Навигация
1.7 Підкорення Твері і Вятки
Через п'ять років після «стояння на Вугрі» Іваном III був зроблений ще один крок до остаточного об'єднання російських земель: до складу Російської держави було включено Тверськоє князівство[9].
Давно пройшли ті часи, коли горді і відважні тверскі князі сперечалися з московськими про те, кому з них збирати Русь. Історія вирішила їх суперечку на користь Москви. Проте Тверь ще довго залишалася одним з найбільших російських міст, а її князі були в числі наймогутніших. Ще зовсім недавно тверський чернець хома захоплено писав про свого великого князя Бориса Олександровича (1425— 1461 рр.): «Багато шукав я в премудрих книгах і серед існуючих царств, але ніде не знайшов ні серед царів царя, ні серед князів князя, хто б був подібний цьому великому князю Борису Олександровичу... І воістину личить нам радіти, бачивши його, великого князя Бориса Олександровича, славне князювання, виконане багато чого самовластья, бо що підкоряється — від нього честь, а що не підкоряється — страта!»
Син Бориса Олександровича Михайло вже не мав ні могутності, ні блиску свого батька. Проте він добре розумів, що відбувається на Русі: все рухається до Москви — вільно або мимовільно, добровільно або поступаючись силі. Навіть Новгород Великий — і він не встояв перед московським князем і розлучився з своїм вічовим дзвоном.
Останньою надією Михайла зробилася Литва. В 1484 р. він уклав з Казимиром договір, що порушив пункти досягнутого раніше угоди з Москвою. Вістря нового литовсько-тверського союзу було недвозначно направлено у бік Москви. У відповідь на це в 1485 р. Іван Ш оголосив Твері війну. Московські війська вторгнулися в тверські землі. Казимир не поспішав допомогти своєму новому союзнику. Не маючи сил чинити опір поодинці, Михайло присягнувся, що більше не матиме жодних стосунків з ворогом Москви. Проте незабаром після укладення миру свою клятву він порушив. Дізнавшися про це, великий князь в тому ж році зібрав нову рать. Московські полиці підступили до стін Твері. Михайло таємно біг з міста. Тверічи на чолі з своїми боярами відкрили великому князю коміра і присягнули йому на вірність. Незалежне велике князівство Тверськоє припинило своє існування.
В 1489 р. до Російської держави була приєднана Вятка — віддалена і багато в чому загадкова для сучасних істориків земля за Волгою. З приєднанням Вятки справа збирання російських земель, що не входили у Велике князівство Литовське, була закінчена. Формально самостійним залишалися тільки Псков і велике князівство Рязанське. Проте вони знаходилися залежно від Москви. Розташовані на небезпечних рубежах Русь, ці землі часто потребували військовій допомозі великого князя московського. Власті Пскова вже давно не розв'язувалися ні в чому суперечити Івану III. В Рязані правив юний князь Іван, який доводився великому князю онучатим племінником і був йому у всьому слухняний.[10]
2. Успіхи зовнішньої політики Івана III
До кінця 80-х рр. Іван III остаточно прийняв титул «великого князя вся Русі». Названий титул був відомий в Москві ще з XIV в., але саме в ці роки він зробився офіційним і з політичної мрії перетворився на реальність. Дві страшні біди — політична роздробленість і монголо-татарське ярмо — пішли в минуле.
Досягнення територіальної єдності російських земель було найважливішим підсумком діяльності Івана III. Проте він розумів, що зупинятися на цьому не можна. Молода держава потребувала зміцненні зсередини. Належало забезпечити безпеку його меж. Чекала свого рішення і проблема російських земель, що потрапили в останні сторіччя під владу католицької Литви, яка час від часу усилювала натиск на своїх православних підданих.
В 1487 р. великокнязівські раті вчинили похід на Казанське ханство — один з осколків Золотої Орди, що розпалася. Казанський хан визнав себе васалом Московської держави. Тим самим майже на двадцять років був забезпечений спокій на східних рубежах російських земель. Діти Ахмата, що володіли Великою Ордою, вже не могли зібрати під свої прапори військо, порівнянне за чисельністю з військом їх батька. Кримський хан Менгли-гирею залишався союзником Москви, і дружні відносини з ним ще більш зміцнилися після того, як в 1491 р. під час походу дітей Ахмата на Крим Іван III послав на допомогу Менглі російські полиці.
Відносний спокій на сході і півдні дозволив великому князю звернутися до рішення зовнішньополітичних задач на заході і північному заході. Центральною проблемою тут залишалися взаємостосунки з Литвою. В результаті двох російсько-литовських воєн (1492—1494 рр. і 1500— 1503 рр.) до складу Московської держави вдалося включити десятки стародавніх російських міст, серед яких були такі крупні, як Вязьма, Чернігів, Стародуб, Путівль, Рильськ, Новгород-Северській, Гомель, Брянськ, Дорогобуж і ін. Титул «великого князя вся Русі» наповнився в ці роки новим змістом. Іван III проголосив себе государем не тільки підвладних йому земель, але і всього російського православного населення, яке проживало на землях, що входили ніколи до складу Київської Русі. Не випадково Литва довгі десятиріччя відмовлялися визнати законність цього нового титулу.
До початку 90-х рр. XV в. Росія встановила дипломатичні відносини з багатьма державами Європи і Азії. І з імператором Священної Римської імперії, і з султаном Туреччини великий князь московський погоджувався розмовляти тільки як рівний. Московська держава, про існування якого ще декілька десятиріч тому мало хто знав в Європі, швидко одержувала міжнародне визнання.
Усередині держави поступово відмирали пережитки політичної роздробленості. Князі і бояри, ще недавно володіючі величезною владою, втрачали її. Це відбувалося непросто і деколи драматично. Безліч сімей старого новгородського і вятського боярства насильно були переселені на нові землі. Для багато кого це з'явилося справжньою трагедією.
В останні десятиріччя великого князювання Івана III, нарешті, зникли питомі князівства. Знищення старої питомо-князівської системи зажадало створення нового порядку управління країною. В кінці XV в. в Москві почали формуватися органи центрального управління — «накази», які були прямими попередниками петровських «колегій» і міністерств XIX в. В провінції головну роль сталі грати намісники, що призначалися самим великим князем. Зазнавало зміну і військо. На місце князівських дружин приходили полиці, що складаються з поміщиків. Поміщики одержували від держави на час своєї служби населені землі, які і приносили їм дохід. Землі ці називалися «маєтками». Провина або раннє припинення служби означали втрату маєтку. Завдяки цьому поміщики були зацікавлені в чесній і довгій службі московському государю.
В 1497 р. був виданий Судебник — перше загальнодержавне зведення законів з часів Київської Русі. Судебник вводив єдині правові норми для всієї країни, що з'явилося важливим кроком до зміцнення єдності російських земель.
Не упускав з поля зору Іван III і питання про свого наступника. В історії не раз траплялося, що суперечки претендентів на престол ввергали країну в довгу криваву смуту. Не стиралися з пам'яті Івана III і страшні спогади дитинства, пов'язані з жорстокою війною за владу між його батьком і представниками іншої лінії нащадків Дмитра Донського.
В 1490 р. у віці 32 років помер син і співправитель великого князя, талановитий полководець Іван Іванович Молодий. Його смерть привела до довгої династичної кризи, яка затьмарила останні роки життя Івана III. Після Івана Івановича залишився малолітній син Дмитро, що представляв старшу лінію нащадків великого князя. Іншим претендентом на престол був син Івана III від другого браку, майбутній государ вся Русь Василь III (1505—1533 рр.). За обома претендентами стояли спритні і впливові жінки — вдова Івана Молодого волоська принцеса Олена Стефанівна і друга дружина Івана III, візантійська принцеса Софья Палеолог. Кожного з можливих спадкоємців підтримували угрупування придворної знаті.
Вибір між сином і внуком виявився для Івана Ш справою украй непростою, і він кілька разів міняв своє рішення, прагнучи відшукати такий варіант, який би не привів до нової череди междуусобий після його смерті. Спочатку верх узяла «партія» прихильників Дмитра-внука, і він в 1498 р. був коронований по невідомому до того чину великокнязівського вінчання, дещо що нагадував обряд вінчання на царство візантійських імператорів. Юний Дмитро був проголошений співправителем діда. На плечі йому були покладені царствені «барми» (широкі оплечья з коштовними каменями), а на голову — золота «шапка».
Проте торжество «великого князя вся Русі Дмитра Івановича» продовжувалося недовго. Вже наступного року він і його мати Олена потрапили в опалу. А ще через три роки за ними стулилися важкі двері темниці. Була така ціна поразки в династичній боротьбі. Новим спадкоємцем престолу став княжич Василь. Урочистого обряду вінчання цього разу не було — очевидно, щоб не будити спогадів про долю Дмитра-внука.
Івану III, як і багатьом іншим великим політикам епохи середньовіччя, довелося в черговий раз принести в жертву державної потреби і свої споріднені відчуття, і долі своїх близьких.
Тим часом до великого князя непомітно підкрадалася старість. За плечима у нього було довге життя. Йому вдалося завершити справу, заповідану батьком, дідом, прадідом і їх попередниками, справа, в святість якої увірував ще Іван Каліта, — «збирання» Русі. Швидко пройшло життя. Перемог в ній було більше, ніж поразок. В липні 1503 р. він почав «изнемогати важкою хворобою». Позначилася і смерть в квітні того ж року дружини – Софії Палеолог. Судячи з описів, у 63-річного Івана III відбувся крововилив в мозок. 27 жовтня 1505 р. він вмирає.
Висновок
Держави схожі на людей. Вони народжуються, ростуть, міцніють, старіють і вмирають. В історії Російської держави, центром якого стала Москва, друга половина XV сторіччя була часом юності — швидко розширялася територія, одна за одною слідували військові перемоги, зав'язувалися відносини з далекими країнами. Старий занепалий Кремль з невеликими соборами вже здавався тісним, і на місці розібраних стародавніх зміцнень виросли могутні стіни і башти, складені з червоної цеглини. Усередині стін піднялися просторі собори. Засіяли білизною каменя нові князівські тереми. Сам великий князь, гордий титул «государя, що прийняв, вся Русь», одягався в золототкане одіяння, а на свого спадкоємця урочисто поклав багато розшиті оплечья — «барми» — і дорогоцінну «шапку», схожу на корону. Здавалося, молода держава виросла з свого старого одягу і тепер приміряла розкішні, блискучі наряди, належні його новому стану.
Але, для того, щоб кожний — будь він російський або іноземець, селянин або государ сусідньої країни — усвідомив збільшене значення Московської держави, однієї зовнішньої пишності було недостатньо. Необхідно було знайти і нові поняття — ідеї, в яких відобразилися б і старовина російської землі, і її незалежність, і сила її государів, і істинність її віри. Цим пошуком зайнялися російські дипломати і літописці, князі і ченці.
Початок формування ідеології єдиної Московської держави відноситься до періоду князювання великого князя Івана III (1462—1505 рр.) і його сина Василя (1505—1533 рр.). Саме в цей час були сформульовано дві основні ідеї, що залишалися незмінними протягом декількох сторіч, — ідеї богообраності і незалежності Московської держави.
При Івані процес «збирання земель» Північно-східної Русі вступив в завершальний етап.
[1] Данилов А.А. История с древнейших времен до наших дней. - М.: Проспект, 2001. – с121-123.
[2]Данилов А.А. История с древнейших времен до наших дней. - М.: Проспект, 2001. – с.124.
[3] История России / Под ред А.А. Чернобаева. – М.: Высшая школа, 2001. – с. 88-91.
[4] История России / Под ред А.А. Чернобаева. – М.: Высшая школа, 2001. – с.94-96.
[5] Выбирая свою историю / Под ред. И.В. Карацубой, И.В. Курукиным, Н.П. Соловьёвым. – М.: Колибри, 2005. –с.179-180.
[6] Федоров В.А., Моряков В.И. История России с древнейших времен до наших дней - СПб.: КноРус, 2006. – с.77-79.
[7]Федоров В.А., Моряков В.И. История России с древнейших времен до наших дней - СПб.: КноРус, 2006. – с.81-82.
[8] Сахаров А.Н., Буганов В.И. История России с древнейших времен до конца XVII – М.: АСТ, 1999.- с.213-215.
[9] Боханов А.Н. Русская идея. От Владимира Святого до наших дней. – М.: Вече, 2005. – с.153-156.
[10] Боханов А.Н. Русская идея. От Владимира Святого до наших дней. – М.: Вече, 2005. – 157-158с.
Похожие работы
... як сутність реформ, їхні причини, і взагалі неможливо пояснити багато вчинків Івана Грозного. В роботах Платонова С. Ф. «Повний курс лекцій з руської історії» і «Підручник з руської історії» на питаннях реформ Івана Грозного увага не зосереджена. Перетворення докладно не розглянуті, але подано їхню фактичну оцінку. Самі ж роботи відносяться до робіт дореволюційної епохи. Скринніков Р. Г. не ві ...
... домініону. В минулому домініони являли собою найбільш м’яку форму колоніальної залежності, а з 1931 р. домініони – це суверенні держави, які визнають главою держави британського монарха [11, 274]. I все ж монархічна форма правління в державах, що входять у Співдружність націй (Канада, Австралія, Ямайка, Нова Зеландія, Барбадос та ін.), має цілий ряд специфічних рис. Так, вони перебувають у ...
... , що принципово відрізняються від сучасних реалій, що швидко розвивається сучасної держави, релігійна еліта навмисно не бажає адаптуватися до нових умов. 2. Політична система і політичний режим Ізраїлю Політична система Ізраїлю почала формуватися ще до виникнення самої держави Ізраїль. Початком формування, першим етапом, можна вважати становлення політичної системи єврейської ...
... 16,5% 16,5% 01.01.1998 15% 15% 15% 15% 15% 15% 15% 1ЮО — юридичні особи; ФО — фізичні особи РОЗДІЛ 2. ДІАГНОСТИКА СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ЗАЛУЧЕНИМИ КОШТАМИ БАНКУ ТОВ БАНК “ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ” 2.1 Загальна оцінка потенціалу банку щодо залучення коштів За станом на 1 січня 2007 року ліцензію Національного банку на здійснення банківських операцій в Україні мали 170 банків, у тому ...
0 комментариев