Ренесанс як духовний, світоглядний, культурний переворот

1.1 Ренесанс як духовний, світоглядний, культурний переворот

З історичним періодом пізнього середньовіччя співпадає особливій період в історії європейського духовного життя та культури, який дістав назву доби Відродження. «Ця доба належить до тих корінних зламів в історії людства, які обумовлюють рішучі зміни в усіх сферах життя. Таким був світоглядний злам середини І століття після Різдва Христова: вчення Ісуса Христа заклало підвалини якісно нового, християнського світогляду і християнської моралі, які, завоювавши в Римській імперії велику популярність у різних верстах населення, стали ідеологічною основою феодального суспільства та середньовічного світогляду і побудованої на ньому середньовічної культури і, зокрема, літератури»[1] [9, ст. 2].

Таким корінним зламом була і доба Відродження. Вона виробила новий – гуманістичний, тобто людинолюбний світогляд, який вступив у боротьбу з феодалізмом та середньовічним геоцентричним світоглядом, тобто таким, у якого все було звернено до Бога. Новий світогляд дістав назву антропоцентричного, у якому вся увага була зосереджена на людині.

Гуманісти Ренесансу вірили у безмежні здібності людини, плекали ідеали її гармонійного і всебічного розвитку,відкривали її багатство духу, закликали людину до вдосконалення, людяності та добра, до творчої діяльності та земного щастя. Проголосивши людину вільною, бо волю їй дав сам Господь, гуманісти боролися з усім, що цю волю обмежувало, за її політичне і духовне розкріпачення, за рівність людей у суспільстві. Вони відкидали середньовічне розуміння людини як «упослідженої та немічної істоти, що у прасі народилася та в прах буде перетворена, яка повинна зректися земних благ, уповаючи на небесні, та жити як аскет, задовольняючись найскромнішим, бо це суперечить біблійному розумінню людини» [9, ст. 2].

У науці довгий час існувала тенденція розглядати культуру Відродження як вираз раньобуржуазної ідеології, тобто пов'язувати її з виникненням капіталістичних відносин і тим самим бачити в ній безумовний і чи не єдиний витік Нового часу. Г.К. Косіков зауважив, що така концепція, наштовхується на відчутний «опір матеріалу». Він приводить приклад того, що якщо в Англії, процес капіталізації господарства розвивався досить інтенсивно і послідовно, що вже в середині XVII ст. призвело до буржуазної революції, то цього не можна сказати ні про Францію, ні про Німеччину, ні про Іспанію [2, ст. 17]. А між тим у всіх цих країнах ренесансний гуманізм отримав досить яскраве втілення.

Розвиток матеріальної і розумової культури кінця XV і початку XVI ст., а в Італії і раніше, отримало назву Відродження. Цей період отримав таку назву тому, що конкретно-історично цей розвиток був пов'язаний з двома фактами: підвищеним інтересом до античної культури і прагненням до її відродження і з появою таких знань і розумових течій, які не вкладалися в філософсько-богословську систему середньовічної церкви.

Як пише Г.К. Косіков, культура Відродження не була принципово новим явищем у світовій культурі, а була закономірним породженням середньовічної цивілізації. Її коріння не стільки у формуванні буржуазних відносин, скільки у розвитку світських тенденцій у культурі феодального суспільства – тенденцій, які виникли ще в XI-XII століттях, коли в результаті процесу розумової диференціації світська культура почала відокремлюватися від церковної [2, ст. 17].

Швидкий та впевнений розвиток середньовічної світської культури багато в чому був можливим тому, що він спирався на солідну наукову, філософську та літературну традицію античності. Однак Середньовіччя засвоює з античності лише те, що могло бути безпосередньо пристосоване до його богословської моралі.

Відродження почалося тоді, коли з’явились люди, їх називали гуманістами, які зосередили увагу не скільки на питані віри, скільки на вченні античних письменників та мислителів, в основі якого був намір розширити розумовий кругозір та встановити об’єктивний підхід до навколишньої дійсності. Вони відроджували античний ідеал людини, розуміння краси як гармонії і міри, реалістичну мову пластичних видів мистецтва. Але античність була використана гуманістами перш за все як «ґрунт для затвердження нових ідей та нових культурних тенденцій, які органічно зросли з суспільної практики передових людей тієї епохи» [1, ст. 141]

Гуманістами в епоху Відродження спочатку називали вчених та викладачів, які присвячували себе не тільки питанням богослов’я і навіть не природничим наукам, в гуманітарним знанням, які розглядали духовну культуру людини. Вони вивчали граматику, риторику, історію, поезію і поетику, моральну філософію тощо, і спиралися на античні авторитети.

Для гуманістів людина – це центр світобудови. Здібності, якими природа наділила людину, треба розвивати та використовувати на ділі. Ідеалом гуманістів була всебічно розвинута людина, здатна до роздумів і практичної діяльності. Прихильники нового світогляду, зломивши стару мораль покірності існуючим порядкам, відкидали будь-яку обмеженість діяльності людини. У творах гуманістів присутня головна ідея про те, що людина творець своєї долі і себе самого, як, наприклад, у творі Піко делла Мірандола "Про гідність людини". На думку гуманістів, людина володіє свободою дій і сама управляє своєю долею.

Що стосується віри, то гуманісти не заперечували як таку. Але вони не сприймали християнську ідею зречення земних благ, а стверджували,що життя дано людині для того, щоб у повній мірі реалізувати себе. Завдяки гуманістам в духовну культуру приходять свобода суджень, незалежність по відношенню до авторитетам, сміливий критичний дух.

У розвитку культури Відродження розрізняють наступні етапи: Раннє Відродження, представниками якого були Петрарка, Боккаччо, Донателло, Боттічеллі, Джотто і інші; Високе Відродження, представлене Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаелем, Франсуа Рабле, і Пізнє Відродження, коли виявляється криза гуманізму (Шекспір, Сервантес).

Початок Ренесансу осяяний ім'ям Джованні Боккаччо, автора відомої збірки новел «Декамерон», у якій світ постав розмаїтим і життєрадісним, щоправда, водночас і зовсім не ідеальним. У його творчості, а також у творчості поета Франческо Петрарки гуманістичні, ренесансні риси перемагають над середньовіччям. Головним змістом літературних творів стає опис земного реального світу, людини з її переживаннями і пристрастями.

Майстри Високого Відродження прагнули досягти в своїх творах гармонійного синтезу найбільш прекрасних сторін дійсності. Література Високого Відродження характеризується розквітом героїчної поеми Л. Пульчі в Італії, Л. Камоенса - в Іспанії, в центрі якої - людина, народжена для великих справ. У Франції період Високого відродження представлений творчістю Франсуа Рабле. У його творі "Гаргантюа і Пантагрюель" у народній казковій і філософсько-комічної формі дана всебічна картина суспільства і його героїчних ідеалів. Чи не найкращим епіграфом до однієї з провідних думок літератури Відродження могли б стати слова з цього роману: «Роби, що хочеш». Але цей вислів аж ніяк не сприймався як заклик до анархії чи вседозволеності. Якраз навпаки: пером письменника водила безмежна віра в людину, її внутрішнє благо-родство, «божественну і форму, і суть» (Ш. Бодлер) [33].

Звісно мрії та ідеали гуманістів були переважно утопічними. Деяким судилося збутись у ближчому чи дальшому майбутньому, а більшості не судилося зовсім стати реальністю. Тому ми бачимо, що Пізнє Відродження характеризується кризою ідеї гуманізму і розумінням недосконалості суспільства. Розчарування гуманістів походить від грандіозної невідповідності ренесансних уявленням про людину реальності. Це було зумовлено негативним впливом розвитку буржуазних відносин. На перший план у той час виходить все руйнуюча сила золота, змінюються людські ідеали, люди починають визнавати лише свої корисливі інтереси. Розлад гуманістичних ідеалів і дійсності породив невіру в можливість гармонійного розвитку особистості.