ховали в просторій гробниці разом з дружиною, найближчими слугами, кіньми, первістками свійських тварин. Біля царя клали золоті чаші й інші коштовні речі. Геродот зауважує, що ні срібних, ні мідних речей у царських похованнях не було. Над гробницями насипалися величезні кургани, — чим знатніший був цар, тим вищий курган.

За тисячу років життя скіфів у степах Південної України таких курганів виросло чимало. Вони — деталь пейзажу цього краю. Згадку про них знаходимо у найвидатніших творах українського фольклору, зокрема в народних історичних думах. Кургани довго берегли свої таємниці, аж поки в середині XVIII століття почалися їхні розкопки. Більш як за двісті років у скіфських похованнях знайшли безліч предметів, які склали літопис матеріальної і духовної культури, мистецтва, релігійних вірувань у Скіфії. Борис Мозолевський слушно зауважує, що кожний розкопаний курган (а їх розкопано сотні) — це «мов книга не лише про велику і непросту історію народів, але й про конкретне життя конкретної людини». Одну з таких «книг», можливо найкращу, найпромовистішу, пощастило розгорнути саме йому, Борисові Мозолевському, — талановитому поетові і вченому з Інституту археології Академії наук України. 21 червня 1971 року, досліджуючи скіфське царське поховання під Товстою Могилою у Дніпропетровській області, він знайшов велику нагрудну прикрасу — золоту пектораль, що важила 1150 грамів і сягала 30,6 сантиметра в діаметрі. За вагою, за розмірами і за художньою цінністю ця пектораль — найвидатніша археологічна знахідка за всю історію скіфознавства на Україні. В уяві школярів археологія постає романтичною професією «шукачів скарбів і пригод». В ній і справді багато романтики, але водночас це одна з найбільш «трудомістких» професій. Щасливим знахідкам, як правило, передують тривалі пошуки, невиправдані надії, розчарування. Навіть будучи переконаним, що під землею, яку він часто місяцями розкопує, неодмінно має бути «щось», — археолог не може позбутися сумнівів: оте бажане, вимріяне «щось» могли пограбувати злодії ще тисячі років тому.

Товста Могила на Дніпропетровщині — велетенський курган. Перш ніж зважитися на його розкопки, керівник експедиції Борис Мозолевський не раз запитував себе: чи не будуть марними всі зусилля і клопоти. Навіть упевнившись, — після наскрізного просвердлювання насипу,— що перед ним насправді скіфське поховання, археолог з тривогою думав, чи не «почистили», бува, Товсту Могилу давні золотошукачі-злодії. Неспокій не полишав ученого і тоді, коли, врешті-решт, машини стали знімати насип. «Так почався той важкий і нерівний поєдинок з вічністю,— писав він згодом.— Два тижні підряд я прокидався о 5.30 і по 16 годин щоденно, без відпочинку і вихідних, до болю в очах вдивлявся в землю, намагаючись прочитати кожну її грудку, чистив і заміряв, знову все кидав і бігав від скрепера до скрепера, хапався за лопату, креслив і описував... Одного дня, вже зовсім надвечір, у південному секторі кургану під ножем скрепера щось заблищало — було зачеплене верхню платівку великого комплекту бронзових оздоб воза та поховальної упряжки, що належали, як згодом з'ясувалося, цариці з Товстої Могили». Над пектораллю. Була товща ґрунту, яка поглинула місяці праці (розкопували вже не машини, а вручну), проте перший тьмяний полиск бронзи оздоб царського почту вгамував тривожний щем. Приходила впевненість, що поховання чудом залишилось незайманим. Весна і літо 1971 року принесли експедиції Мозолевського нечувано щедрий і багатий «ужинок» скіфських золотих скарбів та ужиткових речей. Та найціннішою знахідкою, безперечно, стала царська золота пектораль.

Латинське слово «пектораліс» означає «нагрудний». Проте не кожну нагрудну прикрасу називали пектораллю, а лише ту, що її мали право носити, скажімо, єгипетські фараони, римські імператори, найвищі сановники у стародавньому світі. Незвичайна краса і виняткова цінність пекторалі з Товстої Могили свідчать про могутність Скіфського царства. Дотримуючись певної обережності в датуванні знахідок у скіфському некрополі на території України, археологи все ж пов'язують скарби Товстої Могили (крім пекторалі, експедиція Мозолевського знайшла у бічних похованнях чимало золотих прикрас цариці-скіф'янки, воїнів-охоронців, слуг, убитих і похованих разом з царем) з IV століттям до н. е. і зокрема з добою царя Скіфії Атея. Пектораль виготовлена із золота високої 958 ї проби, має чистий сонячний колір. Композиційно це три ріжкоподібні яруси, з'єднані між собою скрученими «ланцюжками» золотих порожнистих трубочок. Між нижнім і верхнім сюжетними ярусами — смужка рослинного орнаменту. Цей орнамент переважно «графічними» обрисами (чітко окресленими листочками, квітами і особливо тоненькими спіралями «вусиків») урівноважує більш масивні «скульптурні» форми нижнього і верхнього ярусів. Якби не було цієї смужки рослинного царства, пектораль, безумовно, не була б такою гармонійною у своїх пропорціях. На відміну від наскрізне різьблених сцен з багатьма просвітами, рослинний орнамент укріплений на «підкладці» — плоскій платівці, а тому тут уже інша гра світла і тіней — м'якша і тонша. Символізуючи радісне буяння весни, рослини ніби служать компромісом між жорстокістю в світі тварин (напад хижаків на травоїдних — у нижньому ярусі пекторалі) і злагодженістю в людському суспільстві (шиття ритуального одягу, доїння худоби у верхньому ярусі пекторалі).

Відтворені стародавнім золотарем сюжети хвилюють до глибини душі. Вражає майстерність невідомого художника, філігранне різьблення. У верхньому ярусі пекторалі зображено побутову сценку. У центрі двоє чоловіків чи то дошивають, чи то латають одежину — щось на зразок короткої кожушини. Праворуч — кобила з лошам, корова з телям, вівця, коза з козеням, птах, що злітає. Привертає увагу постать юнака. Підібгавши під себе ноги (за звичаєм народів Сходу), він доїть вівцю. Ліворуч — ті ж самі тварини з молодим приплодом (але в інших композиціях), а юний скіф, подоївши вівцю, затикає амфору з молоком жмутком трави: так зберігали молоко від швидкого скисання. У нижньому ярусі відтворено жорстоку боротьбу травоїдних тварин з хижаками. Особливим драматизмом сповнена боротьба коней з кровожерними грифонами. Перепиттям цієї боротьби присвячено три сцени в центрі. А ось лев і леопард напали на дикого кабана (праворуч) і оленя (ліворуч), пси женуться за зайцем. Як узгодити ці сцени з розквітом природи, зображеним у середньому ярусі, з миром і ладом, що його відтворив скіфський умілець у верхньому ярусі? І чому такі різні сюжети потрапили до царської нагрудної прикраси? Щоб відповісти на ці питання, вчені звернулися до індоіранської міфології, яка лежала в основі вірувань і космогонічних уявлень скіфів, і знайшли ключ до розгадки змісту сюжетів пекторалі. З'ясувалося, що основна тема пекторалі — це тема нового року, хоч вона абсолютно не пов'язується з нашими уявленнями про новорічні свята й обряди. Не забуваймо, що йдеться про сиву давнину. Новий рік починався тоді не 1 січня, а у весняне рівнодення — наприкінці березня, коли все живе дихало весною. Новорічне свято було у скіфів найвизначнішим культовим святом. Вважалося, що набирається снаги не лише все живе у природі, але й сам цар сповнюється свіжою силою і мудрістю, бо символічно вступає у священний шлюб з богинею родючості. Більше того, скіфи вірили, що у новорічне свято весняного сонцестояння їх царі давали поштовх цілому річному циклові, життєдайним силам природи.

Тепер зрозуміло, що Всі три яруси пекторалі тематично співзвучні й стилістично цілісні. Двоє скіфів (їхні обличчя індивідуалізовані, підкреслено їх вік, риси зовнішності, настрій) лаштують не просту кожушину, а «священний одяг» для новорічної церемонії. Навколо них — вервечка домашніх тварин з приплодом: телята, лошата, козенята щойно з'явилися на світ, бо, за одвічним інстинктом, худоба дає приплід якраз на порозі весни. Весну символізують і молоденькі тужаві листочки, стебельця, «вусики» і квіти середнього ярусу. А хижаки у нижньому ярусі? Що в цій сцені новорічного, весняного? За уявленням скіфів, це був один з етапів (можливо, найхарактерніший) оновлення і очищення живої природи, який також асоціювався з початком весняного пробудження: поява молодняка ніби супроводжувалась винищенням у тваринному світі старих і кволих тварин. Отже, між верхнім і нижнім ярусами пекторалі існує глибокий символічний зв'язок, який майстер-золотар передав за допомогою вражаючого художнього засобу — контрасту. Хто він, цей умілець, геніальний витвір якого майже через 2400 років після його створення став сенсацією в археології і мистецтвознавстві? Ми не знаємо ні його імені, жодного факту з його життя, бо всі вони загубилися в глибині віків. Але можемо дещо сказати про його творче обличчя, майстерність, походження. Насамперед впадає в око те, що майстер досконало знав скіфську міфологію, скіфські звичаї та обряди. Знав їх не завчено, не ззовні, а зсередини, зокрема скіфські новорічні культові вірування. Звідси правомірно припустити, що автор пекторалі був скіфом.

Близькість пекторалі до творів античного мистецтва свідчить, що він не самоук, а навчався в одному з визначних центрів культури Стародавньої Греції, можливо, навіть в Афінах. Пектораль виконана дуже майстерно. Її чудова декоративна урівноваженість ґрунтується на глибокому знанні законів гармонії. Кожна деталь вражає викінченістю, філігранністю. Ідеальні пропорції зображених тварин у спокої і в русі, способи «вписування» постатей у заданий простір, що відзначаються крутою кривизною і поступовим звуженням до країв, роблять цей витвір близьким до творів грецького мистецтва тієї доби, зокрема до барельєфної скульптури на фронтонах грецьких язичницьких храмів, навіть до такого всесвітньовідомого, як Парфенон. Скіфська пектораль зберігається в Київському музеї історичних коштовностей України. Багато виробів з металу, одяг для скіфів виготовляли майстри-греки причорноморських міст-колоній Ольвії, Пантікапея, Херсонеса. Грецька культура справила значний вплив на скіфів.

Література

1. Бунятян К.П. Давнє населення України: Навч. посібник. -К., 1999.

2. Геродот із Галікарнасу. Скіфія. - К., 1992.

3. Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн./ Толочко П. П., Козак Д. Н., Крижпцыспн С. Д. та ін. - К., 1994. Кн. 1.

4. Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України.-К., 1994.

5. Історія світової культури: Навч. посібник/Керівник авт. колективу Л. Т. Левчук. - К., 1999.

6. Кармин А.С. Основы культурологии: морфология культуры.-СПб., 1997.

7. Ліндсей Дж. Коротка історія культури. В 2-х томах: Пер. з англ.-К., 1995.

8. Ранние формы искусства. - ІУІ., 1982.

9. Сапронов П.А. Культурология: Курс лекций по теории н истории культуры. -СПб., 1998.

10. Станко В.Н. та ін. Історія первісного суспільства: Підручник.-К., 1999.

11. Степовик Д. Скарби України. – К.: Веселка, 1990

12. Тейлор Э. Первобытная культура. - М., 1989.

13. Лановик З., Лановик М. Українська усна народна творчість: Підручник. – К.: Знання-Прес, 2006.